58.Історія філософської думки на Україні. Гносеологічний і антропологічний зміст

На величезній території, що обмежувалася на заході Верхньою і Середньою Віслою, півночі — Прип'яттю, північному сході та сході включала пониззя Березини й Десни, а по Дніпру доходила до гирла Сули (південний же рубіж проходив від Дніпра й Росі на захід до верхів'їв Південного Бугу, Дністра, Пруту та Сяну) — виникають поселення протослов'янських племен1. Благодатні грунти, багатий рослинний і тваринний світ сприяли виникненню ще в III тис. до н.е. трипільської землеробської культури, носії якої є "мовними предками слов'ян". У подальшому тут з'являється Антська держава (II ст.), а згодом — Куявія та Славія. Об'єднання цих територіально-державницьких утворень призвело до виникнення Київської Русі, на терені якої розпочався процес формування української суспільно-політичної і філософської думки. Його становлення супроводжувалося проявом як загальноцивілізаційних, так і специфічних ознак,тенденцій. Закономірно, що процес становлення тієї чи іншої національної ментальності передбачає наявність протофілософсько-го (міфологічного) періоду. Логіка розвитку філософської думки розпочинається з міфу і завершується становленням "Логосу". Не виключенням була в цьому плані і вітчизняна філософія, їй також передують своя міфологія і епос. Але при всій цій за-гальноцивілізаційній подібності, чітко вирізняється специфічне. Становлення і формування філософської думки відбувалося в "котлі", де сплавлювалися воєдино загальноцивілізаційні та специфічні ознаки та тенденції. Специфічним для цього процесу було й те, що він проходив у ситуації творчого діалогу киє-во-руської міфології та епосу з візантійським християнством, котре широко культивувало ідеї грецького філософського платонізму та неоплатонізму. Ідеї східного християнського світогляду були представлені на території Київської Русі виключно як філософсько-богословські трактати, тексти. Зокрема, широко були розповсюдженими "Шестиднева" Іоанна, екзарха Болгарського, "Ізборники Святослава" 1073, 1076 pp. та ряд інших документів. Результатом такого "спілкування" стало виникнення нового типу світогляду, києворуської ментальності, яка характеризується не тільки розмаїттям, а й глибиною думки. Слід зазначити, що названі твори втрачали свою первісну специфіку і набували києворуської форми викладу й ментальності, ставали феноменом києворуської філософської культури. Діалог етнонаціонального (поганського) і християнського (греко-візантійського) світоглядів привів до того, шо перший, поступово став втрачати свою "первісну"' автономність, замкненість і перетворюватися на засіб прочитування (розуміння) "іншого" змістуз метою його творчого засвоєння, укорінення в фунт києворуської ментальності. Пам'ятки культури, особливо києворуська книжність, стали специфічним засобом передання (переведення) християнського змісту в тодішню свою світоглядну дійсність. У цей період світогляду українського етносу було притаманне емоційно-піднесене і водночас шанобливе ставлення, боготворіння рідної землі, природи, в постійному зв'язку з якими народ черпав життєві сили, енергію, волю та незламність духу. Разом з тим йому (етносу) був характерний як індивідуалізм в поєднанні з ідеєю рівності та поваги до окремої людини, її свободи, так і негативне ставлення до неприйняття насилля, деспотизму, абсолютизму тошо. Всі ці риси знайшли своє відображення не тільки в ментальності українського народу, а й істотно вплинули на тип і стиль філософствування. Більше того, життєлюбність, поетичне, лірико-пісенне сприйняття природного та соціального світу, гостре переживання сьогоденності (минущості) життя сприяли становленню гуманістичної філософії. Л юдина, її внутрішній світ, духовність є пріоритетами української філософії. В їх контексті "крутиться" і розроблюється вся філософська проблематика, що визнає перевагу серця над розумом. Ця риса є істотною для української філософії взагалі. В ній ми не знайдемо таких "жорстко" раціоналістичних філософських систем, як, наприклад, у англійських мислителів Ф.Бекона, Дж.Локка, Т.Гоббса, чи французьких — Д.Дідро, П.Гольбаха, Ж.Ламетрі, К.Гельвеція або німецьких — І.Канта, Г.Гегеля тошо. "Брак" раціон&іізму в українській філософії компенсується духовністю. При цьому вона не тільки не програє, а й вигідно займає належне місце в контексті світової філософської думки. Більше того, цілий ряд проблем, за які бралися вітчизняні мислителі, часто вирішується правильніше, порівняно із західноєвропейською та візантійською філософською думкою. Так, митрополит Іларіон у своїй праці "Слово про закон і благодать" (1051 p.), незважаючи на свій релігійний сан, відкидає божественне походження держави, влади тощо, тоді як візантійські та західноєвропейські мислителі в переважній більшості стояли на позиціях креаціонізму. Зокрема, поділяли цю позицію Г.Амартол (IVст.), ААвгустин (Vct.), Ф.Аквінський (XIII ст.). А в "Ізборнику Святослава" (1073 р.) поряд з уривками "Діалектики" ІоанаДамаскіна (VII—VIII ст.) знаходимо оригінальне тлумачення і розуміння філософії. Філософія тут визначається як "пізнання сущого, ... пізнання природи сущого... пізнання речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є уподібненням богові..., мистецтвом з мистецтв і наукою з наук.... Філософія є любов'ю до мудрості: істинна мудрість є бог. А тому любов до бога є істинна філософія"1. Східна візантійська (платонівсько-християнська) традиція тлумачення мудрості знайшла подальший розвиток у філософському просторі Київської Русі. "Софія" є не просто знанням, знанням речей самих по собі, а їх суті, сенсу, котрий є не що інше як "божественний задум" їх творіння. Філософське знання спрямоване на осягнення божественної істини, яка є таємницею людського буття. Але через пізнання зовнішнього світу відкривається таємниця божественної істини. Мудрість у тому й полягає, що вона є своєрідним розгадуванням власного "Я". Божественність істини, її надприродний характер, робить неможливим її сприймання з допомогою органів чуття, оскільки ті є природними. На природно-речовому рівні істина нам являється як знак, але останній потребує розшифрування, тлумачення. Тому-то у києво-руських філософів, уже з Климента Смолятича (середина XI ст.) розрізняються два види пізнання істини: "благодатний"(безпосереднє бачення істини святими і апостолами) та "приточний" (для всіх іншихлю-дей), що забезпечує істинне тлумачення, шлях якого полягає в способі руху від знаку до істини. Остання осягається через міркування, роздуми над книгою, текстом. Тому філософ має шукати істину не в речах світу, де вона існує одвічно, будучи проголошеною божественним "одкровенням", а в слові, тексті. Специфічність цього процесу полягає в тому, що осягнення істини із суб'єкт-об'єктивного відношення переноситься в площину суб'єкт-суб'єктних відносин. Розуміння, екзегеза, "осяяння", "просвіщення" мають своїм джерелом істини не тільки слово, текст, а й мовчання... Звідси випливає, що пошуки перетворюються в розгадування сенсу власного "Я", а відтак — головним предметом філософствування є людське "Я", тобто — людина. Цю ж думку розвиває Кирило Туровський у "Слові до розслабленого", коли стверджує, що Бог заради людини створив землю й небо, на котрій ростуть всілякі трави та дерева. Окрім антропоцентричного характеру філософії Туровського, тут має місце думка щодо єдності людини і Всесвіту. Вони не протиставляються один одному, а виступають як мікро- і макрокосмос. Уже з цього періоду в києворуській філософській думці стає помітною тенденція кордоцентризму. Органом розуміння, осягнення істини виступає серце. Воно є центром протидіючих у людині сил світу благодаті і світу гріха, зводить воєдино мисль, волю та віру. Митрополит Іларіон у "Слові про закон і благодать" пише, що коли Володимир задумав увести християнство на Русі, то у нього в серці "засяяв розум". Водночас необхідно зазначити, що вітчизняні філософи пошук істини ведуть не тільки у сфері духовного "Я" людини, трансцедентального, відгородженого від природної реальності, а й у "посейбічній" природній реальності. Так, В.Мономаху "Повчанні" проводить ідею сходження від потойбічного світу духу до посейбічної, прекрасної земної реальності, створеної богом. Думки про особисту гідність людини, її неповторну індивідуальність притаманні "Молінню Даніїла Заточника" та ін. Українська філософська думка настійливо веде пошук шляхів єдності духовного і природного світів, творця з "твар-ним", створеним Богом і речево-предметним світом. На відміну від західноєвропейської філософської думки, українська — не абсолютизує розрив між тілом і душею, не протиставляє їх як несумісні сутності, а йде іншим, перспективнішим шляхом. Так, К.Туровський проголошує органічну єдність "плоті і душі в тілі". На його думку, тіло може протистояти духові, але не душі. Значну роль у творчих пошуках києворуських мислителів займає етична проблематика. Розробка образу святого в "Патериках", "Житіях" утворюють "агіографічну" літературу, яка є специфічним пластом вітчизняної філософської культури. Інтерес до людини, сенсу життя зумовлює становлення і розвиток історіософської проблематики. Обґрунтовуючи погляд на закономірності розвитку історії, митрополит Іларіон виділяє дві епохи, які характеризують поступ людської історії. Це епоха Старого Заповіту, де стосунки між людьми грунтуються на засадах рабства, покори й панування "Закону" та епоха Нового Заповіту, де панують свобода, істина, "Благодать". Ці епохи послідовно змінюють одна одну в процесі розвитку, а рух всесвітньої історії постає як процес поступового поширення християнства на всі народи світу. Києворуські мислителі активно розробляли теорію суспільного примирення та загальної згоди на засадах моралі. Вихід з кризи, соціального розбрату вони вбачали у вихованні людини відповідно до принципів любові, милосердя, терпіння тощо. Таким чином, започатковується етичне спрямування у києво-руській філософії. Більше того, мова йде про повну "етизацію" філософії. Можна стверджувати, що філософія Київської Русі не знає етично нейтральних проблем. Філософська думка переломлюється через призму глобального конфлікту добра і зла, а відповідно до цього вирішуються і всі суспільні проблеми. Такий тип філософствування зберігся до середини XV ст., хоча рамки його територіального розповсюдження то звужувалися, то розширювалися. Після татаро-монгольської навали цей стиль філософствування зберігається і отримує подальший розвиток у Галицько-Волинському князівстві, а пізніше - у Великому князівстві Литовському, що продовжувало розвивати форми духовності Київської Русі. Загальновідомий факт, що мова Київської Русі була державною мовою Великого князівства Литовського. Більше того, кодекс законів Литовської держави — Литовський статут — було не тільки написано цією мовою, а й змістовно він багато у чому збігався з києворуськими законами. Зорієнтованість на внутрішній, духовний світлюдини знаходить свій вияв в ідеях неоплатонізму (вчення психазму — в перекл. з грец. — німотність, спокій) і ареопагітизму (вчення Псевдо-Діонісія Ареопагіта). Ідея безпосереднього єднання людини з богом досягається самозаглибленням людини у свій внутрішній світ, що приводить до "просвітлення", яке досягається шляхом "очищення" розуму від раціоналізму і наповнення його духовністю. У філософській літературі цього періоду стають відчутними мотиви боротьби українського народу за національне визволення. Це період виходу на арену козаччини і братств та братських шкіл, які доклали значних зусиль до розвитку національної культури. В цей період ідеї західноєвропейського Ренесансу, Реформації, культури бароко проросли гарними здобутками натерені вітчизняної духовності. В контексті загальної культури філософська думка самостійно набуває контурів специфічної галузі теоретичного мислення. Все виразніше проявляється тенденція до синтезу арістотелізму і платонізму. При цьому необхідно відмітити, що пріоритетність останнього все ж зберігається. Більше того, десь з XVI-XVII століть, як стверджують деякі дослідники, вона розвивається в такий спосіб, що дасть змогу стверджувати про появу українського неоплатонізму1. Разом з тим уже з XV ст. українські мислителі переклали цілий ряд книг науково-енциклопедичного характеру. Це і "Арістотелеві врата", і логічні трактати єврейського вченого Мойсея Маймоніда та "Логіка Авіасафа" арабського філософа Аль-Газалі. Проблемам астрономії та астрології були присвячені "Шестикрид" і "Космографія", які грунтувалися на латиномовному трактаті англійського вченого ХНІ ст. Иоана де Сакрабоско (Джон Галіфакс) та перекладів єврейського вченого XVI ст. Імануеля-бар-Якоба. Розуміння і тлумачення Всесвіту подається варістотелівсько-птоломеївськомудусі. На цьому грунті серед представників української культури поширюються ідеї гуманізму. Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин із Кросно, Станіслав Оріховський, Шимон Шимонович та ін., одержавши ґрунтовну освіту і працюючи в університетах Західної Європи, самі були гуманістами. Вони не тільки сприяли перенесенню цих ідей на грунт України, але й зробили значний внесок у формування підвалин європейського гуманізму та Відродження. Представники гуманістичного напряму становили інтелектуальну, елітарну, культуроцентричну течію. Вони вважали, що поширення знань про світобудову приведе до вдосконалення розумових здібностей людини. їх світоглядні орієнтири були спрямовані на утвердження свободи й гідності особи та ідеалів соціальної справедливості. Відповідно цьому найкориснішою й найпершою серед наук, здатних забезпечити реалізацію цих проблем, вважали філософію. Ренесансний гуманізм став ідеологічним підґрунтям для виникнення нового етапу філософствування, безпосередньо пов'язаного з діяльністю братств, "братських шкіл". Соціально-економічні, національні, віросповідні суперечності надзвичайно загострилися після Люблінської (1569 р.) та Брестської (1596 р.) уній, що зумовило міжконфесіональну полеміку православних і католицьких християн. Розвиток філософської думки цього періоду здійснювався в лоні полемічноїлітератури. Поштовхом для полеміки стала книга польського єзуїта П.Скарги "Про єдність церкви божої" (Вільно, 1577 р.), в якій відкрито проголошувався "хрестовий похід" на "схизматів" (православних громадян України), їх віру, церкву, мову тощо. У відповідь Г.Смотрицький у творі "Ключ царства небесного" (1587 p.), С.Зизаній у "Казанні св. Кирила" (1596 p.), M. Смотрицький у "Треносі" (1610 р.), З.Копистанський у "Книзі про віру єдину" (1619-1621 pp.) та "Книзі про правдиву єдність православних християн" (1623 р.), Л.Зизаній у "Катехізисі" (1627 р.) та інші захищали "православну прабатьківську віру", широко використовуючи аргументацію ареопагітизму. Зокрема, Ки-рило-Транквіліон Ставровецький з позицій ареопагітичного апофатизму стверджував, що "Бог же выше всякого разума й мовы", "самый ясный разум". А відомий полеміст І.Вишенсь-кий зосередив свою увагу на "духовній" людині, оскільки лише в дусі можливе безпосереднє спілкування людини з Богом. Осягнути Бога неможливо розумом, оскільки останній охоплює лише негативні визначення Бога - те, чим Бог не є. Дійсне, справжнє осягнення Бога можливе ірраціональним, містичним осяянням душі. Не відкидає мислитель і ролі розуму в пізнанні, за умови, коли розум не є "зрозумілим", а "євангельським розумом" він виконує функцію нижчого ступеня пізнання, може стати "підготовчим щаблем" на шляху осягнення істини. Значною віхою в розвитку філософської думки було створення Острозького науково-освітнього осередку, до якого входили: колегія, друкарня та гурток. Його представники: Й.Княгицький, К.Лукаріс, Д.Наливайко, К.Острозький, В.Су-разький, Х.Філарет та інші продовжили боротьбу проти католицької експансії, спроб окатоличити та полонізувати Україну і українців. Обґрунтовуючи свої філософські погляди, вони спиралися на духовну спадщину українського народу. Прекрасне знання цієї спадщини було умовою успішної боротьби з поневолювачами. Як патріоти вони захищали українську культуру, мову, вбачаючи в них запоруку самозбереження українського етносу (народу, нації). Вони внесли значний внесок у розвиток критики теорії та практики католицизму, показали взірець глибокого осмислення актуальних проблем суспільного життя. Мала місце і спроба подолати з позицій пантеїзму християнський дуалізм співвідношення Бога (творця) і світу, ним створеного. Так, у вченні К.-Т. Ставровецько-го світ і природа перестають бути символами Бога. Вони зливаються з Богом і самі перетворюються на Бога. При цьому слід зазначити, що осмислення філософсько-богословської проблематики здійснювалося з позицій раціоналізму. Незаперечним є вплив братств, "братських шкіл" на розвиток гуманістичних і реформаційних ідей в Україні. Вони були осередками просвітництва, книгодрукування, навчання і виховання та поширення знань серед української людності, і не тільки. Досить часто вони ініціювали та самі створювали навчально-освітні заклади. За таких умов було створено Киє-во-Могилянський колегіум, а згодом — академію. Істотний внесок в її створення зробили Київське братство, діячі вченого гуртка, що існував при друкарні Києво-Печерської Лаври, у витоків якого стояли І.Борецький, К.Сакович, Е.Плетенець-кий, З.Копистенський, П.Могила та інші. Виникнення цього професійного закладу сприяло не тільки ознайомленню із здобутками західноєвропейської логіки, філософії та культури, а й розвитку професійної філософської діяльності. Ф.Прокопо-вич, І.Галятовський, С.Яворський, І.Гізель, Л.Баранович, Г.Кониський, Й.Кононович-Горбацький, Г.Щербацький та багато інших мислителів поряд з вітчизняною традицією широко використовували досягнення західноєвропейської науково-філософської думки епохи Відродження та Нового часу, зокрема ідеї М.Коперніка, Г.Галілея, П.Гасенді, Р.Декартата інших. В їх філософії значне місце займала натурфілософська проблематика. Природа розумілася ними не лише як досконале породження Бога, а й тлумачилася як матеріальний світ, де діє певна сукупність законів. Для них природа — гідний предмет для об'єктивного дослідження. Тлумачення співвідношення Бога і природи здійснюється в рамках пантеїзму і деїзму. З одного боку, йде процес ототожнення Бога з природою, а з іншого — роль Бога обмежується актом творіння або першопричини тощо. В обгрунтуванні вчення про однорідність матерії (земної і небесної), її постійну кількість, незнищу-ваність і ненароджуваність, невіддільність форми від матерії, проблеми простору й часу, розвитку, співвідношення кількісних і якісних змін та інше пояснювалося з позицій механістичного підходу. Не залишалась осторонь їх інтересів і гносеологічна проблематика. Аналіз процесу пізнання здійснюється в контексті дослідження відчуття, сприйняття, пам'яті, мови та мислення. Чуттєве відображення розглядається як основа пізнання і вирішальний критерій істинності. Фундаментом пізнавальної діяльності є відчуття, які поділялися ними на зовнішні (зір, слух, нюх, дотик, смак) і внутрішні (уявлення, фантазія, оцінка, пам'ять, сон). Чуттєве відображення — це перший етап пізнавального процесу, тоді як другим, завершальним — є раціональне пізнання. Пізнання пов'язується з діяльністю розумної душі, дарунку Бога людині. Досліджуючи роль розуму, мислительної діяльності^ вони вивчали психологію і особливо логіку, яка, на думку И.Кононовича-Горбацького, є "найкращою вчителькою нашого розуму", необхідним засобом отримання нових знань, інструментом пізнавальної діяльності людини. Філософія представників Києво-Могилянської Академії безпосередньо пов'язана з людиною, її прагненнями, переживаннями та практичними інтересами. їх антропоцентризм споріднений з гуманістичною спрямованістю. В ньому постійно підкреслюється велич і гідність людини. "Повнотою досконалостей, рівною цілій природі" вважав людину Ф.Прокопович. Не втеча від світу, а активна діяльність людини, боротьба із суспільним злом, вадами, злочинами та печаллю і негодою проповідувалися їх філософією. Широко пропагувалися свобода, воля та патріотизм людини. Історія, держава тлумачаться з позицій теорії суспільного договору та природного права.

59.Загальна характеристика Філософії ВідродженняФілософське мислення цього періоду можна охарактеризувати як антропоцентричний.В епоху Відродження індивід набуває набагато більшу самостійність, він все частіше представляє не той чи інший союз, а самого себе. Звідси виростає нове самосвідомість людини і його нова громадська позиція: гордість і самоствердження, свідомість власної сили і таланту стають відмінними рисами людини. Індивід епохи Відродження схильний приписувати всі свої заслуги самому собі. Різнобічність - ось ідеал возрожденческого людини. Людина стає творцем самого себе. У результаті людина вже не потребує божественної благодаті для свого порятунку. У міру того як людина усвідомлює себе як творця власного життя і долі, він виявляється і необмеженим паном над природою.У період відродження величезну значимість набуває мистецтво, і як результат, виникає культ людини-творця. Творча діяльність набуває свого роду сакральний (священний) характер.З антропоцентризмом пов'язаний характерний для Відродження культ краси. В епоху Відродження, як ніколи раніше, зросла цінність окремої людини. Вище всього в цю епоху ставиться своєрідність і унікальність кожного індивіда.В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Інтерес до натурфілософії посилюється до кінця XV - початку XVI століття у міру того, як переглядається середньовічне ставлення до природи як несамостійною сфері.В розумінні природи, так само як і в трактуванні людини, філософія Відродження має свою специфіку - природа трактується пантеїстично. Християнський Бог тут ніби зливається з природою, а остання тим самим обожнюється.Натурфілософи Відродження, наприклад знаменитий німецький лікар, алхімік і астролог Парацельс застосовував Магік-алхімічне розуміння природи, виражене прагненням керувати природою з допомогою таємних, окультних сил, характерне саме для XV-XVI століть. Натурфілософи прагнули усунути ідею творіння: світова душа представлялася як іманентна самій природі життєва сила, завдяки якій природа набуває самостійності і не потребує більше в потойбічному початку.  Представники

• Франческо Петрарка (1304-1374)

• Колюччо Салютаті (1331-1406)

• Георгій Ге (ок.1360-1452)

• Леонардо Бруні (1370/1374-1444)

• Поджо Браччоліні (1380-1459)

• Джорджо з Трабзона (1395-1486)

• Микола Кузанський (1401-1464)

• Віссаріон Нікейський (1403-1472)

• Лоренцо Валла (1405-1457)

• Іоанн Аргиропуло (1415-1487)

• Марсіліо Фічіно (1433-1499)

• Леонардо Да Вінчі (1452-1519)

• Джироламо Савонарола (1452-1498)

Йоганн Рейхлін (1455-1522)

• П'єтро Помпонацці (1462-1525)

• Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494)

Алессандро Ахелліні (1463-1512)

• Еразм Роттердамський (1466-1536)

• Николло Макіавеллі (1469-1527)

• Віллібальд Піркгеймер (1470-1530)

• Микола Коперник (1473-1543)

• Томас Мор (1478-1535)

• Франческо Гвіччардіні (1483-1540)

Мартін Лютер (1483-1546)

• Ульріх Цвінглі (1484-1531)

• Агріппа (1486-1536)

• Ульріх фон Гуттен (1488-1523)

• Хуан Гінеса де Сепульведа (1489-1573)

• Хуан Луїс Вівес (1492-1540)

• Парацельс (1493-1541)

• Франсуа Рабле (1493-1553)

• Вільям Тиндейл (1494-1536)

• Андре де Говейа (1497-1548)

• Філіп Меланхтон (1497-1560)

• Джероламо Кардано (1501-1576)

• Нострадамус (1503-1566)

• Бернардіно тілі (1509-1588)

• Гійом Постіль (1510-1581)

• Андрій Везалий (1514-1564)

• Петро Рамус (1515-1572)

• Франческо Робортелло (1517-1567)

Жан Боден (1529-1596)Франческо Патриція та КЕРСО (1529-1597)Етьєн де Ла Боесі (1530-1563)Джакомо Дзабарелла (1533-1589)Мішель Монтень (1533-1592)Франсуа Вієт (1540-1603)Юст Ліпсі (1547-1606)Джордано Бруно (1548-1600)Франсиско Суарес (1548-1617)Джон Непер (1550-1617)Чезаре Кремоніні (1550-1631)Олива Сабуко де Нантес (1562-1625)Галілео Галілей (1564-1642)Томмазо Кампанелла (1568-1639)Йоганн Кеплер (1571-1630)Вільям Гарвей (1578-1657)Гуго Гроцій (1583-1645)Рене Декарт (1596-1650)Блез Паскаль (1623-1662)

Гуманізм (від лат. humanitas - Людяність, humanus - Людяний, homo - Людина) - світогляд, в центрі якого знаходиться ідея людини як вищої цінності; виникло як філософська течія в епоху Відродження (див. ренесансний гуманізм).Гуманізм стверджує цінність людини як особистості, його право на свободу, щастя, розвиток, прояв своїх здібностей ^[1].У дослідженні Ю. Чорного "Сучасний гуманізм" наводиться класифікація гуманістичних поглядів, яку в 1949 р. у своїй студентської роботі запропонував майбутній американський дослідник Уоррен Аллен Сміт (Warren Allen Smith):

• гуманізм - поняття, що означає інтерес до людині або вивчення гуманітарних дисциплін (study of the humanities);

• древній гуманізм - поняття, що відноситься до систем поглядів Аристотеля, Демокрита, Епікура, Лукреція, Перикла, Протагора або Сократа;

• класичний гуманізм - гуманізм епохи Відродження; поняття, що відноситься до древніх гуманістичним ідеям, що отримали розвиток в епоху Ренесансу у таких мислителів як Бекон, Боккаччо, Еразм Роттердамський, Монтень, Томас Мор і Петрарка;

• теїстичний гуманізм - поняття, яке включає в себе як християнських екзистенціалістів, так і сучасних теологів, які наполягають на здатності людини працювати над своїм порятунком спільно з Богом;

• атеїстичний гуманізм - поняття, що описує творчість Жан-Поля Сартра та ін;

• комуністичний гуманізм - поняття, що характеризує переконання деяких марксистів (наприклад, Фідель Кастро), які вважають, що послідовним натуралістом і гуманістом був Карл Маркс;

• натуралістичний (або науковий) гуманізм - еклектичний набір установок, народжених в сучасну наукову епоху і сконцентрованих на вірі у вищу цінність і самовдосконалення людської особистості ^[2].

