18. Сучасні теорії демократії

Традиційно- ліберальна теорія демократії.

Центральна теза: демократія – це responsible government (В.Бейдхот), відповідальне правління, уряд, що відповідає за свої рішення.

Головне тут не стирання протиріч, які існують між урядом і громадянами, а створення умов і можливостей для проведення принципу відповідальності при меншій увазі до принципу участі.

Плюралістична теорія демократії (А.Бентлі, Гарольд Ласкі).

Вихідним є твердження: власний зиск і користь - характерна риса кожної людини. З цієї причини гомогенність не може бути коренем політики. Процес прийняття рішень здійснюється через систему протидіючих сил (Г.Ласкі ). На зміну моністичній владі прийде плюралістична держава.

В рамках плюралістичної теорії виділилися вестмінстерський і консенсусний напрямки

Елітарна теорія демократії (И. Шумпетер).

Вихідним є положення: навіть за умови панування демократичної більшості політичні рішення приймаються меншістю - демократичною елітою - професіоналами високого класу.

“Економічна” теорія демократії.

Автор - Даунс (Велика Британія). Демократія і вирішальний голос більшості - це правила прийняття рішень, які змушують раціонально мислячх індивідуумів так чи інакше досягти взаєморозуміння.

Критична теорія демократія. Ідеал: індивідуальне самовизначення.

Самовизначення особистості може бути до кінця реалізовано тільки за умови права голосу. Якщо все життя людини є сфера політики, то таким чином, реалізуючи своє право голосу, людина покращує своє становище.

Системна теорія демократії. (Луманн).

Завдання демократії - вироблення нейтральної за змістом і вільної від попередніх оцінювальних підходів методологічної основи або “ виборчих дій високого рівня”.

Разом з тим, демократія комбінує здатність вироблення необхідних рішень зі збереженням комплектності, структурної відкритості для альтернативних дій.

Теорія партіципаторної демократії.

Прихильники вважають, що прості громадяни (низи) здатні і повинні брати участь у прийнятті та реалізації управлінських рішень. Разом з тим, вони не вирішують питання про механізм такої участі.

19. Теорії ліберальної демократії.

Демократії, які існують нині в західному світі, тією чи іншою мірою грунтуються на принципах класичної лібе-ральної демократії, що сформувалися у XVIII ст. Шляхом тривалого пошуку політична думка знайшла в ній форму організації влади, яка найкраще покликана поєднати свободу, народовладдя і закон. І це відображено в її принципах.

Одним із головних є забезпечення свободи громадян. Ця свобода має два аспекти (Б. Констан). Політична свобода-- право активно і безпосередньо брати участь у колективному здійсненні влади, тобто в публічному житті. Саме це було притаманне республікам Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Але маючи політичну свободу, людина не знала особистої громадянської свободи, була повністю підпоряд-кована владі всього суспільства.

Ліберальна демократія на перший план ставить грома-дянську свободу, тобто повну нез_алежність особистого життя індивіда від політичної влади. Йдеться про ряд особистих прав: недоторканість особи, свободу совісті, слова, зборів, друку, місця проживання, заняття, господарської діяльності, приватної власності та ін.

Ядром свободи є особисті права. Політична свобода виступає як засіб забезпечення громадянської свободи. Влада, що порушує громадянську свободу, стає тиранією і знижує правомірність свого існування. Звідси висновок -- політична влада не повинна бути абсолютною, незалежно від того, хто її здійснює -- монарх чи народ.

Лібералізм демократії означає свободу особи, визнану і гарантовану державою. Громадські сили можуть діяти тільки згідно з законом, перед яким усі рівні. Це "правління через закони, а не через людей". Передбачається юридичний контроль за виконанням законів. У зв'язку з цим виникають два запитання. Перше -- хто повинен мати політичну владу, друге -- які повинні бути межі політичної влади, незалежно від того, в чиїх руках вона знаходиться. Відповідь на перше запитання привела до ідеї демократії, відповідь на друге -- до ідеї лібералізму, згідно з якою держава, а в державі законодавча влада не можуть зазіхати на свободу особи, її безпеку, власність, свободу совісті, слова тощо. В цілому лібералізм і демократія мають на увазі один одного, так само як тоталітаризм і деспотизм.

