30. Інтерпретація категорії "логос" у філософії стоїків, у Філона Александрійського та Іоана Богослова.

Євангеліє від Іоанна починається словами " На початку було Слово " - Уже з цих перших слів ми можемо почерпнути важливі свідоцтва про буття Логосу .

По-перше , коли євангеліст говорить про початок , він не обмовляється , на початку чого було Слово . Тому ми можемо говорити , що Воно було на початку всього , тобто в момент , коли почалося буття взагалі. Однак при цьому не можна думати , що початок всього було також початком Самого Логоса. Так як трохи нижче Іван пише : " Усе через Нього повстало, і без Нього ніщо не почало бути , що почало бути " (Ін. 1 , 3 ) . З елементарних законів логіки ясно , що Він не міг отримати Своє буття через Себе Самого , а значить , існував предвечно .

Св. апостол Іоанн дуже коректно використовує в цьому місці прийменник "в " замість прийменника " раніше". Адже поняття "до" і "після" суть категорії часу , і тому їх не можна використовувати для характеристики того , що знаходиться поза часом.

У цій фразі також буття Логосу виводиться за рамки того , що "початок бути " . Це ще більш ясно зі слів Христа , наведених у Євангелії від Івана "Ви від долу, Я звисока, і ви зо світу цього , Я не з цього світу " (Ів. 8 , 23 ) . Тобто , апостол Іоанн свідчить про те , що крім створеного буття існує нетварное Буття . Пізніша святоотеческая думку більш чітко визначила відмінність між ними. Так , наприклад , Максим Сповідник говорить " Відстань (ТБ мене , звук) і відмінність між нетварним і тварним нескінченно " 1 . В іншому місці він же говорить , що це отстояние перевищує навіть нескінченність , яка є тварним поняттям, що належить нашому міру2 .

Язичницький неоплатонізм , однак , не проводив такого абсолютного поділу тварного буття і нетварного . Для нього Абсолют хоча і був абсолютно трансцендентним по відношенню до світу , але належав того ж буття , що і світ, оскільки останній проводився з Єдиного шляхом еманації і не міг вважатися твариною в тому сенсі, який вкладає в це слово християнство. Абсолют для неоплатонізму був лише вищої сходинкою в ієрархії буття , але не іншим Буттям . Св. Іоанн Златоуст спростовує подібне умопобудови наступним порівнянням . Він каже , що відстань ( AVPO , stasij ) між створеним і нествореним існуванням нескінченно більше , ніж між гончарем і посудиною , оскільки той творить із вже предсуществующего матеріалу , а Бог створює з нічего3 .

Наступна фраза з першого вірша Євангелія від Іоанна каже: " І Слово було у Бога". Російський переклад цього місця зроблений неточно , і тому з нього не видно однієї надзвичайно важливої ​​характеристики способу існування Божественного Логосу . В оригінальному грецькому тексті йдеться " ~ Про Lo ПЯ ч = п pro.j to.n BOQ , п " . Слов'янський текст також зберіг в собі цю особливість давньогрецького уривка : І Слово бе до Бога. Оригінальний текст говорить про те , що Логос перебуває у такому собі русі по відношенню до Бога , що у Нього є якась спрямованість. Однак цей рух не пов'язано з якимись змінами сутності Логосу або Його положення , тобто , не є онтологічним , як це спостерігається у вченні про еманаціях в неоплатонізмі . Це є рух самовіддачі , переказ всього Себе Богу . Це є рух передвічного кенозису . Кенозис , тобто самоумаленіе або самоістощаніе Сина до "образу раба" при Його втіленні , є лише продовження Передвічного кенозису - самовіддачі кожної з Божественних Іпостасей "на користь " інших Іпостасей . Володимир Лоський говорить про зречення від власної волі , тобто про кенозис , що це "не є визначення чи дію , але як би саме буття Осіб Святої Трійці " 4. Тому слова Гефсиманської молитви Христа про те , щоб відбулася воля Отця ( Мф. 26 , 39,42 ) , можна відносити не тільки до трагічного моменту Страстей , а й до позачасового буття Св. Трійці.

Далі в євангельському тексті говориться " І Слово було Бог". У грецькому оригіналі слово " Бог " - " BOQ , J" употребелено без певного артикля "о" вказує на конкретне існування . У письмовій церковної традиції слово " BOQ , J" без артикля позначало Божественну Сутність , загальну всім Трьом Іпостасям , а це ж слово з певним артиклем позначало Бога Отця . І сам апостол Іоанн , коли писав про Бога Отця , вживав певний артикль перед словом " BOQ , J" . Наприклад , у двадцять сьомому вірші шостої глави Ісус Христос каже " Намагайтеся не про поживу, що гине , але про поживу , що зостається на вічне життя, яку дасть вам Син Людський ; . Бо на Ньому положив Бог Отець " У грецькому оригіналі остання фраза звучить наступним чином : "... ТУ / т ga.ro ` path.r evsfra , Gisen де BOQ , J " .

Таким чином , в Пролозі Євангелія від Іоанна міститься свідоцтво про те , що Логос має Божественну сутність , хоча і не є Отцем ( де BOQ , к) .

У чотирнадцятому вірші говориться про те , що Слово , колишнє Богом " сталося тілом " тобто людиною. Це свідчення стало " безумством" ( 1 Кор . 3 , 23 ) для еллінів , тобто для всієї античної філософської традиції. Вона не змогла зрозуміти , як абсолютно трансцендентний Абсолют може прийняти на себе людське єство і спілкуватися з людьми. Причиною такого нерозуміння було те , що язичницька мудрість не мала досвіду і поняття як про Божественну , так і про людської особистості. Абсолют для неї був безособистісним . Про це свідчить св. Григорій Ніський "Мойсей викладає ... якесь таємне навчання і таємниче повідомляє одкровення про душу , про який мріяла і зовнішня вченість , але не уразумевать його в ясності "5.

Тут потрібно в кількох словах сказати про те , як розуміє особистість православне богословіе6 . Воно говорить про Божественні особи , або Іпостасях , і особистості людини. При цьому останнє не можна плутати з " психологічним " поняттям про особистості , як про характер людини. Людська особистість є образ Божественної Іпостасі , і тому сама може називатися тварної іпостассю . Про це свідчить , наприклад , св. Григорій Палама , коли пише , що людина створена " за образом " не просто Бога , але Триіпостасного Бога7 .

Іпостась є Абсолют , до якого незастосовні ніякі предикати . Нею здійснюються самосвідомість і акти вільного вибору. Завдяки особистостям можливе спілкування людей з людьми і Богом. Особистість неповторна і незнищенна . Особистість не є також субстанцією , але іпостазірует собою субстанциональную сутність , до якої в людині відносяться розум , воля , почуття , різноманіття психіки , а також тіло.

Деякі окремі характеристики поняття про іпостасі знала і антична думка . Наприклад , Плотін вчив про те , що Єдине не має жодних властивостей і не є об'єктом , але тільки суб'єктом . Далі , Аристотель вчив про те , що світ ідей , описаний Платоном , усвідомлює себе , тобто володіє самосвідомістю , яке і ми відносимо до іпостасі. Однак ці та інші висновки були більш плодом теоретичних побудов , чим внутрішнього серцевого досвіду. Тому платонізм у всіх своїх видах не припускав можливість особистісного спілкування людини і Абсолюта8 , при якому тільки й можливий досвід. Також для платонізму Абсолют був субстанціональним .

Таким чином , слова святого апостола Іоанна про те , що Слово стало плоттю і перебувало між нами , є одним із свідчень іпостасно Бога , а також іпостасно людини. І в цьому свідоцтві полягає одна з основних відмінностей християнського світогляду від язичницьких філософських систем .

Продовження чотирнадцятого вірша говорить " ... і ми бачили славу Його , славу як Однородженого від Отця " . У цій фразі укладено дуже важливе свідчення з питання, що став предметом гарячих суперечок у XIV столітті між послідовниками св. Григорія Палами і латинського ченця Варлаама. Суперечка тоді йшов про божественної енергії . Варлаам вчив про те , що світло , який бачили апостоли на Фаворської горе під час Преображення Господнього , був тварним . Свт. Григорій Палама і його послідовники вступили в полеміку з Варлаамом , в результаті чого було розроблено систематичне вчення про божественну енергії або благодаті , до цього досить розрізнено яке містилося у працях святих отців попередніх епох . Суть цього вчення полягає в следующем9 . Божественна сутність незбагненна , але Бог осягається у Своїй нетварной енергії , яка виходить з Його сутності , не зливаючись і не розділяючись з нею. Бог повністю повідомляє Себе у Своїй енергії , і тому св. Григорій Палама називав цю енергію Самим Богом.

