§ 5. Визнання і виконання іноземних арбітражних рішень

Головні проблеми розвитку торгового арбітражу і міжнародної співпраці в цій області довгий час з'являлися як завдання забезпечення примусового виконання іноземного арбітражного рішення за кордоном. З огляду на те, що арбітражне рішення трактувалося, хоча і з обмовками, як частину правопорядку тієї держави, в якій воно було вынесено137, цілком закономірно, що автоматичне визнання його дії за кордоном не

Арбітражного суду Міжнародної торгової палати, французький дослідник міжнародного торгового арбітражу Э. Локэн) вважають, що рішення належить міжнародній правовій сфері. Дійсно, зв'язок арбітражного рішення, винесеного по міжнародній приватно-правовій суперечці, з правопорядком держави проведення арбітражу певною мірою фрагментарна і дуже умовна. Проте і в цьому аспекті міжнародне за змістом явище(суперечка) як би то не було повинне набути національної форми. Це досягається шляхом визнання, що конкретне арбітражне рішення включається в правопорядок тієї країни, на території якої воно було прийняте. Не випадково тому відміна або призупинення його виконанням в цій країні може скласти основу для відмови у визнанні і виконанні на територіях інших держав, якщо йдеться про учасників Нью-йоркської конвенції, зокрема.

¹³⁸ См: Revue de l'Arbitrage. 1994. P. 327 — 328.

¹³⁹ См: Revue de l'Arbitrage. 1994. P. 327 — 328.

могло мати місця. Між тим саме у визнанні і виконанні іноземного арбітражного рішення за межами юрисдикції, у рамках якої воно відбулося, ув'язнений увесь сенс подібного способу вирішення суперечок. До прийняття в 1958 р. Нью-йоркській конвенції про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень в цій сфері були багатосторонні і двосторонні міжнародні документи: Женевський Протокол про арбітражні обмовки від 24 вересня 1923 р., Конвенція про виконання іноземних арбітражних рішень від 26 вересня 1927 р. або, наприклад, радянсько-шведська угода про третейський суд від 7 листопада 1940 р., що є рідкісною угодою в цьому роді, оскільки містить положення, відноситься до процедура арбітраж, інший міжнародний акт. У історії двосторонніх стосунків по врегулюванню взаємного визнання і виконання іноземних арбітражних рішень є немало прикладів більше ранніх документів. Так, до одних з перших спеціальних угод подібного роду відноситься підписана між Швейцарією і Францією 15 червня 1869 р. двостороння Конвенція про юрисдикцію судів і про приведення у виконання рішень у цивільних справах, діюча аж до новітніх часів і така, що втратила силу з 1 січня 1992 г.138

Саме на цю Конвенцію було зроблено посилання у справі по виконанню рішення швейцарського арбітражу, що відбувся в Женеві на підставі арбітражної обмовки Міжнародної торгової палати у рамках позову англійської компанії «Хилмартон» до французького суспільства ОТВ. Винесене 19 серпня 1988 р. в Женеві арбітражне рішення відхилило вимоги «Хилмартон», проте відносно нього була видана екзекватура у Франції на примусове виконання на користь ОТВ. Між тим в Швейцарії рішення було скасоване. Обжалуя екзекватуру у Франції до Апеляційного суду Парижу, якій наводилося рішення у виконання попри те, що в країні винесення відносно нього збуджені процедури по відміні, а потім і до Верховного суду Франції — подальші рішення французьких апеляційних судів по тих, що відбулися іншим судовим актам у зв'язку з цією справою, «Хилмартон» звертався у своїх аргументах до ст. 15 і 16 Швейцарсько-французькій конвенції 1869 р., а також до загальних станів права, згідно, яким, якщо відповідні норми менш сприятливі стосовно визнання, що нью-йоркський конвенція, застосовується положення последней139.

Характеризуючи нинішній стан справ в області правового регулювання визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, варто беззастережно констатувати певну міру гармонізації відповідних правових норм, досягнутої сучасними державами, яка, безперечно, сталася на основі Нью-йоркської конвенції про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 р. В цілях підтвердження такого висновку досить просто порівняти її положення з кореспондуючими нормами, наприклад Міжамериканській конвенції про міжнародний комерційний арбітраж від 30 січень 1975 р., Эр-Риядской арабський конвенція про співпраця з судовий питань від 6 квітень 1983 р. або Амманской арабський конвенція від 14 квітень 1987

¹⁴⁰ Тобто таких, які винесені на території держави іншого, чим та держава, де проситься визнання і виконання. Вона застосовується також і до тих рішень, які не вважаються внутрішніми рішеннями в тій юрисдикції, де проситься їх визнання і виконання(ст. 1). У останньому випадку йдеться про надання можливостей приєднання до Конвенції таких країн, як, скажімо, ФРН, в якій кваліфікація арбітражних рішень як іноземних, що було відмічено раніше, характеризується особливою специфікою.

р. В усіх перерахованих актах в числі підстав для відміни або відмови у визнанні і примусовому виконанні рішення, винесеного іноземним третейським судом, вказуються принаймні три загальні обставини: 1) якщо суперечка не підлягала розгляду арбітражем; 2) якщо арбітраж вийшов за межі своїх повноважень, а також якщо арбітр або арбітри виявилися під неналежним впливом, що спричинив винесення відповідної ухвали; 3) якщо виконання арбітражного рішення суперечить публічному порядку. Эр-Риядская конвенція співпадає з Нью-йоркською ще по ряду підстав для відмови: арбітражна ухвала винесена на основі недійсної арбітражної угоди; арбітри не мали компетенції вирішувати суперечку, виходячи з умов арбітражної угоди або норм застосовного права; сторони не були належним чином сповіщені про процес(ст. 37 Эр-Риядской конвенції). Міжамериканська ж конвенція, як згадувалося раніше, не лише повністю відтворює підстави для відмови у визнанні і виконанні, які є в Нью-йоркській конвенції, за змістом і істоті, але і наслідує структуру і концепцію їх викладу в останній(ст. 5 Міжамериканській конвенції).

Так, відповідно до норм Конвенції договірні держави зобов'язалися визнавати і давати згоду на виконання на своїй території іноземним арбітражним рішенням, які підпадають під сферу її действия140 з урахуванням обмовок, зроблених сторонами, що беруть участь, при підписанні або приєднанні. У світлі цього, якщо загальними критеріями, зафіксованими в Конвенції, є ознаки «територіальності» і «національності» арбітражного рішення, тобто признаються і виконуються рішення арбітражів, винесені на території держави-учасника, іншого, ніж держава виконання, або ті, які не є для нього «внутрішніми», то зрозуміло, наскільки принциповим стає питання про вибір місця проведення арбітражу. Переважно сторони вважають за краще визначати в якості місця проведення арбітражних розглядів державу, керуючись принципом «нейтральності», або територіальній близькості, тобто проводити арбітраж в найближчій «третій країні». Проте не завжди «географічний» підхід виявляється надійним.

Місце проведення арбітражу важливе передусім тому, що в силу «місцевих» імперативних норм процесуального права існує небезпека ризику відміни або перегляду державним судом арбітражного рішення по суті. Внаслідок цього сторонам необхідно не просто заздалегідь вивчити, але і передбачати можливі шляхи розвитку подій після винесення конкретної ухвали третейським судом, віддаючи собі в цьому звіт при виборі відповідної країни.

