25. Об'єктивний ідеалізм г.Гегеля. Діалектичний метод та його принципи.

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель /1770-1831 рр./. Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найбільш відомий філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття. Основні роботи: "Наука логіки", "Філософія природи", "Філософія духу", "Філософія права", "Філософія історії" та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя - природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.

Заслуга Гегеля полягала також в тому, що він весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, в перетвореннях, в розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно - ідеалістично. Гегель вважав, що об'єктивно, незалежно від нас існує абсолютний дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, "відпускає з себе своє інше" - природу, яка в свою чергу, розвиваючись, породжує "суб'єктивний" Дух - людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу - філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб'єктивності побажань кожної окремої люднім і об'єктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Гегель критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є "свободою порожнечі" говорив він. Гегель приходить до формули свободи як "пізнання необхідності".

Розібравшись в цих питаннях, студент повинен зрозуміти сутність основного протиріччя філософії Гегеля - протиріччя між діалектичним методом і ідеалістичною і в той же час метафізичною системою, звернувши увагу при цьому на непослідовність його діалектики, Вона вся була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; в природі - людський дух; в філософії права - конституційна монархія; в історії філософії - філософська система самого Гегеля.

Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня Пруської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Таким чином філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій і через це класики марксизму назвали її "кінцем німецької класичної філософії".

26. Принципи дедукції р.Декарта.Методичний сумнів Рене Декарта. “Cogito ergo sum”.

Р.Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки". За Декартом, пізнання залежить виключно від діяльності розуму, то ми повинні від самого початку припустити наявність в розумі певних ідей; Р.Декарт наполягав на наявності 3 видів ідей: 1)вроджених; 2)тих, що виникають з чуттєвого досвіду; 3)тих, що їх формулює сама людина. До вроджених ідей Р.Декарт відносить ідеї Бога, буття, числа, протяжності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості й існування самих понять. Але ці ідеї людина знаходить в інтелекті не відразу і не просто. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними. За Декартом, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування. Філософ був впевнений, що людина, яка наполегливо шукає надійних знань, неодмінно стане науковцем. Свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна знайти лише в самому людс. розумі. Причому цей метод, повинен спиратися на дедукцію–виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму, але для цього треба мати певні незаперечні вихідні ідеї. Їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення пізнання, а на його покращення. Ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумнівають, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа “Cogito ergo sum” – “Мислю, отже існую”. Декарт був впевнений у тому, що цю тезу ніхто і ніколи не зможе спростувати тому, що вона фіксує найперший момент у діяльності розуму, а поза розумом та розумністю не існує ніякого пізнання. Але що ж принципово нового дає нам ця теза? Сама по собі – майже нічого, проте згадаємо шлях до неї: спочатку ми рухалися в сфері знання непевно, без надійних засад, але ось прийшли до незаперечного положення. Тепер нам не лишається нічого іншого, як знову повернутись до предметів та змісту підданих сумніву знань, але тепер наш рух стає принципово інакшим, оскільки ми маємо надійний відправний пункт, абсолютний орієнтир, а тому рухаємося впевнено, дотримуючись до того ж сформульованих раніше вимог до методу істинного пізнання. Ввівши свою тезу “Мислю, отже існую”, Декарт вперше визначив умову, за якою людина може постати у визначенні суб’єкта пізнання: для цього в самій собі людина повинна віднайти дещо, що спродуковане нею самою і що потім постає вихідним пунктом для будь-яких інших кроків пізнання. Виголосивши тезу “Cogito”, Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Дехто вважає, що ця теза була вимушеною в епоху, коли атеїстичні погляди все ще були неможливі, проте сам Декарт міркував інакше: він вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування породжена не людським індивідом, а більш високим розумом. Цікавими та симптоматичними були й міркування Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв’язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля, яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людині як від істини, так і від правильного життя.