Подвижникам ця енергія є у вигляді світла , свідчення чого ми можемо знайти , наприклад , у св. Симеона Нового Богослова " Отже одного разу вночі , коли він ( викл. Симеон розповідає про свій юнацький досвіді бачення божественного світла від третьої особи) вимовляв більше розумом , ніж вустами " Боже , милостивий будь мені , грішному " раптом з'явилася з висоти багате божественне сяйво і наповнило все місце. Коли це сталося , юнак не розумів вже , чи перебував він всередині будинку і під дахом. Він скрізь бачив один тільки світло і не відчував , як упав на землю. Він зовсім не думав про світ і до нього не торкався жоден помисел з тих , які турбують людей, що носять плоть. У дворі все було світло і він думав , що сам став світлом " 10 . У вигляді світла божественну енергію споглядали також апостоли на горі Фавор .

Це світло , з'єднуючись з людиною , обожівает його . Варлаам , навчаючи про тварности світла і відкидаючи божественність енергії , тим самим заперечував можливість з'єднання тварі з Богом , яке здійснюється саме завдяки цьому божественного світла . Це вчення досі містить католицька церква.

Саме за вчення про нетварного благодаті вона звинувачує Православну Церкву в ухиленні в неоплатонізм , який учив про еманації Божества. Однак кардинальна відмінність православної доктрини від неоплатонізму полягає в тому , що божественна енергія не є вилив , тобто еманація сутності. Католицьке ж вчення про тварности благодаті крім усього іншого спростовується також наведеними вище словами з Прологу св. Іоанна Богослова про те , що він разом з іншими апостолами бачив славу Христа , як Єдинородного від Отця. На біблійній мові божественна енергія часто називалася " Славою Господній " , як це видно , наприклад , з книги пророка Авакума " Бог від Теману, і Святий - від гори Паран. Покрило небеса велич Його і слави Його стала повна земля . Блиск її - як сонячне світло , від руки Його промені, і там укриття Його потуги "( 3 , 3-4). Тому коли апостол говорить про Його славу , як Єдинородного від Отця , то це вказує на її Божественність і нетварного .

Вищенаведена екзегеза декількох віршів з Євангелія від Іоанна показує , що християнство стало не механічним з'єднанням різноманітних навчань , що існували до нього , але "пивом новим" одкровенням зовсім нового досвіду життя у Христі. І лише деякі форми вираження цього досвіду були запозичені їм ззовні .

31. Герменевтика — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних наук, які займаються писемними пам'ятками. У філософській герменевтиці традиція виступає як присутність. Традиція – це не те, що було, а те, що є. Стосовно гадамерівської концепції такі опозиції, як “минуле” і “теперішнє”, “історія” і “сучасність”, взагалі втрачають сенс. ”“Замість цілісного “тексту” традиції, всеохоплюючої реальності “переказу” романтична герменевтика зосередилась на методичному витлумаченні тих чи тих письмових джерел, що розуміються або як продукт індивідуальної творчості генія (Шлейєрмахер), або як “об’єктивація життя” (Дільтей). А у філософській герменевтиці звернення до тексту пройняте іншими інтенціями. Мета її – вийти за допомогою тексту на такі значущості, які не вкладаються в той чи той біографічний або соціально-культурний контекст. Текст має бути збагнутий як повідомлення, почутий у тій істині, яку він нам сповіщає, а не пояснений “психологічно” чи “історично”. Філософська герменевтика немовби здійснює зворотній рух від герменевтики, що сформувалась наприкінці ХІХ ст. в самостійний дослідницький напрям і в специфічний метод пізнання, до тих часів, коли герменевтична практика була невіддільна від власного мислення, коли витлумачувати текст і означало мислити, а мислити означало співвідносити власне духовне буття з цим текстом – тобто витлумачувати”  Слово "текст" в філософській герменевтиці - це будь-яка інформація між двома суб'єктами розуміння: письмовий текст, усний текст (мова), інтонація, погляд, жест, мовчання. Згідно Шлейермахеру при тлумаченні тексту можливі два методи - граматичний і психологічний. За допомогою першого виявляється "дух мови" , за допомогою другого - "дух автора". Герменевтика (тлумачення тексту ) має сенс при спорідненості душ автора і читача. Якщо автор надто далекий від читача , текст ніколи не буде зрозумілий до кінця при всіх зусиллях герменевтики , однак при повному схожості автора і читача в тексті не залишиться прихованого сенсу, і він не потребуватиме тлумаченні. Розуміння здійснюється двома шляхами (їх сукупністю ) : • дивинации - штучного " ​​вчувствования " , " вживання" в душу автора твору; • порівняння - зіставлення фактів , інших даних. Дівінація повинна чергуватися з порівнянням і навпаки. Протягом життя людина , по-перше , накопичує досвід (причому більшу його частину становить досвід , напрацьований іншими поколіннями , - " досвід світу " ) , по-друге , вносить свою частку в " досвід світу " . Передача " досвіду світу " від минулих по ¬ коліна до сьогоденням і від справжніх до майбутніх здійснюється , головним чином , через книги - тексти , " мова". Отже , тлумачення мови текстів , його розуміння має стати одним з провідних напрямків філософії . 32. Герменевтичне коло - метафора, що описує взаємозумовленість пояснення і інтерпретації, з одного боку, і розуміння - з іншого. Герменевтичне коло є одним з основних понять філософії герменевтики. Вільгельм Дільтей розвинув поняття герменевтичного кола, включивши в нього філософську позицію автора, його психологію, а також контекст соціально-культурних умов створення твору. За Дільтей, пізнає суб'єкт пізнає себе через інших, але інших він розуміє через себе. Об'єктом дослідження в герменевтиці найчастіше виступає текст. Головною є проблема розуміння, тлумачення, інтерпретації тексту. Основне питання герменевтики має, принаймні, два варіанти формулювання: гносеологічний (яке можливе розуміння?) і онтологічний (як влаштоване те буття, сутність якого полягає в розумінні?). 33. Герменевтичний підхід до психоаналізу є вагомою позицією. Можемо виділити такі «герменевтичні» риси, як онтологічне та цільове репрезентована як у сучасній філософії, так і в роботах самих аналітиків. У свою чергу, ці риси відповідають таким герменевтичним аспектам психоаналізу, як лінгвістичний, історичний, культурологічний та соціологічний, що в цілому постають як багатоаспектний комплекс дослідного предметного поля гуманітарних наук. Фундаментальними поняттями в герменевтиці є поняття герменевтичного кола та герменевтичного трикутника. У понятті герменевтичного кола виражено особливість розуміння його циклічного характеру. Для розуміння всього тексту необхідне розуміння його частини, але розуміння частин неможливе без розуміння цілого. Завдяки герменевтичному трикутнику з'ясовуються складні взаємовідношення, які існують між автором тексту, самим текстом і читачем, інтерпретатором тексту. Герменевтика виникає разом з появою так званих герменевтичних ситуацій, пов'язаних з розумінням, тлумаченням. Подібно до "герменевтичного кола" ідеалізм і ідеалістичне рішення основної філософської проблеми проявляється і при рішенні герменевтиками так званого "герменевтичного трикутника". У якості об'єкта в (О) в "герменевтичному трикутнику" виступає текст або мова, перший суб'єкт (S1) - автор цього тексту, другий суб'єкт (S2) - автор-інтепретатор. Основне питання філософії згідно з наведеним зв'язком набуває вигляду питання про те, що первісне - текст чи смисл (значення) у свідомості суб'єкту. Другий суб'єкт (S2) у даній герменевтичній ситуації виступає на перший план як джерело смислу, і суб'єктно-об'єктні відносини в основному питанні філософії перетворюються у відношення між суб'єктами, тобто переміщується в інтерсуб'єктивну сферу. Шлейєрмахер виділяє два методи розуміння: граматичний і психологічний. Граматичний розкриває розуміння, виходячи з «духу мови»,він обумовлюється цим духом. Психологічний розкриває розуміння, виходячи з «душі», в цьому аспекті він - унікальний своєрідний спосіб мислення та чуття. Ці два методи нерозривно пов'язані. Крім того, розуміння -це мистецтво, в якому велика роль належить також інтерпретатору.