Уявимо собі, що вирішення суперечки арбітражем має місце між німецьким і туніським підприємствами. І ФРН, і Туніс є учасниками Нью-йоркської конвенції. Цілком логічно припустити, що рішення буде безперешкодно виконано і в тій і в іншій країні за умови, однак, що місцем проведення арбітражу була сторона, що бере участь в Конвенції, оскільки і Німеччина і Туніс зробили при приєднанні до Конвенції обмовки про визнання арбітражних рішень, винесених на територіях договірних держав. У світлі цього, якщо арбітраж мав місце, наприклад, в Об'єднаних Арабських Еміратах, що не беруть участь в Нью-йоркській конвенції, сам по собі факт участі в міжнародному договорі двох згаданих країн стає малоефективним, оскільки відсутність конвенційного визнання арбітражного рішення, винесеного на території держави, що не бере участь, позбавляє в принципі сторони можливості його виконати на основі норм міжнародної угоди.

У свою чергу, та обставина, що Конвенція 1958 р. зв'язує величезне число держав, полегшує вибір місця проведення арбітражу. При цьому грають роль і інші багатосторонні і двосторонні міжнародні угоди в області визнання і виконання арбітражних рішень(детальніше про це див. нижче). Скажімо, в червні 1992 р. відбувся арбітражний розгляд суперечки між турецькою і французькою фірмами(Туреччина ратифікувала Ныо-йоркську конвенцію 2 липня 1992 р.). Отже, звернення до неї для цілей виконання рішення, якщо арбітраж мав місце в Туреччині, на території Франції проблематично. Між тим Туреччина уклала угоду з Австрією, в якій передбачається визнання і виконання арбітражних рішень, винесених на територіях договірних країн. Таким чином, можна було б рекомендувати в подібних умовах призначити місцем проведення арбітражу Австрію. Французька сторона в необхідному випадку могла б виконати в Туреччині винесену ухвалу, посилаючись на австро-турецкое двосторонню угоду, а турецька — у Франції(чи іншому державі-учаснику), посилаючись на Нью-йоркську конвенцію 1958 р., яка ратифікована і Францією, і Австрією.

У Нью-йоркській конвенції 1958 р. однаково встановлений перелік підстав, за наявності яких у визнанні і виконанні компетентна влада держави-учасника Конвенції має право відмовити. Ці підстави розподілені по двох групах. Первую составляют факторы, на которые вправе ссылаться сторона, против которой решение направлено: a) стороны в соглашении, указанном в ст. II, были по применимому к ним закону в какой-либо мере недееспособны, или это соглашение недействительно по закону, которому стороны его подчинили, а при отсутствии такого указания — по закону страны, где решение было вынесено, или b) сторона, против которой вынесено решение, не была должным образом уведомлена о назначении арбитра или о арбитражном разбирательстве или по другим причинам не могла представить свои объяснения, или c) указанное решение вынесено по спору, не предусмотренному или не подпадающему под условия арбитражного соглашения или арбитражной оговорки в договоре, ибо содержит постановления по вопросам, выходящим за пределы арбитражного соглашения или арбитражной оговорки в договоре, с тем, однако, условием, что если постановления по вопросам, охватываемым арбитражным соглашением или оговоркой, могут быть отделены от тех, которые не охватываются таким соглашением или оговоркой, то та часть арбитражного решения, которая содержит постановления по вопросам, охватываемым арбитражным соглашением или арбитражной оговоркой в договоре, может быть признана и приведена в исполнение, или d) состав арбитражного органа или арбитражный процесс не соответствовали соглашению сторон или, при отсутствии такового, не соответствовали закону той страны, где имел место арбитраж, или e) решение еще не стало окончательным для сторон или было отменено или приостановлено исполнением компетентной властью страны, где оно было вынесено, или страны, закон которой применяется.

У світлі дії перерахованих підстав перед судом Сінгапуру в 1995 р. постало питання про визнання і приведення у виконання рішення, винесеного в травні 1995 р. Китайською міжнародною економічною і торговою Арбітражною комісією(КМЭТАК), Зовнішньоторговельною арбітражною комісією Китайського комітету сприяння, що раніше іменувалася, міжнародній торгівлі(ВАК ККСМТ). Оскільки арбітражне рішення потрапляло в сферу дії Нью-йоркської конвенції, воно мало бути виконане, якщо не доведено, що процедура арбітражного розгляду суперечить угоді сторін про арбітраж. Визнання іноземного арбітражного рішення, що задовольнило вимоги позивача, який клопотав про його виконання як судового рішення на підставі наказу судді, що дозволяє виконання, було оспорено відповідачем. Останній заперечував проти дійсності процедур, посилаючись на відсутність угоди про те, що саме Китайська міжнародна економічна і торгова Арбітражна комісія, а не Зовнішньоторговельна арбітражна комісія Китайського комітету сприяння міжнародній торгівлі розглядала справу, тоді як в контракті, що містить арбітражну обмовку, передбачалася передача суперечки ВАК ККСМТ з підпорядкуванням розгляду її Регламенту. Особливо відповідач підкреслював порушення своїх прав в результаті того, що склад

¹⁴¹ Singapore Arbitrator. Op. cit. P. 6 — 9.

. арбітражних витрат і зборів, встановлених згідно з Регламентом КМЭТАК, значно перевершував ті, які діяли в Тимчасових правилах ВАК ККСМТ. У обгрунтуванні відхилення клопотання відповідача про відмову у визнанні і виконанні суд відмітив, що зміна в ставках гонорарів арбітрів не є істотною і достатньою підставою для виправдання відмови у виконанні згідно Нью-йоркської конвенції, не складаючи необхідного порушення прав відповідача, який не брав участь в арбітражному розгляді справи і до стадії виконання рішення не висував заперечень проти компетенції вказаного вище органу. Посилання відповідача на те, що арбітражна процедура нібито не відповідала угоді сторін, аргументи і мотиви, висунені їм, не були злічені судом ні істотними, ні переконливими, внаслідок чого був виданий наказ про примусове виконання цього рішення на території Сингапура141

Другу групу підстав складають дві важливі обставини, які мають бути встановлені судом ex officio, тобто в силу службового боргу самостійно, без якого б то не було обгрунтування їх зацікавленою стороною. До них відносяться наступні: а) об'єкт суперечки не може бути предметом арбітражного розгляду за законами цієї країни або б) визнання і приведення у виконання цього рішення суперечать публічному порядку цієї країни(ст. V). Дійсно, правові системи різних країн по-різному підходять до визначення сфери для допущення арбітражу в якості засобу розгляду суперечок. У багатьох державах виключено, як вже відзначалося, розгляд арбітражним шляхом суперечок про встановлення і припинення правової охорони об'єктів інтелектуальної власності, споживчих угод, суперечок, що стосуються нерухомості або неспроможності, а також витікаючих з договорів перевезення вантажів в прямому міжнародному залізничному і повітряному сполученні. Так, наприклад, Норвегія при приєднанні до Нью-йоркської конвенції зробила відповідну обмовку для цілей визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень про те, що вона «не застосовує Конвенцію відносно розбіжностей при розглядах, що стосуються нерухомої власності, яка знаходиться в цій державі, або права відносно такої власності або на таку власність».