За визначенням давньоримського політика і філософа Цицерона, гуманізм - вища культурне та моральний розвиток людських здібностей в естетично закінчену форму в поєднанні з м'якістю і людяністю.Згідно з визначенням, наведеним у Статуті Міжнародного гуманістичного та етичного союзу ^[3],Гуманізм - демократична, етична життєва позиція, яка стверджує, що людські істоти мають право і обов'язок визначати зміст і форму свого життя. Гуманізм закликає до побудови більш гуманного суспільства за допомогою етики, заснованої на людських та інших природних цінностях, в дусі розуму і вільного пошуку, за рахунок використання людських здібностей. Гуманізм не теістічен і не приймає "надприродне" бачення реального світу.(Англ.) ^[4]Згідно з визначенням Американської асоціації гуманістів,Гуманізм - це прогресивна життєва позиція, яка без допомоги віри в надприродне утверджує нашу здатність і обов'язок вести етичний спосіб життя з метою самореалізації та в прагненні принести більше благо людству. (Англ.) ^[5]Гуманізм епохи Ренесансу :

• Данте Аліг'єрі,

• Леонардо да Вінчі,

• Франческо Петрарка,

• Колюччо Салютаті,

• П'єтро Паоло Верджера,

• Боккаччо,

• Леонардо Бруні,

• Енео Сільвіо Пікколоміні ( папа Пій II),

• Лоренцо Валла,

• кардинал П'єтро Бембо,

• Вівес (Іспанія),

• Роберт Ествен (Франція),

• Фабер Стапуленсіс,

• Карл Бовіль,

• Жан Боден,

• Мішель де Монтень,

• Томас Мор (Англія),

• Джон Колі,

• Філіп Сідней,

• Томас Еліот,

• кембріджська школа,

• Рудольф Агрікола,

• Йоганн Рейхлін,

• Дезидерій Еразм,

• Конрад Цельтиса,

• Ульріх фон Гуттен,

• Муціан Руф,

• Конрад Пейтінгер,

• Віллібальд Піркгеймер.

Неогуманізм (інтерес до античності, знову прокинувся в кінці XVIII - початку XIX століття):

• Вільгельм фон Гумбольдт,

• Лессінг,

• Гердер,

• Гете, Йоганн Вольфганг,

• Шиллер, Фердинанд Каннінг Скотт. Марксистський (соціалістичний) гуманізмЗгідно марксистської теорії, гуманізм - світогляд, що визнає найвищою цінністю людини, її гідність, благо, вільне гармонійний розвиток. Гуманістичні ідеї як система поглядів зародилися в XIV-XV вв., Отримавши значне поширення і розвиток в епоху Відродження і буржуазних революцій XVII - початку XIX ст. в "боротьбі прогресивних сил проти феодально-станового гноблення і духовної диктатури церкви".У марксистській теорії на перший план виходить так званий пролетарський, соціалістичний гуманізм, який, як стверджується, представляє собою "якісно новий стрибок у розвитку гуманізму", результат "критичної переробки гуманістичних ідей минулого".Особливість соціалістичного гуманізму полягає в його партійності, класовому (спочатку, пролетарському) характер, висунення на перший план інтересів трудящих мас, які протиставляються інтересам "гнобителів" і - в кінцевому рахунку, "буржуазному псевдогуманізм з антикомуністичним змістом".Як заявляється в марксистській теорії, мірилом гуманності людських вчинків є те, наскільки вони на практиці сприяють вирішенню назрілих завдань суспільного прогресу, "звільнення трудящої особистості", створенню соціалістичного і комуністичного суспільства. Відмінні риси марксистського гуманізму:

• твердження "нерозривності зв'язків особистостей з колективом, суспільством", неприйнятність "індивідуалізму і егоїзму",

• проголошення "пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму" на противагу "націоналізму, расизму, шовінізму, всім проявам людиноненависництва і мракобісся",

• визнання людини праці вищої цінністю життя, турбота про його всебічному розвитку, про створення "щасливого життя, наповненою глибоким змістом і радісним творчістю",

• "Оптимізм, віра в сили людини, в його здатність творити добро, переробляти світ за законами справедливості і краси".

Згідно марксистської теорії, тільки побудова комуністичного суспільства здатне вирішити такі великі гуманістичні завдання, як звільнення трудящих від капіталістичної експлуатації, політичного гніту, національного поневолення, знищення потреби і безробіття широких народних мас, ліквідацію протилежності між розумовою і фізичною працею, між містом і селом, викорінення безправ'я жінок, позбавлення народних мас від духовного поневолення. ^[6] Гуманізм в наші дніЮрій Чорний у своїй роботі "Сучасний гуманізм" пропонує наступну періодизацію розвитку сучасного гуманістичного руху:

• виникнення (середина XIX ст. - початок 1930-х рр..);

• становлення і розвиток організованого гуманістичного руху (початок 1930-х рр.. - початок 1980-х рр..);

• виділення світського (секулярного) гуманізму в якості самостійного ідейного руху, його остаточне розмежування з релігійним гуманізмом (початок 1980-х рр.. - теперішній час). ^[7]Сучасний гуманізм являє собою різноманітні ідейні руху, процес організаційного оформлення яких почався в період між двома світовими війнами і інтенсивно продовжується в наші дні. Поняття "гуманізм" як визначення власних поглядів на життя застосовують агностики, вільнодумні, раціоналісти, атеїсти, учасники етичних товариств (прагнуть відокремити моральні ідеали від релігійних доктрин, метафізичних систем і етичних теорій з тим, щоб надати їм незалежну силу в особистому житті і суспільних відносинах ).Організації прихильників гуманістичних течій, що існують у багатьох країнах світу, об'єднані в Міжнародний гуманістичний і етичний союз (МГЕС). Їх діяльність будується на основі програмних документів - декларацій, хартій і маніфестів, найбільш відомими з яких є:

• Гуманістичний маніфест I ( 1933),

• Гуманістичний маніфест II ( 1973),

• Декларація світського гуманізму ( 1980),

• Гуманістичний маніфест 2000 ( 1999),

• Амстердамська декларація 2002,

• Гуманізм та його устремління (2003),

Суттєву роль у розвитку гуманістичних поглядів, пропаганді гуманістичних цінностей та координації зусиль гуманістів грають і інші міжнародні та регіональні гуманістичні організації (Світовий союз вільнодумних, Міжнародна академія гуманізму, Американська гуманістична асоціація, Голландська гуманістична ліга,Російське гуманістичне суспільство, Індійська радикальна гуманістична асоціація, Міжнародна Коаліція "За Гуманізм!" та ін)Видатні теоретики сучасного гуманістичного руху і прихильники ідей гуманізму:

• Яаап П. ван Прааг (Jaap P. van Praag, 1911-1981), професор філософії в Утрехті (Голландія), згодом перший голова МГЕС

• Гарольд Джон Блекхіт (Harold J. Blackham, нар. В 1903), Великобританія

• Пол Куртц (Paul Kurtz, нар. в 1925), США

• Корлісс Ламонт (Corliss Lamont, 1902-1995), США

• Сідні Хук (1902-1989), США

• Ернест Нагель (1901-1985), СШААльфред Айер (1910-1989), президент Британської гуманістичної асоціації в 1965-1970Джордж Сантаяна (1863-1952), США

Секуляризм - концепція, згідно з якою уряд і інші джерела права повинні існувати окремо від будь-якого типу релігій та релігійної віри.З одного боку, секуляризм може означати свободу від релігійних законів і навчань і відсутність примусу до релігійного віросповідання з боку держави і суспільства, які мають бути нейтральними в питаннях релігії. З іншого боку, секуляризм може означати концепцію про те, що діяльність людей, особливо політична, повинна бути заснована на доказах і фактах, неупередженої внаслідок релігійного втручання [1].Сучасний секуляризм бере початок у творах античних філософів, таких як Епікур і Марк Аврелій, середньовічних ісламських мислителів ( Ібн Рушд), філософів епохи Просвітництва ( Дідро, Вольтер, Джефферсон та ін)

60. Космоцентризм — філософський напрямок античності, система філософських поглядів, що з'явилася в Стародавній Греції, за якою світ сприймається як космос, різноманітний, гармонійний і, водночас, здатний вселити жах. Всі явища навколишнього світу розглядалися через призму космосу.Впродовж VI–I століть до нашої ери у Стародавній Греції відбувався бурхливий розквіт культури й філософії. За цей період було створено нове неміфологічне мислення, нову картину світу, центральним елементом якої стало вчення про космос.Космос охоплює Землю, людину, небесні світила. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний кругообіг — все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого вертається — ніхто не знає. Космоцентризм античної філософії — це перший етап розвитку світової філософської думки, який тривав з 6 століття до нашої ери по шосте сторіччя нашої ери. Рання антична філософія була заснована на міфологічному уявленні про світ, який нерозривно пов’язаний з природою та її явищами, тому вона носила назву «фізичної», тобто натуральної. Космоцентризм античної філософії розглядає космос як центр світобудови, в основі якого лежить природна природна гармонія.Головним було питання про походження світу — з чого, з якої матерії, яким чином зародилося життя. Філософи-«фізики» знаходили відповідь в природних явищах, а джерелом порядку і гармонії вони вважали природу. У давньогрецькій мові слово «природа» було протилежністю слова «хаос».Основним завданням своїх роздумів мислителі ставили пошук першооснови буття, якоїсь матерії, з якої зміг зародитися не тільки весь видимий світ, але і розумні одушевлені істоти.Для позначення поняття "першооснова" давньогрецькі філософи ввели термін «Архе». Представники мілетської школи в якості неї розглядали всі можливі природні явища: наприклад, Фалес першоосновою всього сущого називав воду, Геракліт — вогонь, Анаксагор — землю, а Анаксимен — повітря. А представники шкіл нематеріалістіческой спрямованості в якості первородного субстанції називали абстрактні поняття: «дао», «логос», «ейдос», «інь-янь».Справжнім переворотом в філософській думці стала логіка Парменіда, згідно якої «ніщо» не може існувати, а «бути» для речі означає, що вона вже не зможе стати чим-небудь, чим вона не є в поточний момент часу. Такий абстрактно-логічний підхід до пояснення сущого знайшов подальший розвиток у багатьох філософських школах. Зокрема, Демокріт, як представник напрямку атомізму, вважав, що світ складається з найдрібніших неподільних частинок, які рухаються в порожнечі. З його точки зору «ніщо» існує — це вакуум, у якому рухаються атоми.Космоцентризм античної філософії прагнув також виявити причину світової гармонії і порядку.Матеріалісти-натурфілософи вважали, що причина гармонії закладена в самій природі, у фізичних процесах і явищах. Вода, земля, повітря, вогонь, атоми — все це несе в собі природні природні закономірності.Ідеалісти-раціоналісти бачили причину світового порядку в духовних процесах і явищах. Основні поняття для цієї лінії філософії — ейдос, ідея, розумне початок, безмежне — апейрон.Разом з тим космоцентризм в філософії намагався об’єднати ці два протилежних по суті течії. Таким чином, виникли узагальнюючі вчення, такі як інь і янь на Сході, піфагорійская школа в Стародавній Греції. Їх основна ідея така: світ так гармонічний, тому що протилежності в ньому єдині, а суть гармонії — це «закінчена мозаїчність». На думку цих філософів, моральне очищення, інтелектуальне проникнення в природу дозволяло врятуватися духовно. Космоцентризм античної філософії бачив єдність в різноманітті: світ — це єдине, яке стало багатьом. Всі предмети і явища взаємопов’язані, при цьому ніщо не є самодостатнім.

Характерні риси античної філософії можна виразити в таких поняттях:

- Щоб бути природним, бути самим собою, людина повинна прагнути до природи, тому що вона мудра.

- Ідеально розвинена особистість — врівноважена, гармонійна, природна.

- Душа і тіло людини прекрасні, тому що їх такими створила природа.

- Насолода красою викликає катарсис — очищення душі, в результаті чого людина прагне стати краще, хоче жити.Самими знаменитими представниками космоцентризму є Геракліт, Сократ, Конфуцій, Платон, Демокріт, Піфагор.

61. Німецька класична філософія[ред. • ред. код]

Наприкінці 18 і на початку 19 століття головними центрами розвитку філософської думки знову стали університети, однак на відміну відСередньовіччя, філософія уже не була підпорядкованою богослов'ю, а носила світський характер. Найвидатніші філософи цього часу працювали в Німеччині: Іммануїл Кант, Йоганн Готліб Фіхте, Фрідріх Вільгельм Шеллінг, Георг Гегель. Їхню творчість об'єднують під назвоюнімецький ідеалізм. До німецької класичної філософії заведено зараховувати також матеріаліста Людвіга Фейєрбаха.Марксизм-ленінізм Філософським джерелом марксизму, що виник в другій половині 19 століття була німецька класична філософія. Його творці Карл Маркс таФрідріх Енгельс об'єднали матеріалізм Фейєрбаха та діалектику Гегеля, створивши філософський напрям, який отримав назву діалектичного матеріалізму, і розширили його на розуміння історії, заснувавши історичний матеріалізм. Вожді комуністичного руху Володимир Ленін, Йосип Сталін, Мао Цзе Дун доповнили і розвинули погляди засновників марксизму.Надалі в 20 столітті філософія марксизму розвивалася двома руслами: як офіційна філософія в країнах соціалістичного табору, та як різні течії неомарксизму на Заході.Інші течії

В другій половині 19 століття закладено основи кількох філософських течій, що набули широкого розвитку в 20 столітті. Так, в середині століття філософія в Європі майже цілком займалася абстрактними метафізичними системами, а Серен К'єркегор, що намагався побудувати філософію в дусі Сократа, зосереджуючись на суб'єктивізмі, душевних переживаннях людини, став основоположником екзистенціалізму.Одним із напрямків філосософії другої половини 19 століття була філософія життя, схильна до ірраціоналізму, серед видатних представників якої Артур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше, Анрі Бергсон та інші. Ніцше відзначав, що моральність у XIX століття сповзає в бік нігілізму. Він виділив два типи моралі: «мораль панів» і «мораль рабів», вважаючи вихід у відкиданні людиною європейської рабської моралі.У 19 столітті зародився позитивізм — філософія науки, основоположником якої став Оґюст Конт. У Сполучених Штатах розвивається прагматизм — філософський напрям, для якого найважливішим критерієм істини є практика. У Великобританії Джеремі Бентам і Джон Стюарт Мілль розробили концепції утилітаризму. Ральф Волдо Емерсон заклав основитрансценденталізму, а його послідовником став Торо Генрі Девід. Німецька класична філософія - впливовий напрямок філософської думки Нового часу, що підводить підсумок розвитку філософії на цьому відрізку західноєвропейської історії. Це філософські вчення І.Канта, Й.Г.Фіхте, Ф.Шелінга, Г.В.Ф.Гегеля і Л.Фейєрбаха. Їхні філософські системи зв'язані ідейно і генетично, їх поєднує пильна увага до природи духу, що трактується через поняття діяльності і свободи. У руслі німецької класичної філософії є підстави розглядати й філософію марксизму. Німецька класична філософія зробила істотний внесок у постановку й розробку проблеми співвідношення суб'єкта й об'єкта, розробила діалектичний метод пізнання та перетворення дійсності.Концепція суб’екта у філософській системі КантаРозглядаючи перше питання, студентам слід розкрити сутність трансцендентальної філософії Іммануїла Канта. Іммануїл Кант (1724-1804) був родоначальником німецької класичної філософії. В його інтелектуальному розвитку виділяють два періоди: “докритичний”, коли Кант виступав в основному як натураліст, і “критичний”, коли сформувалася специфічна кантівська філософія - період публікації трьох «Критик» - «Критики чистого розуму» (1781), «Критики практичного розуму» (1788), «Критики здатності судження» (1790);Кант здійснив корінний переворот у постановці й вирішенні центральної проблеми теорії пізнання - взаємодії суб'єкта та об'єкта. Докантівська філософія акцентувала увагу на аналізі об'єкта пізнання, суб'єктивний чинник розглядала як перешкоду на шляху до достовірного знання, як те, що спотворює і затемнює дійсний стан речей (ідоли Ф. Бекона). Кант же робить предметом філософського осмислення пізнавальні здібності суб’єкта. У Канта виникає нове завдання: встановити різницю між суб'єктивними й об'єктивними елементами знання в мислительній діяльності суб'єкта. У суб'єкті Кант розрізняє два рівні: емпіричний (досвідний) і трансцендентальний (той, що знаходиться за межами досвіду - апріорний). До емпіричного рівня він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального – надіндивидуальну основу в людині, знання людини як представника людства.Однією з головних проблем критицизму Канта є вирішення питання: як можливо достовірне наукове знання? Він вважав, що достовірне знання - це об'єктивне знання. Об'єктивність же в нього ототожнюється з загальністю і необхідністю. Отже, для того, щоб знання мало достовірний характер, воно повинно мати риси загальності і необхідності. За Кантом, суб'єкту, що пізнає, від природи притаманні деякі вроджені форми підходу до дійсності, які не можуть бути виведені із самої дійсності, - це простір, час, форми чуттєвості. Простір і час, у Канта, - це не форми буття речей, що існують незалежно від нашої свідомості, а навпаки, це суб'єктивні форми сприйняття людини, споконвічно властиві їй як представнику людства. Розсудок - це мислення, що оперує поняттями та категоріями. Розсудок виконує функцію підведення різноманітного чуттєвого матеріалу, організованого за допомогою апріорних форм споглядання, під загальні поняття і категорії. Не предмет є джерелом знань про нього у вигляді понять та категорій, а, навпаки, форми розуму - поняття і категорії - конструюють предмет. Розсудок може пізнати тільки те, що сам сконструював, вважає Кант. Поняття та категорії носять незалежний від індивідуальної свідомості загальний і необхідний характер. Тому знання, засноване на них, має об'єктивний характер.Теорія пізнання Канта грунтується на визначенні ним “речей у собі” і “речей для нас”. Речі, як вони існують у свідомості суб'єкта, Кант називав явищами, “речами для нас”. Людина може пізнати тільки явища. Якими є речі самі по собі, які їхня сутність, людина не знає і знати не може. Тому речі самі по собі для людини стають «речами в собі», непізнаними, нерозкритими. Усе, що перебуває за межами людського досвіду, може бути доступне тільки Розуму. Розум - це вища здатність суб'єкта, що керує діяльністю розсудку і ставить перед людиною цілі. Розум оперує ідеями. У Канта ідеї - це уявлення про мету, до якої прагне наше пізнання, про задачі, які воно ставить перед собою. Ідеї розуму виконують регулюючу роль у пізнанні, спонукаючи розум до діяльності. Розсудок, що спонукається розумом, прагне до абсолютного знання, виходить за межі досвіду (тобто за межі своєї компетенції) і заплутується в суперечностях, антиноміях (антиномія – суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаковою мірою логічно довідне в даній системі). Антиномії мають місце там, де за допомогою скінченого людського розсудку намагаються робити висновки не про світ досвіду, а про світ «речей у собі». Розум за своєю природою є суперечливим. Спроба розуму дати відповідь на питання про те, що таке світ як ціле, приводить до суперечливих відповідей: можна незаперечно довести, що світ не має початку в часі, не має границь у просторі, і можна незаперечно довести, що світ почав існувати в якийсь момент часу і що він обмежений у просторі і т.і. Ці протиріччя виникають у розумі неминуче. Але разом з тим Кант стверджував, що ці протиріччя є уявнимі і виникають через претензії розуму судити про світ як безумовну цілісність, тоді як він є «річ у собі», яку неможна пізнати.Особливое місце у філософії Канта займає вчення про людину. Людина є жителем двох світів: світу природи і світу свободи. Свобода, за Кантом, - це незалежність від визначальних причин природного світу. Світ «речей у собі» закритий як для чуттєвості, так і для теоретичного розуму, науки. Однак, це ще не означає, що цей світ недоступний людині. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум. Останній керує вчинками людини. Рушійною силою практичного розуму є не мислення, а воля (готовність до певних дій). Закони практичного розуму - це моральні закони, які визначають вимоги до людини, як їй поводитися в цьому світі. Головною вимогою, категоричним імперативом є: поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб вони поводилися з тобою; своїми вчинками ти формуєш спосіб дії інших і створюєш форму, характер взаємних відносин. Людина поводиться необхідно, оскільки вона є «явище» серед інших «явищ» природи й у цьому відношенні підлягає необхідності, що панує у світі явищ. Але та ж людина є моральною істотою і як така належить до світу свободи.Відсутність у людини можливостей теоретичних доказів буття Бога та безсмертя душі заповнюється вірою та надією, що дозволяє спасти свободу особистості. Знання змушувало б людину вести себе певним чином, її вчинки було б “легальними”, але не моральними. Зникла б свобода, яка можлива лише в ситуації фундаментальної невизначенності. Але моральність і свобода є основою людської особистості. Вони складають, за Кантом, вищу цінність буття. За Кантом, людина є головной проблемою філософії. Центральне питання “що таке людина” підсумовує три інших питання: “що я можу знати?”, “що повинен робити?”, “на що можу сподіватися?”, що розкривають різні види діяльності людини.Система і метод ГегеляВивчаючи друге питання, слід звернути увагу на те, що Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) створив на об'єктивно-ідеалістичній основі систематичну теорію діалектики. Її центральне поняття — розвиток — є характеристика діяльності абсолюту (світового духу), його руху в області чистої думки у висхідному ряді усе більш конкретних категорій. Діалектичний аспект мислення складається в умінні відкрити в будь-якому визначенні внутрішні суперечності. Однак абсолютизація суперечностей приводить до тотального скептицизму. Гегель вважав, що розум повинний не скептично відступати перед протиріччями, а синтезувати протилежності. Синтетична здатність розуму дозволяє нарощувати змістовне багатство думки. Таке нарощування Гегель називає рухом «від абстрактного до конкретного». Під конкретністю він розуміє множинність, зв'язану внутрішньою необхідністю, що реалізується тільки мисленням.Гегелем створена нова наука – діалектична логіка. Її предмет – мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об’єктивні визначення світу. Стверджуючи об’єктивну суперечливість пізнання, людської діяльності і спілкування, діалектика виступає як методологія оновлення суспільної практики і духовного життя. Понятійний простір діалектикиГегель вважав, що його «абсолютний ідеалізм» усуває недоліки метафізики, емпіризму й концепції безпосереднього знання і зберігає їхні переваги. Від метафізики абсолютний ідеалізм бере впевненість у можливостях людського пізнання, від емпіризму — критичну настанову й прагнення до конкретності, від філософії безпосереднього знання — тезу про необхідність починати філософію з безпосередніх визначень і поступово, через логічні міркування, просуватися до вищої мети пізнання. Гегеля не влаштовує суб'єктивізм Нового часу з його принципом Я як початком філософії. На роль початку підходить лише поняття чистого буття, яке виступає у вигляді абсолютної ідеї.Абсолютний ідеалізм філософії Гегеля зв'язаний з його прагненням охопити весь універсум, увесь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким вихідним поняттям гегелівської філософії є «абсолютна ідея». «Абсолютна ідея» - це розум, мислення, розумне мислення. У повсякденному розумінні терміна «ідея» - це поняття, що лежить в основі теоретичної системи, плану, задуму. Саме так і розуміє Гегель «абсолютну ідею» - це субстанція, що складає сутність і першооснову всіх речей.Універсальна схема творчої діяльності «світового духу» розкривається у Гегеля на основі процесу саморозвитку «абсолютної ідеї». Першим етапом саморозкриття «абсолютної ідеї» є логіка. Логіка, за Гегелем, - це науково-теоретичне усвідомлення «абсолютної ідеї». Через логіку «абсолютна ідея» розкривається в її загальному змісті у виді системи категорій. Другий етап саморозвитку “абсолютної ідеї” - природа. За Гегелем, Бог створює природу, щоб із природи виникла людина і разом з нею людський дух. Третім етапом, вищою формою самореалізації абсолютної ідеї єабсолютний дух, під яким Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства протягом всесвітньої історії, тобто це духовна діяльність змінюючих одне одного людських поколінь. Абсолютний дух - це та ж абсолютна ідея, що приховано працює в людських цілях і справах, це їх внутрішня ідеальна сутність, дійсна причина всіх діянь і пізнання. В абсолютному дусі здійснюється повний збіг ідеї мислення і буття. Ідея пізнає буття у всім різноманітті його визначень. Так Гегель вирішує поставлену Кантом проблему узгодження суб'єкта й об'єкта, мислення і буття;У Гегеля виходить, що вищою формою і кінцем розвитку абсолютної ідеї, де вона усвідомлює сама себе і весь пройдений нею шлях і стає абсолютним духом, є сама філософська система Гегеля. Відтепер висхідний рух абсолютної ідеї припиняється. Звідси неминуче випливали консервативні соціально-політичні наслідки.Центральне поняття філософії Гегеля – дух. Заслуга й перевага Гегеля полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії і містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і т. д. Його філософія духу має справу з людиною у всіх аспектах його психічного і соціального буття. Філософія духу складається з трьох розділів, що розглядають суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. Філософія суб'єктивного духускладається з антропології, предметом аналізу якої є людська душа в її «природному» існуванні, феноменології, що аналізує історію свідомості в її русі через самосвідомість до розуму, а також психології, що розглядає структуру душевних здібностей, від чуттєвості до практичного розуму. Філософія об'єктивного духу вивчає форми соціального буття людини. Вихідне поняття цієї частини філософії духу — свобода. Об’єктивний дух охоплює право, моральність, систему звичаїв. Елементарним осередком моральності виявляється родина. Метою існування родини є народження дитини, що згодом створює власну родину. Множинність родин утворюють «громадянське суспільство» як сферу «приватних інтересів». Вища форма соціального життя – держава, що виражає єдність устремлінь народу. За Гегелем, всяка держава має власні інтереси, що є вищими за інтереси окремих громадян.Історію Гегель розумів як саморозкриття «світового духу», як прогресивний рух людства до усвідомлення свободи. Світовий дух – це єдність суб'єктивного й об'єктивного духу, він стає абсолютним духом. Існують три форми абсолютного духу: мистецтво, релігія і філософія. Мистецтво виражає абсолют у чуттєвих образах, релігія — в «уявленнях», філософія — у поняттях. Філософію Гегель вважав найбільш адекватним способом пізнання абсолюту. Філософія має важливе соціальне значення. Гегель казав, що вона «є епоха, схоплена в думці».В основі філософської системи Гегеля лежить вчення про тотожність суб'єкта й об'єкта. Першим кроком на шляху подолання протилежності суб'єкта й об'єкта, на думку Гегеля, є рух індивідуальної свідомості до ототожнення з загальнолюдською свідомістю, духовним світом усього людства. Індивідуальна свідомість проходить весь той шлях, усі ті етапи, що пройшло людство протягом своєї історії. Розвиток духу - це одночасно процес розвитку всесвітньої культури, нагромадження духовного досвіду людства й освоєння цього досвіду конкретним індивідом. По закінченні цього процесу виховання й освіти кожна людина стає здатною подивитися на світ і на себе з позицій світової історії, що завершилася, тобто «світового духу». І, таким чином, знімається протилежність суб'єкта й об'єкта, досягається тотожність мислення і буття.Заслуга Гегеля полягає в тому, що він дав діалектичний аналіз усіх найважливіших категорій філософії і сформував три основних закони діалектики. Діалектичний метод припускає розгляд усіх явищ і процесів у загальному взаємозв'язку, взаємозумовленості й розвитку. Саме Гегель додав діалектиці найбільш розвинену і довершену форму. Гегель характеризував діалектику як рушійну силу істинного пізнання, як принцип, що вносить у зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність. Крім того, діалектичний метод Гегеля містить у собі такі принципи аналізу дійсності, як сходження від абстрактного до конкретного, відповідність історичного і логічного й ін. Ця спадщина увійшла в скарбницю світової філософської думки.Антропологічний матеріалізм ФейєрбахаГотуючи відповідь на це питання, студентам слід мати на увазі, що Людвіг Фейєрбах (1804-1872) вважав філософію наукою про природно зрозумілу дійсність у її істині й універсальності. Фейєрбах - перший німецький філософ, що піддав розгорнутій критиці систему і метод Гегеля з матеріалістичних позицій. Він слухав лекції Гегеля і захоплювався його філософією. Однак через кілька років він виступив з різкою критикою вчення Гегеля. Аналізуючи вихідні передумови гегелівської системи, Фейєрбах робить висновок про її глибоке споріднення з теологією. Він показав, що ідеалізм Гегеля є філософським обгрунтуванням існування Бога. На думку Фейєрбаха, і релігія, і близька їй гегелівська філософія мають загальні корені: вони виникають у результаті абстрагування і наділення самостійною формою існування людської сутності, найбільш загальних рис людського роду. Бог, за Фейєрбахом, - це абстракція, що існує лише в головах людей. У свідомості відбувається перевертання справжніх відносин: справжній творець Бога – людина - поставлена в залежність від останнього. Чим більше атрибутів приписується Богу, тим біднішою стає людина, оскільки ці атрибути вона віднімає у себе. Фейєрбах прагнув відродити в людини почуття самоствердження й гідності, вважаючи, що це можна зробити на основі матеріалістичного світогляду.При обґрунтуванні матеріалістичного світогляду Фейєрбах відмовляється використовувати поняття «матерія» і віддає перевагу поняттю «природа». Тому його світогляд вірніше назвати натуралізмом. Натуралізм у філософських системах може набувати космічного характеру (філософія античності, епохи Відродження). Натуралізм у системі Фейєрбаха носить антропологічний характер. У центрі філософії, на його думку, повинна бути людина як вища сутність природи. Філософське вчення Фейєрбаха є спробою ствердження самоцінності та значимості конкретного людського індивіда у всій повноті його тілесного й духовного буття. Суб'єкт у системі Фейєрбаха - це не те, що пізнає, і не «абсолютний дух», світовий розум, а реальна цілісна людина в єдності її тілесних і духовних якостей. Фейєрбах прагне реабілітувати природно-біологічну сутність людини, від якої значною мірою абстрагувався німецький ідеалізм. «Я» у Фейєрбаха - це не просто духовна і мисляча сутність, а людина з тілом та мислячою головою, реальна істота, яка тільки через це має здатність споглядати і мислити.Найважливішою характеристикою суб'єкта у філософії Фейєрбаха є чуттєвість. Чуттєвість - це синтетична, узагальнена характеристика антропологічних властивостей «природи людини», її тілесності, розуму, волі, «серця». Фейєрбах зауважує: «Ідеалізм правий у своїх пошуках джерел ідей у людини, але не правий, коли хоче вивести ці ідеї з окремої, замкнутої істоти, з людини, узятої у вигляді душі, одним словом, коли він хоче вивести їх з «Я», без чуттєво даного «Ти». Ідеї виникають тільки зі спілкування між людьми, тільки з розмови людини з людиною». Саме у сфері міжлюдського спілкування і здійснюється, за Фейєрбахом, реалізація людиною своєї родової сутності. Людина, як родова істота, перетворює сутнісні сили всього людства, продукти культури на свої власні життєві сили.Для розкриття природи людини Фейєрбах застосовує поняття любові. Любов, за Фейєрбахом, - це прояв активності самої природи, особливе чуттєво-емоційне піднесення, чинник самоутвердження людини у світі. Завдання філософії – допомогти людям стати щасливими шляхом об’єднання зі світом і між собою на засадах любові. Соціальність як взаємодію і спілкування “Я” і “Ти” Фейєрбах трактує на антропологічних засадах, не враховуючи суспільно-історичних закономірностей і відносин. Релігія, за Фейєрбахом, укорінена в людській природі, в почутті залежності від зовнішніх щодо неї сил природи і суспільства, у прагнення до щастя. Людина обожнює сили, від яких чекає заспокоєння своїх тривог та здійснення бажань. Фейєрбах доходить висновку, що релігія, компенсує те, чого людям не вистачає. Вона їм необхідна, тому її належить замінити суттєво новою формою – Релігією людяності. Впровадження нової філософії-релігії має спиратися на просвітництво.Отже, суб'єкт, за Фейєрбахом, - це цілісна людина, людина в єдності тілесних, духовних і родових характеристик. Але у теорії пізнання таке трактування суб'єкта залишилося нереалізованим. Фейєрбах лише повторює сенсуалізм французьких матеріалістів. Вихідним пунктом пізнання, за Фейербахом, є відчуття. Джерелом відчуттів є природа. На базі відчуттів у людини виникає мислення. За змістом мислення не дає людям нічого нового порівняно з тим, що містилося в чуттєвих даних. Мислити - це значить складно читати показання відчуттів. Фейєрбах різко виступав проти поділу світу на «світ явищ» і «світ речей у собі». Критерієм істини він вважав згоду з даним положенням більшості людей: істинне те, що відповідає сутності роду, хибне те, що йому суперечить. Розроблене Фейєрбахом матеріалістичне трактування суб'єкта, його атеїзм здійснили серйозний вплив на формування марксизму.Марксистська філософія: основні ідеїРозглядаючи четверте питання теми, студенти повинні засвоїти, що розв’язанням ідей, сформульованих у німецькій класичній філософії, після Фейєрбаха займалися К.Маркс і Ф.Енгельс. Їхнє філософське вчення певною мірою можна розглядати як завершальний етап розвитку німецької класичної філософії. Маркс пройшов школу гегелівської філософії і шлях Фейєрбаха. Головною темою його філософствування була людина як природна істота. Як така, людина наділена природними, життєвими силами, що існують у вигляді задатків, здібностей, схильностей. Але разом з тим, Маркс не погоджувався з Фейєрбахом: людина не тільки природна істота, їй притаманна й родова сутність. Характеристика людини як родової сутності означає, що людина ставиться до себе як до істоти універсальної, а тому свободної. Фейєрбах теж говорив про універсальність людини, порівнюючи її цим поняттям із природою. Маркс розуміє універсальність інакше: людина універсальна тому, що вона здатна перетворювати природу на своє неорганічне тіло. Тобто природа, матеріальний світ взагалі існує як засіб, матеріал для забезпечення життєдіяльності людини. Природа є необхідною частиною людського життя й діяльності. У цьому полягає специфіка й оригінальність гуманістичного (а не антропологічного, як у Фейєрбаха) матеріалізму Маркса. За Марксом, «універсальність» людини - не в її свідомості (Фіхте, Гегель), не в її природних характеристиках (Фейєрбах), а в її суспільній природі. Тим самим Маркс позбавився від істотних недоліків матеріалізму, який, як правило, визначаючи людину як природну істоту, автоматично підкоряє її жорсткій природній детермінації, позбавляючи людської свободи і здатності до творчості.У марксизмі суспільна природа людини припускає здатність до активного перетворення природи в інтересах людини («соціалізація», «олюднення» природи). Цю здатність Маркс називає практикою. Не випадково у нього, на відміну від інших типів матеріалізму, центральним поняттям філософії є не матерія, а практика, тобто людська діяльність. Поняття діяльності сформувалося в німецькій класичній філософії. В європейській культурі виникла нова концепція особистості з її раціональністю, різноманітними напрямками активності й ініціативи, були створені передумови для розгляду діяльності як підстави та принципу культури. Гегель тлумачив діяльність як усепроникаючу характеристику абсолютного духу, що породжується його потребою в змінах. Марксизм же розумів діяльність як засіб реалізації «універсалізму» людини у світі. Саме практичною діяльністю людина не тільки здатна протистояти детермінізму природи, але й надати цьому природному «цілому» людські, соціальні риси. Це і є процес опредметнення людської сутності (перетворення в процесі діяльності суб’єктивного, духовного в об’єктивне – форму предмета). У практиці людина й природа міняються ролями: «ціле» - природа - стає частиною нового цілого - людського світу. Причому чим більш широкою і глибокою стає сфера «олюдненої» природи, тим універсальнішою стає потреба людини в природі.

