6. Специфіка мовного знака. Умовність, мотивованість і недовільність мовного знака

Розглядати мову як знакову систему є сенс у тому разі, коли враховується специфіка мовного знака. Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризуються такими рисами, як довільність (умовність), тобто відсутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв’язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються і просторовою лінійністю), змінність. Що стосується першої ознаки, то вона не є беззаперечною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про довільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними словами ( укр. цвях, рос. гвоздь) і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття (рос. луна «місяць», укр. луна «відлуння», рос. Конец «кінець», болг. конец «нитка»). До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідувальні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація. Не можна стверджувати, що Ф. де Соссюр не помічав цих фактів. Він розглядав їх як другорядні й суперечливі щодо їх символічного походження. На його думку, вони не заперечують основної тези про умовність, довільність мовного знака. Останнім часом думка про вмотивованість мовних знаків широко пропагується представниками теорії звукосимволізму. Крім зовнішньої мотивації, у мові має місце і внутрішня мотивація, до якої належить морфемна вмотивованість похідних, особливо складних слів (укр. сімдесят, перекотиполе). У цьому випадку йдеться не про знаки і позначувані ними предмети, а про мотивування одних знаків іншими. Говорячи про вмотивованість чи невмотивованість як ознаку мовного знака, слід погодитися з висновком шведського лінгвіста Б. Мальберга, що «жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим». Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що: а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятивну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю; б) один експонент (позначувальне) може мати декілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму); в) позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може змінюватися при незмінності плану змісту (бт>чела —> бджола) і навпаки {міщанин «житель міста» —> «назва соціального стану людей» —> «людина з обмеженими інтересами і вузьким кругозором; обиватель»). Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого полягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лінгвальна система може еволюціонувати. Інші особливості мовних знаків зумовлені специфікою мовної системи. При зовнішній подібності мови й інших систем знаків між ними існують кардинальні відмінності.