34. Розуміння- процес, в якому ми із зовнішніх чуттєвих даних знаків пізнаємо щось внутрішнє. «Розуміння» стверджує, що будь-яке душевне життя можна пізнати з його чуттєво даних виявлень. Герменевтика дослівно означає мистецтво і теорію тлумачення текстів. Філософського змісту герменевтиці надав Фрідріх Шлейер-махер (1766-1834 pp.). У нього герменевтика - мистецтво розуміння чужої індивідуальності. Основою розуміння вважав психологію того, хто пізнає і розуміє.  Предметом розуміння Вільгельм Дільтей проголосив письмово фіксовані життєві прояви. Розуміння ж визначено ним як безпосереднє осягнення цілісного переживання, духовної цілісності, яка складає суть людини. Розуміння, споріднене інтуїтивному проникненню в життя, Вільгельм Дільтей протиставляє поясненню в науках про природу, пов'язаних із зовнішнім досвідом і конструктивною діяльністю мислення. Розуміння внутрішнього світу людини досягається інтроспекцією (самоспостереженням), розумінням чужого світу -шляхом усування, вживання, співпереживання. Поняття розуміння та пояснення є центральними у різних герменевтичних концепціях. Проте немає єдиного підходу щодо розуміння змісту цих понять. Тут наявні принаймні дві протилежні позиції. Відповідно до першої з них, представленої первинно в історичному плані так званою герменевтикою свідомості, котра вважає сутністю розуміння проникнення у свідомість автора, розуміння притаманне для соціальних наук (наук про дух), а пояснення - для наук природничих (наук про природу). Аргументом на користь цієї позиції, що її представив ще В. Дільтей, Г. Зіммель, Б. Кроче та інші вчені, до якої, зрештою, схилився і російський вчений О. Овчінніков, є те, що суспільні науки досліджують не природничі об'єкти, а “живу душу”, яка формує в сукупності собі подібних суспільство, а тому не можна, аналізуючи людську діяльність, керуватися тими самими методологічними принципами астронома, який вивчає розвиток небесних тіл. Мистецтво розуміння має складну структуру, в якій можна виділити два моменти: дивінаційний та порівняльний. Перший (суб'єктивний, інтуїтивний, позалогічний, безпосередній, спонтанний) виникає в результаті безпосереднього осягнення індивідуального шляхом «вживання» в іншого (тобто в автора твору). Другий (об'єктивний, історичний, пояснюючий) з'являється тоді, коли розуміння базується на фактах, історичних даних Ці моменти також невіддільні один від одного. Розуміння — це взаємодія «дивінаціг» (інтуїції) та «порівняння» (пояснення). Граматичний і психологічний методи, нерозривно пов'язані між собою, містять у собі і дивінаційний, і порівняльний моменти.

Розуміння можна вважати успішним тоді, коли позиції автора та читача «урівнюються». Читач і в знанні мови, і в знанні внутрішнього життя автора повинен зрівнятися з автором, тобто необхідною умовою розуміння є усунення історичної дистанції між автором і читачем, забуття читачем своєї власної особистості, своєї духовно-історичної ситуації.

Специфіка розуміння полягає і в тому, що можна не тільки так само добре розуміти твір, як автор, але й краще за нього,

35.-------37 Герменевтика — спосіб філософствування, центром якого є тлумачення, розуміння текстів. Найчастіше предметом дослідження в герменевтиці виступає текст. Таким чином, провідна проблема - проблема розуміння, витлумачення, інтерпретації тексту. Основне питання герменевтики можна сформулювати у двох варіантах: як можливе розуміння і як влаштовано те буття, сутність якого полягає в розумінні. Головна теза герменевтики: існувати — означає бути зрозумілим.

Фундаментальними поняттями в герменевтиці є поняття герменевтичного кола та герменевтичного трикутника. У понятті герменевтичного кола виражено особливість розуміння його циклічного характеру. Для розуміння всього тексту необхідне розуміння його частини, але розуміння частин неможливе без розуміння цілого. Завдяки герменевтичному трикутнику з'ясовуються складні взаємовідношення, які існують між автором тексту, самим текстом і читачем, інтерпретатором тексту. Герменевтика виникає разом з появою так званих герменевтичних ситуацій, пов'язаних з розумінням, тлумаченням.Основні поняття герменевтики. «Понятійним апаратом» прийнято називати набір чітко визначених переконань, термінів, за допомогою яких наука і виробляє власні формули, правила, принципи, висновки. До місця буде зазначити, щобогатосуперечок і розбіжностей можна вирішити на рівні розгляду понять, визначення основних термінів. Часто люди думають, якщо вони використовують однакові слова, то мають наувазі одне і теж, але це не завжди так. Саме тому необхідно не просто з'ясувати значення важливих для герменевтики слів, але і сказати про те, яким чином вони будуть вживатися. 1)Значення тексту. Говорячи про значення тексту, необхідно чітко уявляти собі, що останнім часом у філології з'явилося багато цікавих теорій щодо поняття «значення», як правило ці теорії намагаються або дослідити традиційне поняття, або показати неспроможність вживання поняття «значення» взагалі. Ми ж стурбовані тим, що б чітко уявляти собі значення фрази «значення тексту» - ця фраза може мати два провідних значення, які не виключають, але доповнюють один одного - значення як зміст тексту, і значення як цінності тексту. Під змістом тексту ми погодимося розуміти той сенс, який вкладав у текст початковий автор, під значенням тексту, ми будемо розуміти значення тексту і для першого, і для сучасного читача тексту. 2)Розуміння. Хоча це слово є зрозумілим, в герменевтичному дослідженні ,воно має своєрідне значення. «Розуміння» у нашому випадку синонімічно «впізнаванню». Що має на увазі людина, коли говорить: «Я зрозумів це»? Не вдаючись в подробиці, можна сказати, що людина, перш за все, має на увазі щось таке: «я довідався про це, я побачив зв'язок між тим, що я знав і цією новою інформацією, я зміг сприйняти цю інформацію як частину певної системи знань, які я маю ». Таким чином, необхідно вживати слово «розуміння» саме в такому ракурсі і відносити розуміння значення тексту до того, що ми назвали «екзегетикою», тобто «зрозуміти текст» означає «визначити початковий намір автора тексту, побачити, що він мав на увазі ». 3) Ілюмінація. Термін «тлумачення» у розмовній мові дуже близький за значенням до слова «розуміння» , досить часто можна почути: «Чи не могли б ви розтлумачити мені це, щось я не зовсім розумію?», Необхідно провести різницю між цими поняттями. Різниця, можливо, здасться досить штучною, але воно важливе для того, щоб чітко методологічно описати «розуміння» і «тлумачення» як різні щаблі герменевтичного процесу. Якщо розуміння ми позначили як сприйняття, впізнавання, то під тлумаченням маємо на увазі мислення ідеями, поняттями, то є можливість формулювати поняття на основі сприйнятого через розуміння. 4)Застосування. Це важливе поняття також має бути чітко визначено, як правило, вона має на увазі, що ідеї, принципи, просто нова інформація, отримані при розумінні й тлумаченні тексту.

Гадамера не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст. За Гадамером, герменевтика є філософією "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому. Якщо Гадамер розробляє в герменевтиці онтологічний бік, то французький філософ П.Рікьор — гносеологічний. Будь-яке розуміння, на його думку, опосередковане знаками і символами. Філософська герменевтика виконує не лише методологічну функцію, а й комунікативну. Це здебільшого виявляється в "метагерменевтиці" німецького філософа Ю.Хабермаса (нар. 1929). Він виходить із того, що чиста герменевтика недооцінює той факт, що в суспільстві, крім культурної сфери життя, є ще й економічна, соціальна, політична. Хабермас робить висновок, що необхідно коригувати герменевтику, і пропонує теорію комунікативної дії. Головним методом комунікації, з його точки зору, є мова. Теорія комунікативної дії — це один із аспектів соціальної філософії.

31.------36.

38. Ма́ртін Га́йдеґґер (нім. Martin Heidegger) (*26 вересня 1889, Мескірх, Німеччина — †26 травня 1976, Мескірх) — німецький філософ, який зосереджував свою роботу у сферах феноменології та екзистенціалізму. Один із засновників герменевтики та сучасної лінгвістичної філософії. Поруч із Вітґенштайномздійснив мовну революцію. Професор Марбурзького (1923-28) і Фрайбурзького (1928—45) університетів.

Найвидатніші праці: «Буття та час» (1927), «Вступ до метафізики» (1935).