У роботі «Економічно-філософські рукописи 1844 року» Маркс виступив на захист гуманізму, заснованого на свободній, універсальній, творчій сутності людини. Реалізації цієї сутності, за Марксом, перешкоджають різні види людського відчуження: відчуження людини від природи, відчуження від власної «родової» сутності, відчуження людини від людини, відчуження людини від суспільства. В основі усіх форм відчуження, на думку Маркса, лежить відчуження праці, що базується на приватновласницьких відносинах. В умовах відчуження «діяльність людини виявляється му́кою, його власний витвір - далекою їй силою, її багатство - її бідністю, її сутнісний зв'язок, що з'єднує її з іншою людиною - несуттєвим зв'язком, ... сама він володар свого витвору, виявляється рабом свого витвору».Зворотний до відчуження процес Маркс називає процесом привласнення людиною своєї справжньої родової сутності, у ході якого докорінно змінюється відношення людини до природи й до інших людей. На основі концепції привласнення він створює грандіозне за гуманістичним пафосом вчення про суспільно-історичну, предметно-практичну сутність людини. У цій концепції він прагне зобразити людську діяльність як глобальний процес олюднення світу, що перетворює природу відповідно до законів самої природи, і в той же час накладає на природу свої характеристики, без чого природа не змогла б піднятися до рівня людини і стати чинником людського буття.Маркс не протиставляє людину природі. Навпаки, він усіляко підкреслює, що людина є частиною природи і її продуктом. Разом з тим, на його думку, людина - не просто частина природи, а вищий продукт її розвитку, природна істота особливого роду. Людина - це універсально-загальна сила природи. Можливість цього закладена у фізіологічній конституції людини як організму, наділеного такими перевагами як людські руки, мозок, мова й ін. Через ці якості людина здатна до будь-якого роду діяльності, до оволодіння силами природи, перетворення цих сил на свої власні сили та здібності. Реалізація цієї можливості здійснюється у виробничій діяльності, у праці. Саме в праці виявляється специфічність буття людини.Маркс виділяє в діяльності людини два основних моменти: опредметнення і розпредметнення. У ході трудової діяльності людина постійно здійснює опредметнення - перехід властивостей і характеристик живого процесу діяльності суб'єкта в об'єкт, у предметне втілення. Але людська діяльність не зводиться до матеріального, чуттєво-предметного процесу. Цей процес має у своїй основі духовний, ідеальний зміст: проект, задум, ідею. Розпредметнення - це зворотний перехід предметності в живий процес, у діючу здатність, це процес освоєння суб'єктом предметних форм культури й природи. Людина у процесі діяльності має справу не тільки з предметами природи, вона обов'язково використовує знаряддя праці, систему знань і інші продукти людської діяльності. Ці засоби створені попередніми поколіннями або представниками іншого роду діяльності. Вже у формі засобів праці людина має справу з іншою людиною. Розпредметнення - це освоєння соціального досвіду людства і перетворення його в момент живої праці.У результаті відчуження і робітник, і капіталіст втрачають особистісні, людські характеристики. Виникає питання: чому причиною відчуження в момент його виникнення в первісному суспільстві була низька продуктивність праці, а з розвитком цивілізації відчуження зростає і при капіталізмі з його вищою ефективністю виробництва стає універсальним? Маркс вважав, що у відчуженні виявляється панування над людиною стихійних сил суспільного життя, неконтрольованих людиною. Включення в соціальне життя нових об’єктів природи лише підсилює панування цих стихійних сил над людиною. Для того, щоб подолати відчуження, потрібно взяти під контроль свій «власний будинок» - суспільство. Цьому перешкоджає приватна власність на засоби виробництва. Маркс і Енгельс стали на шлях створення політичної (науковий соціалізм) і економічної (політична економія) теорії про шляхи знищення приватної власності і, отже, людського відчуження.Концепція суспільно-історичної, предметно-практичної сутності людини під гуманістичному кутом зору змінює не тільки погляд на взаємодію людини з природою, але й на стосунки людини до людини. Багатство внутрішнього світу особистості ставиться в пряму залежність від багатства внутрішнього світу інших людей. Обмін цим багатством є головною метою міжлюдського спілкування. Під впливом такого спілкування перетвориться сама природа особистості. Гуманістичний ідеал Маркса - універсально-розвинута людина, що живе у гармонії з зовнішньою і внутрішньою природою. Досягнення цього ідеалу він зв'язує з ліквідацією приватновласницьких відносин і подоланням соціального закріплення ролей людини в системі розподілу праці.З самого початку творчості Маркса виявляється соціальна орієнтація його філософії, що надалі одержала глибокий розвиток. У результаті Маркс значно розширив сферу дії матеріалізму - розширив його на область суспільних явищ (матеріалістичне розуміння історії). Це розуміння історії полягає в тім, щоб, виходячи з матеріального виробництва безпосередніх засобів для життя, спочатку пояснити систему виробничих відносин між людьми, а потім на цій основі - і політичний устрій суспільства, право, мораль, релігію й інші духовні явища. Встановлення залежності свідомості людей від їхнього суспільного буття і його головного виду - матеріального виробництва - дозволило Марксові переосмислитироль духовної діяльності людини. На думку Маркса, ідеї й теорії, навіть найрадикальніші та доброзичливі, не можуть служити причинами історичних змін реальності. Вони лише відбивають об'єктивну реальність і можуть бути застосовані тільки тоді, коли в цій реальності створяться сприятливі умови. Відповідно до марксизму, свідомість є ніщо інше як відображення й усвідомлення людьми свого суспільного буття, способу виробництва матеріальних благ, діяльності та міжлюдського спілкування;Вчення про суспільно-історичну, предметно-практичну діяльності людини і матеріалістичне розуміння історії дозволили Марксові й Енгельсу докорінно перетворити матеріалізм. Фундаментальним принципом їхньої філософської системи стає принцип практики. З позицій цього принципу аналізується й оцінюється вся попередня філософія, дається позитивне вирішення багатьох проблем, поставлених німецькою класичною філософією. Практика є первинною стосовно усього духовного світу, вона дозволяє пояснити всі складні соціальні процеси і духовні явища. Поняття практики, насамперед, протистоїть широко використовуваному поняттю «досвід». У понятті «досвід» закладена пасивна позиція людини. Світ упливає на людину - людина відбиває цей світ. Досвід - це нечітке, двозначне поняття. Марксизм прагнув підкреслити активну, діяльну, перетворюючу позицію людини в цьому світі. Поняття «праця», «виробництво» якоюсь мірою досягали цієї мети, але не могли служити філософським принципом. Поняття «практика» виражає нескінченно різноманітні форми взаємодії людей із природою й один з одним у процесі матеріального і духовного виробництва. Практика - це сукупна діяльність людства щодо перетворення природи, формування соціальних відносин, взаємозв'язків і взаємодії всіх людей. Уведення принципу практики в пізнавальний процес дозволило марксистській філософії вирішити питання про тотожність мислення і буття, з'єднати теоретичний і практичний розум, побудувати «міст» між явищем та “річчю в собі”, і в такий спосіб вирішити основні проблеми, висунуті німецькою класичною філософією.Відповідно до гуманістичного матеріалізму Маркса, між людиною і природою постійно триває діалог, що збагач1ує, натуралізує людину і збагачує, олюднює природу. Комунізм повинен стати гармонічним урівноважуванням «гуманізму» і «натуралізму». Однак теоретичне обгрунтування цієї концепції зустрілося із серйозними труднощями. обґрунтування. Серед них такі: ліквідація приватної власності приводить до «загальної приватної власності» (зрівнялівки) і «вульгарного, зрівняльного комунізму». Зрівняльний комунізм нівелює і по суті скасовує особистість людини.Століття після смерті Маркса підтвердило правоту низки його поглядів і разом з тим показало необґрунтованість багатьох його прогнозів. Як і передбачав Маркс, науково-технічний прогрес нині безпосередньо визначає всі сторони промислового виробництва. Багатократно посилилася концентрація господарського життя, капітал придбав транснаціональний характер, в орбіту світового капіталістичного ринку втягнути всі країни. Разом з тим, у другій половині ХХ століття класова боротьба в розвинутих країнах була пом'якшена завдяки взаємним поступкам і узгодженню інтересів робітників та підприємців і набула форм, що припускають дотримання норм ринкового господарства та парламентської демократії. Однак, у країнах “третього світу” проблеми воєн, бідності, безробіття й відсталості, як і раніше, мають гострий характер. Усупереч чеканням Маркса, революція відбулася не в розвинутих капіталістичних країнах, а в економічно відсталій Росії. Пізніше виникло співтовариство соціалістичних країн, у яких були встановлені авторитарні політичні режими, що абсолютно суперечило уявленням Маркса про майбутнє суспільство. Складні шляхи розвитку людського суспільства в ХХ столітті з його численними війнами і різного роду конфліктами висвітили низку факторів, недооцінених у марксовій теорії суспільства (насамперед, етнічних, расових, культурних, релігійних).

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

· Абсолютна ідея - надприродне, нічим не зумовлене духовне начало, «божественна думка», безособовий розум, які нібито породжують реальний матеріальний світ.

· Антропологізм – філософська концепція, яка розглядає усі явища природи, суспільного життя й мислення залежно від властивостей і потреб людини.

· Відчуження – філософська категорія, яка виражає перетворення людської діяльності та її наслідків у самостійну силу, що панує над людиною і ворожа їй.

· Категорічний імператив – термін Канта для позначення безумовного веління моральної свідомості слідувати в поведінці тзаконові: “дій так, щоб ти ніколи не ставився до людей тільки як до засобу, а завжди як до мети”.

· Опредметнення – це перетворення в процесі діяльності суб’єкта людських сил і здібностей з форми руху на форму предмета (тобто перетворення суб’єктивного на об’єктивне). Розпредметнення – це використання людьми наслідківпопередньої діяльності і освоєння надбань культури, підтриманняі розвиток завдяки цьому їхнього фізичного буття, виробничих навиків і духовних здібностей.

· Панлогізм – об’єктивно-ідеалістичне вчення, яке вважає мислення сутністю, першоосновою світу й ототожнює об’єктивну закономірність з системою логічних категорій.

· Річ для нас – річ, як вона розкривається людиною в процесі діяльності і пізнання.

· Річ у собі – те, що існує саме по собі, безвідносно і незалежно від людської практики і пізнання.

· Трансцендентний – той, що лежить поза межами свідомості й пізнання.

· Трансцентальний (у філософії Канта) – той, що зумовлює можливість пізнання.

· Трансцендентальний ідеалізм – назва, яку І. Кант дав своїй критичній філософії на відміну від проблематичного ідеалізму Р. Декарта (який ставив під сумнів існування зовнішніх речей) і догматичного ідеалізму Дж. Берклі (який вважав речі «комплексами відчуттів»).

62. Французька філософія — узагальнена назва філософії мислителів, філософських течій, напрямів від часів пізньої античності до сьогодення територіально та культурно пов'язаних ізФранцією. У 16-17 століттях філософія інтенсивно розвивалася поза межами університетів, звільнившись від тісних рамок схоластики і зв'язку з теологією. Томас Гоббс, на якого найбільший вплив мали Платон і Аристотель, сам здійснив грандіозний вплив на подальшу політичну філософію.У теорії пізнання для філософії Нового часу характерне протистояння раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм, найвизначнішими прихильниками якого були Бенедикт Спіноза, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц, притримується думки про те, що основою для пізнання є розум, логічне мислення. Емпіризм, представлений у ці часи Френсісом Беконом, Джоржем Берклі,Томасом Гоббсом, Джоном Локком, Девідом Г'юмом, вважає, що джерелом будь-якого знання є передусім досвід.

Один із найяскравіших представників епохи, Френсіс Бекон став родоначальником емпіризму, вважав, що вища мета науки полягає у забезпеченні панування людини над природою. На противагу йому Рене Декарт, основоположник раціоналізму, прагнув розробити універсальний метод для всіх наук. Характерна риса вчення Декарта — дуалізм субстанцій. Бенедикт Спіноза дотримувався пантеїстичних поглядів і протиставив дуалізму Декарта матеріалістичний монізм, за що був відлучений від іудаїзму. Джон Локк розвинув сенсуалістичну теоріюпізнання. Ідеї суб'єктивного ідеалізму у різних варіаціях пропонували Джордж Берклі і Девід Г'юм. Об'єктивно-ідеалістичне вчення розробив Готфрид Лейбніц, який висловив ряд глибоких діалектичних ідей. Особливості філософії Нового часу. Формування нової парадигми філософствуванняXVII ст. відкриває особливий період у розвитку філософської думки, що прийнято називати класичною філософією. У розвитку європейської духовної культури це століття визначають як століття «розуму»: йому поклоняються, звертаються до нього як до «вищого судді» у справах людських; стверджується ідея «розумності» світу. Формується нова, так називана просвітительсько-модерністська філософська парадигма.

У цю епоху стверджується віра в безмежні можливості розуму - необмежений раціоналізм. Немає нічого, що людина не могла б досліджувати і зрозуміти. Наука не знає границь. Новий час стверджував відмінну від античних і середньовічних цінностей роль науки. Наука не самоціль, нею потрібно займатися не заради забавного проводження часу, не заради любові до дискусій і не заради того, щоб прославити своє ім'я. Вона повинна нести користь людському роду, збільшувати його владу над природою.Однією з важливих особливостей цієї парадигми є прагнення утвердити нове представлення про реальність, буття. Розвиток мануфактурного виробництва, буржуазний спосіб життя орієнтував на пізнання природи, природного буття як дійсної реальності. Саме природа («натура»), а не божественний дух є істинною «світовою субстанцією», «дійсним буттям» з погляду мислителів цієї епохи. Відповідно до цього «головним» знанням стає знання про природу - природознавство. При цьому відбувається «очищення» філософії від гуманістичної орієнтації, направлення її на «чисту» (без специфічно людського, соціального аспекту) об'єктивну природу.

Прагнення філософів XVII ст. до удосконалювання філософського знання, подолання схоластичних установок і забобонів середньовічної філософії, спиралося на осмислення й узагальнення результатів і методів нової науки, науки, спрямованої на пізнання природи, а не божественного духу. Це створило передумови для утвердження філософського матеріалізму у власному смислі слова.Особливістю науки нового часу є, з одного боку, опора на дослідно-експериментальне знання як головний засіб досягнення нових, практично дієвих істин, на знання вільне від будь-якої орієнтації на авторитети. З іншого боку, у розвитку науки цього часу значну роль відіграли успіхи математики, що призвели до виникнення алгебри, аналітичної геометрії, до створення диференціального й інтегрального числень та ін.

