Структура центральних органів влади і управління держави франків

Канцелярія

Межа, яка розділяла ці періоди, характеризувалася не лише зміною правлячої династії (замість Меровінгів прийшли Каролінги), а й тим, що вона стала початком нового етапу глибокої соціально-економічної та політичної перебудови франкського суспільства, в ході якої поступово скла­лася феодальна держава у формі сеньйоральної монархії.

Суспільний лад. Соціальна структура даного часу була зафіксо­вана Салічною правдою (пам'ятка феодального права франків), яка вказу­вала на наявність таких соціальних груп, як:

• службова знать, серед якої виділялися антрустіони — найближчі до короля представники військової аристократії;

• вільні франки — общинники, що володіли присадибними ділянка­ми, будівлями, різноманітним реманентом, а члени польової общини (мар­ки) — рівними за жеребом наділами землі, лісами, пасовиськами, що перебували у колективній власності;

• напіввільні літи — своєрідний прошарок, що перебував на проміжно­му щаблі між залежним населенням і вільними общинниками. Літи мали власне господарство, мешкали у своєму будинку. Мали право участі у судо­вих засіданнях, військових походах, щоправда разом із своїм господарем;

• раби — перебували на становищі речі. Вергельд за їхнє вбивство сплачувався на користь господаря. Дружина, діти, майно раба належали його господарю. Шлюб з невільником перетворював вільну особу на раба. Рабська праця, проте, не мала широкого застосування.

Судоустрій:

• король — разом із представниками знаті здійснював вищу судову владу. Найбільш небезпечні злочини розглядалися королівською радою за участю глави держави.

• сотні-суди — місцеві суди, що вважалися основними судовими ус­тановами. Рахінбурги (судді) обиралися на народних зборах. Суд очолю­вав тунгін. На судовому засіданні обов'язково мали бути присутні всі вільні та повноправні жителі сотні.

• за доби Каролінгів загальні судові засідання за участю усіх меш­канців замінені колегіями присяжних, які призначалися королівською вла­дою. Обов'язок вільних бути присутнім на судовому засіданні відмінявся. Поступово тунгіни також замінюються уповноваженими короля.

Право

Джерела права. Найважливішим джерелом права у франкському ко­ролівстві були так звані варварські правди — записи звичаєвого права варварських племен (сакси, бавари, вестготи), що населяли територію колишньої Римської імперії. Ці кодекси отримали такі назви — Рипуарська правда, Правда хамавів, Баварська правда тощо.

Капітуляції франкських королів — королівські закони, переважно представників династії Меровінгів. У більшості своїй є доповненням до варварських правд.

Дипломи — документи, видані канцелярією меровінгських королів фізич­ним та юридичним особам, в основному священикам та церковним інсти­туціям. Оригінали до нас не дійшли.

Формули — тексти типових грамот, які складалися як зразок для напи­сання подібних документів.

Салічна правда — збірник правових звичаїв салічних франків. Оригі­нальний текст не зберігся. Відома у більш пізній редакції, проте її основ­ний зміст відноситься до початків франкської ранньофеодальної держави, її особливістю як джерела права є наявність величезної кількості варіантів (350). Найближчим до оригінального тексту вважається Паризький руко­пис, на який зазвичай посилаються як на найдавнішу пам'ятку. Весь текст рукопису поділений на 65 титулів (глав), написаних латиною, однак при­мітки викладені франкським діалектом.

Зобов'язальне право у Салічній правді майже не відобразилося. Зга­дуються лише такі види договорів:

• міна,

• купівля-продаж,

• дарування,

• особистий найм,

• позика.

Передача права власності відбувалася публічно шляхом простої пере­дачі речі від одної особи до іншої. Невиконання зобов'язань або пору­шення термінів їх виконання передбачали майнову відповідальність.

Спадкове право. Спадкування здійснювалося як за законом, так і за заповітом. За законом першу чергу спадкоємців при спадкуванні рухомо­го майна становили діти, потім мати, брати і сестри, сестри матері, батька, найближчі родичі. При спадкуванні нерухомого майна жінки з числа спад­коємців виключалися. Земля успадковувалася лише чоловіками.

За заповітом спадкування здійснювалося на народних зборах шляхом дарування, але за традиційною для франків формою. Майно передавало­ся третій особі, яка зобов'язана була не більше ніж через рік після смерті дарувальника передати це майно вказаному у заповіті спадкоємцю.

Шлюбно-сімейне право у Салічній правді не знайшло свого відобра­ження. Шлюб укладався у формі купівлі нареченим своєї нареченої. Ви­крадення дівчини з метою укладення шлюбу передбачало покарання у формі штрафу. Про розлучення у Салічній правді не йдеться. Становище жінки в сім'ї визначали пережитки матріархату.

Злочини та покарання. Салічна правда не дає визначення злочину. Зі змісту цього документа можна зрозуміти, що злочин для салічних франків — це завдання шкоди особі і збитків її майну, а також порушення миру, встановленого королем.

Види злочинів можна умовно поділити на чотири групи:

• злочини проти особи — вбивство, образа, зґвалтування, завдання тілесних ушкоджень тощо.

• майнові злочини — крадіжка, підпал, пограбування.

• злочини проти правосуддя - неявка без поважних причин до суду, неправдиві свідчення.

• порушення королівських указів.

Салічній правді вже відомо поняття обтяжуючі вину обставини. Ними вважалися вбивство людини групою осіб, вбивство під час військового походу, спроби приховати сліди злочину, спроби підбурення до крадіжки чи вбивства. Суб'єктами злочину могли бути вільні общинники, літи і раби.

Метою покарання вважалося відшкодування збитків потерпілому і плата штрафу королю за порушення королівського миру.

Салічною правдою не передбачалася смертна кара. Більшість правопо­рушень обкладалася різними штрафами.

За час правління Карла Великого (768—814 рр.) держава франків до­сягла своєї найвищої могутності. У 800 р. Карл був коронований Папою Римським в Римі імператорською короною, що підкреслювало його силу як наступника влади римських імператорів.

Посиленню особистої влади імператора сприяв і процес закріпачення селян, який почався в цей час. Імператор почав виступати як вищий се­ньйор, вищий розпорядник землі, який закріпляв володіння духовних та світських феодалів, общин, але обов'язково за рахунок общин, в інтере­сах великих землевласників.