У праці «Час та буття» М. Гайдеґґер сформулював вихідні принципи філософії екзистенціалізму, згідно з якими життя сучасної людини у світі науково-технічної цивілізації є нібито «несправжнім» існуванням. «Справжнє» існування досягається, за Гайдеґґером, лише відмовою від раціоналістично-наукового способу життєдіяльності на користь ірраціоналістичного «переживання» — т.зв. екзистенції, основний смисл якої виявляє лише смерть. Тільки перед лицем смерті людина ніби пізнає «смисл буття», усвідомлюючи тлінність людського існування. В останні роки життя Гайдеґґер багато уваги приділяв «екзистенціальному аналізу» мови, звідки бере початок «феноменологічна герменевтика». 39. Герменевтика (гр. hermenentike — тлумачення) — мистецтво тлумачення різних текстів, символів, смислів соціокультури. Активно використовувалася в теології (тлумачення навчань, священних текстів, Біблії), філології як інтерпретація художніх текстів древніх авторів на сучасний жива мова. Філософська проблематика герменевтики вперше стала розроблятися Фрідріхом Шлейермахером (1768-1834) — протестантським теологом і філософом. В його працях помітно вплив І. Канта і особливо Г.Фіхте («Наукоученіе»). Головну функцію герменевтики бачив у виявленні способу вираження думки, визначального індивідуальність, своєрідність тексту. Протиставляв герменевтику діалектиці і граматиці, які, виявляючи загальне, не в змозі вловити індивідуально — стилістичної особливості твору.

Вільгельм Дільтей (1833-1911) — представник філософії життя, засновник розуміє психології. Метод розуміння, застосовуваний у дослідженні історії, протиставляє методу пояснення, який притаманний наук про природу. Якщо в основі пояснення лежить досвід, продуктивно — конструкторська діяльність розуму, то розуміння подібно з інтуїцією і характеризується безпосереднім осягненням деякої духовної цілісності. Власний світ розуміється через самоспостереження (інтроспекції), світ іншої шляхом «сочувствованія», «співпереживання». Герменевтика ж виступає як метод розуміння культури.

Е. Гуссерль в основу розуміння поміщає «неусвідомлений фон інтенціональних актів пізнання», «нетематичні обрій», який дає деяке уявлення про предмет. «Горизонти» окремих предметів зливаються в єдиний «життєвий світ», який робить можливим розуміння одного іншим. Окремі культурні та історичні пам’ятники мають сенс тільки через співвіднесеність з «життєвим світом». М. Хайдеггер в якості «життєвого світу» розглядає мовну реальність. «Мова — дім буття». Тому герменевтика не тільки мистецтво тлумачення текстів, а й «звершення буття», яке найбільш повно проявляється в багатозначному творчості поетів. Ілюмінація поетичного слова — головна мета і функція герменевтичною філософії.

Одним з видатних представників герменевтики XX століття по праву вважається Ханс Георг Гадамер (1900). У своїх теоретичних концепціях він спирався на «понимающую психологію» В. Дільтея, теорію «життєвого світу» Е. Гуссерля, вчення про мову М. Хайдеггера. Останнього визнавав своїм безпосереднім учителем. Гадамер розглядає герменевтику не тільки як метод розуміння текстів, але як особливу філософію розуміння. Її предметом, поряд з історико -гуманітарна -ними науками, є і вся сукупність знань про світ і людське буття. Тому розуміння виступає як універсальний спосіб існування діючої людини, як його безпосередній (життєві прояви, екзистенція), так і опосередкований (історія, культура) досвід. Таким чином, розуміння надається онтологічне значення. Герменевтика як філософське знання — це аналіз самого процесу розуміння руху до істини. Герменевтика — це не результат, а шлях до знання, сама практика отримання істини. Герменевтика визнала єдино доступним і цінних світ людського спілкування. Світ культурних цінностей усередині нього становить мову, за допомогою якого повинні бути зрозумілі і витлумачені всі складові культури.

40. Лю́двіґ Йо́зеф Йо́ганн Вітґеншта́йн (нім. Ludwig Josef Johann Wittgenstein; *26 квітня 1889, Відень — †29 квітня 1951, Кембридж) — австро-англійський філософ, один із засновників аналітичної філософії і один з найяскравіших мислителів XX століття.

Загальновизнано, що Вітґенштайн здійснив цілих дві революції в західній філософії. Перша — так званий, лінгвістичний поворот, або мовна революція — відбулася, коли його «Логіко-філософський трактат» надихнув Віденський гурток на створення програми логічного позитивізму. Друга сталася, коли його ідеї про природу й устрій мови, викладені в «Філософських дослідженнях», породили британську лінгвістичну філософію, абофілософію буденної мови. Лінгвісти́чний поворо́т, рідше Мовна революція — термін описує ситуацію, що склалася у філософії в першій третині — середині XX ст. і позначає момент переходу від класичної філософії, що розглядала свідомість як вихідний пункт філософствування, до філософії некласичної, котра виступає з критикою метафізики свідомості і звертається до мови як альтернативи картезіанського cogito(латиною мислю). Лінгвістичний поворот, або мовна революція знайшов вираження в лінґвістичній філософії Віттґенштайна («Логіко-філософський трактат»), феноменології Гуссерля («Логічні дослідження»), фундаментальної онтології Гайдеґґера, неопозитивізмі.

Основними рисами лінгвістичного повороту є відмовлення від гносеологічної і психологічної проблематики, критика поняття суб'єкта, звертання до дослідження смислу і значення, заміна поняття істинності поняттям свідомості, прагнення розглядати мову як граничну онтологічну підставу мислення і діяльності, релятивізм й історицизм.

Перша хвиля лінгвістичного повороту припадає на 1920-ті і являє собою різноманітні спроби прояснення і реформування мови відповідно до законів логіки, що трактується як єдина структура дійсності. Гуссерль, Віттґенштайн, Гайдеґґер розглядають повсякденну мову як джерело оман і філософських проблем, як щось не справжнє, і протиставляють йому мову, впорядковану згідно з законами логіки, верифіковану згідно з фактами або мову, як мову мистецтва. Подібний підхід може бути описаний як метафізика мови, тому що він зберігає основні установки епохи Нового Часу, що з часів Декарта висувала різноманітні проекти поліпшення мови.

Друга хвиля лінгвістичного повороту припадає на 1940-1950-ті, коли на зміну проектам поліпшення мови приходять дослідження й описи різних типів мови в її повсякденному функціонуванні.Структуралізм, герменевтика, лінгвістична філософія акцентують свою увагу на контекстах і передумовах висловлювань, на об'єктивованих структурах мови поза зв'язком із суб'єктом. Ідея єдиної досконалої мови замінюється поняттями відмінності, багатозначності, історичності основ мови, описом її політичних та соціальних функцій.

41.

Філософія Лейбніца

Лейбніц був першим із великих німецьких філософів. Він також був першим зі своїх співвітчизників, хто запропонував всеосяжну філософську систему, що стала однією з відмінних рис німецької філософії.

Лейбніц - один з самих всеосяжних геніїв за всю історію людства. Великий філософ, він у той же час знаменитий математик, фізик, історик, богослов, юрист і дипломат. Чи існувала при ньому хоча б одна галузь знання, якої він не вивчав, і в яку його думка не внесла б що-небудь нове. У цій багатосторонності, однак, полягав джерело і недоліків діяльності Лейбніца: вона була до певної міри уривчаста, він набагато частіше відкривав нові шляхи, ніж проходив їх до кінця; сміливості і багатству його планів далеко не завжди відповідало їх виконання в подробицях. Це можна сказати і про філософську творчість Лейбніца. Свої філософські погляди він найчастіше висловлював у формі листів, заміток, загальних і коротких нарисів.  Лейбніц у своїх неопублікованих за його життя роздумах є найкращим прикладом філософа, який використовує логіку як ключ до метафізики. Цей тип філософії починається з Парменіда, а триває він в платонівському використанні теорії ідей, щоб довести різні внелогіческіе судження. До цього ж типу філософії належать філософія Спінози, а також філософія Гегеля. Але ніхто з них не зміг з такою ясністю укладати від синтаксису до дійсного світу. Цей вид аргументації отримав погану славу через зростання емпіризму.  Тим не менш, Лейбніц залишається величною постаттю і його велич зараз помітніше, ніж коли-небудь раніше. Крім того значення, яке він має як математик і творець обчислення нескінченно малих, він був основоположником математичної логіки важливість якої він зрозумів тоді, коли вона ще нікому не була зрозуміла. А його філософські гіпотези, хоча і фантастичні, але дуже ясні і можуть бути точно виражені. Я вважаю, що його монади все ще можуть бути корисні як передбачувані можливі шляхи видимого сприйняття, хоча їх не можна розглядати як позбавлені вікон.  Лейбніц був творцем однієї з самих оригінальних і плідних філософських систем нового часу. Діалектика, логіка і глибоко науковий стиль - ось що характеризує кращі сторони його філософської творчості. Ця філософія увібрала в себе досягнення попередників і сучасників, дала свою відповідь на їх пошуки, а багато в чому і обігнала свій час.  43 уссерлівське коріння феноменологічної соціології[ред. • ред. код]

Теоретичні витоки феноменологічної соціології пов'язані в першу чергу з ім'ям Едмунда Гуссерля (1859–1938), який прагнув створити філософськи обґрунтовану феноменологічну теорію наукового знання. Головним її завданням є вивчення «чистої свідомості», виходити із «первісного досвіду» та «первісного знання». Людина в своєму пізнанні навколишнього світу повинна мати справу з чистою свідомістю як такою. Зрозуміти «чисту свідомість» можна лише шляхом інтуїтивного опису, який є основою феноменологічного аналізу, тобто опису феномена, даного свідомості індивіда.