Лідером природознавства в Новий час, завдяки науковій революції XVI - XVII ст., стала механіка - наука про рух тіл, що спостерігаються безпосередньо чи за допомогою інструментів. Ця наука, основана на експериментально-математичному дослідженні природи, вплинула на формування нової картини світу і нової парадигми філософствування. Під її впливом формується механістична і метафізична картина світу. Всі явища природи тлумачаться як машини (machina mundi) чи системи машин, створені безкінечним творцем. Правда, творчість бога зведена в цій картині до мінімуму - створення матерії і надання їй деякого первісного поштовху, у результаті якого уся вона починає рухатися. Розплутування цього хаосу і його трансформація в космос відбувається вже спонтанно відповідно до закономірностей механічного руху і підпорядковане твердій однозначній детермінації. Бог стає зовнішнім «поштовхом» стосовно створеного ним світу. Таке розуміння світу відрізняє природознавство нового часу не тільки від античної і середньовічної науки, але і від натурфілософії ХV-ХVI ст., що розглядали поняття «природа» і «життя» як тотожні (цю позицію можна назвати органіцизмом).Розвиток науки, і насамперед нового природознавства, ствердження її особливої ролі в розвитку людства, спонукає філософів постійно погоджувати свої уявлення й висновки з даними і методами, прийнятими в точному природознавстві. Філософсько-методологічні роботи належать до числа головних праць, у яких сформульовано основні принципи нової, антисхоластичної філософії .І якщо в середні століття філософія виступала в союзі з богослов'ям, а в епоху Відродження - з мистецтвом і гуманітарним знанням, то в XVII ст. філософія виступає в союзі з наукою про природу. Вона стала уподібнюватися природознавству, перейнявши в нього і стиль мислення, і принципи, і методи, і ідеали, і цінності.У дослідженнях філософів XVII ст. акцент зроблений на методологічні і гносеологічні проблеми. Пізнання розглядається як дзеркальне відображення дійсності у свідомості людини, як спостереження й експериментування з об'єктами природи, що розкривають таємницю свого буття розуму, що пізнає; причому сам розум наділений статусом суверенності. Він наче б то з боку спостерігає і досліджує речі («сторонній спостерігач»).Новий час - це епоха різнобічної критики традиційної середньовічної схоластики. Критика схоластики і формування нової філософської парадигми здійснювалося з двох позицій. З одного боку, усвідомлюючи невідповідність схоластичних установок і понять вимогам життя, філософи XVII ст. - Ф. Бекон, Дж. Локк, Т. Гоббс - стверджували, що побудувати надійну будівлю істинної філософії можна тільки спираючись на дослідно-експериментальне природознавство. Вони заклали основи того гносеологічного напрямку, що одержав назву емпіризму.З іншого боку, вважаючи головною перешкодою для створення справді наукової філософії авторитаризм схоластичної філософії, для якого догмати християнського віровчення і положення, що містяться в працях «отців церкви» і Аристотеля, були єдиним джерелом знань, багато хто з філософів Нового часу зверталися до осмислення й узагальнення методів математичного пізнання. Вони - Р. Декарт, Б. Спіноза, Лейбніц - бачили в істинах математики прояв «природного світла» людського розуму, що власними силами, без допомоги будь-яких авторитетів і навіть без допомоги надприродного «одкровення божого» здатний проникнути в будь-яку таємницю й осягти будь-яку істину. Найбільш впливовим і глибоким критиком схоластики з цих позицій був Р. Декарт. Він став родоначальником того напрямку в гносеології, що одержало назву раціоналізму.Таким чин1ом, уже з перших кроків формування нової філософії наука поляризує філософські погляди: математика і математичне природознавство впливають на філософію в напрямку перетворення її в абстрактну раціональну науку, емпірична ж методологія підказувала зовсім іншу архітектуру філософських представлень.2 Філософські ідеї Ф. Бекона: обґрунтування емпіричного методу і нової моделі науки Одним з перших, хто протиставив категоріям схоластичної філософії, спекулятивним міркуванням про Бога, природу і людину доктрину «природної» філософії, що базується на дослідному пізнанні був Френсіс Бекон (1561-1626 рр.). Його часто називають останнім найбільшим філософом Відродження і зачинателем філософії нового часу.Ф. Бекон уперше сформулював ідею універсальної реформи людського знання на базі утвердження дослідного методу досліджень і відкриттів. «Істина - дочка Часу, а не Авторитету» - кидає Бекон свій знаменитий афоризм. Відтепер, на його думку, відкриття треба шукати у світлі Природи, а не в імлі Стародавності. «Метою нашого суспільства, - писав Бекон, - є пізнання причин і прихованих сил усіх речей і розширення влади людини над природою, доки все не стане для неї можливим». Тільки істинне знання, на його думку, дає людям реальну могутність і забезпечує їх здатність змінювати обличчя світу. Два людських прагнення - до знання і могутності - знаходять тут свою оптимальну рівнодіючу. Науковий прогрес, думав Бекон, повинен бути досягнутий насамперед за рахунок переходу від схоластичних спекуляцій до аналізу речей. Схоласти, на його думку, марною витонченістю, порожньою умоглядністю і непотрібними суперечками «підривають твердиню науки». Англійський мислитель вважав, що всі проблеми суспільства можна вирішити на основі науково-технічного прогресу. І про це дуже докладно він писав у «Новій Атлантиді».Пошук методу для одержання позитивного наукового знання - є однією з головних проблем, що прагнув вирішити Ф.Бекон. Основні його ідеї викладені в таких працях: «Новий Органон наук»(1620), «Про достоїнство і збільшення наук»(1623), «Нова Атлантида»(1627). У них розробляється філософська доктрина, націлена на встановлення «царства людини» на основі природничих наук, технічних винаходів і удосконалень.На противагу дедуктивній логічній теорії аристотелевого «Органону» Бекон обґрунтував індуктивну концепцію наукового пізнання, в основі якої лежить досвід і експеримент і певна методика їхнього аналізу й узагальнення. Центральне місце в методологічній програмі Бекона займають досвід і індукція. Наукове знання, на думку Бекона, виникає не просто з безпосередніх чуттєвих даних, а з цілеспрямовано організованого досвіду, експерименту. Саме його «ми готуємо як світоча, який треба запалити і внести в природу», «оскільки природа речей краще виражається в стані штучної скрутності, ніж у власній свободі». Експеримент дає можливість ставити досліджувану річ у штучні ситуації, у яких найбільш чітко виявляються ті чи інші її ознаки.Англійський мислитель виділяв два типи досвідів - «плодоносні» і «світлоносні». Перші - приносять безпосередню користь людині, другі - приводять до нового знання. Розробка методології проведення таких експериментів - безсумнівна заслуга Бекона, хоча експериментальний метод у природознавстві був винайдений і застосовувався ще Роджером Беконом, Леонардо да Вінчі, Галілео Галілеем. Йому ж належить заслуга введення в широкий інтелектуальний оборот вимоги емпіричного обґрунтування знання.Теорію «світлоносних» досвідів Бекон виклав у «Новому Органоні» і вона, власне кажучи, змикається з його вченням про індукцію, зі спробою вирішити найскладнішу проблему науково-теоретичного узагальнення емпіричного матеріалу. При цьому він обґрунтовує метод наукової індукції, «яка робила б у досвіді розділення і вибір, шляхом належних виключень і відкидань робила б необхідні висновки». Метод індукції - це логічний шлях руху думки, що характеризує перехід знання часткового до знання загального. Це метод, що дозволяє розуму людини аналізувати, розділяти і розкладати природу, відкривати властиві їй загальні властивості і закони.Варто підкреслити, що Бекон розумів, з одного боку, обмеженість наївного сенсуалістичного реалізму, і з іншого боку - абстрактно-спекулятивної метафізики, вважаючи, що вчений повинен бути мислячим емпіриком, «бджолою». «Шлях бджоли» - це шлях, що з'єднує як переходи від узагальнення дослідних даних до створення теорії, так і переходи від теорії і висновків з неї до постановки нових експериментів. При цьому Бекон, здається, із зайвим оптимізмом вважав, що індуктивний аналіз, що спирається на показання органів почуттів, є достатньою гарантією необхідності і вірогідності одержуваного висновку.Теорія індуктивного методу органічно зв'язана у вченні Бекона з його аналітичною методологією, філософською онтологією і вченням про прості природи і їхні форми. Засоби індукції призначаються для виявлення форм «простих властивостей», чи «природ», як їх називає Бекон, на які, на його думку, розкладаються всі фізичні тіла. Індуктивному дослідженню підлягають, наприклад, не золото, вода чи повітря, а такі їхні властивості як щільність, вага, ковкість, колір, теплота і т.п. Такий аналітичний підхід у теорії пізнання і методології науки перетворився в міцну традицію англійського філософського емпіризму. Виправданість позиції Бекона рівнем розвитку природознавства безсумнівна: фізика займалася вивченням саме такого роду феноменів, досліджуючи природу щільності, пружності, тяжіння, теплоти, кольору, магнетизму.Як метод продуктивного відкриття індукція повинна працювати по суворо визначених правилах, наче згідно з певним алгоритмом «майже зрівнюючи обдарування і мало що залишаючи їх перевазі». Однак варто усвідомлювати, що у творчості яка-небудь універсальна і загальнозначуща система принципів наукового відкриття навряд чи можлива: вона зв'язує інтуїцію дослідника.У запалі критики умоглядних абстракцій і спекулятивної дедукції Бекон недооцінив роль гіпотез і можливостей гіпотетико-дедуктивного методу в науці. А цьому методу, що полягає в тому, що висуваються певні постулати (аксіоми) чи гіпотези, з яких потім виводяться наслідки, які перевіряються на досвіді, слідували й Архімед, і Галілей, і Гільберт, і Декарт і інші вчені. Досвід, якому не передує якась теоретична ідея і наслідки з її, просто не існує в науці.Однією з важливих проблем теорії пізнання є проблема істини. При її рішенні Ф. Бекон виходить з того, що Бог створив людський розум подібно дзеркалу, здатному відобразити весь Всесвіт. Тому істина - це точне відображення (віддзеркалення) предметів і явищ природи, а заблудження - перекручування цієї дзеркальної «копії» унаслідок впливу різних факторів, що засмічують свідомість і які Бекон називає «ідолами» (неправильні уявлення, забобони, поняття і т. ін.).У «Новому Органоні» англійський мислитель виділяє фактори, що породжують ці заблудження. Серед них: «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли площі», «ідоли театру». «Ідоли (примари) роду» зумовлені людськими почуттями і його розумом, що часто обманюють нас, уподібнюючись нерівному дзеркалу. Недосконалість органів почуттів переборює, на думку Бекона, експериментальний метод, що фіксує явища природи в їхній незалежності від почуттів. До крил же розуму треба підвішувати гирі, щоб він тримався ближче до землі, до фактів. Ці ідоли найбільш стійкі; цілком викорінити їх неможливо, але їх можна нейтралізувати, максимально загальмувавши їхню дію.Крім «ідолів», загальних усьому людському племені, у кожної людини є «своя особлива печера» («ідоли печери»), що додатково «послабляє і спотворює світло природи» (індивідуальні особливості людської психіки і фізіології, характер людини, його виховання і т.п.). Бекон вважав, що виправити досвід індивіда може колективний досвід. Частина заблуджень укорінена, на його думку, у недосконалості і неточності мови - «ідоли площі» - (неправильне вживання слів особливо поширене на ринках і площах). Разом з мовою ми несвідомо засвоюємо всі забобони минулих поколінь і виявляємося в полоні заблуджень. І, нарешті, багато заблуджень кореняться в некритичному засвоєнні чужих думок (насамперед, на думку Бекона, поглядів Аристотеля) - «ідоли театру». Це впливає на розвиток наукового знання. Але як не могутні і завзяті всі ці ідоли, в основному вони можуть бути переборені і пізнання об'єктивної істини, стверджує Бекон, можливо на основі побудови нової науки і істинного методу.Таким чином, вченням про «ідолів» Бекон прагнув очистити свідомість дослідника від пережитків схоластики і створити передумови для успішного поширення знань, заснованих на дослідному вивченні природи. Тим самим він підготував необхідний клімат для І.Ньютона, що поглибив експериментально-індуктивну методологію Бекона, створивши на її основі класичну механіку. Його робота «Математичні начала натуральної філософії», видана в 1687 р., стала першою всеосяжною гіпотетико-дедуктивною системою механіки, якій було призначено визначати розвиток природничонаукової думки більш 300 років.3 Раціоналізм Р. ДекартаРене Декарт (1596-1650 рр.) - у латинському написанні Картезій - французький філософ, математик, фізик, фізіолог, один з основоположників європейської і світової філософії Нового часу і родоначальник раціоналістичної методології в теорії пізнання.На відміну від Бекона, французький 0ислитель зброєю неупередженості зробив метод універсального сумніву, основаного на розумному скептицизмі. Цей сумнів не є невір'я в пізнаванність усього сущого, а лише прийом для знаходження безумовно достовірного начала знання. Декартів сумнів виконував конструктивну роль, тому що з його допомогою відбувалося очищення розуму від стереотипів схоластичного світогляду і пошук достовірних істин. Людина, що сумнівається, завжди думає, а якщо думає, значить існує. Звідси знаменитий висновок Декарта "Я думаю, отже, існую" ("cogito ergo sum"). Цей принцип означав установку не на засвоєння чужих думок, а на створення своїх власних. Сумнів повинен знести будівлю традиційної культури і розчистити ґрунт для культури раціоналістичної. "Архітектором" цієї культури буде, за задумом Декарта, його метод - новий спосіб пізнання світу, що у кінцевому рахунку зробить людей "хазяїнами і панами природи".У "Роздумах про метод" Декарт усіма засобами раціоналістичної методології прагне показати, що, тільки досягнувши властивих математичному мисленню ясності і достовірності, можна сподіватися й в інших науках досягти абсолютно істинного, неминущого знання.Метод, як його розумів Декарт, повинен перетворити пізнання в організовану діяльність, звільнивши його від випадковостей, від таких суб'єктивних факторів, як спостережливість і гострий розум, з одного боку, удача і щасливий збіг обставин, з іншого. Образно кажучи, метод перетворює наукове пізнання з кустарного промислу в промисловість, зі спорадичного і випадкового виявлення істин - у систематизоване і планомірне виробництво.Подібно Бекону, Декарт усвідомлював обмеженість традиційної аристотелевської логіки, що містить не тільки правильні і корисні приписи, але і багато непотрібного. Вона більше придатна для викладу уже відомого, ніж до відкриття нового, пише Декарт у "Роздумах про метод".Правильний же метод повинен бути ефективним саме у відкритті нового. На відміну від Бекона, що поставив у фокус своєї методології дослідно-індуктивні дослідження й апелював до досвіду і спостереження, Декарт звертався до розуму і самосвідомості, а свою методологію орієнтував на математику. Методологічні пошуки Картезія йшли поруч з математичними.Колишня наука виглядає, на думку Декарта, так як древнє місто з його позаплановими будівлями, серед яких, утім зустрічаються і будівлі дивної краси, але в якому незмінно криві і вузькі вулички. Нова наука повинна створюватися за єдиним планом і за допомогою єдиного методу. У Декарта цей метод називається "універсальна математика", оскільки математика є зразком строгого і точного знання, якому повинна наслідувати і філософія, щоб стати найбільш достовірною з наук. Розвиваючи цю ідею, Картезій вписав своє ім'я золотими буквами в історію філософії як родоначальник філософського раціоналізму, згідно з яким загальний і необхідний характер істин математики і точного природознавства має джерело не в чуттєвому досвіді, а в розумі.Відповідно до цього, математика повинна стати головним способом пізнання природи, тому що саме поняття природи Декарт істотно перетворив, залишивши в ньому тільки ті властивості, що складають предмет математики: протяжність (величину), фігуру і рух.Загальний і необхідний характер математичного знання, за Декартом, випливає з природи самого розуму. Отже, провідну роль у пізнанні відіграє дедукція, що опирається на цілком достовірні аксіоми, що осягаються інтуїтивно. Інтуїція визначається Декартом як виразне, "надійне поняття ясного й уважного розуму, що породжене лише природним світлом розуму і завдяки своїй простоті більш достовірне, ніж сама дедукція". Перевага інтуїції перед дедукцією - її безпосередність, що не вимагає ніякої напруги пам'яті. Однак виявити її змістовність здатна тільки наступна дедукція. Дедукція відрізняється від індукції опосередкованістю при виведенні істини. Згідно з Декартом, істинна дедукція на відміну від логічної (від силогізму), полягає в отриманні абсолютно нових істин, а не тих, котрі знаходяться неявно у вихідному посиланні. Тому така дедукція мислилася як евристичний метод. Вона повинна бути безперервною, тому що досить пропустити лише одну ланку, як розрушиться весь наступний ланцюг. Достовірність кожної ланки гарантується тільки достовірністю всіх інших.Згідно декартівському раціоналізму вирішальним свідченням істиності теорії є її внутрішня логічність, ясність і очевидність, а логічними ознаками достовірного знання є загальність і необхідність. Вони не можуть бути виведені з досвіду і його узагальнень, а можуть бути почерпнуті тільки із самого розуму, або з понять, властивих розуму від народження (теорія "вроджених ідей" Декарта), або з понять, що існують у вигляді задатків, нахилів розуму.Раціоналістичний метод Декарта, концентруючи увагу на діяльності людського розуму в процесі збагнення істини, є прямою протилежністю методу емпіризму Бекона, основаному на дослідному виведенні аксіом знання.4 Проблема людини у філософії Нового часуОбраз людини, оспіваний в епоху Відродження, і ейфорічне поклоніння йому змінилося в XVII ст. більш тверезим і в загальному більш вірним поглядом на неї. Якщо в епоху Відродження ідея єдності людини і природи тлумачилось в дусі домінування людських характеристик - антропоцентризм, то в XVII ст. акцент змістився на винятково "об'єктивне" тлумачення людини як цілком підлеглої природі ("цілого" - "частини").Відповідно до механістичної картини світу цієї епохи людина розглядалася як машина, "машина, що складається з кісток і м'яса" (Декарт), як істота, життєдіяльність якої описувалась механічними законами. Правда, ця істота має здатність мислити: "мисляча річ, чи річ, що вміє мислити" (Декарт).Життя, на думку найбільш відомого англійського філософа цієї епохи Т.Гоббса, чисто механічний і автоматичний процес - "життя є лише рух членів", причому серце - це пружина, нерви - нитки, суглоби - колеса, що дають рух усій машині людського тіла, тому що так хотів Майстер. Принцип механістичного розуміння життєдіяльності людини Гоббс розвивав послідовніше ніж Декарт, тому що відмовився від ідеї розумної душі, що складає прояв особливої, духовної субстанції. З його погляду, людина це частина природи, функції якої принципово зводяться до механічного руху, а закони розуму - до законів математики. В той же час багато філософів розглядали зв'язок тіла і свідомості як випадковий.Усі люди як часточки природи цілком підкоряються дії її законів, включені в ланцюг світової детермінації. Загальна причинна необхідність, виключає випадковість і визначає всю людську діяльність. Уявлення про свободу волі, вважають раціоналісти XVII ст., одне із найживучіших людських заблуджень, основаних на тому, що люди усвідомлюють тільки свої бажання, але звичайно дуже далекі від розуміння причин, якими вони до них визначаються. "Воля не є річ у природі, а лише фікція" - пише Спіноза. При цьому він, власне кажучи, не виходить за межі знаменитої формули античних стоїків: того, хто погоджується, далі ведуть, а того, хто пручається, вони тягнуть.У дусі "століття розуму" Спіноза стверджує, що "свобода є пізнана необхідність" і усе відбувається відповідно до розуму. Пізнаючи природну необхідність, людина стає вільною і може керувати своїми пристрастями й афектами, у яких виявляється поневолення людини, його неусвідомлена залежність від зовнішніх обставин його життя.Таке розуміння людини і її свободи стало основою розробленої Спінозою етики. Моральна цінність людських вчинків детермінована безпосередньо характером його знань про світ природи і про його власне існування. На цій основі Спіноза сконструював ідеал людини, яка в усьому послуговується розумом. Ступінь моральної досконалості прямо пропорційний тому, наскільки людина керується у своїх вчинках розумом. Таку людину філософ називає мудрецем, чи вільною людиною. Мудрець не знищує свої пристрасті, а перетворює їх, підпорядковуючи розуму. Тому удосконалення розуму - головна мета морального існування особистості.однак спостерігаючи суперечливість відносин людини і суспільства, нідерландський мудрець коливається у своїх соціально-етичних висновках. З одного боку він закликає, щоб люди "жили, нарешті, винятково під владою розуму", а з іншого боку - меланхолійно завершує "Етику" висновком про те, що шлях до свободи, неможливої без керівництва розумом, дуже важкий і відкритий для небагатьох. І це цілком природно, оскільки "усе прекрасне так само важко, як і рідко". Тобто свобода, на думку Спінози, - рідке явище і надбання людського життя. Вона - доля інтелектуальної еліти: між вільним і невільним Спіноза споруджує важкий бар'єр знання. (Цю думку стверджує і Лейбніц: детермінуватися розумом до кращого - це і значить бути найбільш вільним).Раціоналізм у широкому значенні слова був характерний для переважної більшості мислителів цієї епохи. Тому як би не відкидав Паскаль однобічний раціоналізм, але в розумінні достоїнств людини він цілком був солідарний з великими раціоналістами цього часу: "усе наше достоїнство складається в думці. Тільки вона піднімає нас... Будемо ж прагнути добре думати: це є основа моралі"...)Безліч фрагментів Паскаля є варіацією на цю тему. Ознаки "величі" людини різноманітні. Так, людина усвідомлює безмежність, неосяжність Всесвіту і своє скромне місце в ньому, свою "онтологічну нікчемність" і тим самим, на думку Паскаля, підіймається над ним. "Велич" людини виражається й у тому, що вона "носить у собі ідею істини", шукає істину, інколи жертвуючи усім заради неї. У плані моральному "велич" людини полягає в прагненні до добра, даному йому від "природи", любові до духовного начала в собі й в інших, повазі до моральної істини, тобто морального ідеалуАле однобічне перебільшення переваги людини, абсолютизація його "величі" призводять, згідно Паскалю, до прямо протилежного результату - до небезпеки впасти в іншу крайність і перебільшити "нікчемність" людини. Це значило б уподібнити її тваринам і стерти ту грань, що відокремлює людське життя від тваринного існування. При цьому слід зазначити, що, на думку Паскаля, не сама по собі "тваринна природа" людини складає його нікчемність. Вона лише умова, а не причина його нікчемності. Причина ж полягає у волі людини, що або керує несвідомими інстинктами і підіймає її, або затягує її на шлях "тваринного рівня" буття."Велич" і "нікчемність" людини виступають у Паскаля як своєрідні діалектичні протилежності, що взаємно обумовлюють, породжують і разом з тим виключають одна одну, утворюючи внутрішньо суперечливу і нерозривну єдність. При цьому Паскаль, зі смутком відзначає, що "нікчемність" ще більш багатолика, чим "велич". Він пише про "нікчемність" людини як "атома", загубленого в неосяжних просторах Всесвіту, у порівнянні з вічністю якого, життя людське є тільки "тінь, що промайнула на мить і зникла назавжди"."Нікчемність" людини виражається й у неможливості "все знати" і "все розуміти". У моральному відношенні Паскаль вбачає "нікчемність" людини в недоліках і пороках окремих людей, суєтності їхнього життя, суперечливості їхніх бажань і дій, злиденності міжособистісних відносин, нездатності людини домогтися щастя. "Убогість" і "нікчемність" індивідуального буття людини збільшуються "нікчемністю" його соціального оточення, у якому панує сила, а не справедливість. Важливо зазначити, що Паскаль, хоча і багато пише про "незначність" людини, але ні в якому разі не оспівує цю "нікчемність". Він воістину страждає від недосконалості людини і співчуває "бідному людству" у його тяготах і нестатках. Він рішуче засуджує скептиків, що перебільшують "нікчемність" людини й уподібнюють її тварині, що живе тільки інстинктами. Паскаль проти усякої філософії розпачу, що віднімає в людини надію на краще майбутнє. Якщо він і говорить про "нікчемність" людини, то насамперед з позицій її достоїнства і "величі": "пізнай же, гордій, який парадокс ти є".Філософи XVII ст. стверджують право людини на волю, щастя, розвиток, і прояв своїх здібностей. Ці умонастрої втілилися в ідеалах індивідуалізму, що у специфічній формі реалізували ідею величі особистості.У філософії Нового часу обговорюється не тільки проблема людини, але і проблема справедливого устрою суспільства, сутності держави. Мислителі цієї епохи зробили спробу розкрити земну основу держави, обґрунтувати думку, що держава не результат божественного творення, а продукт свідомої діяльності людей, результат людського, а не божественного встановлення. Формується так названа теорія "суспільного договору", що пояснює виникнення державної влади угодою між людьми, змушеними перейти від незабезпеченого захистом природного стану народу (status naturalis) до стану цивільного (status civilis). Істотний внесок у її розробку вніс Томас Гоббс (1588-1679 рр.).На першій стадії розвитку людського суспільства панує природне право: право кожної людини на все, чого він потребує, чого він бажає. Фактично воно означає необмеженість людської свободи в прагненні підтримувати своє існування і поліпшувати його будь-якими доступними засобами: "люди від природи схильні до жадібності, страху, гніву й іншим тваринним пристрастям"..., вони діють "заради любові до себе, а не до інших"... Гоббс не шкодує фарб для зображення жадібності і навіть хижості людей у їхньому природному вигляді. Він виражає цю похмуру картину стародавнім прислів'ям "людина людині вовк". Звідси зрозуміло чому природний стан є безупинною "війною кожного з кожним". Така війна загрожує самознищенням. Тому життєво необхідно для всіх людей змінити природний стан на цивільний, державний.Головною ознакою такого стану є наявність сильної централізованої влади. Вона засновується шляхом суспільного договору, у якому беруть участь усі без винятку "атомізовані" соціальні індивіди. Держава ставить на місце законів природи закони суспільства, обмежуючи природні права цивільним правом. Закони держави, згідно з Гоббсом, повинні обмежувати свободу окремих людей, щоб вони не змогли заподіяти шкоди іншим: "суспільна влада" тримає у вузді і направляє всі дії людей до суспільного блага”.Така “суспільна влада” повинна спиратися на добровільне зречення від права володіти самим собою і передачі його "певним зборам мужів",... "коли ж так станеться, називають множину, у такий спосіб об'єднану в одну особливу спільність, громаду, державу, по-латинському civitas. Так народився цей великий Левіафан" (Гоббс).Держава виступає в політичній теорії Гоббса продуктом суспільного договору, гарантом миру і процвітання членів суспільства, дає можливість кожній людині реалізувати ті права, якими вона володіє від природи: правом на життя, безпеку, на володіння майном.Гоббс був прихильником сильної абсолютистської державної влади, тому що він вважає, що тільки вона здатна усунути всі залишки "Природного стану" і усі суперечки і безладдя. Правда, монарх, що її очолює, повинний спиратися на розум, піклуватися про розвиток економіки, про духовне і матеріальне звеличення підданих, про підняття рівня моралі. У цьому йому допомагають закони, їх обов'язковість гарантується державною владою.

63. Філософія як самостійна галузь знань виникла в стародавньому грецькому суспільстві в VI–V ст. до н. е. Можна виділити такі найбільш загальні специфічні риси:

– теоретичне ставлення до світу (замість образного міфологічного світогляду);

– натурфілософія (не віддиференційована від конкретно-емпіричного знання);

– відсутнє, в основному, свідоме протиставлення мислення і буття (вперше питання про відношення мислення і буття поставив Парменід (VI– V ст. до н. е.) у зв'язку з розподілом буття на чуттєво даний та на світ, що осягається розумом);

– наївний матеріалізм (все загальне в речах (субстанція) розглядається як певна конкретна речова структура);

– стихійна діалектика.

Засновником античної філософії вважається Фалес (624–547 pp. до н. е.) із Мілета. Він першим поставив завдання виявити єдине, основоположне начало розмаїтого світу, що дається людині в її відчуттях. Таким началом він вважав воду. В епоху панування міфологічного світогляду зведення якісного різноманіття речей до єдиної субстанції вимагало глибини та сміливості думки. Визнання як першооснови, єдиного першоначала чогось предметного, матеріального дає змогу стверджувати, що філософія зароджується як матеріалістичний погляд на світ.

Правда, цей матеріалізм характеризується як наївний, оскільки загальне в речах розглядається як якась конкретна речова структура.

Але перший "пролом" у міфологічній свідомості було зроблено. Вслід за Фалесом, Анаксімен за першооснову брав повітря, Анаксімандр – апейрон (гр. – безкінечне, невизначене, незнищуване), Геракліт – вогонь, Демокріт – атоми, Емпедокл – чотири стихії: вогонь, повітря, воду, землю.

Мілетці крім розробки філософських концепцій займалися вивченням конкретних явищ і розв'язанням практичних завдань. Було відсутнє розчленування наукового знання, в поняття "філософія" входили всі галузі знання, тобто її предметом була природа в цілому (натурфілософія). Так, Фалес був і природознавцем, і будівником мостів, вимірювачем пам'ятників, пірамід, храмів у Єгипті, передбачив сонячне затемнення, першим розділив рік на 365 днів. Анаксімандр виготовив сонячний годинник, розробив особливу карту суші та моря.

Античні філософи прагнули вирішити проблему збагнення мінливості, плинності буття.

Геракліт (із Ефеса) стверджував, що всі предмети, а також душа людини походять з одного начала – вогню, – тому що вогонь найбільш рухливий, мінливий, безперервно плинний. Геракліт вперше свідомо розробляє діалектичний погляд на світ і справедливо вважається засновником античної діалектики. Але його діалектика натуралістично-космологічна і споглядальна. Він не доходить до розробки діалектики мислення, діалектики понять. Його заслуга – утвердження діалектичного погляду на природний світ.Проблему руху прагнув вирішити також Зенон. Він висуває свої знамениті апорії (від гр. – трудність, безвихідне становище): "Дихотомія", "Ахілл", "Стріла" та ін. Останні, за Зеноном, стверджують суперечливість руху. В результаті він приходить до заперечення руху, про який свідчать почуття. Знайшовши суперечливість руху, Зенон робить висновок про суперечливість мислення, яке осягає рух. Цим було закладено основу розробки діалектики понять для відображення діалектики об'єктивного світу.

