17. Хвилі демократизації

перша, тривала хвиля демократизації - 1828-1926 pp. Вона уходить своїм корінням в американську і французькі революції. Умовно процес демократизації в рамках його першої хвилі характеризується двома ознаками: 1) поступовим поширенням виборчого права на переважну більшість дорослого населення зі скороченням, а потім і скасуванням майнового цензу; 2) становленням і розвитком відповідальних представницьких інститутів і підзвітних їм виконавчих органів. Виходячи з цих критеріїв, на рубежі XIX і XX ст. перехід до демократії був завершений у таких країнах, як США, Великобританія, Франція, Швейцарія, заморські британські домініони (Австралія, Канада і Нова Зеландія) І низці країн Північної Європи. Незадовго до Першої світової війни демократичні режими були встановлені в Італії і Аргентині, а в післявоєнний період - у двох нових, таких, що отримали незалежність державах Європи - Ісландії і Ірландії;

перша хвиля відкату-1922-1942 рр. Умовно бере початок з 1922 р., тобто з походу Б. Муссоліні на Рим з подальшим захопленням влади і встановленням фашистської диктатури. Протягом цієї ж декади нестійкі демократичні інститути в Польщі, Литві, Латвії і Естонії були ліквідовані в результаті військових переворотів, що відбулися там. У 1926 р. в Португалії в результаті державного перевороту владу захопили військові, і в країні встановилася військова диктатура, що проіснувала майже п'ять десятиліть. У Німеччині прихід у 1933 р. Гітлера до влади і встановлення фашистського режиму ознаменував поразку демократичної Веймарської республіки. Аншлюс Австрії, що стався після цього, супроводжувався відповідно ліквідацією демократичних структур і в цій країні. В Іспанії громадянська війна 1936-1939 рр., що завершилася встановленням диктатури генерала Франка, перервала короткочасний процес демократизації, що почався там у 1932 р. У 30-ті рр. відбулися також військові перевороти і у ряді латиноамериканських країн, що обрали шлях демократичного розвитку, - в Аргентині, Бразилії і Уругваї. До цього можна додати, що з сімнадцяти країн, у яких між 1910 і 1931 рр. встановилися демократичні режими, до кінця 30-х рр. лише чотири держави зберегли демократичні форми правління. Таким чином, друга половина 20-х-30-ті рр. характеризуються переважанням антидемократичної тенденції. її особливістю є те, що разом з традиційно автократичними політичними системами виникає новий соціально-політичний феномен - тоталітаризм. Антидемократична хвиля цього періоду в тому або іншому ступені відбилася також і на особливостях функціонування традиційних демократичних режимів. Зрештою ця хвиля відкату від демократизації стала однією з головних причин Другої світової війни;

друга коротка хвиля демократизації - 1943-1962 рр. Пов'язана з розгромом фашистської Німеччини, мілітаристської Японії і звільненням західними союзницькими військами окупованих територій. У результаті були відновлені демократичні режими у Франції, Голландії, Данії, Бельгії та інших країнах Західної Європи. Присутність окупаційних союзницьких військ в Німеччині, Італії і Японії сприяла не лише встановленню і зміцненню в цих країнах демократичних політичних інститутів, але і зробило в них демократичний розвиток незворотним. У цей же час у ряді латиноамериканських країн, зокрема в Аргентині, Бразилії, Венесуелі і Перу, були проведені демократичні вибори. Друга хвиля демократизації збіглася з процесом деколонізації колишніх колоній і напівколоній, що почався. За цей період були встановлені демократичні форми правління в таких країнах, як Індія, Нігерія, Філіппіни, Шрі-Ланка і т. д.;