Центральне, ключове поняття феноменології — інтенціональність, яке означає спрямованість свідомості на певний, значимий для неї об'єкт. Інтенціональність конституює свідомість і наділяє її змістом. Визнання постійної спрямованості свідомості на об'єкт та необхідності для науки описувати цей процес і є сутністю феноменологічного підходу.

Гуссерль сформулював вчення про «життєсвіт» — цілісну структуру людської практики, те, чим люди живуть, маючи про нього часто досить неясне, нерефлектоване знання. Звернення вчених (філософів, соціологів) до цього світу, прагнення проникнути до нього є спробою виявити глибинні реальності повсякденного життя.

Вивчаючи життєсвіт, наука, на думку Гуссерля, здійснить певну редукцію відносно до неї самої. Гуссерлівська методологічна програма орієнтувала на повернення від наукових абстракцій до рівня буденної повсякденної свідомості. Вона вимагала інтуїтивної перевірки, переосмислення наукових понять. Феноменологічна філософія рухається до істини на основі первинних «відомостей» свідомості і глибинних інтуїцій пізнаючого суб'єкта. Головний пізнавальний метод Гуссерля — інтелектуальна інтуїція, «вбачання» суті, істини, ідеї. Тут робиться акцент на момент безпосереднього «вбачання» істини, її здатності самостійно розкриватися (поза роботою мислення). У нашому повсякденному житті ми не піддаємо сумніву те, що світ, який ми сприймаємо, є дійсно таким. Але, на думку Гуссерля, ми певною мірою повинні утриматися від загальноприйнятих установок, суджень про реальність навколишнього світу, а завдяки «душевним» людським якостям, завдяки переживанням ми можемо доповнити власне розуміння і сприйняття навколишнього світу.

Життєсвіт — це сфера досвіду, котрий безпосередньо переживається, яка може бути описана феноменологічно. Знання, отримане таким чином, — це наукове знання про повсякденне життя, повсякденне, або буденне, знання, яке має певну соціальну природу 44 Фрейдизм

У Відні 1900 р. вийшла у світ книга невідомого тоді автора “Тлумачення сновидінь”. Вона не стала сенсацією (за 8 років розійшлося лише 8 її примірників). ЇЇ автором був австрієць Зігмунд Фрейд (1856 – 1939). Але саме її ідеї були покладені в основу найреволюційнішого, найнеоднозначнішого явища філософії, психології, культури, свідомості ХХ ст. – психоаналізу (фрейдизму).

З. Фрейд розглядав психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем якого є несвідоме.

На його думку, людина є передусім біологічною істотою і прагне задовольнити насамперед свої природні інстинкти, потяги як певну суму енергій. Основним проявом людської особистості вчений визнає сексуальний інстинкт (ерос). Енергію, завдяки якій діє сексуальний інстинкт, він називає лібідо.

Людина є замкнута енергетична система, кількість енергії у кожної людини постійна величина.

Структура психіки за З. Фрейдом

Психіка людини складається з 3-х компонентів, рівнів: “Воно”, “Я”, “Над-Я”.

“Воно” (id) – несвідома частина психіки, яка містить у собі біологічні уроджені інстинктивні потяги (сексуальні). “Воно” насичено сексуальною енергією “лібідо”.

Будучи несвідомим й ірраціональним, “Воно” (інстинкти) спрямовує поведінку людини відповідно до “принципу задоволення”. Задоволення і щастя – головні цілі людини в житті.

“Я” (ego) – свідомість, розумна, раціональна частина психіки. “Я” формується під впливом суспільства, яке висуває свої вимоги до людини. Тому “Я” підпорядковується “принципу реальності”.

“Над-Я” (super-ego) – слугує носієм моральних стандартів, це та частина особистості, яка виконує роль судді, критика, цензора, совісті. ”Над-Я” у чоловіків формується через подолання Едіпова комплексу, який полягає в сексуальному потязі хлопчика до матері і ворожих почуттях до батька, котрий сприймається як суперник. А у жінок – через подолання комплексу Електри, який, в свою чергу, полягає в “сексуальному потязі” дівчинки до батька і ворожих почуттях до матері. Ці переживання містяться в сфері несвідомого і утворюють осередок збудження, не проникаючи в свідомість.

Якщо “Я” прийме рішення чи здійснить дію в угоду “Воно”, але на противагу ”Над-Я”, то відчує покарання у вигляді почуття провини, сорому, докорів совісті. “Над-Я” підпорядковується “ідеалістичному принципу”.

Головний конфлікт у структурі особистості виникає між “Над-Я” і “Воно”, між моральністю людини, сумлінням і інстинктами. Дії обох несвідомі, позбавлені контакту з реальністю.

З іншого боку, свідомість – “Я” (принцип реальності) знаходиться в стані конфлікту з безсвідомим – “Воно” (принцип задоволення).

Принцип реальності і принцип задоволення несумісні, тому особистість завжди перебуває у стані напруження, від якої рятується за допомогою механізмів психологічного захисту, такими, наприклад, як витіснення (переведення того, що не відповідає принципу реальності, у зміст несвідомого), сублімація (різні форми проявів енергії лібідо) тощо.

Сублімація – “перерозподіл енергії”. Енергія сублімується, трансформується в енергію інших видів діяльності, які прийнятні для суспільства і людини (творчість, мистецтво, суспільна активність, трудова активність).

Якщо енергія інстинктів не знаходить виходу або не сублімується, то вона витісняється із свідомості в сферу несвідомого.

Потяги, інстинкти, які колись були витіснені у несвідому частину психіки, зберігаються як приховані. Осередок збудження може поступово “розхитувати” систему захисту, що призводить до неврозів – нестійких розладів нервової діяльності. Більш важкі розлади механізмів захисту призводять до психіатричних захворювань (напр. шизофренія), для яких характерна значна деформація свідомості і сприйняття реальності.

Для лікування психічних розладів психоаналітик повинен шукати інформацію про причини неврозів, яка знаходиться у сфері несвідомого. Пацієнт сам не може працювати з цією інформацією, адже вона на рівні свідомості відсутня.

Складність в отриманні інформації полягає також у тому, що несвідоме проявляється у свідомості, по-перше, опосередковано – у вигляді обмовок, описок, помилок пам’яті, сновидінь і, по-друге, у формі “символів”, які вимагають відповідного трактування.

У психоаналізі існують різні способи отримання інформації психоаналітиком (гіпноз, снобачення, асоціації, обмовки, малюнки).

Принцип лікування, в своїй основі, полягає в тому, що психоаналітик допомагає хворому пережити – на рівні свідомості – ситуацію, що приводить до полегшення стану людини.

Психоаналіз – вчення З. Фрейда, система ідей, методів інтерпретації сновидінь та інших несвідомих психічних явищ, а також діагностики і лікування різних душевних захворювань.

Погляди З. Фрейда вийшли за межі власне психології і можуть розглядатися як значне явище філософії і культури XX ст.

Неофрейдизм

З. Фрейд створив оригінальну і, як показав час, життєздатну теорію, але в основу її поклав явище, непідвладне свідомості. Тому свідомість дослідника може лише робити припущення з приводу несвідомого та накладати його гіпотетичні ознаки на реальність людського життя. Саме довільність засад теорії й привела до численних її модифікацій (А. Адлер, Е. Фромм, К. Хорні, К. Юнг та ін.).

