2. Виклад другого питання плану

Розвиваюче навчання – спрямованість принципів, методів і прийомів навчання на досягнення найбільшої ефективності розвитку пізнавальних можливостей школярів: сприймання, мислення, пам'яті, уяви тощо. Спираючись на незавершені цикли психічного розвитку дитини, Р. н. формує мислительні здібності, самостійність школярів, інтерес до навчання, а також удосконалює різні форми сприймання. У процесі оволодіння знаннями учень просувається і в своєму розвитку. Методика Р. н. передбачає інтенсивну розумову роботу учнів шляхом організації проблемного навчання, запровадження системи пізнавальних завдань, озброєння їх прийомами пізнавальної діяльності. (Гончаренко С. Словник. – С. 288-289)

Розвивальне навчання – це активно-діяльнісний спосіб (тип) навчання.

Розвивальне навчання – це орієнтація навчального процесу на потенційні можливості людини і на їх реалізацію.

Теорію розвивального навчання Ельконіна-Давидова у наково-педагогічній літературі ще називають теорією змістового узагальнення і формування навчальної діяльності. Самі ці ідеї є ключовими фундаментальними у розробці технології розвивального навчання.

Мета технології розвивального навчання Ельконіна – Давидова – формування в учнів навчальної діяльності, теоретичного мислення та способів розумової діяльності.

(Теоретичне мислення - це вид мислення, який полягає у пізнанні законів, правил. Воно відображає істотне у явищах, об'єктах, зв'язках між ними на рівні закономірностей і тенденцій (Скрипченко О.В. Загальна психологія)

Принципи особистісно-розвивального навчання:

• врахування і використання закономірностей розвитку, пристосування до рівня і особливостей індивіда;

• зорієнтованість педагогічного впливу на випереджання, стимулювання, спрямування і прискорення розвитку успадкованих задатків особистості;

• ставлення до дитини як до повноцінного суб´єкта діяльності;

• спрямованість на розвиток усієї сукупності якостей особистості;

• здійснення навчання у зоні найближчого розвитку дитини;

• побудова змісту навчання за логікою теоретичного мислення (провідна роль теоретичних знань, узагальнень, дедукція, змістова рефлексія);

• здійснення навчання як цілеспрямованої навчальної діяльності, в якій дитина свідомо ставить цілі і завдання самозмінюватися і творчо їх досягати;

• здійснення навчання на основі розв´язання навчальних завдань;

• спільна колективно-розподілена діяльність (розвиток дитини відбувається у референтних групах, характер і спосіб функціонування яких розглядається як основний фактор розвитку;

• оцінювання результатів з огляду на суб´єктивні можливості учнів.

Структура цілеспрямованої навчальної діяльності:

• навчально-пізнавальні мотиви;

• навчальне завдання;

• навчальні дії;

• оцінювання.

Як бачимо, основною одиницею навчального процесу у системі розвивального навчання є навчальне завдання.

Навчальне завдання, за В. Давидовим та Д. Ельконіним, – мета, що постає перед учнем у формі проблемного завдання, яке створює навчальну (проблемну) ситуацію.

В. Давидов протиставляє практичні задачі навчальним. оскільки перші знаходяться в зоні “актуального розвитку” школяра, тобто їх результати можуть бути отримані ним самостійно. Щодо других, то вони є в “зоні найближчого розвитку”, тому не можуть бути реалізовані дитиною без підтримки дорослого, в умовах спеціально організованого навчання. На противагу практичним задачам навчальні дозволяють досягати розвивальних цілей: змінювати самого себе як суб’єкта навчальної діяльності.

Під час розв’язування навчального завдання учні засвоюють загальний спосіб роботи з матеріалом, поширюючи його на розв´язання інших завдань. Оволодіння цим способом, його застосування є головною метою навчальної діяльності.

Поставивши перед учнями навчальне завдання, вчитель організовує його розв´язання, тобто власне пошукову діяльність. Для цього він повинен бути реальним учасником спільного пошуку, а не його керівником. Усі його міркування про конкретні дії учнів, пропозиції щодо варіантів розв´язання завдань мають бути відкритими для критичного аналізу та оцінювання так само, як і дії учнів.

Яка ж роль у технології розвивального навчання відводиться суб’єктам навчального процесу: вчителю і учню?

Учень – суб’єкт навчальної діяльності, її «носій». Суб’єктність розуміється як участь дитини спільно з дорослим (учителем) та іншими учнями у конструюванні та освоєнні узагальнених способів дій. Молодший школяр здійснює власну навчальну діяльність спочатку разом з іншими і з допомогою вчителя. У цій взаємодії він поступово, розвиваючись як суб´єкт навчальної діяльності, стає учнем, тобто дитиною, яка змінює і вдосконалює саму себе. Для цього учень повинен знати про обмеженість своїх можливостей, прагнути й уміти долати її, а значить аналізувати власні мислительні дії та знання, тобто рефлексувати (лат. reflexio — відображення, аналіз). Становлення дитини як суб’єкта навчальної діяльності забезпечується тим, що завдання на конструювання і наступне опанування нового способу дії висуває сама дитина, оцінивши наявні способи дії як недостатні для подолання труднощів, що виникли і прагнучи цю недостатність ліквідувати.

Учитель – координатор, помічник навчальної діяльності учнів у процесі колективної постановки і розв’язування навчальних задач; організатор навчального діалогу з «середини», тобто він одночасно виступає і організатором і рівноправним його учасником.

Навчальний процес набуває форми ділового співробітництва вчителя і учнів, що можливо лише за умови евристичної бесіди.