1. Всеобщая история государства и права: Учебник / Под ред. К.И. Батыра.- М.: Юрист, 1998.

2. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Упорядники А.С. Слюсаренко, М.В. Томенко.- К.: Атіка, 2001.

3. История государства и права зарубежных стран: В 2 т./ Под ред. О.А. Жидкова, Н.А. Крашенинниковой.— М.: Изд-во МГУ, 1991.

4. Омельченко о.А. Всеобщая история государства и права: Учебник в 2 т.- м.: Острозье, 1998.

5. Страхов м.М. Історія держави і права зарубіжних країн.— Харків: Право, 2001.

6. Федоров К.М. История государства и права зарубежных стран.— Л.: Изд-во ЛГУ, 1977.

7. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права.— М» Юрист, 1996.

8. Шевченко 0.0. Історія держави та права зарубіжних країн.— К.: Вентурі, 1997.

Додаткова література:

1. Вигасин А.А. "Устав о рабах" в Артхашастре Каутильи // ВДИ.—1976.- № 4.

2. Гусева Н.Е. Индуизм. История формирования, культовая практика.— М., 1977.

3. Жидков о.А. История государства и права Древнего Востока.— м., 1983.

4. Ильин Г.Ф. Основные проблемы рабства в Древней Индии // История и культура Древней Индии.— М., 1963.

5. Крашенинникова Н.А. Индусское право: история и современность.— М., 1982.

6. Кузнецов А.А. Эволюция индийской касты.— М., 1983.

7. Самозванцев А.М. Правовой текст дхармашастры.— М., 1991.

8. Самозванцев А.М. Теория собственности в Древней Индии.— М., 1978.

Матеріали для вивчення:

Держава. Історія Стародавньої Індії поділяється на два значних періоди: харапську і ведичну цивілізації. Перший із них знають сьогодні як період протоіндуської культури, що виникла близько 5 тис. років тому. Рештки матеріальної культури, що збереглися з тієї далекої епохи, вказу­ють на пережитки матріархату і на обожнення царської влади.

Другий період пов'язаний із розселенням у цьому районі арійських племен, які проникли до Індії із північного заходу у XIV—XIII ст.ст. до н. е.

Перші державні утворення склалися у Стародавній Індії у І тис. до н. е. на основі окремих племен або союзів племен у формі племінних держав. Це були невеликі утворення, в яких органи племінного управління переро­стали в органи державної влади через традиційну перехідну форму — військову демократію. Новоутворені держави були монархіями, де головну роль відігравали брахмани, або кшатрійськими олігархічними респуб­ліками, де політична влада належала військовій силі кшатріїв. Раджі, котрі спочатку фігурують як племінні вожді, стають спадковими царями. Органи Родового ладу перетворюються в органи державного управління.

Державний устрій. В епоху династії Маур'їв у Стародавній Індії склалися такі органи центральної влади:

• цар — стояв на чолі державного апарату, в його руках зосереджувалася законодавча влада; виконував роль верховного судді, призначав найвищих державних чиновників; влада царя передавалася у спадок; цар призначав ще за життя спадкоємцем престолу одного зі своїх синів;

• паришад — дорадчий орган царя, до складу якого входили царські вельможі, чиновники вищого рангу; здійснювали контроль за всією систе­мою управління та виконанням царських наказів;

• раджа-сабха — дорадчий орган, який складався із державних чи­новників, представників міського та сільського населення;

• таємна рада — царська рада, до якої входили найбільш довірені до царя особи.

Місцеве управління сформулювалося відповідно до адміністра­тивно-територіального поділу Стародавньої Індії і набуло такого вигляду:

• головні провінції — їх було п'ять — мали автономний статус; їх очолювали царевичі, яким належало охороняти територію, збирати подат­ки, організовувати будівельні роботи;

• інші провінції — очолювали великі державні чиновники;

• області— виділяють чотири види сільських областей: на 800, 400, 200 і 10 поселень. На чолі області стояв староста, який стежив за поряд­ком в общині, організовував збір податків;

• округи — в головних містах округів функціонували канцелярії;

• села — очолював староста; на нього покладалися: повідомлення владі про злочини, збір натуральних податків; за службу царю отримував земельний наділ.

Суспільний лад. Соціальна структура тогочасного вільного насе­лення в Індії була достатньо оригінальною і поділялася на чотири основних стани (варни):

• брахмани (жерці, священнослужителі) — створені із вуст Бога. Вони вважалися "двічі народженими" й мали статус напівбогів. Основною їх діяльністю було навчання та пізнання "сутності буття", виконання жер­товних обрядів тощо. Вони вважалися недоторканними, користувалися великою пошаною, вважалося, що все на світі — власність брахмана і він має право на все;

• кшатрії — створені з рук Бога. До цієї варни належали царі та заможні можновладці. Згідно із Законами Ману вони охороняли підда­них, роздавали милостиню, займалися "земними утіхами". Саме представ­ники цієї варни очолювали державу;

• вайшії — створені зі стегон Бога. Вони випасали худобу, вели торгівлю, займалися ремеслом та землеробством.