Крім того, відвертий біологізм З. Фрейда, його прагнення звести сутність людської поведінки до проявів переважно сексуальних інстинктів, агресії зустріли заперечення у багатьох його послідовників, що стало однією з причин зародження неофрейдизму.

При цьому зміст головних понять теорії З. Фрейда зазнав істотних змін. Наприклад, у понятті джерела розвитку сексуальне часто розширюється до поняття біологічного і соціального (А. Адлер, К. Хорні, Е. Фромм), саме ж соціальне поєднується з чинниками культури не лише теперішнього, а й історичного минулого людини (К. Юнг). Та все ж представників психоаналізу об’єднує визнання опозиції “несвідоме – свідомість” і пошук у співвідношеннях між її компонентами закономірностей розвитку та функціонування психіки.

45/Аксіолóгія (від грец. αξια­—цінність) ­— наука про цінності, учення про природу духовних, моральних, естетичних та інших цінностей, їх зв'язок між собою, із соціальними, культурними чинниками та особистістю людини; розділ філософії.

Зокрема, наука про цінності освіти, у яких представлена система значень, принципів, норм, канонів, ідеалів, які регулюють взаємодію в освітній сфері і формують компонент відносин у структурі особистості.

Аксіологія виховання ­— орієнтація на цінності, що сприяють задоволенню потреб людини та відповідають особистим запитам і нормам у певній історичній та життєвій ситуації. Аксіологічна функція допомагає людині у визначенні цінностей життя, системи моральних і гуманістичних принципів та ідеалів, смислу життя. 1 цінність філософії в цих пошуках полягає не в тому, що вона має відповіді на гострі питання сучасності, а в тому, що, узагальнюючи практичний, інтелектуальний і духовний досвід людства, як справжня мудрість поколінь, з одного боку, застерігає, а з другого - пропонує.

46/ Розглядається та аналізується філософська світоглядна категорія Віра у контексті екзистенційно-антропологічної філософії представника Київської філософської (світоглядно-антропологічної) школи В. І. Шинкарука.Питання про сутність світогляду, його соціальні функції, роль у розвитку духовного світу та практичного життя особистості є актуальними, потребують глибокого дослідження та всебічного аналізу. Віра ж - філософська світоглядна категорія, що є виявом духовно-практичного виміру людини. Загальноприйнятим є твердження, що людина не може жити без віри, так як остання виступає її важливою сутнісною силою.Починаючи з 60-х рр. XX ст. світоглядна проблематика у центрі уваги київських філософів. Вагомих результатів у розробці проблеми методологічної функції світогляду та світоглядних аспектів філософії досягли Інститут філософії АН УРСР та філософські кафедри Київського університету їм. Т. Г. Шевченка. Таким чином, виник потужний творчий напрямок, що продовжує розвиватися нині - Київська філософська (світоглядно-антропологічна) школа. її засновником став видатний український та російський філософ П. В. Копнін. Після від´їзду П. В. Копніна до Москви (1968р.) очолив знану філософську школу В. І. Шинкарук.У фундаментальних працях, присвячених філософії І. Канта, Г. Гегеля, інтерпретаціям діалектики, В. І. Шинкарук сформулював і розвинув якісно нову концепцію філософії людини, яка визначила розвиток сучасної української філософської антропології. Ці праці стали важливим здобутком української філософської думки, принесли вченому світове визнання. У час аналізу виключно фундаментальних філософських проблем (проблем діалектики, форм існування матерії тощо) він скерував свої дослідження на осмислення людської екзистенції, теоретико-пізнавальних параметрів розуміння людини, світогляду як способу її самовизначення. Вчений вперше детально розробив категоріальну структуру світогляду, глибоко розкрив суть таких світоглядних категорій як Віра, Надія, Любов. Виокремлення та ґрунтовне вивчення цієї тріади є вагомою філософською інтенцією В. І. Шинкарука.Метою даної статті, що становить одну зі складових нашого дослідження, є аналіз філософської світоглядної категорії Віри у контексті екзистенційно-антропологічної філософії В. І. Шинка- рука.Ставимо завдання з´ясувати, як вчений визначає Віру, в чому вбачає сутнісний зміст цієї категорії, на основі яких характеристик обґрунтовує Віру як філософсько-світоглядну основу формування людини.За В. І. Шинкаруком світогляд є формою суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює та оцінює навколишню дійсність як світ свого буття й діяльності, визначає і сприймає своє місце й призначення в ньому. У світогляд входять узагальнені уявлення про світ та саму людину, про спрямованість ходу подій у світі, про смисл людського життя, історичну долю людства тощо, а також система переконань, принципів та ідеалів. Важливо, що усі складові елементи світогляду опосередковуються особистим досвідом суб´єкта, здобуваючи завдяки цьому певне емоційне забарвлення і перетворюючись на певну персональну установку, що регулює практичну і пізнавальну діяльність людини, виражає її життєву позицію. Формуючись разом із людською свідомістю на основі матеріальної практики, світогляд духовно реалізує потреби та цілі практичного перетворення світу, виступаючи як його духовно-практичне освоєння, в якому подолання «чужості» світу реалізується створенням образів його іншого, належного і бажаного стану відповідно до ідеалів істини, добра і краси [1, с. 608].Формування світогляду особистості (людини, що виступає суб´єктом суспільних відносин, носієм свідомості та системи суспільно значущих якостей, детермінованих конкретно-історичними умовами життя суспільства) є вищим рівнем її соціалізації: людина пізнає, переживає і практично реалізує протягом життєвого шляху пізнане і пережите на основі послідовних принципів світовідно- шення, переконань, цінностей та ідеалів. Особистість завжди «задана» суспільством, в якому живе, проте в межах цієї «заданості» можливі різноманітні форми реалізації її поведінки. У кожний момент свого життя особистість є суб´єктом вибору певної орієнтації, тих чи інших цілей, життєвих планів і рішень, шляхів та засобів їх реалізації.Перш ніж виокремити компоненти світогляду В. І. Шинкарук розкрив його специфіку як особливої форми свідомості. Обґрунтував, що ця специфіка виражається у двох світоглядних функціях: по-перше, в тому, що світогляд являє собою форму суспільної самосвідомості людини, і, по-друге, в тому, що він є способом духовно-практичного освоєння світу].Своєрідність світогляду як форми суспільної свідомості людини в тому, що, засвоюючись індивідами та проходячи через їх життєві цілі та інтереси, він виступає засобом визначення їх власної «позиції» не лише теоретичної, а й практичної - як засіб визначення способу участі у подіях. Відповідно до сформованого світогляду кожен з нас формує установки на оцінювання оточуючої дійсності, обирає ті чи інші цілі та засоби своєї життєдіяльності. Світ «відкривається» людині через її світогляд, і те, яким він їй «відкривається» залежить від міри розвитку та цільності світогляду. У цьому контексті світогляд є способом «освоєння» світу, не лише його розумінням, а й засобом, і разом з тим - результатом світоперетво- ренняПоєднавши «філософію розуму» та «філософію серця», В. І. Шинкарук обґрунтував світогляд як духовно-практичне освоєння світу. Вчений стверджував, що світогляд є вихідною і основоположною формою духовного освоєння дійсності людиною. Саме через світогляд світ «відкривається» людині, й те, яким він їй «відкривається», залежить від світогляду. Тобто світогляд водночас є і способом «освоєння» світу. І не лише в тому значенні, що він дає знання світу, його розуміння й обрій бачення, а і в тому, що у світогляді світ постає в перетвореному духовною діяльністю людини вигляді. Він роздвоюється на світ наявного буття та світ сутнісного буття - трансцендентний світ. Світові, в якому здійснюється безпосередня життєдіяльність, протиставляється світ реалізацій вищих цінностей життя - ідеалів істини, добра і краси [Поєднання почуттів та інтелекту в світоглядовій свідомості надає їй особливої органічної цілісності, єдності з внутрішнім світом і характером особистості, з її «Я» і цим надає останньому дієвості, активності, вольової цілеспрямованості й ознаки самосвідомої орієнтації в світі. Ця сторона світогляду рівною мірою важлива і для практичної, і для теоретичної пізнавальної діяльності людини [3, с. 103, 105].Визначальними для людського світовідношення та світоперет- ворення, на думку філософа, є такі світоглядні категорії як духовні почуття, чільне місце серед яких посідають «трансцендентні почуття» Віра, Надія, Любов.Тож вченим було сформульовано фундаментальну тезу про «ідеально-реальну» природу світобуття: світ даний нам нашим світорозумінням, нашою вірою, надією і любов´ю [2].Віру В. І. Шинкарук визначив як форму і спосіб сприйняття соціальної інформації, норм, цінностей та ідеалів суспільного життя, коли вони, не будучи даними власним практичним чи пізнавальним досвідом, приймаються як очевидні факти чи характеристики об´єктивної дійсності, сущого і належного; засіб освоєння досвіду попередніх поколінь, сприйняття сподівань, очікувань та надій щодо майбутнього; одна з категорій світогляду. Як особлива людська здатність, віра сформувалася в процесі становлення людської свідомості на основі матеріальної суспільно-історичної практики. Людська свідомість з самого початку була суспільною свідомістю і освоювалась індивідами в процесі виховання та навчання, формування їх як членів суспільства. Однією із здатностей такого освоєння індивідами суспільно даної свідомості і є віра. З другого боку, суспільна діяльність спрямована на реалізацію таких цілей, в яких творча уява людини дає образ потрібного (предмета, потреб), де можливе зображується як дійсне. Віра формувалась як здатність сприймати й переживати можливе як дійсне, ймовірне як вірогідне. Оскільки людська свідомість завжди націлена на майбутнє, віра є здатність сприймати і переживати образи бажаного чи небажаного майбутнього як неминучого, плекати надії на звершення бажаного, сподіватись на краще Суспільні функції віри визначаються типом світогляду, в систему якого вона входить:1) У міфологічному, історично першому типі світогляду, людина, практично виділивши себе з природи, ще не дійшла до усвідомлення своєї протилежності природі, тож ототожнювала спосіб дії природних сил із способом власної життєдіяльності, уособлювала явища природи. Теоретично невиокремлюючи себе з природи, людина не розмежовувала суспільне та природне. Явища природи сприймались нею в уособленому вигляді, сигналізували про «добрі» чи «злі» сили.Сприйняття ототожнювало речі і явища не за їх природою, а за їх значенням у життєвих ситуаціях первісного виробничого колективу, мало ситуативно-оціночний характер.2) Виникнення релігійного типу світогляду зумовлене «розпе- рсоніфікацією» природи і «натуралізацією» людини. У масовій свідомості домінуючою формою світогляду стала релігія, що виділилась в самостійну форму суспільної свідомості й відбила соціальне поневолення трудящих мас. Визначальні елементи релігійного світогляду: віра в надприродне, протиставлення природному (природним явищам, природному ходу подій і т. ін.) надприродного (сил, які не підпорядковуються природній закономірності, а за своєю доброю чи злою волею змінюють хід подій, визначають долю людини і т. ін.); віра у всемогутнього бога-творця, упорядника світу, від волі якого залежить доля людей та всього існуючого; уявлення про особисте безсмертя (безсмертя душі) і віра в «спасіння» від злигоднів земного життя в «небесному царстві». Тому для поневолених мас релігія стала духовною втіхою, виправданням їх страждань, надала цим стражданням видимий сенс. Цим вона трималась протягом тисячоліть, обслуговуючи інтереси експлуататорських класів.3) У науковому типі світогляду явища об´єктивної дійсності (природи і суспільного життя) оцінюються згідно з даними наукового пізнання. Наука з самого початку свого виникнення відображала речі і явища в їх об´єктивній незалежності від суб´єктивної діяльності людини, її ідеалом є побудова такої моделі об´єкта, з якої було б виключене все, що йде від суб´єкта, від способів його сприйняття, - адекватне зображення об´єкта, яким він є «сам по собі». Через науку здійснювалась «розперсоніфікація» природи, зведення «надприродного» до «природного» [5].Отже, в релігії, де Віра забезпечує сприйняття і суспільне функціонування антинаукових уявлень, вона є сліпою вірою в надприродне, а тому протистоїть науці. В системі наукового світогляду Віра спирається на досягнення науки і становить важливий момент формування переконань (інтелектуально-емоційних відношень суб´єкта до будь-якого знання як до істинного (або неістинного) через єдність доведення та віри). Доведення, (обґрунтування істинності знання за допомогою інших знань) та віра (як почуття) в істинності знання можуть узгоджуватись між собою, тією чи іншою мірою суперечити одне одному, перетворюватись одне в одне.В. І. Шинкарук обґрунтовує Віру, як універсальну ознаку людського в людині незалежно від ставлення до релігії, як глибоку підвалину духовності, що поєднує любов із надією та забезпечує сприйняття майбутнього (здійснення очікувань, сподівань тощо].Зазначимо, що знання та світоглядні уявлення людина отримує в процесі навчання й виховання, здебільшого, без перевірки власним розумом і досвідом, сприймаючи їх на віру, довіряючи певним авторитетам. Без цього неможливо уявити науковий та культурний прогрес суспільства. Проте здійснювати власний науковий пошук означає піддавати все сумніву одночасно з вірою в останній.Таким чином, Віра охоплює «теоретичну» пізнавальну Отже, Віра - важливий феномен духовного життя людини. Вона виявляється у сприйнятті ймовірністю істинних знань як вірогідних у тій ситуації, коли потрібно розв´язувати життєво важливі справи, а вірогідного знання у немає і ще не може бути. Ця світоглядна категорія є необхідною передумовою творчих потенцій людини, оскільки забезпечує здатність особистості долати самообме- женість (такі складові внутрішнього світу людини як досвід, знання, чуттєві образи у пам´яті можуть обмежувати, а то і зовсім стримувати творчість). Віра - стимул для певної дії стосовно оточуючих обставин, вона здатна трансформувати випадкові обставини в духовну самореалізацію. Тому новий досвід, нове знання стають результатом активності людини, її науково-пізнавальної діяльності.Світогляд виступає своєрідною духовною призмою, що визначає життєву позицію особистості, окреслює горизонт світобачення, надає соціального змісту життєвим цілям людини, формує емоційно забарвлену установку світовідношення. Він формується внаслідок практичного освоєння духовної культури суспільства (науки, літератури, мистецтва), пануючих у ньому політичних, моральних, естетичних, правових, релігійних (або атеїстичних), філософських та інших поглядів, а також духовних почуттів - моральних, естетичних тощо, на які спираються Віра й переконаність у реальності відповідних моральних, естетичних і пізнавальних ідеалів, надія на їхнє здійснення.

