9. Джерела правил і норм дп

Норми протоколу базуються на чотирьох основних джерелах: міжна­родному праві, міжнародному звичаї, державному праві, національних традиціях та особливостях.

• Основоположними міжнародно-правовими актами, які врегульовують окремі норми дипломатичного протоколу, є конвенції, укладені під егідою ООН. Основним джерелом сучасного дипломатичного права є Віденська конвенція про дипломатичні зносини, підписана 18 квітня 1961 р.; Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р; Конвенція про спеціальні місії, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН і відкрита для підписання 16 грудня 1969 p, Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 берез­ня 1975 р. До міжнародно-правових документів, які врегульовують окремі протокольні питання в діяльності міжнародних організацій, можна відне­сти Конвенцію про привілеї та імунітети ООН (1946 p.), Генеральну угодупро привілеї та імунітети Ради Європи (1949 р.), Протокол про привілеї та імунітети Європейських співтовариств (1965 р.) тощо.

• міжнародний зви­чай. Прикладом протокольних норм, які спираються на міжнародний зви­чай, є форми та правила складання дипломатичної кореспонденції, по­рядок проведення дипломатичних прийомів, дипломатичних візитів, ви­користання візитних карток, титулування, привітання вищих керівників держави з національним святом тощо.

• Джерелом норм і правил офіційного протоколу окремих держав є державно-правові документи: конституція, закони, укази, положення, по­станови, кодекси тощо. Державно-правові акти встановлюють порядок проведення офіційних заходів за участю вищих керівників держави; нор­ми, правила й церемоніал візитів на вищому рівні; порядок проведення заходів за участю дипломатичного корпусу. Вони також урегульовують питання акредитації дипломатичних представників та церемоніалу вру­чення вірчих грамот; державного службового й протокольного старшинс­тва; дипломатичних рангів та старшинства своїх дипломатів; питання, пов'язані з використанням державної символіки тощо.

• Іншим джерелом, яке формує протокол окремих країн, є національні традиції та особливості. До комплексу норм і правил, які базуються на наці­ональних традиціях та особливостях, належить етикет вітань, у деяких краї­нах - одяг під час офіційних та протокольних заходів, протокольні подарун­ки, особливості меню або виголошення тостів під час прийомів тощо.

10. Дипломатичний корпус. Дипломатичний список.

"дип корпус" вперше у Відні в 1754 р. У сучасному розумінні використовуватися з початку XIX ст.  розуміється сукупність глав іноземних дип пред­ст, акредитованих у певній країні. У широкому смислі означає всіх дип працівників іноземних дипломатичних представництв, та членів їхніх родин. До дип корп також належать військові, військово-морські та військово-повітряні аташе,торгові представники та їх заступни­ки. Членами ро­дин -чоловіків, жінок, неза­міжніх дочок та неповнолітніх синів. У особливих випадках, матері-вдови, які живуть із дітьми, та інші близькі родичі, присутність яких вважається необхідною.  

Дип корп не представляє собою інститут, заснований на певній нормі МП, не є пол об'єднанням або організаці­єю,. Жодні полвиступи не припустимі. Міжнародні звичаї допускають коле­ктивні виступи корпусу з церемоніальних або протоко­льних питань. від імені корпусу виступає дуаєн.

Відомства зак справ видають списки корпусу. регулярно переглядається й поновлюється. Відповідальність за достовірність покладається на уряд і на глав дипломатичних представництв. не міс­тить таємної інформації і може надходити у вільний продаж. Управління держ протоколу МЗС України. список глав дипломатичних представництв у порядку старшинства, із зазначенням дати вручення ними вірчих грамот і місця знаходження резиденції. У ньому в порядку протокольного старшинства міститься також список представників міжнародних органі­зацій і список Почесних Генеральних консулів та Почесних консулів. алфавітному порядку наводиться перелік держав, з якими Україна має дипломатичні зносини і представництва яких є в Києві, а також предста­вництв міжнародних організацій, прирівняних за статусом до дипломати­чних. Указуються імена, титули й посади глав дипломатичних представ­ництв та їхніх дружин або чоловіків. адреси представництв, номери телефонів, факсів, дати нац свят представ­лених країн, список дип персоналу з ураху­ванням старшинства в дип представництві. Згідно з Віденською конвенцією (ст. 17) старшинство членів дипломатичного пе­рсоналу визначається главою представництва, який направляє міністер­ству закордонних справ список членів свого персоналу.  132 іноземних представництв в Україні[1]. З них в Києві відкрито 73 іноземних дипломатичних представництва (71 іноземних посольства, Республіка Перу — аташат з економічних і торгових питань, Йорданія — відділення Посольства), 21 Генеральних консульств, 76 Почесних консульств.