Цікаві в цьому плані ілюстрації з арбітражно-судової практики західних країн. Апеляційний суд Брюсселю(Бельгія) в рішенні від 4 жовтня 1985 р. по справі № 6379.1990 між італійським принципалом і бельгійським дистриб'ютором товару, що розглядав дійсність арбітражної обмовки, що відіслала до швейцарського закону як праву, застосованому до договірних стосунків за контрактом виняткового продажу товару, результат яких проявляє себе на території Бельгії, при загальній вказівці контракту на те, що застосовним правом виступає італійське право(«стосунки сторін підкоряються діючому праву країни звичайного місцезнаходження виготівника.»., виготівником же за контрактом була італійська сторона), вимушений був, по-перше, вирішити питання про те, який правопорядок підкоряється стосунки між сторона(бельгійському або італійському), і на це основа, по-друге, — підлягає чи арбітражний розгляд спора або його частина, якщо йдеться про дія імперативний норма бельгійський право в те міра, в який воно має ефект поза межа територія Бельгія. Суд, розглянувши Закон 1961/1971, заснований на Нью-йоркській конвенції 1958 р., констатував: «Для того, щоб встановити дійсність арбітражної обмовки, що міститься в контракті виняткового продажу, що має своїм ефектом настання наслідків у Бельгії, необхідно застосовувати не lex fori, а автономію волі сторін. Lex fori(закон суду) пов'язаної з суперечкою держави повинен застосовуватися до питання про дійсність арбітражної угоди тільки у разі, коли судова установа розглядає клопотання про визнань і приведенні у виконання арбітражного рішення;... внаслідок цього відповідь на питання про можливість розгляду цього предмета арбітражем дає закон, обраний сторонами;....арбітр... повинен передусім визначити, який закон застосовується до арбітражної обмовки, а потім встановити, чи може даний випадок бути дозволений в

¹⁴² Journal des Tribunaux. 1986. P. 93; Yearbook Commercial Arbitration. XIV. 1989. P.618 — 622(Belgium, n. 6).

¹⁴³ Незайве ще раз нагадати про погляди самих різних фахівців на публічний порядок, висловлених у світовій юридичній літературі. Так, М. И. Брун писав із цього приводу: «Варейль-Соммьер і Кан майже в один час показали, ...що публічний порядок не може бути нічим іншим, як тим, що усі розуміють під правопорядком.». (см: Брун М. И. Публічний порядок в міжнародній частці праві. СПб, 1916. С. 73). Сучасний автор М. Коппенол-Ляфорс підкреслює, що кожен припис міжнародної частки права припускає політичний вибір, а правило, яке формує норму про публічний порядок, грунтується на аргументах за або проти захисту основних інтересів держави і його громадян(населення), В результаті це призводить до того, що специфічна норма міжнародної частки права в особливих випадках своєї дії може викликати розбіжність з інтересами держави і індивідуумів, яке долається за допомогою інституту публічного порядку(см: Koppenol - Laforce М. International Contracts. Aspects of Jurisdicrtion, Arbitration and Private International Law. L., 1996. P. 138). У зв'язку з цим необхідно додати, що і сама категорія публічного порядку багато в чому припускає політичний вибір, внаслідок чого звернення до неї вимагає украй обережного до себе відношення.

відповідності з цим правопорядком арбітражним шляхом« 142.

Серед названих вище підстав для відмови у виконанні категорія протиріччя публічному порядку(про її юридичний зміст см в главі 12 тому 1 справжнього підручника) складає найбільш «спокуслива» обставина для використання при прошенні такої відмови зважаючи на очевидну свою «розмитість». Проте вона ж характеризується найбільшими складнощами доведення унаслідок відсутності ясно вираженого змісту і параметрів юридичного опосередковування. В той же час не можна не визнати і того, що протиріччя «публічному порядку» повинне неминуче виражатися в протиріччі конкретним нормам або нормі, що можуть служити вираженням деякого «правопорядку», що розуміється як таковой143. При цьому надзвичайно важливо мати на увазі, що публічний порядок, безперечно, повинен аналізуватися через призму діючих норм конкретного правопорядку.

У справі, відомому як судову відмову(квітень 1997 р.), ВАТ «Экспортлес» у визнанні і виконанні на території Російської Федерації іноземного арбітражного рішення(рішення Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма) на основі протиріччя російському «публічному порядку» зважаючи на недотримання при підписанні зовнішньоторговельного контракту постанови СМ СРСР № 122 від 14 лютого 1978 р.(порядку, що передбачає проставляння двох підписів), видно, що вітчизняна судова установа, а саме Санкт-петербурзький міський суд, скористався саме посиланням на цю обставину: «В силу п. 1 з/п »б« ст. 5 цій Конвенції(Нью-йоркській конвенції — Л. А.) у визнанні і приведенні у виконання арбітражний рішення може є відмовлено на прохання те сторона, проти який воно спрямований, тільки якщо це сторона представив компетентний влада за місцем, де проситься визнання і виконання, доказ те, що визнання і приведення у виконання це рішення суперечить публічний порядок це країна». У подальшому після звернень ВАТ «Экспортлес» із заявами до Верховного Суду РФ про принесення протесту і відміни визначення Санкт-петербурзького міського суду був винесений судовий акт, яким виконання було дозволене, причому у визначенні вказувалося, що «суд не знаходить, що визнання і приведення у виконання цього рішення суперечить публічному порядку Російської Федерації».

Посилання на публічний порядок у власному значенні слова необхідно відрізняти від інших обставин, які не мають нічого спільного з цим інститутом, хоча і можуть формулюватися схожим чином, як «порушення національних інтересів», «протиріччя інтересам держави» або «суб'єктів Федерації» і так далі

Зокрема, при прошенні визнання і виконання рішення Міжнародного

¹⁴⁴ См: Морозова Ю. Г. Відмова у визнанні і приведенні у виконання іноземних судових і арбітражних рішень: підстави публічного характеру // Вісник Вищого Арбітражного Суду Російської Федерацій. 2000. № 7. С. 146.

¹⁴⁵ См: Вольф М. Міжнародне приватне право. М., 1984. С. 188.

¹⁴⁶ Наприклад, Бертольд Гольдман, відомий дослідник проблем міжнародних економічних відносин, торгівлі і арбітражу, висловив погляд про те, що стосовно комерційного арбітражу міжнародний публічний порядок повинен включати принцип «дотримання грошових зобов'язань». На його думку, цей принцип важливий для дозволу

арбітражного суду Міжнародної торгової палати в Парижі, винесеного в 1993 р. проти російської зовнішньоторговельної компанії «КАМАЗ»(з місцезнаходженням підприємства і активів в Татарстані), передбачаючого стягнення на користь компанії Саудівської Аравії 3.273.905,00 дол. США, 1.500.300,00 англійських фунтів стерлінгів і 1.084.180,00 французьких франків, в якості мотиву для відмови Верховним судом Татарстану висувалися саме міркування подібного роду — про те, что-де виконання рішення завдало б збитку інтересам суб'єкта Федерації. У цьому плані слід безумовним чином відділяти економічні мотиви можливої відмови в примусовому виконанні від мотивів юридичного характеру.