47/ Філософський плюралізм тісно пов’язаний і зпитанням виникнення філософії, адже на цю проблему також існують різніточки зору: міфогенна; натурфілософська; гносеогенна; релігіогенна.Перша відповідь, котра йде ще від Гегеля: корені філософії слід шукати в міфології давніх народів. Це точка зору міфогенна (її дотримуються представники англійської “антропологічної” школи – Фрезер, Кук, Корнфорд, Гаррісон та ін.). Крайня ідеалістична інтерпретація такого положення виражена в пошуках витоків філософії в древніх релігіях. Друга відповідь, найбільш поширеніша в наш час: філософія в древності вичленовується з єдиної науки, котра утримує елементи як філософствування,

так і позитивних знань.Накінець, третя відповідь: початок філософії відноситься виключно до

позитивного знання. Цю точку зору радянський дослідник Чанишев називає

гносеогенною Міфогенної точки зору дотримувався, як відомо, Гегель. На його думку

висхідною формою людської духовності була міфологія, котра виникає як результат цілісного, синкретичного способу відношення людини до дійсності. На певному етапі розвитку людини синкретичний спосіб переростає в

теоретичний, а міфологія перетворюється в філософію. Таким чином, на думку Гегеля, відмінність філософії від міфології полягає лише в способі осягнення. За змістом міфологія і філософія тотожні, а за способом функціонування відмінні. Міфологія – є результатом цілісного, синкретичного сприйняття, а філософія – теоретичного. Тобто, філософія виникає в процесі раціоналізації міфологічної свідомості. Таке розуміння виникнення філософії приводить

Гегеля до ототожнення ним таких духовних феноменів як наука, філософія, світогляд, релігія (на ототожнення Гегелем, зокрема філософії та релігії, справедливо вкаже в своїх працях Л. Фейєрбах).