Важливим етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення Демокріта (460–370 pp. до н. е.).

Демокріт, обґрунтовуючи першоначала, вважав, що об'єктивно існують атоми і пустота. Безкінечна кількість атомів наповнює безкінечний простір – пустоту. Атоми повні, непроникні. Неможливо, щоб в одному і тому самому місті існували два тіла, два атоми. Атоми незмінні, постійні, вічні. Вони рухаються в пустоті, з'єднуються між собою й утворюють безкінечну кількість світів. Оточуючий нас світ – це не що інше як народження та смерть безкінечних світів, що складаються з атомів. Атоми відрізняються один від одного за формою, величиною, порядком і положенням.

Рух – невід'ємна властивість атомів. Рух розумівся Демокрітом не лише як просте, прямолінійне переміщення атомів у пустоті, але і як вихроподібне, в результаті якого виникають, розвиваються та гинуть світи.

Душа, за Демокрітом, теж складається з атомів. Вони – вогненні, гладенькі. Ми вдихаємо в себе вогненні атоми. Дихання не дозволяє вийти з тіла всім вогненним атомам. Якщо їх вийде багато, то настане непритомність, а потім і смерть.

Розвиток світу здійснюється закономірно, причинно, обумовлено. Все має причину, безпричинних явищ немає. Ніякої розумності в світі немає. Відносну доцільність у світі Демокріт називав наслідком тривалого розвитку матеріального світу, комбінацій атомів. Помилково вважав, що немає випадкових явищ і процесів. Випадковим він називав те, причину чого ми не знаємо.

Атомістичне пояснення природи, хоча воно і метафізичне (незмінність атомів), здійснило значний вплив на подальший розвиток природознавства.

Демокріт побудував своєрідне вчення про пізнання. Він вважав, що від предметів, речей витікають найтонші ейдоси, образи. Ці ейдоси є своєрідними копіями речей. Через органи чуттів вони проникають в людину, викликають подразливість, стикаються з вогненними атомами душі і викликають відповідні відчуття, уявлення та думки про речі та предмети зовнішнього світу. Але органи чуттів дають лише матеріал, "темне знання". Більш досконалим органом пізнання Демокріт вважав мозок людини, розум. Мстою пізнання є, за Демокрітом, вивчення причинно- наслідкових зв'язків, встановлення того факту, що основою всіх речей і предметів є атоми.

Послідовник Демокріта Епікур (341–270 pp. до н. е.) приписував атомам відмінність не лише за величиною, формою, положенням і порядком, а й за вагою.

Крім прямолінійного руху атомів, який спричиняється вагою, Бпікур допускав їх самовільне, спонтанне (тобто внутрішньо зумовлене) відхилення від прямої лінії. Тут розвивається глибока думка про активність атомів і визнання елемента випадковості в їх взаємодії, тоді як Демокріт відкидав будь-яку випадковість і переходив певною мірою на позиції фа. талізму.

У теорії пізнання Епікур, як і Демокріт, розвивав ідеї про відображення предметів, що існують поза нами, у відчуттях та мисленні людини. Але на відміну від Демокріта він вважав, що органи чуттів дають абсолютно точне уявлення про властивості та якості предметів і явищ.

Розвиток античної філософії логічно прямував до антропологічної, власне людської проблематики. Вже принцип Протагора ("Людина – міра всіх речей") привчав людей не покладатися на авторитет і прийняту думку, а виходити в усіх судженнях з власного розуміння.

Антропологічний поворот в античній філософії зробив Сократ (470–339 pp. до н. е.). Принципом своїх філософських роздумів Сократ зробив вислів: "Пізнай самого себе". Це означало початок нового етапу в розвитку філософської думки: призначення філософії віднині – не вивчення природи, а пізнання людини.

Сократ прагнув осмислити людину через розгляд специфіки її діяльності. Правда, діяльність розумів у досить вузькому плані – у сфері моральної поведінки. Він ототожнював знання і доброчесність – оскільки людина в своїх діях керується знанням, то має давати собі чіткий, свідомий звіт відносно принципів, якими вона керується.

Сократ висунув важливе філософське положення: основою діяльності людини є загальні поняття, які за своєю природою є ідеальними. Він досліджує природу загальних понять, але виключно у сфері моралі. Аналізу практичної діяльності людини він не торкається.

Походження та знаходження загальних поняті для Сократа є таємницею. З метою знаходження сутності загальних понять Сократ розробляє особливий метод – майєвтику. Це не що інше, як процедура підведення співрозмовника до правильної відповіді шляхом питань, які б наводили, допомагали шляхом знаходження протиріч в судженнях опонента.

Платон (427–347 pp. до н. е.) зробив спробу дати відповідь на питання про походження та знаходження загальних понять. Він вважав, що ідеї (загальні поняття) – це ідеальні зразки або моделі існування всього реального світу, чуттєвого розмаїття речей. Вони існують самостійно в особливому світі, який відділений від природного та соціального буття. Всі конкретні речі і люди існують в силу причетності до ідей, які знаходяться в потойбічному світі. Реальний чуттєвий світ є блідою копією світу ідей.

Концепція Платона – це класичний варіант об'єктивного ідеалізму, на який орієнтувалося багато філософів на наступному двотисячолітньому шляху розвитку філософії.

Платон розробив філософську систему, в якій відобразилися типові уявлення епохи про взаємини людини та світу. Згідно з його твердженням, світ – це всезагальний космос, він – завершений, цілісний, гармонійний. У ньому є місце і суспільному життю людей, і кожній людській істоті. При цьому існує певна аналогія, подібність основних структур світу: космосу, держави, людської душі. Будова всіх їх троїста:

– в космосі – це, по-перше, вищий вічний світ ідей (першообрази чуттєвих речей); по-друге, душа світу (те, що об'єднує світ чуттєвих речей); по-третє, тілесний світ чуттєвих речей;

– в державі – це ієрархія трьох станів: філософи – правителі, воїни – стражники, вільні трудівники (землероби і ремісники);

– в людині – це розумна, шалена (афектна) і пожадлива (хтива) душа.

Платон розглядає людину як єдність душі і тіла. Людська душа безсмертна, причому до народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала блискучий світ вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим осягнення ідей як пригадування того, що бачилося раніше. Тілесне начало має специфічно людські ознаки: людина є "...істота безкрила, двонога, з плоскими нігтями єдина з істот, що здатна до сприйняття знань, які ґрунтуються на "міркуваннях" .

Тут підкреслюються дві специфічні ознаки людини – і фізичного, і духовного порядку. Сутність людини не зводиться до якоїсь однієї ознаки.

Цікавими є думки Платона стосовно походження та устрою держави. Держава, за Платоном, з'являється як результат властивих від народження людям потреб і самі стани (класи) держави виникають в результаті розвитку природних потреб людини. На його думку, суспільство складається з трьох станів: філософів, які на основі споглядання ідей управляють всією державою; воїнів, основним завданням яких є охорона держави від внутрішніх та зовнішніх ворогів; робітників (землеробів і ремісників), які підтримують державу матеріально.

Платон вважає, що може існувати три основних форми правління – монархія, аристократія і демократія. Кожна із них поділяється ще на дві:

– монархія – влада одного, може бути законною (цар) або насильницькою (тиран);

– аристократія – влада небагатьох, може бути владою кращих або гірших (олігархія);

– демократія – влада всіх, може бути законною або беззаконною (насильницькою).

Всі шість форм державної влади Платон піддає жорсткій критиці. Найгіршими він вважає демократію, олігархію і тиранію і будує власний зразок державного устрою. Створений ним утопічний плав державного і суспільного устрою в історії філософії отримав назву "ідеальної держави Платона".

"Ідеальна держава" – це рабовласницька аристократична республіка або монархія. Платон прагне теоретично обґрунтувати аристократичну форму рабовласницької держави. Він робить спробу розробити засоби, за допомогою яких можна було б втілити ідеальну державу в життя: необхідно встановити спільність дружин та дітей воїнів (стражів), позбавити їх власності, з дитинства виховувати в них військову доблесть; на чолі держави мають стояти філософи, які від природи здатні пізнавати буття та істину, досягти ідеї блага, яка, знаходячись за межами буття, так само сяє в світі ідей (і осягається розумом), як у світі видимому – сонце.

Одним із найвидатніших античних філософів був Арістотель (384–322 pp. до н. е.) – учень Платона, вчитель Александра Македонського. Він суттєво трансформував систему об'єктивного ідеалізму. Критикує теорію ідей Платона ("Платон мені друг, але істина дорожча"). На відміну від останнього, який стверджував самостійне, окреме одне від одного існування світу ідей і світу речей, Арістот1ель вважає, що сутність речі невід'ємна від самої речі. Річ існує сама по собі, незалежно від ідеї.

Арістотель виділяє чотири види причин, що спричиняють існування речей:

– матерія, тобто те, з чого виникають речі (мідь для статуї, глина для горщика);

– форма, яка перетворює пасивну матерію і робить річ саме такою, конкретною річчю. Поняття форми в Арістотеля близьке платонівському поняттю ідеї, як моделі речей;

– рухаюча причина, те, звідки йде початок руху, що оформлює матерію (Арістотель: рухаючою причиною дитини є батько);

– цільова причина, те, заради чого відбувається переміна (здоров'я – мета прогулянки).

Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин і існують речі, що несуть свої начала у собі самих, мають власну сутність. Форма – активна, матерія – пасивна. Матерія – лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне буття. Становлення речі визначається ентелехією (внутрішньою метою руху), тим, заради чого вона є, існує. Цим самим Арістотель вперше у філософії, у чітко усвідомленій формі сформулював проблему телеології, тобто вчення про доцільність світу.

Історичною заслугою Арістотеля є створення логіки як методу пізнання дійсності. За Арістотелем, логіка є органон, тобто власне людський винахід.

Великим відкриттям Арістотеля є усвідомлення якісної відмінності суспільного життя від природного буття і розуміння людини як істоти суспільної, існування якої можливе лише в суспільстві.

Але загальний світогляд рабовласницького суспільства вплинув навіть на видатний розум Арістотеля. Це проявилося у поясненні ним рабства. Рабів він позбавляє не лише умовного громадянства, але й людськості взагалі: "раб є знаряддям, що говорить". Явище рабства, як і держави, Арістотель виводить з природи. Він не розумів, що це суспільне явище.

64. Лекція на тему „Філософія Нового часу та Просвітництва (ХVІІ- ХVІІІ ст.)” 1. Емпіризм і раціоналізм як основні напрями у філософії Нового часу 2. Філософська думка в Англії (ХVІІ- ХVІІІ ст.) 3. Раціоналістичні системи Б.Спінози та Г.Лейбніца 4. Філософія Просвітництва 1. Емпіризм і раціоналізм як основні напрями у філософії Нового часу Новий час – доба видатних досягнень у науці, культурі та філософії. Першу половину цієї доби (ХVІІ ст.) визначають як століття геніїв, вільнодумців, а другу (ХVІІІ ст.) – як століття Просвітництва. Основними напрямами у філософії цієї доби були емпіризм і раціоналізм. Емпіризм – напрям у філософії, який проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду. Розум не дає ніякого знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду. Засновник емпіризму - англійський філософ Френсіс Бекон. Видатні представники емпіризму: Томас Гоббс, Джон Локк (Англія), Джон Дьюї (США). Раціоналізм - напрям у філософії, що визнає розум єдиним джереломі достовірною основою пізнання й поведінки людини. Найвідоміші представники раціоналізму: Рене Декарт, Бенедикт Спіноза. 2. Філософська думка в Англії (ХVІІ- ХVІІІ ст.) Першим філософом Нового часу, засновником англійського матеріалізму та емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561 - 1626). Основні твори: "Новий Органон", "Про гідність і примноження наук". Народився Ф. Бекон в сім'ї одного з найвищих урядовців єлиизаветинського двору, навчався в університеті Кембриджа, готував себе до державної служби, зробив блискучу кар'єру. У 1617 р. став хранителем великої печатки, лордом-канцлером і пером Англії, котрому король доручав управління державою. Але державна кар'єра філософа дуже швидко зазнала краху. Ф. Бекона звинуватили в хабарництві, і він мусив визнати свою провину на суді. Суд позбавив Бекона всіх відзнак і присудив до ув'язнення та великого штрафу. Король скасував цей вирок, але політична кар'єра Бекона скінчилася, проте такий поворот у його житті мав і позитивні наслідки: Бекон цілковито піддався іншій своїй пристрасті - науці. Серед численних філософських питань, над якими він працював протягом життя, провідне місце посідає проблема могутності людського знання й експериментального дослідження природи. Виступивши провісником нової науки, Ф. Бекон започаткував емпіризм як методологічний напрям у науковому пізнанні. І в цьому полягає непересічне значення його філософських праць. Ф. Бекон відкрив для нас царину наукового знання як такого. Його філософські ідеї поширилися далеко за межі XVII ст. Філософ прагнув звільнити людський інтелект від влади фальшивих теорій і необґрунтованих фактів, спрямувавши його на неупереджене дослідження буття. І тому його філософія зберігає своє значення, залишаючись співзвучною тим настроям, що панують і в науці XXI ст. Основні погляди Ф. Бекона - Головне покликання філософії – пізнання природи й опанування її силами; - для опанування силами природи необхідно розробити новий метод - метод індукції; - існують "привиди" ("примари"), які перешкоджають людині отримати істинне знання: 1) "привиди роду" пов'язані з недосконалістю самого людського розуму. Розум домішує до природи речей свою природу; 2) "привиди печери" - неправильне виховання, погані звички; 3) "привиди площі" - породжуються спілкуванням; 4) "привиди театру" - сліпа віра в авторитети; - існують три шляхи пізнання: 1) "шлях павука" - спроба людського розуму виводити істини самого себе; 2) "шлях мурахи" - нагромадження голих фактів; 3) "шлях бджоли" - перетворення емпіричних фактів на наукову істину. Томас Гоббс (1588-1679) - англійський філософ, політичний теоретик, засновник новоєвропейського атеїзму. Основні твори: «Про тіло», «Про людину», «Про громадянина» «Левіафан». Т. Гоббс народився в родині сільського священика здобув гарну освіту, закінчив один із коледжів Оксфордського університету. Ще в дитинстві Гоббс чудово засвоїв латину й грецьку мову, в університеті вивчав філософію Аристотеля і фізику. Неабияку роль у становленні його наукових поглядів відіграло знайомство з італійським ученим Галілео Галілеєм. Т. Гобс допомагав Ф. Бекону в роботі й був його особистим секретарем. Важливим елементом філософської системи Т. Гоббса є вчення про моральні аспекти людської діяльності. Природі людини, за Т. Гоббсом, властиві прагнення до самозбереження, себелюбство, жадібність. Усе життя людини є складною грою пристрастей та інтересів, що наближає людину до тваринного світу. Поняття добра і зла Гоббс розглядає у зв'язку з відчуттями задоволення і незадоволення, що їх переживає людина. На відміну від математики, предмет якої не викликає пристрастей і не зачіпає людських інтересів, наука про мораль і не може сформулювати свої положення так, щоб вони не заперечувались людьми. Гоббс був переконаний: якби математична істина, згідно з якою три кути трикутника дорівнюють двом прямим, суперечила б чиїмось інтересам учення геометрії було б відкинуто, а математичні книги - спалені. Хоча Гоббс мав серед сучасників небагато прихильників, його філософське вчення відіграло важливу роль у подальшому розвитку матеріалістичної філософії. Він був одним із засновників соціології Нового часу, батьком семіотики як науки, привертав до себе увагу як політолог, котрий розкрив анатомію диктатури як форми державної влади. Джон Локк (1632 - 1704) народився в пуританській сім'ї. Його батько був судовим чиновником. Дж. Локк навчався у вестмінстерській монастирській школі, а потім - в Оксфордському університеті. Найтісніші контакти він установ з англійським хіміком Р. Бойлем, виявляв інтерес до філософії, вивчаючи твори П. Гассенді й Р. Декарта. Свою теорію пізнання Дж. Локк починав із критики розвинутої в межах раціоналістичної філософії теорії вроджених ідей. Підґрунтя цієї теорії було закладене Р. Декартом. Дж. Локк прямо й недвозначно стверджував: "В душі немає вроджених принципів". Дж. Локк не тільки матеріаліст, він репрезентував протилежний раціоналізмові методологічний принцип є емпіризм. Його полеміка з прихильниками раціоналістичної методології й теорії пізнання - невід'ємною складовою історії філософської думки Нового часу. Саме з Локкової філософії починається істерія британського емпіризму XVIII ст. Велику увагу Дж. Локк приділяв суспільно-політичним проблемам, і став одним із перших теоретиків правової системи буржуазного суспільства. Основні погляди Дж. Локка • Критикує теорію "вроджених ідей". "Вроджених ідей немає", а людський розум на початку – tabula rasa (чиста дошка, на якій досвід пише свої письмена); • усі людські знання мають досвідне походження; • усі чуттєві якості поділяються на первинні та вторинні. Первинні - об'єктивні якості (протяжність, фігура, рух, вага тощо), вторинні - суб'єктивні (колір, запах, смак, звук тощо); • людині притаманні природні права, які є даром Божим усьому людству, - право на життя, свободу і власність; • власність - результат особистої праці людей; • саме власники становлять основу суспільного життя й держави; • "головною метою вступу людей до суспільства є прагнення мирно й безпечно користуватися своєю власністю, а головним знаряддям і засобом для цього слугують закони". У першій половині XVIII ст. в Англії домінувала філософія Дж. Локка, однак у духовному житті англійського суспільства посилилися і консервативні настрої. Одним із філософських теоретиків консерватизму був Джордж Берклі (1685 - 1753), автор класичної системи суб'єктивного ідеалізму. Народився Дж. Берклі на півдні Ірландії, освіту здобув у коледжі Св. Трійці Дублінського університету, в університеті зацікавився філософією. основні праці: "Дослід щодо нової теорії зору", "Трактат про принципи (іюдського знання", "Три розмови між Гіласом і Філонусом". Остання праця Написана у формі діалогу, учасники якого уособлюють позиції матеріалізму (Гілас) та ідеалізму (Філонус). Зрозуміло, що у цій філософській дискусії переміг Філонус. Філософ багато мандрував країнами Європи, захищав релігійну етику, здобув сан єпископа. Долаючи вади локкової концепції, Дж. Берклі запропонував ідеалістичний варіант сенсуалізму. Апелюючи до здорового глузду, він заперечив реальне існування загальних і абстрактних ідей. Він стверджував, що єдиним об'єктом пізнання можуть бути лише конкретні речі, які сприймаються чуттєвим шляхом. За Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуттів. Це і є позиція радикального сенсуалізму. Інакше кажучи, існувати для Дж. Берклі - означає сприйматися. Коли ведуть мову про безумовне існування речей, незалежно від їхнього відношення до нашої чуттєвості, то це щось незрозуміле. Реальне існування речі та її відчутність, твердив філософ, невіддільні одне від одного: "Об'єкт і чуттєвість насправді одне й те саме і не можуть бути абстраговані одне від одного". Міркування Дж. Берклі про зв'язок між чуттєвим сприйманням і існуванням предметів і явищ слушні. Факт такого існування для людини справді невіддільний від факту їх чуттєвого сприйняття, але це зовсім не означає, що речі існують лише тоді, коли вони сприймаються, що вони можуть існувати самі по собі. Кожна з речей, за Дж. Берклі, наприклад, є сукупністю різноманітних чуттєвих ідей. Зір дає мені ідею червоного, жовтого або іншого кольору. На дотик я сприймаю ідею твердого, кулеподібного. Смак дає мені ідею солодкого або кислого. Сукупність цих ідей я називаю яблуком так кожна окрема річ є лише сукупністю ідей, що даються моєю чуттєвістю Дж. Берклі вважав, що всі тіла, з яких складається всесвіт, не мають жодного існування поза нашим духом. Свою філософію Дж. Берклі розглядав як спосіб подолання скептицизму. Він наголошував, що відчуття, чуттєві речі - єдина й остання реальність, з якою ми маємо справу. Що ж до речей поза нашим чуттєвим досвідом, то будь-які абстрактні міркування про них позбавлені сенсу. Саме в цьому полягає сутність суб'єктивного ідеалізму Дж. Берклі. Філософ, безумовно, мав рацію, наголошуючи на суб'єктивному характері всіх наших відчуттів. За способом існування вони справді суб'єктивні й цілком антропоморфні. Проте це означає, що ці відчуття позбавлені будь-якого об'єктивного змісту, що вони жодним чином не відтворюють об'єктивні властивості предметів і явищ. Сучасні психологія і фізіологія нагромадили достатньо аргументів на користь того факту, що чуттєве сприйняття будується саме як процес уподібнення. Відображаючи зовнішні предмети та явища, суб'єктивна діяльність певного органа, уподібнюється певним предметним якостям, а суб'єктивний образ виникає як переживання такої подоби. Філософська точка зору, коли весь світ зводиться до суб'єктивних переживань окремої людини, називається соліпсизмом. Дж. Берклі прагне уникнути крайнощів соліпсизму. Коли йдеться про те, що тіла не існують незалежно від духу, наголошує він, "я маю на увазі не цю або ту індивідуальну душу, але всі душі, хоч якими б вони не були". Отже, світ, за Дж. Берклі, складається з певної сукупності суб'єктів, душ, здатних до сприйняття предметів і явищ. За цих умов ми стикаємося з цілою низкою проблем. Так якщо способом існування чуттєвих речей є їх сприймання, то з цього випливає парадоксальний висновок, що світ у цілому і кожна окрема річ мають щоразу зникати, тільки-но їх перестають сприймати. Аби уникнути цього парадоксу Берклі припускає існування безлічі людських душ. Якщо ж предмет чи явище не сприймаються жодною з людських душ, то вони існуватимуть у сприйнятті Бога. Отже, суб'єктивний ідеалізм Дж. Берклі доповнює ідеалізмом об'єктивним. Таким чином, Дж. Берклі визнав існування світу в трьох випадках: • коли світ сприймає людське "Я"; • коли світ сприймає "хтось"; • коли світ існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єдино можливе підґрунтя людських відчуттів. Усе вищезазначене дає підстави зробити висновок, що суб'єктивний ідеалізм Дж. Берклі нерозривно пов'язаний з релігією, вірою в Бога. Як Релігійний діяч, свою філософію він розвивав як апологетику й обґрунтування віри і засіб спростування матеріалізму та атеїзму. Основні ідеї Дж. Берклі • Існує лише те, що сприймають органи чуттів; • кожна річ є сукупністю різноманітних чуттєвих ідей: • відчуття - єдина реальність, з якою ми маємо справу; • світ складається з певної сукупності суб'єктів, душ, здатних до сприйняття предметів і явищ; • якщо предмети та явища не сприймаються людиною, то вони сприймаються Богом. Викладений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, що його у добу Нового часу репрезентував англійський філософ Девід Юм (1711 - 1776), який завершив лінію британського емпіризму. Народився: Д. Юм в Единбурзі, в родині незаможного дворянина, здобув юридичну освіту в Единбурзькому університеті, намагався займатися комерцією. У віці 26 років Д. Юм написав першу філософську працю "Трактат про людську природу". Починаючи з 1752 р., він обіймав посаду бібліотекаря юридичного товариства в Единбурзі, написав низку праць із історичної, політичної та моральної проблематики. У своїх філософських працях, найвідомішими серед яких були "Трактат про людську природу" та "Дослідження щодо людського пізнання", Д. Юм розвинув емпіричну філософію Дж. Локка. Критики Юмової філософії слушно звертають увагу на те, що він усував головне гносеологічне питання про взаємозв'язок речей та ідей, об'єктивних якостей та відчуттів. Дійсно, Д. Юм відмовлявся розглядати цю проблему. Він просто констатував факт наявності чуттєвих вражень у людській душі. Головне ж, що цікавить філософа, - це співвідношення чуттєвих вражень та ідей. Первинними Д. Юм вважав саме враження, а вторинними - похідні від них ідеї. Всі ідеї людина отримує не інакше як від чуттєвих вражень: "Ми нездатні сформувати правильну ідею про смак ананасу, без того, щоб насправді скуштувати його". Не заперечуючи об'єктивного існування причинного зв'язку, Д. Юм заперечував упевненість більшості науковців у тому, що наші поняття адекватно відображають цей зв'язок. Якщо цей зв'язок і є, то він залишав недоступним нашому пізнанню, не здатному вийти за межі чуттєвого досвідом. Ми не можемо нічого знати й про ті об'єктивні причини, які породжують нам власні перцепції (сприйняття). В досвіді ми маємо справу лише з перцепція ми, ані на крок не виходимо за ці межі. Отже, будь-які міркування про зовнішнє буття, що начебто спричинює нашу чуттєвість, так само безпідставні. Наше власне тіло й зовнішні щодо нього предмети і явища - насправді лише наше сприйняття, тому ніякого зовнішнього буття для нас не існує. Це не більше як ілюзія, яку легко зруйнувати за допомогою простого експерименту. Достатньо злегка натиснути на око, і зображення роздвоїться. А те, що сприймається - зовнішній предмет чи явище, виявить свою справжню сутність - бути лише чуттєвим образом. За Д. Юмом, жодна людина не сумнівається, що дерево, будинок і т.п. існують незалежно від нас. Проте довести це, спираючись на досвідне знання, ми не можемо, тому що у нас немає вражень зовнішнього буття. Розуму реально не дано нічого, крім чуттєвих сприймань, а знати, що поза ними ми не можемо. "Насправді, - відзначав Д. Юм, - ми ні на крок не можемо вийти за межі самих себе й не сприймаємо ніякого існування, окрім тих перцепцій, що з'явилися в межах цього вузького кола. Цей універсум нашої уяви немає жодної ідеї, крім тих, що були породжені тут." Цей вислів якнайкраще характеризує скептицизм Д. Юма. Цей скептицизм полягає у запереченні пізнаванності об'єктивного світу і зв'язків міме предметам явищами. Слід наголосити, що, на відміну від Берклі, Д. Юм не відкидав зовнішнє буття як таке, але й не визнає можливості щось знати про нього. За Д. Юмом ідея зовнішнього існування, так само як ідея причинності й необхідності, не має реального змісту, оскільки вони не даються чуттєвим сприйняттям. Єдиною підставою для них може бути віра. Свій скептицизм Д. Юм спрямовував на основні філософські поняття такі як субстанція, причина, необхідність, буття, дух. Він висловлював сумнів щодо можливості знати не тільки матерію, а й Бога. Не тільки зовнішні для нього об'єкти, а й наша власна сутність залишається нам недоступною. З позицій скептицизму Д. Юм підходив і до розв'язання проблеми релігії. Він критикував релігійні погляди за антропоморфізм, висміював релігійні обряди, забобони, віру в чудеса. Все не дає підстави визнати Д. Юма однодумцем просвітителів. За Д. Юмом, перші релігійні уявлення були викликані не споглядання природи, "але турботами про життєві справи, а також тими повсякчасним надіями й побоюваннями, які спонукають розум людини до дії". Оскільки люди схильні уподібнювати всі інші явища до себе, вони наділили невідомі причини людськими рисами. Так Д. Юм пояснює антропоморфізм перших релігійних уявлень. Персоніфікація незнаних причин, від яких залежить щастя і нещастя людини, породила в її уяві богів. Не можна вважати Д. Юма атеїстом на тій: підставі, що він критично ставився до традиційних релігій з їхніми обрядами та забобонами. Ведучи мову про негативне ставлення Д. Юма до релігії, треба визнати, що в протистоянні науки й релігії симпатії Д. Юма були на боці саме науки. У цьому випадку варто пригадати відомий вислів Ф. Бекона, що його любив повторювати Д. ІОм : філософія в невеликій дозі робить людей атеїстами, а у великій - примирює їх з релігією. В цілому ж скептичне ставлення Д. Юма до традиційних релігій ґрунтувалося на емпіризмі. Він був переконаний, що релігійні догми, віра в надприродні чудеса, потойбіччя суперечить чуттєвому досвіду і здоровому глузду. Отже, скептицизм шотландського філософа завершує емпіричну лінію в британській філософії XVIII ст. Д. Юм створив оригінальну філософську систему, підґрунтя якої становили емпіризм і феноменологія. Ця філософія справила значний вплив на подальший розвиток англійської філософської думки. Вона стала теоретичною основою майбутнього позитивізму Дж. Ст. Мілля і Г. Спенсера. Основні ідеї Д. Юма • Усуває головне гносеологічне питання про взаємозв'язок речей та ідей, об'єктивних якостей та відчуттів; • у співвідношенні чуттєвих вражень з ідеями первинними вважає враження, а вторинними - похідні від них, ідеї; • заперечує існування причинного зв'язку між предметами та явищами; • людина не може нічого знати про ті об'єктивні причини, які породжують її власні сприйняття (перцепції); • наше власне тіло і зовнішні предмети та явища - це лише наші сприйняття. Ніякого зовнішнього буття для нас не існує; • не тільки зовнішні щодо нас об'єкти, а й наша власна сутність залишається для нас недоступною. Це яскраво виражений скептицизм Д. Юма, який полягав у запереченні пізнаванності світу і зв'язків між предметами та явищами. Рене Декорт (1596-1650) - родоначальник нової філософії у Франції, автор теорії дуалізму. Основні твори: "Міркування про метод", "Основи філософії"". Народився Р. Декарт (латинізоване ім'я Ренатус Картезіус) у дворянській родині на півдні Франції, в невеликому містечку Лає, навчався в єзуїтській школі. Схоластичне шкільне викладання на все життя викликало в Декарті огиду до цієї філософії. Натомість він захопився математикою, після закінчення школи вивчав медицину та інші науки, служив в армії баварського короля. У 1628 р. Р. Декарт вирушив до Голландії, де прожив два найплідніші десятиліття. Там він написав свої головні філософські та природничонаукові праці. Першою його філософською працею був методологічний тракт "Міркування про метод". Цей твір став своєрідною програмою для нової науки, підґрунтям усього європейського раціоналізму. Філософ обстоював думку про безмежні можливості людського розуму. Метод Р. Декарт докорінно відрізнявся від наукового методу Ф. Бекона. Останній виходив із того, що лише чуттєвий досвід, експеримент може бути джерелом достовірного знання. На думку ж Декарта, джерелом достеменне знання може бути тільки людський розум, інтелект. На відміну від Р. Бекона, для якого уособленням наукового методу була індукція. Р. Декарт послуговувався методом логічної дедукції. Він одним із перших почав розрізняти інтелектуальну інтуїцію, тобто безпосереднє "бачення" розумом, і чуттєву. Важливою ознакою раціоналізму є уявлення про те, що розум людини не порожній. Він із самого початку містить у собі вічні й необхідні істини. Як і Ф. Бекон, Р. Декарт критикував схоластику, прагнув філософськи обґрунтувати новий тип наукового знання і розробити відповідний йому метод. Проте погляди на сутність цього методу в них були різні. Ф. Бекон пішов шляхом емпіризму, Р. Декарт створив систему раціоналізму. Перший сповідував матеріалізм, другий - філософський дуалізм. Основні погляди Р. Декарта  • Джерелом достеменного знання є розум; • сходження істини починається із сумніву; • сумнів - це мислення, звідси: "Я мислю, отже я існую"; • субстанція - це річ, яка існує так, що не потребує для свого існування нічого, крім самої себе; • вищою субстанцією є Бог: • Бог створив дві субстанції - матеріальну і духовну. Існування духовної субстанції не залежить від матеріальної, і навпаки. Звідси – дуалізм Декарта; • вроджені ідеї існують завжди у розумі Бога і людини, передають покоління до покоління. Такими ідеями є: "Бог існує", "число існує, "душа існує" тощо; • методом пізнання є дедукція - перехід від загального до конкретного. 3. Раціоналістичні системи Б. Спінози та Г. Лейбніца Бенедикт Спіноза (1632 - 1677) - видатний голландський філософ, учень і критик Р. Декарта. Основні твори: "Богословсько-політичний трактат", "Етика". Бенедикт Спіноза народився в Амстердамі в єврейській родині, освіту здобув у семикласній єврейській школі, вивчав латинську й давньогрецьку мови, що дало йому змогу ознайомитись із християнською теологією та схоластикою. Він висловив сумніви в істинності Талмуда, відверто виступив проти релігійних фантазій. Конфлікт із керівниками релігійної общини завершився відлученням від неї. Покинувши єврейську общину, Б. Спіноза не перейшов і до християнської церкви, понад усе цінуючи свободу й незалежність. Він почав виготовляти скло, а у вільний час вивчав філософію. Головний твір Б. Спінози в якому він систематично виклав свої філософські погляди, - "Етика". У "Богословсько-політичному трактаті" філософ започаткував наукову критику Біблії. Філософ зазнав гоніння як ворог релігії та атеїст. Б. Спіноза критикував Декарта за те, що той протиставив дух і матерію, перетворивши їх на самостійні субстанції. На противагу Декартові, Б. Спіноза створив моністичну систему. В основу цієї системи він поклав учення про єдину субстанцію і дав визначення цієї субстанції: "Під субстанцією я розумію те, що існує саме по собі й уявляється саме через себе, тобто те, уявлення про що не потребує уявлення про іншу річ". Субстанція -самостійне, ні від чого не залежне буття. Воно є причиною самої себе. Іншими словами, субстанція не має зовнішньої причини, вона детермінована лише власною природою. Такою субстанцією є Бог, який ототожнюється з природою. Людську стику Б. Спіноза прагнув будувати як об'єктивну науку. Замість осуду людських вад він прагнув наукового аналізу. Не плакати, не сміятися, але розуміти - ось суть його моральної філософії. Основні погляди Б. Спінози · На противагу Декартові, створив учення про єдину субстанцію (основу всіх речей, явищ, процесів). Цією субстанцією є Бог - природа. У цьому полягає пантеїзм Спінози; · обґрунтував принцип детермінізму як причинної обумовленості подій; · у ланцюзі причин і наслідків немає нічого довільного, випадкового, все є необхідним; · свобода - це пізнана необхідність, панування розуму над почуттями; · радість пізнання веде людину до вищої свободи; ототожнюється з природою. · Людську стику Б. Спіноза прагнув будувати як об'єктивну науку. Замість осуду людських вад він прагнув наукового аналізу. Не плакати, не сміятися, але розуміти - ось суть його моральної філософії. · Основні погляди Б. Спінози · На противагу Декартові, створив учення про єдину субстанцію (основу всіх речей, явищ, процесів). Цією субстанцією є Бог - природа. У цьому полягає пантеїзм Спінози; · обґрунтував принцип детермінізму як причинної обумовленості подій; · у ланцюзі причин і наслідків немає нічого довільного, випадкового, все є необхідним; · свобода - це пізнана необхідність, панування розуму над почуттями; · радість пізнання веде людину до вищої свободи; · розум має перевагу над чуттєвим пізнанням. Отже, Спіноза обстоював раціоналізм; · найвищою користю для людини є пізнання Бога. Саме через пізнання Бога людина може прийти до внутрішньої свободи й щастя. Готфрід Лейбніц (1646 – 1716) – німецький філософ, учений, енциклопедист. Основні твори: «Міркування про метафізику», «Теодицей», «Монадологія». Г. Лейбніц народився у Лейпцигу в родині професора моралі. Коли юнакові виповнилось 15 років, він вступив до Лейпцизького університету захопився логікою і філософією. Після закінчення навчання Лейбніц захистив дисертацію. Починаючи з 1676 р., протягом 40 років він перебував на службі герцогів Ганновера як бібліотекар, історіограф, політичний радник. Як і для попередників Лейбніца, головною проблемою його філософії була проблема субстанції. Він заперечував картезіанський субстанцій - дуалізм душі й тіла. На противагу Спінозі, Лейбніц вважав, що кожна річ має бути субстанцією. У світі стільки окремих субстанцій, скільки і відмінних речей. Ученню Спінози про єдину субстанцію він протиставив учення про індивідуальні субстанції - монади. Отже, філософ перебував позиції субстанційного плюралізму. Субстанція та її атрибут - сила необхідно пов'язані з діяльністю активною дією. Не може бути субстанції без діяльності. Звідси діяльність - головний принцип метафізики Лейбніца, який тісно пов'язаний з іншим принципом - індивідуальності. Для Лейбніца всі істоти, всі сутності, лише різні види діяльності. Сама ж діяльність - основа індивідуалізації предмету чи явищ. Субстанція завжди одинична, індивідуалізована, а кожне одиничне буття - субстанційне. Принцип індивідуальності, яким характеризується субстанція, Лейбніц пов'язує з логічним законом відмінності. Згідно з цим законом, усі речі відрізняються одна від одної. У світі немає двох безумовно однакових речей. Оскільки монади не матеріальні, а ідеальні начала речей, то філософію Лейбніца можна визначити як систему об'єктивного ідеалізму. Основні погляди І. Лейбніца  • Головним принципом філософії є діяльність; • діяльною субстанцією є одиниця буття монада - найпростіша неподільна єдність, першопочаток предметів і явищ; • монади наділені силою, тому вони є джерелом усілякого руху і саморуху; • монади не можуть виникнути або зазнати руйнування. Вони створені Богом і тому вічні; • кожна монада є мікрокосмосом, що "віддзеркалює" все буття; • взаємозв'язок монад між собою відбувається за принципом "неперестановленої гармонії" (створюючи монади, Бог пристосовує до одної); • за ступенем досконалості монади поділяються на три види: "голі монади", з яких складається неорганічна природа; "монади-душі", що становлять підґрунтя живої природи; "монади-духи", які наділені самосвідомістю і з яких утворюється моральний світ; • намагався подолати прірву між емпіризмом та раціоналізмом. Досвідне, емпіричне знання неможливе без застосування розуму. В цілому Лейбніц залишився: раціоналістом; • формулу емпіризму "Немає нічого в інтелекті, чого не було б у відчуттях" він доповнив словами "крім самого інтелекту"; • розвинув концепцію про множинність можливих світів. Бог, на переконання, створив лише один із них, але це найкращий світ; • лише у духів, як найвищих монад, характер дій набуває форми справжньої свободи. 4. Філософія Просвітництва Добою Просвітництва в Європі вважається XVIII ст. Сутність філософії Просвітництва полягає в обстоюванні вирішальної ролі освіти, науки і культури у розв'язанні всіх соціальних проблем. Характерні риса просвітницького світогляду • Обґрунтування ідеї незмінності людської природи, рівності всіх людей; • наявність низки невідчужуваних прав і свобод людини й громадянина; • відмова від теологічного способу пояснення історичного процесу; • негативне ставлення до Середньовіччя та ідеалізація Античності; • історичний оптимізм та віра в прогрес і визнання єдиних закономірностей суспільного розвитку; • великий внесок у розвиток педагогічної науки. Представники англійського Просвітництва: Антоні Шефтсбері, Джордж Берклі - ідеалістична течія; Джон Толанд, Джозеф Прістлі та ін. - матеріалістична течія. Основні ідеї матеріалістичної течії • Матерія активна, рух є властивістю матерії; • усе в світі має свою причину і наслідок; • поведінка людини підпорядкована необхідності; • священнослужителі свої вигадки видають за слово Боже. Основні ідеї ідеалістичної течії 1. Існувати - значить бути сприйнятим (Дж. Берклі); 2. мораль не залежить від соціальних умов; 3. кінцева мета суспільства - щастя людини; 4. тільки християнська релігія може забезпечити міцні моральні підвалини суспільства. Деїстичний напрямок Основні представники деїстичного напрямуОсновні ідеїВольтер (1694-1778) - філософ, поет, драматург;  Шарль Монтеск'є (1689-1755)- філософ; Жан-Жак  Руссо (1712-1778) -філософ, письменник.· Залежність суспільного буття від географічного середовища. Географічне середовище визначає державний устрій та юридичні закони (географічний детермінізм Ш. Монтеск'є); · причиною нерівності людей є приватна власність, народ має право на революції; · цивілізація забезпечує потреби тіла, а потреби духу забезпечує культура (Ж.-Ж. Руссо); · закон моральності: «чини з іншими так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою» (Вольтер).Соціалістично-утопічний напрям Основні представникиОсновні ідеїКлод Сен-Симон (1760-1825) -мислитель, соціолог, соціаліст-утопіст. Шарль Фур 'є (1772-1837) - спеціаліст-утопіст · Теорія ідеального суспільства; · плановий розвиток економіки; · праця перетворюється на першочергову життєву необхідність, дає насолоду, сприяє всебічномурозвитку особистості; · від кожного за здібностями, кожній особі за її справи; · держава перетворюється із засобу влади над людьми на засіб керування господарством. Матеріалістично-атеїстичний напря Основні представники Основні поглядиЖульєн Ламеїпрі (1709-1751) - філософ, лікар за освітою; Дені Дідро (1713 – 1784) філософ-матеріаліст; Клод Гельвецїй (1715-1771) - філософ-матеріаліст; Поль Гольбах (1723-1789) -філософ-матеріаліст.· Матерія активна, рух є зміною взагалі,критика релігії (Д Дідро); · завдання філософії - пошуки умов длядосягнення людського щастя;  · шляхом до справедливого суспільства є узгодження особистих та суспільних інтересів; · "матерія - це те, що, впливаючи на наші органи чуття, викликає відчуття" (П. Гольбах); · людина - особлива машина. · Необхідною умовою формування людини є суспільне життя (Ж. Ламегрі). 1. Філософія Нового часу, що розвивалася паралельно з наукою, з метою підвищення надійності й ефективності останньої, значну увагу приділяв дослідженню методу істинного пізнання оточуючого світу. 2. У методології Нового часу на першому плані опинилися емпіризм, раціоналізм. 3. Майже всі філософські концепції Нового часу обґрунтовували ідеї багатоякісності матерії та її нерозривного зв'язку із простором і часом. 4. Оригінальним було трактування проблем першооснови світу. Р. Декарт обстоював точку зору про матеріальну субстанцію, яка має два незалежні атрибути - протяжність і мислення. Г. Лейбніц першоосновою світу вважав духовну одиницю-монаду, а Б. Спіноза ототожнював субстанцію з Богом. 5. Французький матеріалізм XVIII ст. розвивав систему механістичного матеріалізму, висував ряд діалектичних ідей: єдності матерії та руху. Різнорідності матеріального буття. Французькі матеріалісти полемізували з представниками англійського суб'єктивного ідеалізму, які виходили з тези, що речі - це комплекси відчуттів. 6. У філософському осмисленні людини спостерігався перехід від авторитарно-теологічної орієнтації до визнання людського розуму вищим критерієм оцінювання як природи, так і суспільства. Саме у добу Нового часу Просвітницта тут була сформульована ідея: якщо середовище формує людина, то необхідно його перебудувати так, щоб воно виховувало в індивідів найкращі людські якості.