• шудри — створені зі стопи Бога. Згідно із Законами Ману їм відводилося лише одне заняття - служити першим трьом варнам з покорою. До варни шудри належали особи із числа підкорених народів, а також переселенці, відірвані від роду і племені.

Брахмани, кшатрії і вайшії вважалися "двічі народженими", адже, крім природного народження, вони ще проходили ритуал входження до своєї варни, чого не робили шудри.

Слід зазначити, що такий розподіл стосувався лише вільного населен­ня. Поряд із ними в Індії також існували раби, які вважалися річчю і не мали жодних прав. Раби поділялися на сім категорій:

• взяті у полон;

• куплені;

• подаровані;

• отримані у спадок;

• народжені від рабині;

• які стали рабами внаслідок боргу та внаслідок покарання.

В індійському суспільстві склалися такі прошарки населення, які не потрапляли ні до вільних, ні до рабів. їх називали парії (недоторканні). До цієї категорії належали діти, що народилися від змішаних шлюбів. Вони становили найбільш принижену групу тогочасного суспільства. "Місце про­живання їхнє поза межами поселення, — читаємо у Законах Ману, — одягом їхнім може бути лише одяг мертвих, їсти вони можуть лише із черепків, прикраси носити лише із заліза". Статус паріїв був ледь вищий від рабів, які, в свою чергу, перебували на становищі домашніх тварин. Нащадки рабині вважалися власністю її господаря.

Разом з тим в Індії існувало законодавство, яке обмежувало всевладдя господаря над рабом. Закон забороняв продавати дітей-рабів окремо від батьків. Вони могли мати сім'ї, власність, право спадкування і бути влас­ником отриманих подарунків.

Судоустрій та судочинство. У Стародавній Індії існували дві системи судів: царські та общинні. Царський суд був вищою інстанцією країни. Його очолював сам цар, а в засіданні брали участь брахмани та радники або замість них — судова колегія (сабха), що складалася із при­значених царем брахмана і трьох суддів. Царю дозволялося оголошувати щорічну амністію. Правові норми в суді тлумачив брахман, у крайньому випадку кшатрій або вайшія.

Общинні суди створювалися у сільській місцевості з розрахунку один суд на десять сіл. Як у селі, так і в місті судді розглядали справи у складі колегії із трьох осіб. Кримінальні справи розглядалися спеціальними суддями.

На суді заборонялося свідчити родичам, жінкам, ворогам, зацікавле­ним особам, давати свідчення представникам нижчої варни проти вищої.

Дозволялося самоуправство (кулачне право), проте з дотриманням певних умов. Кредитор міг захоплювати синів, тварин, взяти в облогу буди­нок боржника. Застосовувати фізичну силу, у тому числі й бити, креди­тор мав право до того часу, поки боржник не поверне борг.

Доказами на суді вважалися: "очевидність", наприклад затримання зло­чинця на місці вчинення злочину; власне зізнання; покази свідків; "суди божі", тобто ордалії.

Втеча позивача чи відповідача від суду означала визнання вини і тягла за собою постанову обвинувачувального вироку. При постанові вироку враховувалися насамперед варнова належність звинуваченого і потерпіло­го, а також стать, вік, родинні зв'язки сторін, мотиви і обставини здійснення злочину. За загальним правилом високий варновий статус зменшував відпо­відальність злочинця, однак існував єдиний виняток, за яким на злодія-брахмана накладався значно більший штраф, ніж на шудру.

Право

Джерела права. Основними історико-правовими пам'ятками Стародав­ньої Індії є Закони Ману (II ст. до н. е. — II ст. н. е.) і Артхашастра Каутільї (І ст. до н. е. — І ст. н. е.).

Закони Ману — найбільш відома із дхармашастр (збірників релігійних, моральних і правових настанов), укладення якої за традицією пов'язують з іменем міфічного пращура усіх людей — Ману. їх поява датується II ст. до н. е. — II ст. н. е. Цей документ складається з двадцяти глав, кожна з яких містить велику кількість статей (всього 2 685). Вони написані у вигляді рит­мічної прози, що полегшує їх запам'ятовування. Закони Ману в Індії не були обов'язковими до виконання, носили скоріш рекомендаційний характер і містили у собі норми, на які спиралося все індійське суспільство.

Артхашастра Каутільї — трактат про мистецтво політики й управління державою. Як вважають, належить перу Каутільї — раднику царя Чандрагупти із династії Маур'їв (IV — II ст.ст. до н. е.). За уточненими даними, твір з'явився значно пізніше. Він є кінцевим результатом розвитку світської літературної традиції артхашастр.

Право власності на землю набувалося в Індії такими способами:

• спадкуванням;

• даруванням або знахідкою;

• купівлею;

• завоюванням;

• виконанням робіт;

• отриманням милостині;

• давністю володіння;

• лихварством.

Земля перебувала у власності царя, храмів, общини і приватних осіб. Приватна власність, проте, не набула поширення у Стародавній Індії, адже община боролася за самозбереження і намагалася не допустити зосере­дження землі в руках своїх членів. У разі продажу общинником землі перевага у її придбанні надавалася родичам та сусідам.