Гносеогенну точку зору найбільш повно розробляв московський філософ О.Н Чанишев15. Суть її полягає в наступному: філософія виникає після виникнення науки, як певний рівень самої науки, а саме – рівень її

самоусвідомлення Релігіогенної точки зору дотримуються релігійні філософи. На їхню думку філософія виникає спочатку в лоні релігії, а пізніше стає наукою, теорією. Цієї точки зору дотримувався і К. Маркс, який писав, що “філософія спочатку виробляється в рамках релігійної форми свідомості і цим, з одного боку, знищує релігіюяк таку, а з другого боку, щодо свогоу позитивного змісту сама рухається ще тільки в цій ідеалізованій, перекладеній на мову думок релігійній сфері”

48/ Міфологічний світогляd. Міфологія (від грец. mythos - оповідь і logos - слово, поняття, вчення) є універсальним типом світогляду первісних суспільств; усі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію, яка містить у своїй основі міф-вигадану розповідь, витвір народної фантазії, в якому явища природи або культури подаються в наївно-антропоморфній формі. Слід, напевно, враховувати такі передумови: а) первісна людина ще не вирізняла себе з навколишнього середовища - природного та соціального; б) нероздільність первісного мислення, яке ще чітко не відокремилося від емоційної сфери. Наслідком таких передумов стало наївне олюднення навколишнього природного середовища. Людина перенесла на природні об'єкти свої особисті властивості, приписувала їм життя, людське почуття. У міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, існуюче від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра і т. ін. Через це міфу характерна така форма цілісності, яка для інших форм свідомості майже неможлива. Окрім того, міф для носіїв міфологічної свідомості був не думкою чи розповіддю, а самою реальністю.Отже, нездатність провести різницю між природним і надприродним, байдужість до протиріч, слабкий розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний, метафоричний, емоційний характер ці та інші особливості первинної свідомості перетворюють міфологію на дуже своєрідну символічну (знакову) систему, через терміни якої сприймався і описувався увесь світ.

Релігійний світогляд Це більш зріла форма світогляду, ніж міфологія. У ній буття осягається не міфічними, а іншими способами. Вирізнимо такі: а) у релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини і природи; б) світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Релігія - явище багатопланове і багатозначне

Філософський світогляд Цей тип світогляду за сучасних умов розглядається як один із впливових і дійових типів. Він, як і релігія, розвинувся з первинної міфології, успадкувавши її світоглядні функції. Але що ж споріднює і різнить філософію і розглянуті типи світогляду?Їх об'єднує загальна спрямованість - дати картину світу і в ньому людину з її ставленням до дійсності, що її оточує, і з'ясувати сенс людського буття. Проте відповіді на ці проблеми представники різних видів світогляду шукають своїми шляхами. Що ж до сучасного філософського світогляду, то необхідно звернути увагу на такі його особливості: а) філософському світогляду властива не чуттєво-образна, як у попередніх світоглядах, форма освоєння дійсності, а абстрактно-понятійна; б) філософський світогляд - це теоретична форма світогляду, що виникла історично, і перша форма систематизованого теоретичного мислення взагалі; в) відмінність філософського світогляду від міфологічного та релігійного полягає в тому, що релігія і міфологія збігаються з відповідним світоглядом, тоді як філософія становить ядро наукового світосприйняття; г) на відміну від релігії і міфології, філософія в осмисленні світу систематично спирається на наукові знання; д) філософія прагне поставити і розв'язати граничні, абсолютні проблеми людського буття; е) філософія досліджує пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне та естетичне ставлення людини до світу; виробляє певні критерії і принципи суспільної та індивідуальної діяльності, спираючись не на авторитет, а на знання необхідності.Таким чином, філософський світогляд- закономірний етап у духовному розвитку людства, який був обумовлений як змінами в суспільному бутті людей, так і розвитком різних галузей суспільної свідомості.

49/ У сучасній філософії і соціології спостерігається величезна кількість підходів до проблеми людини, які найчастіше конфронтують один з одним. Особливо стали популярними спроби західної філософської антропології створити цілісну картину людини. Термін "філософська антропологія" означає сформоване на Заході філософське вчення про людину (виникло в 20-30-х роках XX ст.ст., представлене такими філософами як М. Шелер, М. Ландман й ін.). Останнім часом він широко вживається і у вітчизняній літературі. Виникнення нових філософських течій є певною тенденцією класичного позитивізму і неопозитивізму, екзистенціалізму, неотомізму, а загалом — реакцією на кризу традиційних напрямів західної філософії. У той же час у сучасній філософській думці порушується ряд проблем, необхідність дослідження яких диктується самим життям. Тому зараз особливо важливим є той факт, що філософська думка повинна творчо розвиватися у відкритій полеміці між представниками різних шкіл, напрямів.Питання сутності й існування людини, її місця в сучасному світі, у системі соціальних зв'язків знаходяться в центрі уваги усіх філософських течій.Підтвердженням зростання інтересу західної філософії до проблем людини, змісту її буття став XVIII Міжнародний філософський конгрес (Брайтон, 1988 р.). Предмет дослідження західної філософії збігається з таким у марксистській філософії, що і було підтверджено на конгресі в Брайтоні. Але вихідні посилки і мета філософського вирішення проблеми людини, її звільнення в марксистській і немарксистській філософії — різні, що пояснюється неоднаковим розумінням сутності людини.Питання про долі особи, підходи до їх вирішення стають усе актуальнішими. Багато філософів кризу особи розглядають як кризу культури взагалі. Причому ця криза і відчуження виводяться з незмінної природи людини. Різні, змінюючі одна одну і взаємопроникаючі, концепції людини як відчуженої, одномірної, економічно залежної від техніки і технології, механізованої, невротичної особи характеризують світоглядну спрямованість багатьох філософських напрямів.З цих умов значно зріс інтерес представників різних філософських поглядів до марксистської філософії.До проблеми світу і людини звертається і сучасна позитивістська філософія. Еволюція виниклого ще в 20-і роки XIX ст. позитивізму (О. Конт, Дж. Мілль, Г. Спенсер) через емпіріокритицизм, чи махізм (Р. Авенаріус, Е. Мах), неопозитивізм (Віденський гурток — М. Шлик, Р. Карнап, О. Нейрат), Львівсько-Варшавську школу (К. Твардовський, К. Айдукевич, А. Тарський), Кембріджську та Оксфордську школи, логічний позитивізм 20-30-х років XX ст. (Б. Рассел, Л. Вітгенштейн), семантичний позитивізм 40-50-х років, лінгвістичний позитивізм, аналітична філософія і постпозитивізм наших днів — це перехід одного з найбільш поширених напрямів західної філософії від обґрунтувань наукового знання до аналізу мови, висловлень людини, з яких виводиться сутність світу і самої людини.Для позитивістських шкіл характерний світоглядний скептицизм, що усуває з філософії під видом очищення її від псевдопроблем і псевдовисловлювань власне філософські проблеми. Очищенню філософії, на думку неопозитивістів, сприяє розроблена ними процедура верифікації (перевірки), що передбачає перевірку висловлень (термінів), безпосереднє порівняння пізнаваних образів з фактами (світом). Згідно з Вітгенштейном світ є сукупністю фактів, і тому він — универсум мови. У зв'язку з цим завдання філософії — прояснення висловлень, припущень. Таким чином, функція філософії — пояснення діяльності людини в мовному світі. В опублікованому в 1921 р. "Логіко-філософському трактаті" (книзі-маніфесті неопозитивізму) Вітгенштейн стверджує, що "філософія — не теорія, а діяльність, що полягає в проясненні речень"31. Усі висловлення, пропозиції і поняття, відповідно до логічного позитивізму, поділяються на осмислені (істинні чи помилкові) і науково-неосмислені, тобто безглузді. Людина має право оперувати тільки осмисленими реченнями і поняттями.В сферу безглуздих пропозицій і понять, тобто псевдоречень і псевдопонять, неопозитивісти, логічні позитивісти зараховують усі філософські пропозиції і поняття, оскільки, будучи най загальнішими, останні не піддаються верифікації і не можуть бути зведені до первинних, атомарних висловлень, що фіксують той чи інший факт. Відповідно до такої логіки, безглуздо говорити: "є матерія", "немає матерії", "матерія первинна, свідомість вторинна" чи запитувати: "чи є Бог?" іт.д. Аналогічно безглуздими є поняття "капіталізм", "комунізм", "класова боротьба", "боротьба за мир", "людство", "фашизм", "безробіття", "суспільний прогрес" і т.д., оскільки всі ці нібито псевдоречення і псевдопоняття не верифіковані. З цих позицій логічні позитивісти й етику називають псевдонаукою, оскільки моральні висловлювання не піддаються безпосередній емпіричній перевірці.

50/ Філосо́фія  — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципиреальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу^[1]. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу^[2][3].