40.Реформи 60-70рр 19ст.

Не витримавши тяжких поразок у Кримській війні, широкого невдоволення діями уряду в 1855 р. помер цар Микола I. Його син і спадкоємець Олександр II (1855-1881 рр.) поспішив провести ряд важливих перетворень, щоб не допустити вибуху революції. було підготовлено узагальнюючий документ „ Положення про селян” і Маніфест, які підписав 19 лютого 1861 р. Олександр II. ”Положення” торкалося найголовніших питань: особистої залежності селян від поміщиків та поземельних відносин. Особисте звільнення селян. Селяни здобули ряд громадянських прав – особистих і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Селяни мали право укладати договори,займатися торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді. Але, ставши вільними, селяни залишалися „ нижчим станом”: сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину тощо. У 1864 р. в Російській імперії була проведена земська реформа, що передбачала створення виборних місцевих органів самоврядування - земств. Цей крок самодержавства пояснювався його бажанням компенсувати дворянам їхні економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів, спрямувати їхню енергію на вирішення конкретних державних питань. У 1864 р. була здійснена судова реформа. Основними положеннями цієї реформи були: створення єдиного, позастанового, відкритого суду; відокремлення суду від адміністрації; незмінюваність суддів і Війська реформа здійснювалася 15 років (1862-1877 рр.) і мала на меті шляхом модернізації армії зміцнити обороноздатність країни. Ця реформа замінила 25-річну рекрутчину загальною військовою повинністю; скоротила термін військової служби (до 6-7 років); заборонила тілесні покарання слідчих; створення суду присяжних; запровадження адвокатури; проголошення гласності. 3 1870 р. здійснювався перехід і до міського самоврядування. Відповідно до закону від 16 червня 1870 р. в усіх містах країни змінювався принцип вибору до міських дум. В основі визначення права участі у виборах до міських дум відтепер лежав не становий, а майновий ценз. Земська реформа (1864 р.). У результаті проведення цієї реформи в ряді губерній були створені земства – так зване місцеве самоврядування під верховенством дворянства. В Україні реформа поширилася на південні і лівобережні губернії, у яких було створено 6 губернських управ. Шкільна реформа (1864 р.). Царський уряд вирішив підпорядкувати своєму контролю навчальні заклади. Запроваджувалися єдина система початкової освіти (4 класи).

41.Політика Петра і та Катерини іі щодо України

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії.

І етап (1708—1728) — форсований наступ на українську автономію. Хвиля репресій, розгром Батурина були першою реакцією Петра І на перехід І. Мазепи до шведів. Після цього кроку гетьмана російський цар вирішив остаточно «прибрати Україну до рук». Намагаючись створити сприятливі соціальні умови для реалізації свого задуму, він спочатку видає універсал, у якому обіцяє українському народові всілякі милості та свободи, наказує обрати нового гетьмана. У цей час Петро І потураннями та подачками задобрює старшину, надсилає подарунки та гроші на Запорожжя. У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського (1708—1722). Кандидатуру енергійного та молодого П. Полуботка Петро І відкинув, вважаючи, що з нього «може вийти другий Мазепа». Після цього розпочинається форсований наступ на українську автономію. Характерними ознаками цього процесу були: обмеження влади гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, біля особи гетьмана перебував російський резидент-наглядач); економічні утиски (значну частину українських товарів — прядиво, шкіру, сало, олію та ін. — дозволялося вивозити лише до російських портів, водночас певні товари заборонялося ввозити до України, їх змушували купувати на російських фабриках); експлуатація демографічного потенціалу (1721 р. на будівництво Ладозького каналу було направлено 10 тис. козаків,)культурні. Форсований наступ на права України тривав. У 1723 р. без візи Малоросійської колегії не міг побачити світ жоден з важливих універсалів. Внаслідок цього у залежність від неї потрапили майже всі українські державні структури — адміністрація, суд, Генеральна канцелярія

(1728—1734) — повернення Україні частини її прав та вольностей. Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон´юнктуру. Бурхлива діяльність Малоросійської колегії У 1750 р. — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. У Цей час з´явилися нові: 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів.Було проведено певну модернізацію війська: удосконалено артилерію, запроваджено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував плани відкриття у Батурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762—1796) кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави.

(1764—1783) — остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Рум´янцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам´яті їх та їхню добу». У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 — ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина II 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася у правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.

Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі в XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель. Катерини ІІ щодо України

43.Територія та устрій Ук. Козацької держави у другій пол. 17 ст.

Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини нагадував традиційний військовий. Лівобережна Україна в 60-х рр. XVII ст. поділялася на десять округів, званих полками (Київський, Чернігівський, Переяславський, Кропивенський, Лубенсь­кий, Стародубський, Ніжинський, Прилуцький, Миргородсь­кий і Полтавський). На чолі кожного полку (території) стояв полковник, який був і воєначальником свого козачого полку як бойової одиниці, і головою адміністрації полку як округи.При полковнику діяв полковий уряд, що мав такі ж функції, як і генеральний. Але повноваження полкового уряду поширювалися лише на територію його округи. Полковники здійснювали адміністративне управління на території свого полку, розпоряджалися всім його земельним фондом, оберігали велике землеволодіння від «сваволі» селян і козаків, не дозволяли останнім захоплювати старшинсько-шляхетські маєтності, організовували управу, збір податків, регулювали оренди, вирішували разом з урядами чимало справ, були головними представниками військової та адміні­стративної влади, провідниками рішень старшинської ради й гетьмана. Полк ділився на сотні, тобто повіти, або адміністративні територіальні одиниці, що управлялися сотенним урядом на чолі з сотником. Полковники й сотники разом із своїми урядами розгля­дали різні місцеві справи. Деякі з них вирішувалися на полково-сотенних радах. Такий державний устрій дає право частині дослідників стверджувати, що в Україні другої половини XVII — 60-х рр. XVIII ст. існувала республіканська форма правління.