7. Демократизація як суспільний процесс

Сьогодні проблеми демократизації політичної сфери життя суспільства і духовного відродження є фундаментальними в подальшій розбудові державності. Демократизація є необхідною передумовою розвитку духовної культури, всебічного розгортання духовного процесу, звільнення духовної сфери від ідеологічних шор, утвердження в громадській свідомості і культурі загальнолюдських цінностей, ідеалів і принципів, відродження в суспільстві національної української державної культури, всебічного розвитку інших національно-етнічних культур. Демократія створює умови, за яких духовна культура має можливість розвиватися за властивими тільки їй законами і закономірностями.

Підхід до проблеми демократизації в нашому суспільстві дуже суперечливий і неоднозначний. Одні вбачають в демократизації вихід із соціально економічної, політичної і духовної кризи нашого суспільства, інші - причину усіх наших негараздів і проблем.

Демократизація політичного життя - це не тільки і не стільки визнання суспільством народу в якості джерела політичної влади, утвердження загального, рівноправного виборчого права, виникнення багатопартійності чи декларування основних політичних прав і свобод громадян, в значній мірі це і становлення в суспільстві демократичної політичної культури, яка визначає стан духовної свободи особи, міру творчості, розкриття здібностей і дарувань. Духовне відродження суспільства - це багатогранний процес становлення духовної культури на основі утвердження в суспільстві принципів та ідеалів демократичного змісту, що створюють можливість вільного розвитку усіх культур, їх видів, типів, напрямків, форм, що представлені в даному суспільстві. Це орієнтація на загальнолюдські цінності і специфіку їх проявів у національній специфічності, що забезпечує духовний процес і цивілізованість.

8. Шляхи демократизації

Послідовність етапів посттоталітарної трансформації є приблизно однаковою в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність неабияк залежать від типу переходу, а останній, отже, залежить від типу або способу, а також швидкості заміни старих еліт на нові.

Дослідники розрізняють два основних типи переходу до демократії:

— розрив з минулим, коли відбувається заміна політичних еліт контрелітами;

— перехід компромісами і взаємними уступками, коли досягається порозуміння між елітою та контрелітою.

Тип переходу не є довільним вибором суб'єктів політичного процесу. Він детермінований глибиною і гостротою кризи владних структур, ступенем делегітимізації старої еліти, наявністю інститутів громадянського суспільства та масових рухів, силою і згуртованістю нової еліти, її авторитетом та здатністю очолити процес трансформації.

Перший тип переходу притаманний країнам, у яких стара еліта повністю втратила легітимність. За таких умов події можуть розгортатися двома шляхами:

— стара еліта вимушено відмовляється від влади, погоджуючись на її передання опозиції, і тоді перехід відбувається через абдикацію (відречення);

— вона вперто намагається зберегти позиції, і тоді відбуваються насильницькі зміни — маси "змітають" стару еліту революційним способом.

На відміну від переходу, революції пов'язані зі зламом не лише інститутів, а й правових та політичних норм, масштабними матеріальними та людськими втратами. До того ж, революції в Росії 1917 p., Китаї 1949 p., Ірані 1979 p., що призвели до утвердження в цих державах ще більш жорстоких режимів, переконують у безперспективності сподівань на утвердження демократії революційними методами. Тому успіх трансформації може бути гарантовано лише у випадку послідовного й глибокого реформування всіх аспектів суспільного життя.

Другий тип переходу з допомогою компромісів і взаємних уступок (про характеристику його стадій уже йшлося) відбувається також двома шляхами:

— через перемогу на виборах нових еліт та їх подальші переговори зі старою елітою, яка ще зберігає значні позиції;

— через "вростання" старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову трансформацію і формування "нових" еліт зі значною домішкою старих кадрів. Останній шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта, довго зберігаючи керівні позиції, гальмує процес трансформації.

9. Конструюючі ознаки демократії

Конструюючи образ майбутньої світлої життя, ідеологи тоталітаризму діють за принципом «спрощення» реальності, т. е. схематизації живих соціальних і розширення політичних зв'язків і стосунків і підгонки дійсності під заздалегідь створені образи і цілі. Такі ідеологеми виявляються надзвичайно далекі від дійсності, але водночас і дуже привабливими невибагливого чи дезорієнтованого свідомості мас. прибічники, умовно кажучи, «ціннісного» підходу, за всіх їхніх ідеологічних розбіжностей, розглядають демократію як конструкцію, покликану втілити при владі сукупність цілком певних ідеалів і принципів, т. е. тих найвищих вартостей, що й висловлюють її соціальний зміст і призначення.