Своєрідне розуміння співвідношення лібералізму і демок-ратії знаходимо у Н. Боббіо. Він наводить дві інтерпретації поняття "свобода". Перша -- свобода як право людини не бути зобов'язаною здійснювати певну дію. Це передбачає резервований за індивідом простір, який не може бути ніким зайнятий -- ні іншими суб'єктами, ні державою ("запере-чення свободи"). Друга -- свобода як обов'язок людей підкорятися тільки законам, у розробці яких вони самі беруть участь ("позитивна свобода"). Перша інтерпретація, на думку Н. Боббіо, властива лібералізмові, друга -- демократії.

Відповідно у "ліберальній державі", хоча і залишається втручання публічної влади в справи суспільства, та воно зведене до мінімуму. Демократична держава, вважає Н. Боббіо, передбачає передусім поширення органів самоуп-равління. Ліберальна держава не обов'язково є демократич-ною, а демократична -- ліберальною. Лібералізм детермінує межі влади та функції держави. Демократія першочергового значення надає проблемі розподілу влади.

Другою засадою ліберальної демократії є принцип згоди і громадянського консенсусу. В його основі лежить ідея "суспільного договору". Люди, вважав Б. Спіноза, свідомо поступаються частиною своєї природної свободи і згоджу-ються підкорятися верховній владі і сукупній могутності всіх, яка незмінне перевищує силу кожної окремо взятої людини. Дж. Локк підкреслював, що добровільна політична спільність людей покликана надійно забезпечити природні права, рівність і свободу, захист особи та її власності. Більше того, як підкреслював Ж.-Ж. Руссо, згода людей -- основа всякої законної влади. Відображенням цього є суспільний договір: кожна людина віддає свою особу під вище керів-ництво загальної волі і тим самим стає її учасником. Уся влада переходить до суверена, утвореного учасниками згоди. Отже, суверенітет належить народові. Якщо природна свобода обмежена силою окремого індивіда, то громадянська свобода, яка виникає на грунті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена. Люди стають рівними в силу права і згоди.

Із двох попередніх принципів випливала вимога здійс-нення поділу влади. Ш. Монтеск'є писав, що політична свобода може бути виявлена лише там, де немає зловжи-вання владою. Для попередження цього необхідно, щоб одна влада стримувала іншу. Коли ж законодавча і виконавча влада з'єднуються в одному і тому ж органі, не може бути свободи. Не може бути свободи і тоді, коли судова влада не відокремилась від законодавчої і виконавчої. І настане кінець усьому, якщо одна і та ж особа або орган, дворянський чи народний за своїм характером, здійснюватиме всі три види влади.

Самого поділу влад ще недостатньо для забезпечення суверенітету народу. Потрібні відповідні механізми їх зба-лансування і взаємодії. Специфіка таких механізмів великою мірою визначає і різновиди демократичних режимів.

Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього во-левиявлення народу. Стосовно XX ст. мається на увазі: надання виборчого права всім громадянам, починаючи з раннього віку; імперативний мандат обранцям народу, що безпосередньо підзвітні своїм виборцям, які можуть відкли-кати їх; однопалатні народні збори, які на короткий час призначають виконавчі органи; відмова від принципу поділу влад як такого, що віддаляє владу від виборців; призначення адміністраторів із числа народних обранців тощо. Проте найбільш розвиненим і самостійним інститутом ліберальної демократії є представницька демократія, класична форма якої -- парламент як виборчий представницький законодав-чий орган.

Забезпеченню свободи повинна служити система противаг різних гілок влади.