В той же час економічні характеристики іноді бувають дуже тісно пов'язаними з юридичними, а також і соціальними аспектами первинного значення, що в комплексі може привести до формування позиції, що укладається в рамки категорії публічного порядку. Так, до арбітражного суду звернулася іноземна фірма з клопотанням про приведення у виконання рішення третейського суду ad hoc, що проводився в Стокгольмі. При аналізі обставин з'ясувалося, що стягнення з відповідача присуджених сум приведе до повного банкрутства боржника. До того ж підприємство є градоутворювальним, отже, його неспроможність негативно відіб'ється на соціально-економічному положенні міста в цілому — більше половини жителів залишаться без роботи, а довколишні регіони відчуватимуть дефіцит продукції, що випускається комбінатом. Суд повинен був врахувати також і те, що процедура банкрутства в РФ до цієї категорії підприємств застосовується в особливому порядку. Із цього приводу деякими авторами були висловлені сумніви відносно виконання в такій ситуації рішення третейського суду на території Російської Федерації.¹¹⁴⁴ В той же час у зв'язку з аспектом, що торкнувся, не можна не підкреслити, що подібний підхід неминуче приведе до того, що градоутворювальні підприємства-відповідачі матимуть завжди «імунітет» від виконання арбітражних рішень, винесених не в їх користь, що не узгодиться з сучасною міжнародною практикою регулювання виконання іноземних арбітражних рішень, і, як представляється, з істотою категорії «публічного порядку», в основі якої лежить все-таки правова складова.

Категорія публічного порядку може вміщуватися не лише в національно-правові рамки, але і придбавати міжнародні контури. У юридичній літературі по міжнародній частці праву існує навіть таке поняття, як «дійсно міжнародний публічний порядок» (ordre public éllement international) 145, точну дефініцію якому дати було б скрутно. При цьому, проте, можна вичленувати деякі сталі основи, непорушні принципи, які не лише надають стабільність даній (тобто міжнародній) системі, але і виражають її суть : суверенітет держави і витікаючий з нього імунітет, повага суверенної рівності і невтручання у внутрішні справи інших держав, дотримання прав і основних свобод людини, ненапад і непорушення територіальної цілісності, «pacta sunt servanda» («договори повинні дотримуватися») і так далі. Як представляється, в нинішнє розуміння «міжнародного публічного порядку» необхідно повинні входити результати і продукти взаємодії національно-правових систем : гармонізація і уніфікація правових норм, конструювання загальних принципів права як на широкому міжнародному, так і регіональному рівні, підтримка розумного балансу між громадськими (держав або співтовариств) і особистими (приватними) інтересами і так далі 146

інвестиційних суперечок, при відмові визнання націоналізації і конфіскації власності до тих пір, поки не виплачена справедлива, швидка і ефективна компенсація(см: Julian D.М. Lew. Applicable Law in International Commercial Arbitration. N.-Y., 1978. P. 540).

¹⁴⁷ ICC Awards, № 1110, Doc. № 410/1056, 15.01.63; Julian D.M. Lew. Applicable Law in International Commercial arbitration. P. 553.

¹⁴⁸ См: Verbist Herman. The application of European Community Law in ICC Arbitrations // The ICC International Court of Arbitration Bulletin. International Commercial Arbitration in Europe. Special Supplement. ICC Publication № 537. P., 1994. P. 33 — 55.

Про «міжнародний публічний порядок» йшла мова в рішенні Міжнародного арбітражного суду МТП № 1110, винесеному по суперечці між германською і британською фирмами147. У 1950 р. уряд Аргентини запросив ряд корпорацій для участі в тендері на збільшення потужності електричної мережі в м. Буенос-Айрес. Відповідач — британська компанія, що має офіс в Аргентині, — заплатила за участь в тендері 23 тис. фунтів стерлінгів. Позивач скористався послугами відповідача як посередника, що добре знає людей, пов'язаних з цим питанням. У той період часу в країні договори від імені уряду Аргентини укладалися не з тими, хто пропонував кращі умови, а з тими, хто давав хабарі відповідним урядовцям. В результаті позивач «виграв» тендер, витративши на «комісійну винагороду» 10% вартості договору, тоді як міг заплатити 1 — 2% вартості договору, якби давав хабарі самостійно. У 1955 р. зважаючи на зміни в політичному режимі і з відставкою колишніх посадовців позивач — германська фірма — став «персоною нонграта». У 1957 р. британська компанія знову брала участь в тендері, цього разу успішно, і отримала підряд на будівництво електростанції в передмісті Буенос-Айреса, вартістю 4 мільйони фунтів стерлінгів. Германська фірма зажадала 10% вартості контракту, оскільки вважала, що успіхи британської фірми обумовлені її зусиллями шестирічної давності. Сторони звернулися в MAC МТП. Коли питання було досліджене третейським судом, арбітр підняв проблему своєї компетенції, оскільки, попри те, що обидві сторони дали свою згоду на розгляд справи в арбітражі, розгляд суперечки, заснованої на правопорушенні, суперечив би основним принципам міжнародного співтовариства. У рішенні було сказано наступне: «Неможливо заперечувати існування загального принципу права, визнаного цивілізованими націями, згідно з яким договори, що серйозно порушують добрі устої або міжнародний публічний порядок, є незаконними або, принаймні, такими, що не підлягають примусовому виконанню, а тому не можуть бути санкціоновані судом або арбітрами».

Зокрема, країнам Європейського Союзу знайоме таке явище, як порушення засадничих принципів права Співтовариств, яке вважається протиріччям «публічному порядку Співтовариства». Коштує, між іншим, згадати, що в правовій літературі, що зачіпає проблеми ЄС, іноді використовуються поняття «наднаціонального» і «транснаціонального» публічного порядка148. Такі засадничі принципи сформульовані передусім нормами статей 85 і 86 Римського договору. Римська Конвенція країн ЄС про право, застосоване до договірних зобов'язань(1980 р.), що також використовує категорію «публічного порядку», обумовлює, що її положення не зачіпають застосування норм, які відносно конкретних питань встановлюють колізійні норми, що стосуються договірних зобов'язань, які містяться або міститимуться в актах органів Європейських Спільнот або їх національно-правових законах, гармонізованих у виконання таких актів Співтовариств. При цьому Конвенція встановлює: «...у застосуванні норм права будь-якої держави, встановлених справжньою Конвенцією, може бути відмовлено тільки у разі, якщо таке застосування очевидним чином несумісно з публічним порядком країни суду»(ст. 16). Отже, порушення публічного порядку не обов'язково повинне припускати несумісність норм одного і іншої держави. Про публічний порядок, як у вищезгаданому випадку, передбаченому Римською конвенцією, а також і Нью-йоркською

¹⁴⁹ ICC Awards. № 1525. Doc. № 410/1708, 15.09.69. P. 143.

конвенцією про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, може йтися і тоді, коли йому суперечить «застосування» норм права, зокрема визнання і виконання іноземного арбітражного рішення.

Обмовка про «публічний порядок», таким чином, може використовуватися в двох іпостасях — в якості основи для спростування і відміни винесеної ухвали, якщо останнє базується на праві, застосування якого несумісне з правопорядком країни винесення ухвали, і підстави для відмови у визнанні і примусовому виконанні арбітражного рішення в юрисдикції, де проситься виконання.

Так, згідно домовленості, досягнутої між чехословацьким позивачем і турецьким відповідачем, на підставі обраного ними застосовного права спор між ними був дозволений «дружнім посередником», але у виконанні рішення в Туреччині було відмовлено, оскільки турецьке законодавство визнає тільки рішення, винесені на підставі закону, попри те, що обидві сторони погодилися на його дозвіл «дружнім посередником» 149.

Договір ОХАДА 1993 р., що зв'язує франкомовні держави Африки, використовує у своєму змісті категорію «міжнародного публічного порядку» як основу для відмови у визнанні і виконанні арбітражного рішення(ст. 25), хоча і не розкриває її.