10. Теоретичні і практичні параметри демократії

Вельми тривала історія демократії зумовила суперечливі тлумачення її. Бо поняття «демократія» викликає різні асоціації. Так, були доволі тривалі періоди, коли демократія зникала, припиняла функціонувати на практиці і продовжувала абияк існувати лише у вигляді ідей або спогадів. Лише двісті років тому (а це означає, що змінилося не більш як десять поколінь) важко було б знайти приклади демократії, що реально існує. Значно більшою мірою вона була предметом теоретичних роздумів філософів, ніж реальною політичною системою, яку люди мали б узяти на озброєння та втілити в життя. І навіть у тих небагатьох випадках, коли демократія існувала насправді, більшість дорослого населення була усунена від участі у політичному житті.

Латигіна вважає, що нині одна з основних причин розбіжностей думок щодо змісту демократії полягає в тому, що її розуміння формувалося протягом тисячоліть і живилося з декількох різноманітних джерел. Те, що ми розуміємо під демократією, аж ніяк не рівнозначне тому, що вкладали в це слово афіняни часів Перікла. Античні, середньовічні та ренесансні трактування переплелися з пізнішими поглядами та створили чудернацьку мішанину теорій демократії та їхніх практичних додатків, які часто є глибоко суперечливими. Отже, можна стверджувати, що дефініція демократії історично зумовлена.

Характеризуючи конституюючі ознаки та параметри демократії, Латигіна доходить висновку, що проблема сучасної демократії полягає не так у вірі в її вихідні принципи й ідеали, що випливають з різних концепцій демократії, як у переусвідомленні їх з позицій сьогодення з метою забезпечення ефективнішої взаємодії держави та її лідерів із громадянським суспільством.

Не викликає жодного сумніву й те, що кожна країна, яка розвивається демократичним шляхом, виробляє власну форму демократії, котра відповідає її особливостям і задовольняє її потреби. Уточнювати й розвивати демократичні критерії та принципи можливо лише в режимі існування реальної демократичної практики.

Висвітлюючи практику демократичного процесу, автор наголошує, що демократію розглядають як спірне та порівняно нестабільне явище, котре спирається на практичні знання, а демократизація, зокрема, відбувається шляхом тривалих соціальних перебудов, що мають бути доволі прозорими. Хоча процеси демократизації можуть бути тривалими, мінливими та спірними, вони мають підтвердити своє існування потужними доказами. Тривала історична перспектива свідчить про потенційність запровадження процесів демократизації у світі.

Однак, зазначає Латигіна, демократія в Україні сьогодні зазнає серйозних випробувань. В умовах політичного протистояння, посилення розбіжностей не так щодо цілей і ціннісних орієнтирів змін, що відбуваються в суспільстві, як щодо способів їхнього досягнення, з одного боку, зростає загроза використання силових методів боротьби для відновлення соціальної і політичної рівноваги, а з другого — самі цілі й цінності, покликані об’єднати й консолідувати суспільство, немовби відходять на другий план, підпорядковуються логіці боротьби, а не спільного творення, логіці придушення, підкорення, а не пошуку компромісу, узгодження і злагоди.

11. Якісні характеристики демократії в історичному контексті.

Ядром демократії, її засадничою ідеєю є суверенітет народу. Поняття демократії як власті суверенного народу включає:

1) народ є єдиним і вищим джерелом влади в країні;

2) державна влада лише тоді може вважатися легітимною, коли її формування і існування підтримане народом відповідно до норм права шляхом вільного волевиявлення виборців на вільних виборах;

3) народ має безумовне право самостійно вирішувати свою долю, і по найважливіших для доль країни і народу питанням влада, як правило, обов'язково повинна спиратися на явно виражене схвалення народу;

4) народ сам вибирає собі представників, має важелі реального впливу на їх діяльність, а також конкретні механізми контролю за діяльністю держави і коректування його діяльності в період між виборами;