65. Середньовічна філософія мала інші завдання і цілі, ніж антична, вона невіддільна в епоху патристики від історії християнської догматики, а схоластичний період являє собою спробу примирення католицької догми з філософією. Схоластика починається з Йоана Скотта Еріугени (9 століття) і найбільш повно представлена Фомою Аквінським (13 століття). З Йоана Ерігени переривається зв'язок західної думки зі Сходом, з Фомою Аквінським знову з'являється знайомство з усіма творами Аристотеля.

Головний філософський інтерес середніх віків — арабська філософія (Аверроес, Маймонід, аль-Кінді, аль-Фарабі, Ібн Сіна) залишається в колі понять грецької перипатетики. Основними питаннями, які хвилювали середньовічних філософів, були питання доказу існування Бога, розмежування теології та філософії. Важливий диспут про універсалії — співвідношення загального і одиничного, суперечка реалістів, які стверджували існування загальних понять поза людським розумом і до одиничних речей, з номіналістами, що визнавали реальне існування лише одиничних речей. Концептуалісти (Абеляр, Іоанн Солсберійський) в суперечці про універсалії вважали, що загальні поняття не існують незалежно від окремих речей, визнавали існування в розумі загальних понять, як особливої форми пізнання дійсності.

Головний недолік середньовічної філософії — відсутність природознавства і виняткове панування абстрактних, переважно теологічних інтересів.Філософія Відродження.Еразм Ротердамський —гуманіст пізньогоВідродження Епоха Відродження відрізняється, в першу чергу, пробудженням допитливості розуму, що звертається до вивчення явищ природи, по-друге — знайомством зі справжніми творами грецьких мислителів, по-третє — реакцією проти церковного гніту. Думка, методично не підготовлена до розв'язання питань, що вимагають точності експериментального дослідження, втрачається у фантастичних образах і створює низку псевдонаук — алхімія, магія,хіромантія, які тільки наприкінці ΧVII століття втрачають ґрунт, коли в кінці XVI століття починають торжествувати істинні принципи знання. Філософське мислення цього періоду є антропоцентричним, в центрі його уваги була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а всередні віки на ідеї спасіння. Саме людина в епоху Відродження усвідомлюється не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

У філософії початок Відродження пов'язаний із іменами італійського філософа Марсіліо Фічіно і німецького кардинала Миколи Кузанського. У Джироламо Кардано, Джордано Бруно, Кампанелли, Бернардіно Окіно зустрічається поєднання геніального провидіння і схоластичного сплетіння понять (наприклад, Ars lulliana Раймунда Луллія, перед якою схилявся Бруно, шляхом механічного поєднання понять намагалася зрозуміти всю дійсність), методичних недоліків, які давали можливість людям вірити в принципи таємних наук в той час, коли основа механічного світогляду вже була висловлена Декартом, а загальна будова світу пояснена Коперником. Розвиток ренесансного гуманізму нерозривно пов'язаний з ім'ям Еразма Ротердамського. У кожен період історії людства існували свої особливості у розвитку науки, культури, суспільних відносин, стилі мислення і т.д. Все це накладало відбиток і нарозвиток філософської думки, на те, які проблеми в галузі філософії висувалися на перший план. Середньовіччя займає тривалий відрізок історії Європи від розпаду Римської імперії в V столітті до епохи Відродження (XIV-XV ст.ст.).  Виникнення середньовічної філософії дуже часто пов'язують з падінням Західної Римської імперії (476 рік н.е.), однак така датування є не зовсім коректною. У цей час ще панує грецька філософія, і з її точки зору початком всього є природа. У середньовічній філософії, навпаки, реальністю, яка визначає все суще є Бог. Тому перехід від одного мислення до іншого не міг відбутися миттєво: завоювання Риму не могло відразу змінити ні соціальних відносин (адже грецькафілософія належить епосі античного рабовласництва, а середньовічна філософія відноситься до епохи феодалізму), ні внутрішнього міропредставленія людей, ні релігійних переконань, побудованих століттями . Формування нового типу суспільства триває досить довго. У I-IV століттях н.е. конкурують між собою філософські вчення стоїків, епікурейців, неоплатоніків, і в цей же час формуються осередки нової віри і думки, які надалі складуть основу середньовічної філософії  Філософія, яка складалася в цей період мала два основних джерела свого формування. Перший з них - давньогрецька філософія, перш за все в її платонівської і арістотелівської традиції. Друге джерело - Святе письмо, повернувши цю філософію в русло християнства.  Ідеалістична орієнтація більшості філософських систем середньовіччя диктувалася основними догматами християнства, серед яких найбільше значення мали такі, як догмат про особистісну формі бога-творця, і догмат про творіння богом світу "з нічого". В умовах такого жорстокого релігійного диктату, підтримуваного державною владою, філософія була оголошена "служницею релігії", в рамках якої всі філософські питання вирішувалися з позиції теоцентризм, креаціонізму, провіденціалізму.Корені філософії середніх століть ідуть у релігії єдинобожжя (монотеїзму). До таких релігій належать іудаїзм, християнство і мусульманство, і саме з ними пов'язаний розвиток як європейської, так і арабської філософії середніх століть.  Структурно моя робота написана наступним чином: спочатку розташовується введення, що містить попередню інформацію за темою роботи, Актульність даної теми, далі йде глава 1, в якій коротко в тезах описанна філософія середніх віків, в Главі 2 акцентовано увагу на особливостях середніх століть Глава 3-робить упор на характеристиці історичного періоду, Основні положення філософії розкриваються в четвертому розділі, П'ята містить опис етапів становлення філософії, у Шостій міститься кратно основоположні ідеї, панівні в часи середньовіччя, в останньому розділі описується протистояння ідей номіналістів і реалістів. Висновок містить підсумки, підводиться над роботою і в кінці роботи міститься список використаної літератури.  . Середні століття в тезах Аж до XIV століття церковникам належить справжня монополія в галузі філософії та філософія відповідно пишеться з точки зору церкви  Філософія монотеістічна, Бог розуміється як єдине і унікальное.à Середньовічна думка завжди теоцентрічнаà все суще визначає Бог.  Ідея креаціонізму: Джерело всього сущого - Бог, Він створив світ з нічого. Весь світ - вільний дар Бога.  Принцип антропоцентризму. У греків панував принцип космоцентрізам, людина була важливий як частина цілого. У християнстві ж людина створена за образом і подобою Бога, повинен уподібнюючись Богу і в той же час він повелитель створеного Богом. Біблія стверджує, що людина здатна прийняти волю Бога як свою власну. (У греків теж була думка про те, що людина, втілюючи благу мету, через інтелект уподібнюється вищої суті).  Середньовічна філософія філологічних за своєю суттю, так як відштовхується від Біблії світ середньовіччя - світ дуалістічной (духовенство протиставлене мирянам, царство Боже - царству світу цього) Середньовічний світ, якщо його порівняти з світом античності, характеризується різними формами дуалізму. Це був дуалізм духовенства і мирян, дуалізм латинського і тевтонського почав, дуалізм царства божого і царства світу цього, дуалізм духу і плоті. І кожен з них відтворено в дуалізм пап та імператорів. (Це проблема: в Августина в «Граді Божому»). Особливості середньовічної філософіїНа відміну від античності, де істиною треба було опановувати, середньовічний світ думки перебував у впевненості про відкритість істини, про одкровення в Священному Писанні. Ідея одкровення була розроблена батьками церкви і закріплена в догматах. Так зрозуміла істина сама прагнула оволодіти людиною, проникнути в нього. На тлі грецької мудрості, як казав Х. Ортега-і-Гассет, ця ідея була абсолютно новою. Вважалося, що людина народжена в істині, він повинен осягнути її не заради себе, але заради неї самої, бо нею був Бог. Вважалося, що світ створений Богом не заради людини, але заради Слова, другий Божественної іпостасі, втіленням якої на землі був Христос в єдності Божественної та людської природи. Тому земної світ відпочатку мислився вбудованим у вищу реальність, відповідно вбудовувався в неї і людський розум, певним способом причащалися цієї реальності - в силу уродженості людини в істину.Причастя розум - це визначення середньовічного розуму; функції філософії полягають в тому, щоб виявити правильні шляхи для здійснення причастя: цей зміст і укладений у виразі "філософія - служниця богослів'я". Розум був містично орієнтований, оскільки спрямований на виявлення сутності створив світ Слова, а містика раціонально організована в силу того, що інакше як логічно Логос і не міг бути представлений.  2. У силу цього підставами середньовічної філософії були теоцентризм, провіденціалізм, креаціонізм, традиціоналізм. Опора на авторитети, без яких немислима спрямованість до традиції, пояснює ідейну нетерпимість до єресям, які виникали всередині ортодоксального богословствованія. В умовах заданості істини основними філософськими методами були герменевтичний та дидактичний, тісно пов'язані з логіко-граматичних та лінгвістично-семантичним аналізом слова. Оскільки Слово лежало в основі творіння і відповідно було загальним для всього створеного, то воно породження проблеми існування цього спільного, інакше званою проблемою універсалій (від лат. Universalia - загальне). З спробами вирішення проблеми універсалій пов'язані три філософських течії: концептуалізм(існування загального поза і всередині конкретної речі), реалізм (існування загального поза і до речі) і номіналізм (існування загального після і поза речі). У той час, коли середньовічна філософія представлялася зберігачем античних традицій (з однією з головних ідей - існування ейдосів, образів речей до речей), реалізм вважався єдино правильним підходом до пізнання того, що таке буття: появи номіналізму свідчило про розпад середньовічного мислення, а концептуалізм був поєднанням помірного реалізму з помірним номіналізмом.  Спроби вирішення проблеми універсалій відкривали можливості виявити процедури причетності земного і горішнього світів. У контексті теологічно орієнтованої культури логіка, колишня разом і інструментом філософії і самою філософією, представляла собою особливі способи споглядання Бога, що дозволяли будувати між Ним і людиною суб'єкт - суб'єктні відносини. По суті така логіка неодмінно ставала теологікой.  3. Середньовічне слово залежно від того, звідки і куди воно було спрямоване, зазнавала подвійне перетворення: втілення (Божественного слова) і развоплощеніе (при спрямованості слова від людини до Бога). Слово було найвищою реальністю саме в силу його існування в двох модусах. Світ мислився існуючим тому, що було сказано, що він існує. Сказання вело до існування, але при цьому будь-яке створене істота, залишаючись Причастям Творцю, не могло бути пасивним: річ починала віщати про себе, іншої речі середньовіччя не знало. Будь-яка річ чинності акту творення Богом - у верховним суб'єктом, була суб'єктної і відповідно особистісної.  4. Ідеї ​​суб'єктності та особистісності знаходяться в найтіснішому відношенні зі змістом втіленого Слова, що не мав аналогів у жодній з попередніх релігій і філософських умоглядів. Інкарнація (втілення) - не вселення Бога в тіло. Явище богів у людській подобі, відоме у греків, не означало їх становлення людиною. Вселяючись в тіло, боги повністю зберігали надлюдську сутність. У християнстві вочеловечение Бога включає в себе жертву, прийняту розп'ятим Сином людським, тобто передбачає внутрішні таємничі боголюдське відносини, теологічним тлумаченням яких служить вчення про Трійцю. Втілення Слова, придбання духом своєї остаточної насправді означає, що логос звільняється від спіритуалістичного характеру. Одиничність і неповторність акту спокутування призвели до включення історичного в сферу європейської думки; це додає абсолютно особливий статус середньовічної філософії як філософії історії.  Ідея воплощенности Слова означала, що зір і слух стають найважливішими органами почуттів, бачення само як умогляд - умовою філософствування.  5. Принцип креаціонізму, що лежить в основі християнського ставлення до світу, припускав, що загально-необхідне знання належить тільки Богу, отже, що виникла в античності логіка, розрахована на виявлення справжнього і помилкового судження, перестає бути рівноправною з логікою диспуту. На людському рівні роль загально-необхідного знання починає виконувати етика, мета якої полягає у пошуках регулятивов для реалізації ідеї порятунку. Вони висловлюють в ідеях самосвідомості, вчинку, совісті. як морального ставлення до вчинку, інтенції усвідомленості вчинку, особистої відповідальності. Шлях до досягнення порятунку лежав через запитування власної душі, прямо ставить людину перед Богом, тобто самопізнання розуміється як богопізнання, але скоєне певним чином: При такому самопізнанні подумки розставляються підстави мислення і підстави віри. Тому сповідь є не тільки процедура причащання Богу, але є філософствування, прикладом чого є "Сповідь" Аврелія Августина (354-430), де найбільш очевидна особиста, питальна, осомневающая позиція філософії щодо безсумнівності віри. 6. У силу акту творіння людини за образом і подобою Бога, в силу дарованої людині здібності розумного причащання Бога людина вперше розглядається якособистість, діяльність якої заснована на свободі волі. Питання про свободу волі тісно пов'язаний з питанням про Вищу благо, яким є Бог, зло, яке тлумачиться як нестача блага, і приречення (виразником цієї ідеї були Августин, Іоанн Скот Еріугена та ін Ідея приречення, однак, не стала ортодоксальної ідеєю). Сенс свободи волі зв'язувався не з підпорядкуванням необхідності, а з визначенням вчинків совістю і вільним вибором людини (Боецій, Абеляр, Бернард Клервоський, Альберт фон Больштедт, Фома Аквінський та ін.) Творець світу брав заставу для випробування духу досвідом світу у вигляді любові чи ненависті, що було тісно пов'язане з можливістю знання: чим більша любов до Бога, тим точніше знання.  7. Богооткровенность істини в Священному писанні передбачала необхідність його коментарю, який є мовна зустріч смислів Божественного одкровення і людської осягнення. У мовному діалозі, який прийняв форму диспуту, була створена можливість формування такої діалектики, поняття якої одночасно - двоосмислену - прямували на сакральне і мирське, утворюючи особливий спосіб пізнання. Людський погляд, спрямований на Бога, вдосконалюється в Його баченні. Божественний, спрямований на людину, висвічує його смертність, кінцівку. Філософствування здійснюється в момент читання авторитетного тексту або в момент його коментування, тобто воно завжди в теперішньому, де вічне торкається до тимчасового. Це не нескінченне вдосконалення в умогляді, а моментальне реагування на думку, цю думку одночасно продовжує і зупиняє, пізнає і виявляє повне незнання Філософія через коментар виявляла в собі теологічну сутність, розуміючи подвоєння сущого як загального для світу людей і як Божественного загального, від чого проблема універсалій була осередком середньовічної філософії. Характеристика історичного періоду.Соціальна неоднорідність, поява люмпенів  Економічний хаос в результаті варварських набігів  Імперія потребувала релігії, здатної згуртувати різні соціальні верстви (всі рівні перед Богом). Протягом всього періоду серед мислячих людей панувало настрій глибокого відчаю щодо справ цього світу, і єдине, що примиряло з ним, так це надія на кращий світ у майбутньому. Це почуття відчаю було відображенням того, що відбувалося всюди в Західній Європі.  I століття: час хвилювань і імператорів-тиранів. За Нерона для натхнення імператора був влаштований пожежа Риму, здійснювалися гоніння на християн, масові їх побиття, з'явилися перші християнські мученики, що призвело до співчуття багатьох громадян. У цілому гоніння тривали 250 років до правління імператора Костянтина. Християн переслідували не за проповідь соціального рівностей, не за непокору владі, а за ідеологічним принципом: християни ставили церква вища за державу і відмовлялися поклонятися імператора як божеству. До кінця I століття церква набула сувору організацію, пресвітери та єпископи все більш відділялися від звичайних віруючих.  II століття: час спокою - імператори Троян і Марк Аврелій. Церква значно зростає, формуються основні догмати.  III століття: з правління Діоклетіана починається період пізнішої Римської імперії. За Костянтина столиця переноситься до Константинополя, християнствоперетворюється в державну релігію (поступово починається гоніння на поган, при Феодосії скасовані Олімпійські ігри).  Процес зростання християнства до Костянтина, так само як і мотиви звернення Костянтина, по-різному пояснювалися різними авторами. Гібон вказує п'ять причин:  "I. непорушне і, якщо нам буде дозволено так висловитися, не терпить протиріччя старанність християн, правда запозичене з єврейської релігії, але очищене від того духу замкнутості і незлагідних, який, замість того щоб залучати язичників під закон Мойсея, відштовхувала їх від нього.  2. Вчення про майбутнє життя, удосконалене всякого роду додатковими міркуваннями, здатними надати цій важливій істині вагу і дієвість.  3. Здатність творити чудеса, яку приписували примітивної церкви.  4. Чиста і сувора мораль християн.  5. Єдність і дисципліна християнської республіки, мало-помалу образовавшей самостійне і безупинно расширявшейся держава в самому центрі Римської імперії ".  Для цього періоду характерний криза рабовласницького виробництва. Великі землевласники починають здавати землю в арендуà початок феодалізму міста занепадають, зникають гроші, підноситься село. Виникає новий тип влади, близький до східної деспотії: імператор спирається на армію, бюрократію і церква (!). Церква стає більш ієрархічна, а зміна характеру церкви до наростання незгоди, бажанням повернутися до чистої апостольської церкви, виникають єресі і розколи / Своєрідною рисою, що відрізняє період від Костянтина до Халкедонського собору (451 рік), є те, що теологія придбала політичне значення. Два питання один за іншим приводили в хвилювання християнський світ: спочатку - про природу Трійці, а потім - доктрина втілення. 325 - Нікейський собор - виробляєтьсяСимвол віри.