У деяких міжнародних договорах категорія публічного порядку термінологічно може і не бути присутньою буквально — у ряді випадків їх зміст оперує такими поняттями, як «протиріччя основам правопорядку», «принципам національного законодавства», «нанесення збитку суверенітету, безпеці» і так далі. Наприклад, Договір про правову допомогу по цивільних і кримінальних справами між СРСР і Йеменом(НДРЙ) 1985 р., будучи одним з рідкісних правових актів подібного роду, що вирішують питання про виконання арбітражних рішень, вказує, що компетентні органи, в які обернене прохання про виконання арбітражного рішення, винесеного на території іншої договірної сторони, не перевіряючи рішення по суті, мають право відмовити у виконанні, якщо визнання і виконання рішення може завдати збитку її суверенітету або безпека або суперечить основний принцип її законодавство(ст. 16).

У міжнародній практиці визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, коли питання про визнання регулюється часом як багатостороннім, так і двостороннім договорами, учасниками яких є ці держави, причому в двосторонній угоді може бути встановлене менше число підстав для відмови, вважається досить типовим принцип, згідно з яким сторона, що просить дозвіл на виконання рішення, має право посилатися на той міжнародний договір, який містить більше сприяюче регулювання.

Наприклад, між СРСР і ФРН 22 квітня 1958 р. був укладена Угода із загальних питань торгівлі і мореплавання, яке містило лише наступні випадки можливої відмови у виконанні арбітражного рішення : якщо рішення по праву держави, в якій воно було винесене, не придбало для сторін значення остаточного рішення, що набуло чинності; якщо рішення суперечить публічному порядку держави, в якій проситься виконання. Попри те, що і ФРН і СРСР(нині РФ) є учасниками Нью-йоркської конвенції, при клопотанні відповідної особи компетентний орган, що вирішує питання про видачу дозволу на виконання, не має права відхилити посилання зацікавленої сторони на цей договір, який виявляється прийнятнішим для отримання екзекватури. У подібному випадку двосторонній договір застосовуватиметься як lege speciali на відміну від lege generali — Нью-йоркській конвенції 1958 р.

В той же час не можна не сказати і про те, що інший підхід може бути зафіксований прямою вказівкою про це в міжнародній угоді. Зокрема, згаданий Договір ОХАДА встановив в ст. 25 імперативну норму, приписуючу, що Загальний суд правосуддя і арбітражу, заснований у рамках Організації, є єдиним органом, компетентним видати екзекватуру на визнання і виконання іноземних арбітражних рішень. Більше того,

¹⁵⁰ Детальне освітлення цього аспекту проблеми з історико-правових позицій проведене в роботі С. Н. Лебедєва «Міжнародний торговий арбітраж»(М., 1965).

¹⁵¹ Система экзекватурирования припускає, що компетентна влада — зазвичай судова — відповідної держави видає на прохання зацікавленої сторони наказ про виконання, що по суті є дозволом на виконання.

він визначає, що перелік підстав, в силу яких в цьому може бути відмовлено, має строго обмежений характер, не допускаючи, таким чином, права сторін посилатися на сприятливіші правила інших міжнародних договорів(будь то багатосторонніх або двосторонніх).

Процедури виконання іноземних арбітражних рішень. Уніфікація, здійснена в Нью-йоркській конвенції, не зачіпає встановлення процедур, які повинні діяти в процесі визнання і виконання іноземних арбітражних рішень в різних країнах. У цій частині міжнародна угода єдиним порядком передбачило, що визнання і виконання підкоряється внутрішнім процесуальним нормам відповідного держави-учасника.

У тому ж, що стосується істоти подібних заходів, то вони дуже разнообразны150. Внутрішньодержавне право різних країн використовує як традиційний інститут экзекватурирования (тобто видачу екзекватури на арбітражне рішення — процедуру, що має на меті надання йому виконавчої сили, зв'язаної із застосуванням у разі потреби заходів примусу з боку держави по відношенню до зобов'язаної особи або його майна) 151, так і спрощений порядок виконання арбітражних рішень залежно від приналежності цієї держави до тієї або іншої правової системи або співтовариства. Звернемося в цьому плані до деяких прикладів. Так, у Франції для примусового виконання арбітражного рішення, винесеного за кордоном, потрібно екзекватуру, яка забезпечується розпорядженням голови суду загальної юрисдикції за місцем його виконання. В процесі видачі дозволу на визнання і виконання перевіряється, по-перше, формальна правильність рішення і, по-друге, допустимість виконання з точки зору публічного порядку. Близький до цього порядок по визнанню і виконанню арбітражних рішень має місце в Німеччині, Фінляндії, Швейцарії. Інститут екзекватури закладений також і у багатосторонній міжнародній угоді — Договорі ОХАДА, положеннями якого передбачена її видача Загальним судом правосуддя і арбітражу, що закономірно спричиняє за собою ex otticio відмову від компетенції в цьому відношенні будь-якого судового органу країн-учасниць.

У Англії іноземні арбітражні рішення можливо виконати, удавшись до одного з трьох видів процедур : за допомогою реєстрації у Високому суді; по дозволу Високого суду; шляхом порушення справи про видачу дозволу на визнання(екзекватура). У разі, якщо арбітражне рішення або судове рішення, що стосується арбітражного рішення, підлягає визнанню і виконанню на підставі частини II Закону про організацію правосуддя 1920 р. або частини I Закону про іноземні судові рішення 1933 р., що посилає вирішення питання про визнання і виконання до акту 1920 р., то останні здійснюються шляхом реєстрації арбітражного рішення у Високому суді. Клопотання з проханням про реєстрацію супроводжується копією арбітражного рішення, з вказівкою найменувань і адрес позивача і відповідача, а також доказів того, що рішення не було виконане добровільно. Зареєстроване рішення виконуватиметься в тому ж порядку, що і власне рішення Високого суду.

Англійська правова система підрозділяє арбітражні рішення на «іноземні» і «конвенційні», що веде свій початок від норм англійського Закону про арбітраж 1950 р., положення якого застосовувалися до іноземних рішень, винесених відповідно до арбітражних угод, що підпадають під сферу дії Женевського протоколу і Женевської конвенції 1923 і 1927 рр. відповідно. Стаття 99 нового Закону про арбітраж 1996 р., що стосується примусового виконання деяких іноземних арбітражних рішень, залишила в силі застосування частини II Закону 1950 р., отже, і цю категорію рішень. «Конвенційне рішення» — це арбітражне рішення, визнання і виконання якого

регламентується Нью-йоркською конвенцією 1958 р. Якщо «іноземне» або «конвенційне» арбітражне рішення не можуть бути виконані на підставі Закону 1920 р., необхідно отримати дозвіл на його виконання з боку Високого суду, що ініціюється шляхом подання заяви. Отримання дозволу в ході досить простих процедур робить можливим примусове виконання в тому ж порядку, що і судові рішення, винесені судом у Великобританії або країні Британської Співдружності Націй. У випадках, коли іноземне арбітражне рішення не може бути виконане ні в результаті реєстрації, ні в порядку отримання дозволу Високого суду(якщо, скажімо, мала місце усна угода між сторонами на передачу суперечки в арбітраж), виконання рішення забезпечується за допомогою збудження позовного виробництва в суді згідно common law.