5) в період виборів і відповідно до норм права народ має безумовне право і реальний механізм зміни влади, а також структурної зміни характеру державній владі;

6) в разі явного зловживання влади довірою народ, переростання влади з інструменту реалізації інтересів народу в інструмент тиранення над народом, народ має безумовне право достроково усунути від влади такий уряд

Другою найважливішою характеристикою демократії є те, що епіцентром такого пристрою суспільства і такого способу організації влади є особа людини, яка визнається найвищою цінністю в країні. Це означає:

• суспільство і народ в цілому розглядаються не як деяка монолітна освіта,що виражає настільки ж монолітну єдину волю, а як сума незалежних індивідів,що відображає суму приватних інтересів окремих осіб;

• признається безумовний пріоритет інтересів особи, тобто пріоритет сумиприватних інтересів окремих незалежних індивідів над інтересами держави;

• признається, що всяка особа від народження наділяється певною сумоюправ і свобод і перш за все - сумою так званих природних і томуневід'ємних прав і свобод, серед яких основними є право на життя;

• правона особисту свободу, незалежність і недоторканість;

• право на приватну власність

Ця тріада природних прав визначає основи буття людини в суспільстві, забезпечуючи у тому числі і право на пошану гідності особи і право на те, аби прожитисвоє життя в гідних людини умовах; безумовне право жити в своїй країні, насвоїй землі, в своєму будинку; нарешті, право на те, аби людина могла створити свою сім'ю ісам зміг виховати своїх дітей. Оскільки джерелом цих природних і невід'ємних прав і свобод є не суспільство, не держава інавіть не сім'я кожного індивідуума, а сама природа людини, то ці права не лише неможуть бути поставлені під сумнів, обмежені або вилучені у індивіда, але фактичновони вилучаються з ведення суспільства і держави. Окрім цього особа вдемократичному суспільстві має і інші багаточисельні права і свободи(політичні, цивільні, економічні соціальні т.п.), багато хто з яких фактично набуває статусу невід'ємних.

Поняття право людини означає сукупність правових норм взаємин вільних індивідів між собою, а також з державою і суспільством в цілому, що забезпечують можливість діяти на власний вибір і отримувати певні блага для життя.

Права, що забезпечують можливість вибору в поведінці і діяльності людини, складають свободи. Права і свободи людини, як найважливіший елемент демократії, утворюють цілісну систему, з якої не можна вилучити жодну ланку, аби не зруйнувати її.

Права особи діляться на негативні, охороняючі свободу індивідаі включаючі обов'язки суспільства, держави не здійснювати негативних по відношенню до особи дій (довільного арешту, тортур, жорсткого звернення і ін.) і позитивні, такі, що означають обов'язки держави, суспільства надавати індивідові певні блага (право на працю, на освіту, на відпочинок і т. д.). Крім того, права і свободи підрозділяються на цивільні (особисті), політичні (пов'язані з можливістю участі в політиці), економічні, соціальні, культурні і ін.

Сучасна політико-правова концепція прав і свобод людини закріплена в документах ООН. Один із засадничих таких документів – Загальна Декларація прав людини, прийнята в 1948 р. (свого часу не підписана СРСР і визнана їм в президентство М. Горбачова). УДекларації розкриваються цивільні і політичні права і свободи, перераховані негативні і позитивні свободи (у тому числі – свобода пересування, совісті, демонстрацій і ін.), розкривається вміст економічних, політичних і культурних прав, включаючи право на життєвий рівень, необхідний для підтримки добробуту і здоров'я і багато що інше. Загальна Декларація прав людини є частиною міжнародного акту про права. Окрім її ООН були прийняті ряд іншихДекларацій і Конвенцій, направлених на захист прав людини і його гідності.