IV століття: остаточне торжество християнства, хрещення стає обов'язковим для всього населення імперії. Після смерті Феодосія Римська імперія розколюється на західну і східну, так як Феодосій заповів її двом синам Гнорію і Аркадію, які починають ворогувати. 24 серпня 410 року до Риму вторгаються вестготи на чолі з Алларіхом, послані Аркадієм з Візантії. До цього часу вестготи були християнами і в Іспанії утворили перше варварське королівство. Західна імперія приходить в занепад, у той час як східна імперія зміцнюється і розширює свої кордони. Однак в VII столітті і її починають турбувати араби. До X століття настає розквіт відносин з Руссю, хрещення Русі, але в XIV столітті Візантія гине під натиском турків, утворюється Османська імперія. У західній же частині кризу в Х столітті змінився справжнім розквітом з появою імперії Карла Великого (королівство Франків). 4. Основні положення середньовічної філософіїТеоцентризм - (грец. theos - Бог), таке розуміння світу, в якому джерелом і причиною всього сущих виступає Бог. Він центр світобудови, активний і творить його початок. Принцип теоцентризм поширюється і на пізнання, де на вищу сходинку в системі знання поміщається теологія; нижче її - що знаходиться на службі в теології філософія; ще нижче - різні приватні і прикладні науки.  Креаціонізм - (лат. creatio - створення, створення), принцип, відповідно до якого Бог з нічого створив живу і неживу природу, що гине, минущу, перебуває в постійній зміні.  Провіденціалізм - (лат. providentia - провидіння), система поглядів, відповідно до якої всіма світовими подіями, у тому числі історією і поведінкою окремих людей, управляє божественне провидіння (провидіння - у релігійних уявленнях: Бог, вища істота або його дії).4.1. ТеоцентризмСередньовічна філософія була нерозривно пов'язана з християнством, тому загальфілософські і християнські ідеї тісно в ній переплітаються. Основна ідея середньовічної філософії теоцентризм.  Теоцентризм - (грец. theos - Бог), таке розуміння світу, в якому джерелом і причиною всього сущих виступає Бог. Він центр світобудови, активний і творить його початок. Принцип теоцентризм поширюється і на пізнання, де на вищу сходинку в системі знання поміщається теологія; нижче її - що знаходиться на службі в теології філософія; ще нижче - різні приватні і прикладні науки.  Християнство розвиває доспілу в іудаїзмі ідею єдиного Бога, володаря абсолютної доброти, абсолютного знання й абсолютної могутності. Всі істоти і предмети є його творіннями, все створено вільним актом божественної волі. Два центральних догмата християнства говорять про триєдність Бога і боговтілення. Відповідно до першого, внутрішнє життя божества є відношення трьох "іпостасей", або осіб: Отця (безначального першооснови), Сина, або Логосу (значеннєвого і оформляє принципу), і святого Духа (животворящого принципу). Син "народжується" від Отця, Святий Дух "виходить" від Отця. При цьому і "народження" і "виходи" мають місце не в часі, так як всі особи християнської Трійці існували завжди - "предвічний" - і рівні по гідності - "честю".

4.2. Креаціонізм Згідно християнського догмату, Бог створив світ з нічого, створили впливом своєї волі, завдяки своєму всемогутності, що в кожну мить зберігає, підтримує буття світу. Такий світогляд характерно для середньовічної філософії і називається креаціонізму. (Creatio - творіння, створення).  Догмат про творіння переносить центр ваги з природного на надприродні початок. На відміну від античних богів, які були споріднені природі, християнський Бог стоїть над природою, по той бік її і тому є трансцендентним Богом. Активне творче начало як би вилучається з природи, з космосу і передається Богу; в середньовічній філософії космос тому не є більше самодостатнє й вічне буття, не є живе і істота ціле, яким його вважали багато хто з грецьких філософів.  В античній філософії вже були вироблені певні підходи у вирішенні проблеми подолання дуалізму світу і його сутності. Піфагорійці, Платон і його послідовники заклали основні методологічні засади вчення про духовну єдність світу. Але ні класики античної філософії, ні неоплатоніки не створили концепції бога - особистості. Вони трактували Єдине, як якесь первісне, яка провела з себе все буття, як абсолютно абстрактно-безособову індивідуальне. Особистісне розуміння Бога вперше дано Філоном Олександрійським.  Характеристика Бога як особи була істотним кроком уперед у напрямку християнського світогляду, але вона не давала повного подолання прірви між Богом і світом. Для подолання цієї прірви необхідно було ввести опосередковують сили. Для цієї мети Філог використовує одне з центральних понять античної філософії - поняття Логосу.  Але на відміну від античної філософії, Логос у Філона виступає як створений Богом дух, який спочатку є божественний розум. У поданні Філона про Логос не вистачало лише ототожнення його з месією - Христом. 4.3. Провіденціалізм Провіденціалізм - (лат. providentia - провидіння), система поглядів, відповідно до якої всіма світовими подіями, у тому числі історією і поведінкою окремих людей, управляє божественне провидіння (провидіння - у релігійних уявленнях: Бог, вища істота або його дії).  5. Етапи становлення середньовічної філософії.У середньовічній філософії можна виділити, як мінімум, два етапи її становлення - патристику і схоластику, чітку межу між якими провести досить важко. Патристика - сукупність теолого-філософських поглядів "батьків церкви", які взялися за обгрунтування християнства, спираючись на античну філософію і перш за все на ідеї Платона.  Схоластика - являє собою тип філософування, при якому засобами людського розуму намагаються обгрунтувати прийняті на віру ідеї та формули.5.1. Патристика (II-VI століття н.е.)

Свою назву патристика отримала від латинського слова «Патріс», що означає «батьки церкви». Відповідно це період християнських отців церкви, які заклали основи християнської, а, отже, і середньовічної філософії. Патристику можна умовно розділити на кілька періодів:  Апостольський період (до середини II століття) - час діяльності апостолів-євангелістів.  Апологетика (середина II століття - початок IV) - Апологетами називали освічених християн, що встали на захист християнства від поганської філософії. Для захисту християнства апологети вдавалися до допомоги античної і грецької філософії, використовуючи алегорію і логічні докази, намагаючись показати що вірування язичників безглузді, їх філософія не має єдності і сповнена протиріч, що християнська теологія це єдина філософія, що несе людям єдину для всіх істину. Найвизначнішими працями, що збереглися до наших днів були апології Юстина, Татіана, Тертулліана. Зріла патристика (IV-VI) - Виділяють східну (грецьку) і західну (латинську) патристику. Завдяки грецької мови східна патристика пов'язана з античною філософією сильніше західної. Найбільш відомі діячі східної патристики: Григорій Богослов, Афанасій Олександрійський, Іван Золотоустий та інші; західної: Аврелій Августин, Амвросій Медіоланський, Ієронім. Основні проблеми патристики: формування символів віри, проблема трьох іпостасей, христології, креаціонізм і інші. 5.2. СхоластикаСхоластика (від грец. «Схол» - спокійне заняття, навчання) - середньовічна вченість. Вона тісно пов'язана зі складною з VIII-IX ст. системою освіти на Заході. Разом з тим це і новий етап у розвитку духовної культури Європи, що прийшов на зміну патристики. Він базувався на святоотецької літературі, являючи собою одночасно цілком своєрідне і специфічне культурна освіта. Прийнята наступна періодизація схоластики. Перший етап - від VI до IX ст. - Попередній. Другий етап - від IX до XII ст. - Період інтенсивного формування. Третій етап - XIII ст. - «Золотий вік схоластики». Четвертий етап - XIV-XV ст. - Згасання схоластики.  Схоластична вченість на практиці являла собою ряд щаблів, піднімаючись по яких учень міг дійти до найвищих. У монастирських і церковних школах вивчали «сім вільних мистецтв». Останні ділилися на "тривіум» (від числа «три») і «квадривіум» (від кількості «чотири»). Учень повинен був спочатку освоїти тривіум, тобто граматику (латинську), діалектику, риторику. Квадривіум, як більш висока ступінь, включав арифметику, геометрію, музику та астрономію. Навчальними закладами, що забезпечували ще більш високий рівень підготовки, були університети.  Середньовічна філософія ввійшла в історію думки під ім'ям схоластики, яке вже з давніх пір вживається в номінальною сенсі як символ відірваного від реальності, порожнього сперечання. І для цього, безсумнівно, є підстави.  Головна відмінна риса схоластики полягає в тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як «служницю теології».  Починаючи приблизно з XI століття в середньовічних університетах зростає інтерес до проблем логіки, яка в ту епоху звалася діалектики і предмет якої складала робота над поняттями. Великий вплив на філософів XI-XIV століть зробили логічні твори Боеція, коментував «Категорії» Аристотеля і який створив систему тонких розрізнень і визначень понять, за допомогою яких теологи намагалися ос мислити «істини віри». Прагнення до раціоналістичного обгрунтування християнської догматики привело до того, що діалектика перетворилася в одну з головних філософських дисциплін, а розчленовування і найтонше розрізнення понять, установлення визначень і дефініцій, що займало багато уми, часом вироджувалася в великовагові багатотомні побудови. Захоплення таким чином зрозумілою діалектикою знайшло своє вираження в характерних для середньовічних університетів диспутах, які інколи тривали по 10-12 годин з невеликою перервою на обід. Ці сперечання і хитросплетіння схоластичної вченості породжували до себе опозицію. Схоластичної діалектиці протистояли різні містичні течії, а в XV - XVI століттях ця опозиція отримує оформлення у вигляді гуманістичної світської культури, з одного боку, і неоплатонічної натурфілософії, з іншого. 6. Ідеї ​​середньовічної філософії.Крім перерахованих вище положень та особливостей не менш важливо визначити такі ідеї середньовічної філософії:  Ідея заповідей: Заповіді - договір між Богом і людиною, перший список злочинів, які може зробити людина. Людині, переступили ці заповіді, буде суддею не правитель або держава, а сам бог. Лише віра, а не страх перед покаранням, не дає людині порушити їх.  Ідея первородного гріха: Адам і Єва порушили заборону Бога і спробували заборонений плід. За це вони були вигнані з Едему, але стали вільними і самостійними. Зробивши перший гріх людина довів своє право на самовизначення.  Ідея воскресіння душі: На місце віри в переселення душ приходить віра у воскресіння душі - тепер померши, праведна людина виявиться знову не на тлінній землі, а в кращому світі - Царстві Божому. Життя розглядається лише як короткочасне перебування на землі, в порівнянні з вічним життям в раю, а смерть - лише відхід з неї.  Ідея святості тіла: Свята не тільки душа, але й тіло. Христос складається з плоті і крові, як і людина.  Ідея загальної рівності: всі люди рівні, так як бог створив їх рівними, і в раю люди теж рівні. Для бога і релігії немає селянина чи короля - є тільки християнин.  Герменевтика: Пояснення та інтерпретація біблійних текстів.7. Суперечка між номіналістами і реалістами. У середньовічній філософії гостро стояло суперечка між духом і матерією, що спричинило за собою спір між реалістами і номіналістами. Суперечка йшла про природу універсалій, тобто про природу загальних понять, чи є загальні поняття вторинними, тобто продуктом діяльності мислення, або ж вони представляють собою первинне, реальне, існують самостійно. Перехід до феодального суспільного ладу був ознаменований занепадом самостійного значення філософії. Він супроводжувався витісненням багатобожжя єдинобожжям. Панівною формою релігії в Європі стало християнство, згідно з яким світ створений єдиним богом. Торжество християнства пояснювалося тим, що воно найповніше відповідало соціальним, політичним і культурним запитам феодального суспільства. У боротьбі із залишками язичництва (багатобожжя) християнство потребувало філософському способі міркування і докази, тому воно почасти засвоїло елементи античної культури, науки і філософії, підпорядкувавши їх, однак, виправдання і обгрунтування християнської релігії. Філософія майже на ціле тисячоліття перетворилося на служницю богослов'я. Богослови помістили в центр нової картини світу бога і людини як творіння його. Якщо для античного світогляду був характерний космоцентризм, то для середньовічного - теоцентризм.  Для середньовічної філософії характерний новий підхід до розуміння природи і людини. Згідно християнського догмату, бог створив світ з нічого, створили актом своєї волі, завдяки своєму всемогутності. Божественну всемогутність продовжує зберігати, підтримувати буття світу. Такий світогляд носить назву креаціонізму (від лат. Слова сreаtio, що означає "створення").  Догмат про творіння переносить центр ваги з природного на надприродні початок. На відміну від античних богів, які були як би споріднені природі, християнський бог стоїть над природою, по той бік її. Активне творче начало як би вилучається з природи, з космосу і з людини і передається Богу. У середньовічній філософії космос тому не є самодостатнє й вічне буття, яким вважали його багато хто з грецьких філософів.  Середньовічна філософія ввійшла в історію людства під ім'ям схоластики, яка з давніх пір виступає як символ відірваного від реальності, порожнього сперечання. Головна відмінна риса схоластики полягає в тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, відірвану від природи, від світу і поставлену на службу теології.  Середньовічні схоласти в Західній Європі завдання філософії бачили в тлумаченні і формальному обгрунтуванні релігійних догматів. У ХІІІ столітті теолог (богослов) Фома Аквінський (1225-1274) систематизував католицьке віровчення. Виступаючи як теоретика духовної диктатури папства Фома Аквінський у своїй системі уподібнював владу папи на Землі влади бога на небі. Католицька релігія і теологічне вчення Ф. Аквінського служили головною ідеологічноюзброєю духовних світських феодалів  Серед середньовічних філософів були серйозні розбіжності з певних питань. У цих розбіжностях своєрідно виявлялася боротьба матеріалістичної та ідеалістичної тенденцій. Суперечка між схоластами йшла про те, що являють собою загальні поняття ("універсалії"). Так звані реалісти стверджували, що загальні поняття існують реально, до речей, що вони існують об'єктивно, незалежно від свідомості в розумі бога. Проти реалістів виступали номіналісти, які вчили, що загальні поняття - це всього лише імена речей, і що вони, таким чином, існують "після речей" і не мають самостійним існуванням. У їхніх поглядах проявилася матеріалістична тенденція у філософії середньовіччя. Було б невірно думати, що в середньовічній філософії панував повний застій. Після кількох століть, протягом яких економічна і соціальна розруха, викликана навалою німецьких племен і руйнуванням Римської імперії, дійсно перешкоджала розвитку культури, економічним і творчим зв'язкам, спілкуванню народів, в ХІ-ХІІ ст. починається поступовий підйом економіки, культури і філософської думки на європейські мови переводяться праці давньогрецьких авторів, розвивається математика, з'являються твори, в яких висувається думка про необхідність вивчати не тільки сутність Бога і людської душі, а й сутність природи. У рамках середньовічної філософії починають пробиватися перші, хоча і слабкі паростки нового підходу до світу.  Отже, для середньовічної філософії характерно те, що вона носила яскраво виражений релігійний, теоцентрическим характер, а разом з цим і те, що в ній панувала схоластика. Середньовічна філософія зробила значний внесок у подальший розвиток гносеології, для формування основ природничо-наукового і філософського знання. XIII століття - характерна риса цього століття - повільне, але неухильне наростання в лоні феодалізму його розкладання, формування зачатків нового, капіталістичного ладу [6].  Розвиток товарно-грошового господарства в країнах Західної Європи викликало значне економічне пожвавлення. Зміна у виробничих відносинах, неминуче викликали певні перетворення в ідеологічній надбудові. Внаслідок цього в кінці XII ст. і першій половині XIII в. феодальні міста починають прагнути до створення власної інтелектуальної та культурної атмосфери. Міська буржуазія прагне до розвитку міських шкіл, виникнення університетів.  Філософським вираз пробудження цьому житті і розширення наукового пізнання був сприйнятий арістотелізм. У філософії Арістотеля намагалися відшукати не стільки практичні рекомендації, які могли бути використані в економічній і суспільно-політичного життя. Ця філософія стала поштовхом для вчених того часу, вимушених визнати, що августінізм вже перестав відповідати склалася інтелектуальної ситуації. Адже августінізм, що спирався на платонівські традиції, був спрямований проти природничо-наукових досліджень. Августин стверджував, що пізнання матеріального світу не приносить ніякої користі, бо не тільки не примножує людського щастя, але поглинає час, необхідний для споглядання набагато більш важливих і піднесених предметів. Девіз філософії Августина: "Хочу зрозуміти бога й душу. І нічого більше? Абсолютно нічого!" [7].  Середньовічний суперечка про природу універсалій значно вплинув на подальший розвиток логіки і гносеології, особливо на навчання таких великих філософів нового часу, як Гоббс і Локк. Елементи номіналізму зустрічаються також у Спінози, а техніка номіналістичної критики онтологізма універсалій була використана Верклов і Юмом при формуванні доктрини суб'єктивного ідеалізму. Теза реалізму про наявність загальних понять у людській свідомості був покладений в основу ідеалістичного раціоналізму (Лейбніц, Декарт), а положення про онтологічної незалежності універсалій перейшло у німецький класичний ідеалізм.  Отже, середньовічна філософія зробила значний внесок у подальший розвиток гносеології, розробивши і уточнивши все логічно можливі варіанти співвідношення раціонального, емпіричного і апріорного, співвідношення, яке стане згодом вже не тільки предметом схоластичних суперечок, але фундаментом для формування основ природничо-наукового і філософського знання.

67. Позитивізм і неопозитивізм.

У філософії позитивізм — це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічний ( релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була сформована Оґюстом Контом в 30-х роках ХІХ століття. У своїй основній праці "Курс позитивної філософії" (1842 рік) О. Конт запропонував концепцію, згідно з якої істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних інтерпретацій, які, на його думку, є безпідставними і не є істиними.

В еволюції філософії позитивізму можуть бути виділені кілька етапів.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, та інші, склався в 19 ст.. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології. Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

1. пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

2. вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

3. у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

4. вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський фізик Ернст Мах, французький математик Анрі Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт тобто відносності наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма позитивізму — неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає нову головну роль в усіх сферах діяльності. Усі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Був репрезентований німецько-американськими філософами Рудольфом Карнапом та Гансом Райхенбахом ( Представники: Бертран Рассел, Альфред Тарський, Карл Поппер, Людвіг Вітгенштейн та ін.)

68. Філософія Середньовіччя

Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий світогляд – виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн. Середньовічна філософія існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості реалізувалась як течія богословської .думки. Звідси її функціональне визначення Фомою Аквінськнм; "Філософія - наймичка богослов'я". Середньовічна філософія включає три етапи : - апологетика. - патристика - схоластика

Які ж риси притаманні філософії Середньовіччя, чим вона відрізняється від античної філософії?

1. Засилля в усіх сферах життя релігії;( Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол.Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя). 2. Схоластика як спосіб філософствування;

3. Теоцентризм;(Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль).

4. Геоцентризм;

5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої “апологетики” (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан, який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри. Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації.

Патристика — загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. Представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як споганена "першородним гріхом" Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.

Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття).

69. Філософія Просвітництва

Серед визначних французьких філософів-просвітників Вольтер, Етьєн Кондільяк, Шарль Луї де Монтеск'є, Жан-Жак Руссо стояли на позиціях деїзму. Дені Дідро, Жульєн Ламетрі, Клод Гельвецій, Поль Гольбах відстоювали матеріалістичні погляди. Англійська філософія епохи Просвітництва представлена Джоном Толандом, Ентоні Шефтсбері, Ентоні Коллінзом, Бернардом Мандевілем, німецька — Християном Вольфом, Александром Баумгартеном, Готгольдом Лессінгом.

Філософія Просвітництва, поставивши акцент на розум, успадкувала багато від раціоналізму, однак значно почерпнула також із ідей емпіризму. На відміну від раціоналістів, наприклад, Декарта, розум у просвітників не пасивне вмістилище вічних ідей спільних для людини і Бога, а є активним знаряддям перетворення життя. Це зумовлено загальним прагненням просвітників до змін, реформ суспільства і вірою в те, що, спираючись на науку, можна встановити нові розумні закони й перебудувати світ на краще.