Власність охоронялася суворими санкціями. Так, до винного у зни­щенні межового знака застосовувалися тілесні покарання, що завдавалися з такою силою, щоб залишити на тілі ушкодження та рани. Самоправне захоплення земельної ділянки прирівнювалося до крадіжки коштовностей.

Інтереси потерпілого забезпечувалися майновими резервами держави. Якщо викрадене не було знайдене, цар відшкодовував збитки із частини власного майна.

Зобов'язальне право. У Законах Ману йдеться про такі види договорів:

• договір купівлі-продажу — дійсність укладення договору визнача­лася свідками; заборонялося продавати неякісні товари; договір міг бути анульованим без обґрунтування причин, але не пізніше 10 днів після проведення операції;

• договір позики — у разі неспроможності повернути позику грішми боржник мав його відпрацювати; дозволялося повертати його силою, при­мусом або хитрістю; борг померлого переходив до його дітей чи родичів; боргова кабала виникала лише у випадку рівності боржника з кредитором або перший був нижчої варни; боржнику із вищої варни допускалася відстрочка виконання договору;

• договір оренди — землю орендували зубожілі общинники, які її втратили;

• договір особистого наймання — невиконання умов договору тяг­ло за собою штрафні санкції або невиплату платні;

• договір перевезення;

• договір дарування.

За загальним правилом договір визнавався недійсним, якщо він був укладений особою в нетверезому стані, дитиною, душевнохворим, рабом або не уповноваженим до його укладення.

Спадкове право. Давньоіндійське право не знало успадкування за заповітом, лише за законом. У Законах Ману згадуються два способи спадкування батьківського майна: воно або ділилося порівну між синами, або його повністю успадковував старший брат, а інші брати жили при ньому як при батькові. Сестри не брали участі в розподілі майна, але їм надавався посаг.

Шлюбно-сімейне право. Шлюбний вік для чоловіків у Індії наступав з 20 років, для дівчат — з 12 і навіть молодше. Ідеальним вважався шлюб, У якому наречений мав бути втричі старшим за наречену.

Шлюб в Індії - своєрідна угода, внаслідок якої чоловік купував собі дружину, і вона ставала його власністю. Дружина мала поважати свого чоловіка, беззаперечно виконувати його волю. Жінка повністю залежала від свого чоловіка і синів — в дитинстві вона мала бути під владою батька, в молодості — чоловіка, а після його смерті — синів — "жінка не спромож­на до самостійного життя". При вступі до шлюбу наречений мав брати за дружину лише представницю своєї варни. У виняткових випадках дозво­лялося одружуватися з жінкою нижчої варни, але жінці вищої варни заборонялося виходити заміж за представника нижчої. Від шлюбу шудри з брахманкою народжувалися чандали, що вважалися недоторканими.

Шлюб, за Законами Ману, визнавався священним, без права на розлучення з боку жінок. Заборонялися повторні шлюби вдів. Дружина не могла залишити чоловіка за жодних обставин; навіть у разі її продажу, залишення чоловіком чи смерті. Особливою повагою користувалася дружина, що здійснила обряд самоспалення (саті) після смерті чоловіка. Розлучення з боку чоловіка було відносно вільним, особливо тоді, коли дружина мала свої вади: страж­дала безпліддям, іншою тяжкою хворобою, виявляла грубість до чоловіка В такому разі чоловік міг привести до свого будинку іншу дружину.

Кримінальне право зберігало у собі як пережитки первісного суспіль­ства (принцип таліону, ордалії та відповідальність общини за злочин, здійснений на її території, якщо злочинець не знайдений), так і свідчило про значний розвиток його окремих інститутів. Тогочасному праву були відомі такі категорії, як рецидив, співучасть, форми вини, обставини, що пом'якшують чи посилюють відповідальність.

З-поміж злочинів Закони Ману вирізняють:

• державні злочини — перехід на бік ворогів царя, пролом стіни, псування міських воріт, невиконання царських наказів;

• майнові злочини — розрізнялася крадіжка і пограбування; до відповідальності притягувалися також ті, хто переховував злодія або не сповістив про крадіжку, яку особисто бачив;

• злочини проти життя та здоров'я — вбивство, тілесні ушкодження, що відносилися до образи дією;

• злочини проти моралі, сім'ї та шлюбу— перелюбство дружини, яке розцінювалося як посягання на чужу власність, зґвалтування, розмова чоловіка з чужою дружиною віч-на-віч.

Система покарань у Стародавній Індії мала такий вигляд:

• кваліфікована смертна кара (посадження на палю, спалення на вогнищі тощо);

• проста смертна кара (утоплення);

• гоління голови для брахмана прирівнювалося до смертної кари;

• членоушкоджувальні покарання (відрізання пальців, рук, ніг);

• штрафи;

• вигнання із країни брахмана з усім його майном;

• тюремне ув'язнення;

• таврування;

• перетворення на раба.