Третя характерна риса всіх сучасних демократичних режимів – плюралізм (від латів. рluralis - множинний), що позначає визнання в суспільно-політичному житті безліч різних взаємозв'язаних і в той же час автономних, соціальних, політичних груп, партій, організацій, ідеї і установки яких знаходяться в постійному зіставленні, змаганні, конкурентній боротьбі. Плюралізм як принцип політичної демократії виступає антиподом монополізму в будь-якій його формі. До істотних ознак політичного плюралізму можна віднести:

• множинність і змагальність суб'єктів політики, розділення властей;

• виключення монополії на політичну владу який-небудь одній партії

• багатопартійність політичної системи;

• різноманіття каналів вираження інтересів, вільний доступ до них для всіх;

• вільна боротьба політичних сил, змагальність еліт, можливість їх зміни;

• альтернативність політичних поглядів в рамках законності

У нашій країні, як і у всіх країнах тих, що входили до складу СРСР, в процесі демократизації суспільства, після отримання незалежності став розвиватися і реальний політичний плюралізм. Проте цей процес відбувається в дуже складних умовах на всьому пострадянському просторі, де традиції тоталітарної системи ще дуже живучі

Розглянуті вище три головні сутнісні принципи демократії в значній мірі визначають і її четвертую характерну рису - правовийхарактер і спосіб пристрою і організації суспільства і влади. Це означає, щовся діяльність влади досить жорсткий регламентується правом. При цьому під правом мається на увазі навіть не лише і не стільки сукупність законодавчих актів, яка в даному випадкувиступає як формальний конституйованих норм права, а сума добрезрозумілих кожній людині положень, в основу яких закладені: пошана доособи і визнання її природних прав, свобод і законних інтересів; традиційніуявлення про добро і справедливість, про моральність і доброчесність, а також пророзумний, природний порядок і хід речей, який дозволяє так організуватипристрій суспільства і держави, таким чином побудувати модель взаємовідношенняміж особою, владоюі різними соціальними групами, що кожен з цихкомпонентів має можливість займатися своєю справою, не заважати один одному повзаємному динамічному розвитку, процвітанню і благоденствуванню.

Такі основні сутнісні характеристики демократії, її базові принципи. Проте, зрозуміло, що ці принципи демократії не можуть бути реалізовані “самі по собі”, вони можуть втілитися в життя лише за допомогою діяльності людей, що спираються на певні економічні, соціальні, політичні і правові конструкції” демократії, що “несуть. Такими опорами в економічній сфері є приватна власність громадян, власність яка створює реальні економічні основи для незалежності особи від влади і від різних соціальних, політичних, релігійних і тому подібних груп і інтересів. 12. Механізми здійснення демократичної трансформації посттоталітарних і поставторитарних суспільств.

Послідовність етапів посттоталітарної трансформації є приблизно однаковою в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність неабияк залежать від типу переходу, а останній, отже, залежить від типу або способу, а також швидкості заміни старих еліт на нові.Дослідники розрізняють два основних типи переходу до демократії: — розрив з минулим, коли відбувається заміна політичних еліт контрелітами; — перехід компромісами і взаємними уступками, коли досягається порозуміння між елітою та контрелітою. Тип переходу не є довільним вибором суб'єктів політичного процесу. Він детермінований глибиною і гостротою кризи владних структур, ступенем делегітимізації старої еліти, наявністю інститутів громадянського суспільства та масових рухів, силою і згуртованістю нової еліти, її авторитетом та здатністю очолити процес трансформації. Перший тип переходу притаманний країнам, у яких стара еліта повністю втратила легітимність. За таких умов події можуть розгортатися двома шляхами: — стара еліта вимушено відмовляється від влади, погоджуючись на її передання опозиції, і тоді перехід відбувається через абдикацію (відречення); — вона вперто намагається зберегти позиції, і тоді відбуваються насильницькі зміни — маси "змітають" стару еліту революційним способом. Другий тип переходу з допомогою компромісів і взаємних уступок (про характеристику його стадій уже йшлося) відбувається також двома шляхами: — через перемогу на виборах нових еліт та їх подальші переговори зі старою елітою, яка ще зберігає значні позиції — через "вростання" старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову трансформацію і формування "нових" еліт зі значною домішкою старих кадрів. Останній шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта, довго зберігаючи керівні позиції, гальмує процес трансформації. Проаналізований раніше другий тип переходу та його перебіг (етапи), притаманні країнам третьої хвилі демократизації, де цей процес відбувся до 90-х років XX ст., свідчить, що їх основним завданням було зруйнування авторитарних політичних систем і розбудова демократії. Згодом, після подій 1989 p., основні положення теорії переходу було підтверджено й розвинуто на досвіді посткомуністичних трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи — у працях таких учених як І. Банах, І. Бальцерович, С. Фіш, Д. Поттер тощо.