У Індії згідно із Законом 1996 р. також існує два види іноземних арбітражних рішень — «женевські іноземні рішення», тобто дії женевських документів, що підпадають під сферу, 1923 і 1927 рр., і «рішення Нью-йоркської конвенції». В цілях виконання як «женевських арбітражних рішень», так і «рішень Нью-йоркської конвенції», вони вважаються постановами місцевого суду, якщо такий знайде, що рішення задовольняють вимогам, сформульованим у відповідних розділах Закону. Накази судна, що можуть бути оскарженими у зв'язку з арбітражними рішеннями, торкаються двох категорій відмов : відмови направити сторони в арбітраж і відмови виконати іноземне арбітражне рішення. Пред'явлення вторинної апеляції до суду не допускається. Проте закон не забороняє домагатися правосуддя у Верховному суді(п. 3 ст. 37).

Позовна система визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, окрім Великобританії, діє і в інших країнах — США, Данії, Швеції і так далі, що допускають основи спростування дійсності арбітражного рішення в процесі позовного виробництва. В той же час слід зазначити принципові положення, що розділяються багатьма державами, в силу яких компетентні органи держави, де проситься визнання і виконання іноземного арбітражного рішення, не мають права відміняти або анулювати його, за винятком того, що вони можуть відмовити у визнанні і приведенні його у виконання по визначених в міжнародному договорі або національних нормах підставам, оскільки визнання арбітражних рішень конституює визнання в правовому плані наслідків, обумовлених рішенням.

Згідно з малазійським Законом 1985 р., що стосується Конвенції про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень(ст. 3), останнє може бути виконане або в порядку позовного виробництва, або аналогічним чином, що і арбітражне рішення, що підкоряється ст. 27 Закону про арбітраж 1952 м. Малайзії. Сторона, що просить виконання, повинна представити оригінал арбітражного рішення або належним чином завірену його копію, оригінал арбітражної угоди або належно завірену його копію і, якщо рішення складене на іншій мові, чим державна або англійська мова, — переклад тією або іншою мовою, виконаною і засвідченою офіційним або присяжним перекладачем або дипломатичним або консульським представником(ст. 4).

Країни-учасниці Эр-Риядской арабській Конвенції 1983 р. про співпрацю з судових питань здійснили уніфікацію вимог за уявленням документів, необхідних для прошення виконання арбітражних рішень, серед яких, наприклад, пред'явлення документів, що свідчать не лише про те, що рішення є остаточним в державі його винесення, але і що підтверджують достовірність повідомлення про винесення такої ухвали або іншого документу, що доводить факт належного сповіщення сторони, якщо ухвала була винесена в її відсутність(ст. 34).

У питанні визнання і примусового виконання іноземних арбітражних рішень звертає на себе увагу специфічне регулювання, що міститься в Договорі ОХАДА 1993 р. Стаття 24 цих міжнародних угоди встановлює, що рішення, винесене арбітром або арбітрами, що діяли у рамках Загального суду правосуддя і арбітражу, створеного Договором ОХАДА, на основі його Регламенту, має бути представлене для затвердження до Суду. Винесене «відповідно до положень міжнародного договору

рішення має якість здійсненності на території усіх держав його учасників на таких же підставах, що і внутрішні рішення, прийняті у рамках відповідної юрисдикції«. Вони є об'єктом примусового виконання в силу рішення про видачу екзекватури. Винятковою компетенцією по винесенню такої ухвали наділений Загальний суд правосуддя і арбітражу(ст. 25). Внаслідок цього встановлюється тотожність режимів визнання набирання законної сили і здійсненності так званих »арбітражних рішень ОХАДА« і рішень, винесених національними юрисдикциоиными органами держав-учасників Договору, оскільки зміст приведеного розділу обумовлює застосування і до тих і до інших одних і тих же положень. Якщо внутрішні рішення набирають законної сили з моменту їх винесення, аналогічний наслідок має місце застосовно і до »рішень ОХАДА«. Необхідно підкреслити, що згідно з договірними нормами »рішення ОХАДА« мають законну силу в усіх державах-учасниках. Тому ст. 30 Регламенту Суду, затвердженого Радою Міністрів країн-учасниць Договору, особливо вказує, що »клопочуча сторона повинна уточнити перелік держав, на території яких проситься екзекватура«.

У Російській Федерації виконання іноземних арбітражних рішень має в якості правової основи Нью-йоркську конвенцію про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р., Угода від 20 березня 1992 р. «Про порядок вирішення суперечок, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності», що об'єднує країни СНД, відповідні двосторонні міжнародні договори, а також Закон РФ «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 7 липня 1993 р. № 5338-1, Указ Президії верховної ради СРСР «про визнання і виконання в СРСР рішення іноземний суд і арбітраж» від 21 червень 1988 р. № 9131 - XI і інший акт внутрішньодержавний цивільно-процесуальний право і арбітражний процес. В силу ст. 7 Федерального закону РФ «Про виконавче виробництво» від 21 липня 1997 р. № 119-ФЗ в перелік підстав виконавчих документів включені виконавчі листи, що видаються судами разом з іншим на підставі рішень міжнародного комерційного арбітражу і інших третейських судів; рішень іноземних судів і арбітражів.

Застосовно ж до характеристики регулювання стосунків по виконанню іноземних арбітражних рішень за допомогою інших міжнародних договорів, одні з них, наприклад Амманская арабська конвенція про комерційний арбітраж 1987 р., дають найзагальнішу відповідь: «Верховний суд кожної договірної держави зобов'язаний видати документ на дозвіл виконання рішення арбітражного суду. У дозволі на виконання може бути відмовлено тільки у разі протиріччя цього рішення публічному порядку»(ст. 35).

Інші, зокрема Конвенція Ліги Арабських Держав про виконання судових і арбітражних рішень 1952 р., оперує як загальними категоріями, так і деталями, що відносяться до виконання тільки арбітражних рішень : «...будь-яке остаточне рішення, що стосується цивільного або торгового права, платіжних зобов'язань, будь-який вирок суду, наділеного юрисдикцією у кримінально-правових справах або питаннях, що відносяться до спричинення шкоди, так само як і усі ухвали, пов'язані з особистим статусом, винесені компетентними судовими установами у будь-якій з держав Ліги, що беруть участь, мають виконавчу силу в іншій державі ЛАГ відповідно до положень справжньої угоди»(ст. 1).

Попри те, що в цьому розділі, а також в ст. 6 багатостороннього договору, що встановлює, що «рішення, які підлягають виконанню у будь-якій державі Ліги, мають таку ж юридичну силу, що і в державі, в якій проситься виконання», регулювання виконання судових і арбітражних рішень, як видно з викладеного, об'єднано на основі застосування договірного принципу загальної здійсненності. У ст. 3 містяться підстави, що дають можливість компетентній владі держав-учасників відмовити у виконанні іноземного арбітражного рішення. При цьому Конвенція не надає відповідним органам договірних держав права переглядати винесені судові або арбітражні ухвали по суті. З урахуванням сенсу попередніх положень серед підстав для відмови у виконанні арбітражного рішення Конвенція називає

наступні: а) якщо за законом держави, в якій проситься виконання, суперечка не може бути вирішена арбітражним шляхом; б) якщо винесена ухвала не відповідає арбітражній угоді; в) якщо арбітри не були уповноважені на вирішення питання за умовами арбітражної угоди або згідно із законом, на основі якого винесена ухвала; г) якщо сторони не були належним чином сповіщені про розгляд справи; д) якщо в рішенні міститься щось, що суперечить загальному правопорядку або публічному порядку або суспільній моралі держави, в якій проситься виконання; е) якщо арбітражне рішення не стало остаточним в державі його винесення.

