20, Італійська ренесансна комедія. Comedia erudita.

Соmmedia erudita, (Итальянский: “узнал комедия”), построенная в 16 веке в итальянской драматической форме, что, в отличие от своих театральных современной, народной и импровизационной комедии дель арте, затем скрипты, написанные на латинском или итальянском, которые были основаны на научных работах более ранних итальянских и древнеримских авторов. Потому что язык, используемый в commedia erudita было не легко понятными для широкой общественности, эти пьесы были исполнены для знати, как правило, непрофессиональных актеров (dilettanti). Источники commedia erudita, включенных в комедии Римского драматурга Plautus и Теренс и труды 14-го века Итальянский гуманист Джованни Боккаччо. Другие драмы представили Ludovico Ariosto, считается лучшим писателем ранней итальянской народной комедии, а главная фигура в создании этой литературной форме; философ-драматург Джамбаттиста Делла порта, автор ряда язвительные сатиры; и Никколо Макиавелли, чьи La mandragola (1524; “Mandrake”) был одним из выдающихся комедий века.

Темы, мотивы, ситуации, и использование фондових персонажей Соmmedia erudita сильно повлияло на Соmmedia dell’Arte , чей репертуар особенно в Северной Италии , на поминал

Соmmedia erudita, в их плотной структуре на основе драмотических единств (времени, места, действии).

21, Італійська ренесансна трагедія.

Розвиток нового театру, як та інших видів мистецтв, почалося Італії. Саме там постали нові форми театру й драматургії. Головні досягнення театру викликають завершальний етап епохи Відродження — кінець XVI й дослідити першу половину XVII століть. Це не Ренесанс, апослеренессансний період, у якому отримали розвиток нові художні напрями.

Італійський театр за доби Відродження існував у різнихобличиях: йшли спектаклі при дворах італійських князів для обраної аудиторії та уявлення про міських площах.

У придворних спектаклях брали участь любителі, уявлення або не мали регулярного характеру, їх пристосовували до карнавальним святам. Спочатку читали в обличчях комедії римських авторів. Потім, оскільки латину була незрозуміла, їх почали переводити в італійська мова, з'явилися наслідування. При дворах почали ставити п'єси італійських гуманістів — комедії, трагедії, пасторалі. (Пастораль, як і жанри комедії і трагедію, пов'язана з античної поезією; у ній давалосяидиллическое зображення мирної пастушачої життя і ідеальної любові.) Найбільший успіх мав жанр комедії, то, можливо, оскільки він найбільше стикався з реальною дійсністю. Цей рід драматургії отримав назву «вчена комедія», оскільки її творцями булиучение-гуманисти й розрахована на у неї на науковий публіку.

22, Італійська пасторальна драма епохи Відродження.

Під впливом античного мистецтва виник такий жанр, як пастораль (фр. pastorale, від лат. Pastoralis - "пастушачий"). Джерело п'єс теж античний - буколічні (від грец. "Буколікос" - "пастушачий") поезія, що оповідає про нехитрих забавах пастухів і пастушок. На зелених луках, під добрим і теплим сонцем герої пасторалей перебували у владі ідеальної, чистого кохання. Якщо в комедіях персонажі дбали про насолода тіла, то тут марили про духовні бенкетах. Один з найбільших поетів епохи Відродження - Торквато Тассо (1544-1595) подарував європейського театру повну ліризму ісвітлого поетичного почуття пасторальну драму "Амінт" ( 1573 р .), В якій рас сказав про благородну і жертовної любові пастуха Амінти до німфі Сільвії. Драматургія завжди вимагає сцени: персонажів глядачі повинні бачити і чути. Вчені комедії розігрувалися в палацах знатних вельмож. Приклади, як облаштувати сценічний майданчик, театр Відродження знаходив в античності. На перших порах архітектори і художники пре обертали декорації у прикрасу, монументальне та розкішне. Художники використовували відкриті в епоху Відродження закони перспективи, прагнули поєднати античний амфітеатр з лаштунками щитами, на яких малювали картини, що позначали місце дії. Досліди ці не завжди були вдалими: декорації ставали самоціллю, існували самі по собі і актори губилися на їх фоні. У виставах брали участь, як правило, аристократи і придворні або городяни.

Першими справжніми професіоналами стали виконавці комедії масок в середині XVI ст. Як тільки з'явилися актори професіонали, був написаний і перший в історії театру трактат під назвою "Бесіди про сценічному мистецтві", де давалися ради акторам з приводу міміки та голосу.

ПАСТОРАЛЬ, пастушача драма (від лат. Pastoralis - пастушачий). Термін має кілька значень.

1. Жанр придворного театру, що виник в Італії в 16 ст. і одержав поширення в країнах Західної Європи. Пастораль являла собою невелику п'єсу, часто вводять в програму придворних свят. У ній зображувалася сільське життя галантних пастухів і пастушок, наділених манерами, почуттями ілексикою аристократії.

Пастораль фактично веде свій початок не від істинно театральних жанрів-комедії і трагедії, але від «пастухування» поезії (зокрема, від БуколікиВергілія). У популярності пасторалі ми знаходимо непрямі свідчення на користь теорії безконфліктності театру італійського Ренесансу. Пасторальмалювала особливий, прикрашений, ідеалізований світ, який не має ніякого відношення до реальної дійсності. Саме пастораль найбільшою міроювідповідала цілісного і гармонійного ренесансному світовідчуттю, - і фактично руйнувала театральне мистецтво,

Мольєра, К. Гольдоні, М. Гоцці, М. Гоголя. З цього жанру виросла традиція пантоміми, дуже популярна у Франції, що продовжується зараз мімами Жаном-Луї Борро іМарселем Марсо.

Происхождение В древнеримском театре существовал вид народного театра, называемый ателланы. Это были непристойные фарсы, первоначально импровизированные, актёры которых также носили маски; некоторые из персонажей ателланов были сходны по характеру маски с персонажами комедии дель арте (как, например, римская маска Папуса и итальянская маска Панталоне), но говорить об ателланах, как о предшественнике комедии дель арте неправомерно, — разрыв традиции между ними составляет более двенадцати столетий. Скорее всего, речь может идти только о схожести обстоятельств, в которых рождались эти виды театра. Комедия дель арте родилась из карнавальных празднеств. Театра ещё не было, но были шуты, мимы, маски. Другим фактором стало зарождение национальной итальянской драматургии. Новые пьесы сочиняют Л.Ариосто, Н.Макиавелли, Б.Бибиена, П.Аретино, но все эти пьесы мало пригодны для сцены, они перенасыщены персонажами и обилием сюжетных линий. Эта драматургия получает название «учёной комедии» (итал. Commedia erudita). Анджело Беолько (Рудзанте) в первой половине XVI в. сочиняет пьесы, используя технику «учёной комедии», но играет свои спектакли на венецианских карнавалах. Путаные сюжеты сопровождаются трюками и здоровым крестьянским юмором. Вокруг него собирается небольшая труппа, где обозначается принцип tipi fissi и утверждается использование на театральных подмостках народной диалектной речи. Наконец, Беолько ввел в драматическое действие танец и музыку. Это не было ещё комедией дель арте, — Беолько и его труппа всё ещё играли в рамках заданного сюжета, у него не было свободной игры и импровизации, но именно он открыл дорогу для возникновения комедии. Первое упоминание о театре масок относится к1555 г.