друга хвиля відкату - 1958-1975 рр. Одна третина держав, в яких у 1958 р. функціонували демократичні режими, до середини 70-х рр. мала авторитарне правління. Ефект глобального відступу від демократії у "третьому світі" був вражаючим: так, якщо в 1962 р. уряди, сформовані в результаті військових переворотів, існували в 13 країнах, то до 1975 р. їх налічувалося вже 38. У 1967 р. в Греції в результаті військового перевороту було перервано демократичний розвиток і встановилася військова диктатура "чорних полковників". Окрім Греції, друга хвиля охопила переважну більшість країн "третього світу", де в результаті військових переворотів або узурпації влади правлячою елітою встановилися авторитарні режими, багато хто з яких мав відверто диктаторський або військово-диктаторський характер. Показово, що в цей же період спостерігаються багато кризових процесів і в західній демократії. Тому невипадково, що в багатьох політологічних і соціологічних дослідженнях того часу не лише переважала теза про непридатність демократичної моделі до країн, що розвиваються, але і висловлювалися песимістичні прогнози з приводу життєздатності самої демократії;

третя хвиля демократизації - з 1974 р. У Португалії в квітні 1974 р. силами демократично налаштованих військових був здійснений військовий переворот, згодом підтриманий масовим загальнонародним рухом, який поклав кінець багаторічній диктатурі військового режиму. Декілька місяців опісля в Греції в результаті глибокої політичної кризи військовий уряд вимушений був скласти з себе повноваження, і влада перейшла в руки цивільних осіб з числа лідерів політичних партій демократичної орієнтації. У листопаді 1975 р. в Іспанії смерть Франка поклала кінець тридцятишестирічному авторитарному правлінню. Почавшись у країнах Південної Європи, з кінця 70-х і впродовж 80-х рр. хвиля демократизації переміщується до Латинської Америки і Азії. Наприкінці 80-х рр. сучасна хвиля демократичного процесу вступає в нову фазу, пов'язану з кризою так званого "реального соціалізму".

Відмінною рисою сучасної демократичної хвилі порівняно з попередніми хвилями демократичного процесу є її більш глобальний характер, оскільки вона охоплює практично всі континенти. Причини глобалізації світового демократичного процесу, що розширюється, С. Хантінгтон пояснює такими чинниками: 1) криза легітимності авторитарних і тоталітарних систем; 2) безпрецедентне зростання світової економіки в 60-ті рр., а також зростання освіченості і збільшення міського середнього класу; 3) серйозні зміни в доктрині католицької церкви в 60-ті рр.; 4) зміна політичного курсу провідних світових політичних сил (США, СРСР, Європейське співтовариство); 5) демонстраційний ефект, посилений новими засобами міжнародної комунікації, а також первинним досвідом переходу до демократії в рамках третьої хвилі, який відіграв стимулюючу роль і служив моделлю для подальших зусиль по зміні режиму в інших країнах.

Хантінгтон не лише визначив періодизацію хвиль демократизації і хвиль відкату, але і охарактеризував ті процеси (включаючи причини), які передували їм до і після виникнення. Він вважав, що процес демократизації визначається сукупністю великого числа різних чинників, які вимагають комплексного аналізу. До цих чинників, а їх більше 20, відносяться: рівень і характер економічного, соціального, культурного і релігійного розвитку, позиція правлячої еліти, міжнародний стан та ін. Визначив він і чинники хвиль "відкату": це і слабкість демократичних цінностей в елітах і суспільстві; економічний спад і кризи, що ведуть до соціальних конфліктів і зростання популярності ідей авторитарного правління; соціальна і економічна поляризація суспільства; зовнішній вплив і ін.

Дещо інший підхід характерний для американського політолога Філіпа Шміттера, який виділив чотири хвилі глобальної демократизації. Перша, на його думку, бере початок з революцій 1848 р., після яких до 1852 р. багато країн (зокрема, Франція, Німеччина, Австро-Угорщина) повернулися до автократичних форм правління; друга - після Першої світової війни, коли в Східній і Центральній Європі виникли нові держави, у ряді яких встановилися демократичні форми правління; третя хвиля почалася після Другої світової війни, коли на карті світу з'явилася велика група країн, що поетапно звільнялася від колоніальної і напівколоніальної залежності; четверта бере початок з військового перевороту 1974 р. в Португалії, що привів до демократичних перетворень.