Арабська конвенція про співпрацю з судових питань 1983 р., що знаходиться в Эр-Рияде, єдиним порядком встановлюючи як для судових, так і для арбітражних рішень процедуру визнання і виконання, засновану на вимогах місцевого законодавства тієї держави, на території якого проситься виконання, проте особливо підкреслює договірну природу виконавчої сили відповідних документів : «...виконавчі документи однієї договірної держави, видані на його території, мають бути предметом видачі дозволу на виконання в іншій державі відповідно до умов, що передбачаються для виконання судових рішень»(ст. 36). Проте рішення, прийняті судами одного держави-учасника, які визнаються іншою договірною державою в силу положень Конвенції, виконуються у будь-кому другом її учаснику, якщо вони мають виконавчу силу в тій державі, в якій знаходиться рішення, що винесло, судова установа. Процедури по здійсненню визнання і виконання рішення підкоряються закону тієї держави, в якій проситься визнання і виконання в тій мірі, наскільки це сумісно з положеннями цієї Конвенції(ст. 31). Ряд умов, що служать передумовами для дії приведених статей Конвенції, тобто і для процедур по визнанню і виконанню, визначений безпосередньо в договорі спеціальними правилами(ст. 28, 30), а також і в загальній формі — за допомогою закріплення вимоги про непорушення норм мусульманських законів шаріату, конституції, публічного порядку або добрих устоїв держави, що бере участь, в якій проситься виконання.

Отже, подібні приписи виявляються такими, що діють і відносно арбітражних рішень. Крім того, в ст. 37 перераховуються підстави, в силу яких компетентна влада договірної держави може відмовити у визнанні і виконанні, якщо такі завдають збитку для діючих правоположений цієї держави, де подається клопотання про виконання. Оцінюючи в цілому істоту подібного регулювання, слід вказати, що характер цих підстав(їх п'ять) схожий з тим, що зафіксовано в ст. V Нью-йоркської конвенції.

Судовий контроль за арбітражем. Усе сказане вище, думається, досить переконливо продемонструвало, що головне в змісті арбітражу(міжнародного торгового арбітражу у тому числі) — це вилучення вирішення суперечок з сфери юрисдикції державних судів відповідних держав. В той же час раніше ніде не говорилося про таку важливу складову складного явища, що іменується «арбітраж»(«міжнародний комерційний арбітраж»), як судовий контроль за розглядом і арбітражним рішенням. Саме наявність цього процесуального елементу дозволяє говорити про арбітраж в правовому сенсі як про феномен sui generis.

Говорячи взагалі, судовий контроль може бути здійснений як до винесення ухвали, так і після нього. Його присутність проявляється передусім в області визнання і примусового виконання арбітражного рішення. У цьому плані на практиці державний контроль реалізується переважно в місці(країні) примусового виконання іноземного арбітражного рішення в ході видачі екзекватури. В той же час не виключається і контроль судових інстанцій держави, на території якого арбітражна ухвала винесена. Більше того, саме межі, характер і умови здійснення такого втручання місцевого суду в арбітраж стають ключовими аспектами вибору місця майбутнього проведення арбітражного розгляду суперечки, витікаючої з міжнародної угоди. Незайве підкреслити, що можливість оскарження рішення, яка може привести до його перегляду державними

судовими органами, встановлена місцевим законодавством, чого сторони прагнули уникнути за допомогою укладення арбітражної обмовки, справляє відразливе враження. Наявність перспективи відміни рішення місцевими інстанціями менш небезпечно, проте безперечно, що про подібні евентуальні події слід бути обізнаними заздалегідь. У деяких країнах подібні заходи виключені для міжнародного арбітражу. Такий підхід Бельгії, яка Законом від 27 березня 1985 р. усунула вказаного роду втручання суду в міжнародний торговий арбітраж.

Проте в цілому контроль державного суду поширюється і на інші стадії розгляду справ третейським судом(наприклад, на винесення арбітрами судження з питання про свою компетенцію розглянути суперечку, дійсність арбітражної угоди, відведення і призначення арбітрів, застосування забезпечувальних заходів і тому подібне).

Французька юридична особа в 1997 р. оспорювала у бельгійському і французькому судах дійсність винесених в Йорданії арбітражних ухвал за позовом «Міжарабської Корпорації по гарантіях інвестицій»(Кувейт) до акціонерного товариства «Арабський міжнародний Банк інвестицій»(Франція) на тій основі, що, на думку програвшої сторони, рішення арбітрів мало бути затверджене компетентним судом Йорданії. Дійсно, згідно з діючим правом Йорданії арбітражне рішення затверджується судом. Проте суди першої інстанції як Брюсселю, так і Парижу відхилили клопотання заявника про відмову у виконанні арбітражного рішення, винесеного в Йорданії, на території Бельгії, а потім і Франції, що посилається на цей аргумент, визнавши, що згідно із Загальними умовами, які були невід'ємною частиною правового регулювання договірних стосунків між сторонами і містили арбітражну угоду, передбачалося, що рішення арбітрів стає остаточним і юридично обов'язковим для них безпосередньо з моменту його винесення. Отже, положення йорданського права непридатні до даного випадку, оскільки ст. VI Нью-йоркської конвенції, ст. V, що посилає до підпункту(e) пункту(1), має на увазі звернення до національного права країни, де арбітражна ухвала була винесена, у разі його відміни або призупинення виконанням в суді цієї держави : «Якщо перед компетентною владою,... було збуджено клопотання про відміну або призупинення виконанням арбітражного рішення, то та влада, до якої звернулися з проханням про визнання і приведення у виконання цього рішення, може, якщо знайде доцільним, відкласти вирішення питання про приведення у виконання цього рішення.». Апеляційний суд м. Парижу, що розглядав в порядку оскарження заявником рішення суду першої інстанції, підтвердив правильність первинної думки суду і, відхиливши скаргу на рішення суду першої інстанції по клопотанню про відмову у визнанні і виконанні, дозволив примусове виконання у Франції. Він констатував при цьому, що внутрішньодержавні процесуальні норми Йорданії не застосовуються до міжнародного арбітражу. Крім того, відмовив в призупиненні примусового виконання зважаючи на виробництво процедур по спростуванню арбітражного рішення, здійснюваного в суді Йорданії, вважаючи, що французький суд може відмовити у виконанні, грунтуючись тільки на обставинах, вказаних у французькому Цивільно-процесуальному кодексі(як він іменується у французькій правовій літературі, «новому Цивільно-процесуальному кодексі» зважаючи на внесення в 1980 — 1981 рр. у ФГПК 1807 р. деяких змін), який не включає у відповідний перелік підстав такий юридичний факт, як спростування рішення в іноземному суді.

Найбільш типові випадки судового контролю за арбітражем(арбітражним рішенням) складають ситуації, коли виникають утруднення з призначенням арбітрів. Так, якщо за наявності арбітражної угоди одна із сторін в строк, вказаний в угоді або в регламенті, якому партнери підпорядкували процедуру розгляду суперечки, не призначить свого арбітра, останній здебільшого призначається государственньм судовою установою. Згідно зі шведським законом в подібних ситуаціях, коли від кожної сторони потрібно призначення арбітра, за умови, що перша сторона повідомила іншу про свій вибір, ця

¹⁵² Стаття 16 монгольського Закону про зовнішньоторговельний арбітраж 1995 р. аналогічну функцію в схожих обставинах надає Голові арбітражного суду Монгольської Національної палати.

¹⁵³ Schmitthoff C. Business Law. L., 1991. P. 741 — 744.

остання повинна впродовж 30 днів з моменту отримання повідомлення сповістити другу сторону письмово про призначення свого арбітра. Якщо друга сторона не робить у встановлений термін призначення арбітра, на вимогу першої сторони він призначається окружним судом(ст. 15). У цьому, правда, повинні бачитися не лише функція контролю державного суду, але і інструмент взаємодії міжнародного арбітражу з місцевою юрисдикцією, який сприяє усуненню перешкод для невиправданих затримок і затягування процедур, що проводяться третейським судом. Наприклад, п. 2 ст. 1493 нові французькі Цивільно-процесуальні кодекси(ФГПК) дозволяє сторонам звернутися до Голови трибуналу великої інстанції Парижу, якщо вони зіткнуться з перешкодами по формуванню арбітражу і якщо йдеться про міжнародний арбітраж, який відбувається у Франції. Подібна міра грає особливо значну роль при розгляді суперечки арбітражем ad hoc. І цей аспект також доцільно враховувати при виборі місця арбітражу.

У Російській Федерації межі втручання суду в діяльність арбітражу гранично ясно встановлені Законом «Про міжнародний комерційний арбітраж»(ст. 5). Слід безперечно вказати, що можливості втручання російських державних судових установ в третейський розгляд зведені практично до мінімуму. Зокрема, якщо сторона не призначить арбітра впродовж 30 днів після отримання прохання про це від іншої сторони або якщо два арбітри впродовж 30 днів з моменту їх призначення не домовляться про третього арбітра, на прохання будь-якої сторони призначення робиться Президентом Торгово-промислової палати РФ (ст. 6, 11) 152.

У інших державах у судів подібних можливостей набагато більше. Наприклад, у Великобританії, за свідченням фахівців, суд має необмежену юрисдикцію повернути арбітражне рішення в цілому або в частині на повторний розгляд арбітражем або суперарбітром в якості гарантії недопущення неправосудного акту. Проте зазвичай це наводиться в дію у випадках неналежної поведінки арбітрів, таємної змови або якщо рішення отримане обманом або шляхом приховання фактів. Арбітражне рішення може бути скасоване судом, якщо арбітр отримав хабар або яким-небудь таємним чином виявився зацікавлений в результаті справи. Дискваліфікуюча поведінка арбітра може в той же час мати місце навіть і тоді, коли немає причин протиправного характеру, які можна було б поставити йому в провину. Проте вважається неналежним ведення справи арбітром, якщо рішення виноситься ним по незаконному контракту, також неправомірна поведінка арбітра, якщо ухвала винесена до розгляду усіх доказів або до закінчення стороною представлення доказів у справі, заслуховування свідка у відсутність кого-небудь з суб'єктів або огляду майна, що є предметом суперечки, без присутності іншої сторони і навіть у разі бланкетного підписання рішення одним з арбітрів і так далі 153

Втручання державного суду можливе і на більше ранніх стадіях арбітражного розгляду. Зокрема, у Великобританії за заявою однієї із сторін за арбітражною угодою з належним попереднім повідомленням другої сторони, а також арбітрів суд має право відкликати відповідного арбітра, якщо виявиться, що має місце будь-яка з перерахованих в законі підстав : існують обставини, що дозволяють сумніватися у безсторонності арбітра; арбітр не має достатньої кваліфікації вирішувати суперечку; він фізично або психічно не здатний здійснювати процедури по розгляду суперечки або є істотні передумови для сумнівів в цьому відношенні; арбітр відмовився або не зміг здійснити покладені на нього функції ведення процесу або використати усі розумні заходи по здійсненню розгляду і винесенню ухвали, внаслідок чого була допущена або могла б статися істотна для заявника несправедливість(ст. 24(1) Закони про арбітраж 1996 р.).

¹⁵⁴ Цікаво порівняти діюче і передуюче англійське регулювання. Згідно з актом про арбітраж 1979 р., угода«, що »виключає, є угодою сторін про виключення контрольних функцій суду вищої інстанції по видачі наказу про вказівку арбітрами мотивів винесеної ними ухвали, прийнятті постанови про перегляд арбітражного рішення у разі помилки в застосуванні права і збудженні судових процедур, якщо предметом арбітражного розгляду виступає встановлення факту шахрайських або обманних дій.

Судовий контроль за арбітражним рішенням на стадії його виконання може бути усунений за допомогою спеціального інституту, що зустрічається в практиці низки країн, яка іменується угодою«(»exclusion agreement«), що »виключає. Йдеться про те, що сторони приходять до домовленості(найчастіше ще на етапі укладення арбітражного договору) про те, що рішення у разі його винесення третейським судом є остаточним, таким, що зобов'язують сторони і підлягає негайному виконанню. Так, зокрема, при формулюванні арбітражної обмовки, якщо сторони мають намір передати свою суперечку арбітражу у Відні, ним може бути рекомендовано, наприклад, додатково включити наступне положення: «Сторони, керуючись § 598(2) Австрійського цивільно-процесуального кодексу, відмовляються від застосування ч. 1 § 595 названого кодексу». Схожим чином відповідно до ч. 1 ст. 192 швейцарські Закони про міжнародну частку праві, якщо сторони не мають домициля, постійного місцеперебування відділення фірми по веденню підприємницької діяльності в Швейцарії, вони можуть за допомогою арбітражної угоди або подальшої домовленості, здійсненої у письмовій формі, виключити все або обмежити звернення до підстав для відміни арбітражного рішення, передбаченим в ст. 190(ч. 2) Закону.

Деякі ж правові системи виходять з того, що якщо такої угоди немає, то сторони мають право при повідомленні іншої сторони і арбітражу оскаржити рішення до суду з питань права, витікаючих з нього. Такі положення ст. 69, присвяченою оскарженню рішення третейського суду з питань права, англійського Закону про арбітраж, які встановлюють: «Угода про звільнення від умов арбітражного рішення вважатиметься угодою по виключенню юрисдикції суду по справжньому розділу». У цьому плані цікаво порівняти вказані постанови з приписами з цього приводу індійського акту, що датується тим же роком і виданого, як відомо, в країні, що характеризується значним тяжінням в силу історичних і інших причин своєї правової системи до англійського права. У даній частині норми індійського закону 1996 р. абсолютно інші: «В силу приписів справжнього розділу арбітражне рішення є остаточним і зв'язуючим сторони, а також осіб, що відповідно заявляють вимоги від їх імені»(ст. 35).

В даному випадку слід вказати на важливу рису, що характеризує тенденції розвитку правового регулювання арбітражу і його взаємодії з судовими процедурами функціонування судових установ, яка проявляється у сучасному світі, — це знаходження своєрідного компромісу між традиційними принципами окремих національно-правових систем(англійською і систем інших англосакських країн, а також і держав, що не відносяться до них, зокрема Франції), що передбачають можливості перегляду будь-якого арбітражного рішення з питань права154, і запереченням такого перегляду, закріпленим в Типовому законі ЮНСИТРАЛ 1985 р.

Таким чином, незважаючи на справедливість загальних тверджень про те, що арбітраж є особлива форма правосуддя, що стоїть окремо від діяльності державних судів, у відомих своїх аспектах він схильний до контролю з боку судових установ відповідної держави. Як вже підкреслювалося, не лише перевірка арбітражного рішення, але і в цілому судовий контроль за арбітражем найбільш повномасштабний здійснюється при визнанні і виконанні, будь то в межах вітчизняного правопорядку або юрисдикції іноземної держави.