З емпіризму, зокрема у Локка, філософія просвітництва взяла те, що необхідною передумовою розуму є опора на факти, чуттєві дані. Виходячи з цього положення просвітники таврували раціоналізм як метафізику, філософію, що не сприрається на відомості про реальний світ. За взірець наукового підходу бралася Ньютонівська механіка. Кондільяк вважав порожніми, й навіть шкідливими, абстрактні поняття на зразок буття, субстанція, сутність, атрибут, причина, свобода. Просвітники погано бачили різницю між філософією й наукою, й ставили до філософії такі ж вимоги, як до науки. В цьому відношенні вони були передвісниками позитивізму.

Поєднання ідей раціоналізму й емпіризму було в філософії епохи Просвітництва поверховим, теоретично необґрунтованим. За це її критикував Георг Гегель, звинувачуючи у відсутності глибини й оригінальності.

У своєму ставленні до релігії більшість просвітників притримувалися деїзму, тобто визнавали Бога-творця, але заперечували його втручання в перебіг подій у створеному ним світі. Їхня релігія була раціональною, узгодженою з розумом. В той же час вони виступали з критикою панівної релігії свого часу, релігії Одкровення, вважаючи її забобонами і марновірством.

Частина філософів-просвітників притримувалася атеїстичних поглядів, заперечуючи існування Бога взагалі. Просвітникам, які захоплювалися механікою Ньютона, був властивий механістичний світогляд. Світ, природа й людина для них були складними машинами, підпорядкованими лише законам природи. Філософія просвітників відкидала телеологію, тобто поняття про мету існування світу й людини, й схилялася до фаталізму, зумовленого механіцизмом. Схоластика, філософія Середньовіччя, стверджувала, що людина має свободу волі, оскільки її створив такою Бог, надавши їй можливість вибору вірити чи не вірити, тоді як механістична людина просвітників не мала такої свободи - її дії і доля були строго зумовлені законами природи.

Відкидаючи релігію, як основу моралі, просвітники виводили етичні норми із природи людини, яку вони вважали незмінною, складеною із інстинктів, схильностей та чуттєвих потреб. З природи людини вони виводили поняття про її природні права. Щодо організації суспільства, то просвітники відстоювали ідею суспільного договору. Ця ідея про те, що люди організовані в суспільство таким чином, щоб забезпечити свій захист, і з цією метою передають державі частину своїх прав, дозволяв пояснити походження держави й влади без втручання Бога.

70.Теоцентризм, креаціонізм, традиціоналізм у середньовічному світогляді. Про середньовічний світогляд є у 68 запитанні, самі гляньте)) Зараз ідем по термінах) Теоцентризм — філософська концепція, в основі якої лежить розуміння Бога як абсолютного, досконалого, найвищого буття, джерела всього життя і будь-якого блага. При цьому основою моральності служить шанування Бога і служіння йому, а наслідування і уподібнення Йому вважається вищою метою людського життя. Креаціонізм — віра в те, що світ, людина та різні форми життя на Землі створені вищою, надприродною силою. Згідно християнського догмату, Бог створив світ з нічого, створили впливом своєї волі, завдяки своєму всемогутності, що в кожну мить зберігає, підтримує буття світу. Такий світогляд характерно для середньовічної філософії і називається креаціонізм.

Догмат про творіння переносить центр ваги з природного на надприродні початок. На відміну від античних богів, які були споріднені природі, християнський Бог стоїть над природою, по той бік її і тому є Богом. Активне творче начало як би вилучається з природи, з космосу і передається Богу; в середньовічній філософії космос тому не є більше самодостатнє й вічне буття, не є живе і істота ціле, яким його вважали багато хто з грецьких філософів. Традиціоналізм- світогляд і соціально-філософський напрямок, що відстоює збереження культурних, соціальних, історичних чи релігійних традицій. При безсумнівною еволюції філософії ніхто з мислителів не вважав себе першовідкривачем нових ідей , а всього лише коментатором Святого Письма. Будь-яка форма новації вважалася гординею , цінувалися ерудиція і відданість традиціям . Філософське мислення Середньовіччя покладалося на авторитети , серед яких Біблія вважалася основним. При цьому панівною тенденцією середньовічної теології було своєрідне подвоєння світу: над світом людей і феноменів природи височить ще один світ - світ чистих понять. Загалом « потусторонній » світ інтерпретувався і трактувався як блідий символ « потойбічного » світу. Тому кожен елемент досвідченого світу є символом відповідного елемента іншого світу.

71. Трудова теорія походження людини.

Виготовлення і вживання знарядь праці, усвідомлення цієї діяльності давали людині всі зростаючі можливості активної дії на природу, поступово усували дію біологічних чинників еволюції. У цьому полягає якісна відмінність А. від еволюції органічного світу, регульованої виключно природними закономірностями. К. Маркс і Ф. Енгельс неодноразово підкреслювали, що праця, виробництво лежать у витоків історії людини і соціального об'єднання людських індивідів — суспільства. «Перший історичний акт цих індивідів, завдяки якому вони відрізняються від тварин, полягає не в тому, що вони мислять, а в тому, що вони починають виробляти необхідні ним кошти для життя». Творець матеріалістичної теорії походження людини Ч. Дарвін також надавав відоме значення трудової діяльності в А., але він не зумів оцінити її ролі як головної рушійної сили цього процесу і не зміг побачити діалектичний «стрибок» А., що ознаменував перехід від еволюції тварини до історії соціальної істоти — людини. Найбільш плідна сторона дарвіновської теорії А. полягає в синтезі даних різних наук і історичної спадкоємності поглядів попередників. Зокрема, Дарвін враховував і міркування про значну старовину існування людини, і гіпотезу про виникнення людей від розвиненої форми «чотирируких», тобто мавп.

На основі цих досліджень Фрідріх Енгельс (1820-1895) обґрунтував теорію походження людини і суспільства. Він довів, що вирішальну роль у цьому процесі відіграла праця як цілеспрямована діяльність. Початкова праця привела до того, що: а) організм предків людини почав пристосовуватися не тільки до умов середовища, а й до трудової діяльності. У процесі тривалого пристосовування організму до виконання трудових операцій у людської істоти з'явилася пряма хода, відбулася диференціація функцій передніх та задніх кінцівок, розвинулися руки, головний мозок; б) праця, яка була спільною діяльністю, обумовила появу та розвиток різних видів спілкування, членороздільної мови як засобу спілкування і передачі трудового та соціального досвіду; в) завдяки трудовій діяльності утворилися виробничі відносини. Люди не можуть виробляти матеріальні блага, не об'єднавшись між собою. На основі виробничих відносин з'являються різноманітні ідеологічні відносини, форми суспільної свідомості і відповідні установи й організації. Це означало, що формувалося людське суспільство. Ця схема задовольняє певною мірою наукову допитливість, хоча, без сумніву, потребує уточнень і є відкритою для нових висновків антропологів, археологів, істориків, інших спеціалістів.

72. Релігійна концепція походження людини

Божественна теорія походження людства або Креаціонізм (Теорія Розумного Створення або Розумного Замислу). Ця група теорій містить дуже багато інтерпретацій, зупинимося лише на самих основних. Прихильники Ортодоксального Креаціонізму вважають, що описання творення людини повністю відповідає тексту Святих Писань – Біблії, Корану, Танаху та інших. Теорія Розумного Замислу говорить, що людину та світ створив Бог, але Святі Писання не є підручниками з історії, і тому творення людини описане там потрібно сприймати алегорично. Цікаво, що ще Отці Церкви IV – VIII ст. не відносились до подій описаних в книзі Буття буквально, так само пояснювали Тору рабини та мусульманські богослови Коран. Божественна теорія походження не є науковою, вона більше належить до царини богослов’я та філософії.

За міфологією, боги створили людину з певних матеріалів. Найчастіше фігурує «глина». Деякі народи Африки виводять себе від комах. Існують міфи й про походження від мавп, а також такі, що стверджують навпаки, що мавпи й інші тварини – це здичавілі люди. В Корані також говориться про «глину» як матеріал для створення Адама. І тут треба мати на увазі, що, можливо, у випадку певних матеріалів ми маємо справу з якимись дуже алегоричними символами, які просто ще не піддані ретельній дешифровці, а у випадку тварин – з інформацією про еволюцію тонких тіл людини , які вивчає валеологія. В будь-якому випадку, кожен такий міф – дуже цікава інформація, по ньому можна встановити, принаймні, рівень тієї чи іншої культури, а він – у тому, як суспільство готувало людину для сприйняття й розуміння матеріалу міфу. Всі міфи, в яких говориться про походження людини, вчені так і називають «антропологічними».

Проте стародавній світ залишив нам ще одне письмове джерело, принципово відмінне від усіх інших. Це – Біблія, перші глави якої оповідають про створення людини. Це – коротке, конспективне оповідання, назване одним з дослідників «Божественним протоколом». Її не можна трактувати буквально. Історично склалося чотири варіанти її трактовки: буквальний, алегоричний, символічний і аналогічний. Щодо конкретних методик творення в Біблії інформація відсутня – це джерело не є науковим трактатом, воно просто повідомляє про факт. Так Біблію й треба розуміти і не вимагати від неї більше, ніж те, що в ній є. Але все ж мусимо хоча б у кількох словах торкнутися питання про науковість відомостей, які знаходимо в Біблії.

66.Основні школи, напрямки, течії, ключові характеристики і видатні представники філософії ХХ століття.

Основна риса розвитку філософії XX століття - плюралізм шкіл, напрямків; поява нових, нестандартних (некласичних) ідей і концепцій. Причина цьому, можливо, демократизація громадського життя, ріст ступеня свободи особи. Воля є каталізатором творчості, а творчість - це завжди розмаїтість.

Основні напрямки філософії XX століття Сієнтизм (Від лат. Sciens - наука) - світогляд, який позитивно оцінює соціальні наслідки НТР, вважає головним завданням філософії - обслуговування бурхливого розвитку науки. Найбільш відомі в цьому напрямку різні школи позитивізму неопозитивізму Ірраціоналізм Негативна світоглядна реакція на НТР, усвідомлення нерівномірності технічного і духовного прогресу; констатація духовної кризи, песимістичні прогнози майбутнього. В центрі філософії - людина - загублена і "занедбана" в сучасному технічному світі. Основні школи: Психоаналіз, Неофрейдизм, Філософія життя, Екзистенціалізм.

Філософія життя - ірраціоналістнчна філософська школа, в центрі якої поняття "життя", як цілісна реальність, не тотожна ні духу, ні матерії. Світ розглядається як єдина духовна істота. Це трактування протистоїть раціоналізму і механізму в поясненні сутності буття. Головним завданням філософії вважається приречення точки зору розуму, (розум може пізнати лише статичному, нерухоме, просте). Головний метод осягнення життя - інтуїція - вид інтелектуальної симпатії, шляхом якого приносять усередину предмета, щоб злитися з тим, що є в ньому єдиного, і, отже, Невимовного. Так визначає інтуїцію Анрі Бергсон і називає дві умови інтуїтивного пізнання: (1) відмова від усякого інтересу, від відношення до корисної дії; (2) величезна напруга волі, необхідна для того, щоб злитися з "життєвим поривом".

Представники цієї школи:

Фрідріх Ніцше (1844-1900) - німецький філософ, поет, основні роботи: "По той бік добра і зла", "Так говорив Заратустра*. Анрі Бергсон (1859-1941) - французький філософ, лауреат Нобелівської премії; праці: "Творча еволюція", "Сприйняття мінливості". Вільгельм Дільтей (1833-1911) - німецький філософ, історик культури. Життя трактує як спосіб буття людини, культурно-історичної реальності.

Психоаналіз (фрейдизм, неофрейдизм) - психологічна і філософська концепція, яка вважає основою буття людини поле несвідомого. Засновник цього напрямку - австрійський психіатр, психолог Зигмунд Фрейд (1856-1939) запропонував оригінальне трактування сутності, структури свідомості і причини вивчення людини (антропологічні принципи) і людської культури. Рушійним фактором психіки, а значить людини і суспільства в цілому, Фрейд уважав енергію несвідомих психосексуальних потягів. У структурі свідомості 3. Фрейд виділяє три підструктури. Найбільш архаїчна безособова, цілком несвідома частина - "ВОНО" - резервуар психологічної енергії, "киплячий казан" потягів, які прагнуть негайного задоволення. Ця частина психіки позбавлена контактів із зовнішнім миром і не знає різниці між зовнішньою реальністю і суб'єктивною сферою. Друга психічна структура - "Я" - (Ego) -посередник між зовнішнім світом і "Воно", потягом і задоволенням. "Я" керується не принципом задоволення, а вимогою реальності, стримує ірраціональні принципи "Воно" за допомогою різних захисних механізмів. Третя психічна структура "Понад - Я" (Super - Ego) виступає як джерело моральних установок індивіда, функціонує здебільшого несвідомо, проявляючись у свідомості як совість (почуття страху, провини, депресії, неповноцінності і т.п.).

Феноменологія як особливий напрямок у філософії пов'язана з ім'ям Едмунда Гуссерля (1856-1938), який вважає предметом філософії царство чистих істин, апріорних змістів. Пізнання розглядається як потік свідомості, внутрішньо організований і цілісний, однак відносно незалежний від суб'єкта пізнання і його діяльності. Вихідним пунктом феноменології було вивчення позадослідних, позаісторичних структур свідомості, які забезпечували його реальне функціонування і збігались з ідеальними значеннями, вираженими у мові і психологічних переживаннях. Феномени - ідеальні сутності, зміст. Феноменологія - метод безпосереднього, інтуїтивного розгляду цих сутностей. У феноменах Гуссерль виділяє різні шари: язикові оболонки; різноманітні психічні переживання; предмет, мислимий у свідомості; смисл - інваріантну структуру і зміст мовних висловлень. Для феноменології характерний гостра критика позитивізму, усвідомлення духовної кризи сучасності.

Персоналізм (від лат. persona - особистість) - теїстичний напрямок у сучасній філософії, який визнає особистість первинною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а увесь світ проявом творчої активності верховної особистості -бога. Представники: Н .А. Бердяев, Л. Шестов, Б. Боун, У. Хокинг, Е. Брайтмен, P. Т. Флюеллінг, П . Ландсберг, М. Недон-сель, П. Рікер, Е. Муньє, Ж. Лакруа. В основі світогляду -плюралізм - визнання множинності існувань, свідомостей, волі, особистостей. Особистість розглядається як основний прояв буття, у якому вольова активність, діяльність сполучається з безперервністю існування. Джерела особистості все ж коріняться в єдиному початку - богу. Е. Муньє вважає християнське вчення про особистість основою революційного перевороту в житті людства, який дозволяє створити "суспільство особистостей", подібне до християнської громади. Оскільки особистість, відповідно до персоналізму, перебуває у ворожих відносинах з дійсністю, життя особистості починається з того, що вона ламає контакт із середовищем; вона повинна піти в себе, "зосередитися". Внутрішні властивості особистості: "покликання", інтимність, повинні охоронити особистість і суспільство, як від тоталітаризму, так і від індивідуалізму, об'єднати особистостей між собою. Головним способом самоствердження особистості виступає внутрішнє самовдосконалення.

Екзистенціалі́зм або філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору. Визначальні риси екзистенціалізму: 1. на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; 2. особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; 3. поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; 4.вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; 5.існування людини тлумачиться як драма свободи;

Екзистенціалізм також розглядають і в ширшому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, Андре Жид, Альбер Камю, Андре Мальро, Жан Ануй, Жан-Поль Сартр

73. Конечність людського буття. Проблема смислу життя людини.

Одним із могутніх, можна сказати майже абсолютних, обмежень для людини постає смерть.

Конечність надає людському існуванню сенсу оскільки робить людське життя визначеним, завершеним. Не можна сказати, щоби невизначена за часом тривалість була зовсім позбавлена сенсу, але в своїй реальності людина у багатьох відношеннях постає кінцевою, обмеженою. Для людини питання про безмежність постає, як ми це вже бачили при розгляді проблеми свободи, не в плані відсутності будь-яких меж, а в плані існування можливостей для їх подолання та розширення.Якби ми були безсмертні, то могли б спокійно відкладати кожен свій вчинок на безмежний час. Але перед обличчям смерті як абсолютного й неминучого кінця, як межі наших можливостей, ми зобов'язані максимально використати відведений нам час, не втратити жодної можливості наповнити життя сенсом і змістом. У підвалинах сенсу людського існування лежить принцип незворотності, він накладає на людину відповідальність за свою долю, робить цю відповідальність невідворотною.Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним моментом і чинником людського життя. Це значить, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть, але ця завершеність передбачає існування зв'язків, що виводять це ж обмежене життя за його власні межі, у певну неперервність та тривалість вищого та ширшого плану.Окреме життя набуває значущості лише тому, що існують інші життя, що із смертю окремої людини не зникає людство, а в разі останньої події - не зникає та лінія всесвітніх зв'язків, у межах яких життя стало можливим та здійснилося, і т. ін.Наведене міркування дозволяє розглядати смерть та безсмертя у органічній єдності, і, окрім того, розглядати їх на різних рівнях та в різних проявах.По-перше, слід мати на увазі те, що смерть не постає зовнішнім у відношенні до життя явищем, яке, як інколи здається, раптово та ззовні вривається у життя; вмирати може лише те, що живе, а тому все людське життя супроводжується моментами незворотності та вмирання. Наприклад, ми не можемо повернути тих подій, які вже відбулися та відійшли від нас у часі; І біологічно наше життя супроводжується народженням нових клітин в організмі та відмиранням старих. У цьому плані смерть постає як припинення усіх припинень, як остаточне припинення нашого життя у певних його якостях.По-друге, навіть біологічно ми стикаємося не лише зі смертю, а Різ моментами безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично (гени не зникають доти, доки існує даний вид живих істот), частково безсмертні у своїх дітях, а частково - взагалі у всякому живому, органічному процесі.Проте, ми чудово розуміємо, що такого роду безсмертя нас може тішити мало, оскільки нас не стільки хвилює питання про живе як таке, скільки про своє особисте, індивідуальне життя, тобто для нас питання про безсмертя звучить у варіанті запитання Л. Толстого: "А чи залишиться щось у світі після припинення мого фізичного існування?".Тому, по-третє, питання про смерть та безсмертя обертається для нас питанням про природу та долю в нашому єстві того, що перевершує фізичне. Тобто, йдеться про безсмертя душі. В історії людства відомі різні варіанти тлумачення питання про долю людської душі: атеїзм, матеріалізм та натуралізм, як правило, не визнавали і не визнають ні душі, ні можливості її існування поза конкретним тілом. Різного роду релігії, навпаки, наполягають на безсмерті душі та неминучості її певної відплати за наміри та вчинки після припинення фізичного існування певної людини. Нарешті, існують концепції перевтілення душі, згідно з яким вона є безсмертною, але реально може діяти лише у з'єднанні із тілом, тому після смерті останнього відроджується в іншому тілі, несучи із собою всю інформацію про попереднє життя і спокутуючи їхні провини. Як свідчать численні опитування громадської думки, більшість людей у розвинених, цивілізованих країнах вірить у те, що душа не вмирає разом із тілом, а тому вірить і у те, що вчинене у земному житті буде позначатися на її подальшій долі. Слід сказати, що у концепції безсмертя душі та посмертному відродженні людини не так вже й багато фантастичного; принаймні, сьогодні, коли генна інженерія впритул підійшла до здійснення клонування живих організмів, ця концепція взагалі набуває досить конкретних окреслень. Сучасна інформатика вже сьогодні має можливості зберігати невизначено тривалий час інформаційний еквівалент певної особистості; хто знає, можливо це є одна із перспектив реального досягнення особистісного безсмертя? Можливо, згодом цей інформаційний еквівалент особистості можна буде "прищеплювати" конкретним людям (особливо — нащадкам).По-четверте, незрівнянно повніше індивідуальне існування увічнюється у творіннях культури, де творець проявляється з усіма особливостями свого мислення, почуттів, світосприйняття, темпераменту, переплетіння свідомого та несвідомого та ін. На сьогодні саме культурно-історичний процес розвитку людства здатний вже виводити людину за її земного життя за межі свого індивідуального та конкретно-історичного існування і включати у діалог із особистостями минулого, передавати естафету людям майбутнього.Окрім цього можна назвати ще й такі виявлення безсмертя:історичне, яке внаслідок незворотності минулого робить унікальним те місце, що його займає кожна людина в історичному процесі життя;соціальне, що постає як реальність впливу життя людини на думки і вчинки своїх сучасників і прийдешніх поколінь.Отже, людина є єдністю вічного і тлінного, скінченого і нескінченного. Як жива істота людина не може не жахатися смерті, не відчувати страху перед нею, проте реальне осмислення феномену людини дозволяє стверджувати, що смерть не постає для людини явищем виключно негативним.Ще давньогрецький філософ Епікур у свій час стверджував, що людина повинна дякувати богам за те, що нікому не надано насильно утримати її в цьому житті. Відомо й те, якої величі набуває в людській духовності феномен людської самопожертви, особливо тоді, коли він здійснюється заради інших людей. Людина причетна і до смерті, і до вічності; останнє засвідчує саме той момент, який ми вже відзначали неодноразово: життя (і буття) людини не можна звести до життя її організму. Прагнення безсмертя, боротьба за нього постає показником того, наскільки людина спромоглася фактор своєї причетності до вищого і вічного реалізувати в практичному плані, наскільки вона засвоїла природне, в тому числі - і в собі.У кінці XX ст. проблема смерті людини виявила себе у кількох нових аспектах: це є проблеми тонування людини (відтворення генетичного "двійника" людини), проблема "евтаназії"("щасливої смерті"). Про клонування вже згадувалось, а "евтаназія " пов'язана із питанням про те, чи можна людині, що страшенно страждає від болю, проте точно доживає останні дні, допомогти піти із життя безболісно? Як з'ясувалося, на це питання не існує єдино можливої правильної відповіді; з одного боку, якщо "евтаназію "узаконити, навряд чи хто дасть гарантію того, що її не будуть використовувати зі злочинними намірами, з іншого боку, в разі її узаконення зникнуть стимули пошуку інших шляхів боротьби із передсмертним стражданням. У той же час не можна робити і тих, хто страждає, бранцями прогресизму. Деякі країни сьогодні схильні узаконити "евтаназію", проте інші рішуче наполягають на її забороні. Врешті, якщо ми визнаємо право людини розпорядитися вчасним життям, то. напевне, повинні визнати і лише її право вирішувати питання про "евтаназію ". Все інше—питання про соціальні, моральні, релігійні, сімейні наслідки такого вирішення — вирішується суспільством в залежності від його стану та рівню розвитку. Але останнє, як відомо, інколи може значно перевершити право окремої людини.Як бачимо, залежно від того, на якому рівні розглядають природу людини, формуються ті чи інші уявлення про смертність, безсмертя і комплекс пов'язаних з ними моральних проблем.З питанням про смерть та безсмертя органічно пов'язане і питання про сенс людського існування. З усвідомленням себе в якості особистості, а тим більше - індивідуальності, людину починає хвилювати питання: чи є у процесі людських народжень і смертей якийсь вищий сенс, ніж просто продовження тваринного життя у зміні популяцій. Людина на деякий час може забути про це питання, зануритись у щоденні турботи, віддатися справам —громадським, особистим, професійним. Але повністю звільнитися від питання про сенс життя вона не може, бо, вчасне, не вона ставить це питання, а саме життя ставить його перед людиною (особливо — в ситуаціях вибору) і змушує її відповідати на нього - і то не лише словами, а й вчинками Отже, знаходження сенсу буття — це питання не лише самопізнання людини, а її самоздійснення.Питання про сенс буття — це питання про існування у людини таких життєвих цінностей, орієнтирів, ідеалів, принципів, під які вона може підводити більшість ситуацій або вирішень, з якими стикається у житті. Якщо певне конкретне явище узгоджується із названими провідними життєвими орієнтирами, людина бачить у ньому сенс; якщо входить у зв'язок із ними, проте, за змістом їм суперечить, людина його не приймає, відкидає, засуджує; якщо ж таке явище взагалі не стикується із життєвими орієнтирами, воно постає для людини як безглузде, позбавлене сенсу.Таким чином, питання про сенс передбачає наше вміння оцінювати реальні події та явища власного життя, тобто вміння оперувати як стратегічними життєвими цінностями, принципами та орієнтирами, так і знаннями про життя, дійсність, людину. В сенсі, тим більше—сенсі життя, концентруються найперші людські цінності і прагнення, в ньому людське життя постає сконцентрованим, цілісним. Ось чому найпростішою відповіддю на питання проте, в чому полягає сенс життя, може слугувати така: у таму, за що ви згідні віддати своє життя. Стає також зрозумілою і теза одного кіногероя: знати відповідь на питання про сенс життя, це всеодно, що знати дату своєї смерті. Тут ціна життя та сенс ототожнюються, а смерть постає лише як остаточне засвідчення такої ціни. Але, окрім цього, в даному вислові проблискує ще й такий момент: поки життя триває, воно постає відкритим майбутньому, і, отже, лишається можливість здійснення вчинків, що можуть подати все життя дещо в іншому ракурсі. Звідси випливає досить поширена теза про те, що виший сенс людського життя полягає в пошуку та продукуванні сенсів.Звідси стає зрозумілим, що сенс—це виключно людське явище. Коли людина вміє його вбачати у дійсності, ним оперувати, вона йде попереду стихійних процесів життя, принаймні, претендує на те, щоби взяти своє життя у своє свідоме вирішення та врегулювання. Ясно також і те, що поза людиною з її життєвими прагненнями, інтересами, жаданнями сенсу не існує, а тому стає зрозумілою філософська теза про те, що саме людина наділяє дійсність сенсами, хоча сама ця дійсність постає умовою і підставою для смислового відношення.Звичайно, далеко не кожна людина ставить та вирішує питання про сенс свого життя, але реально воно все одно вписується у певний образ людського самовиявлення. Тому можна виправдано стверджувати: якщо ми самі не дбаємо про сенс свого життя та не реалізуємо його, то його за нас буде реалізовано—чи то стихією життя, чи то іншими людьми. Філософія ж однозначно наставляє нас на те, щоби ми були гідними дарованого нам випадку нашого життя і розпорядилися ним належним чином, тобто—із думкою про сенс, життєві вчинки, відповідальність, реалізацію себе і своєї свободи.Творчість і свобода надають сенсу видам людської діяльності і є передумовами самореалізації особистості. Прагнення здійснити сенс життя є основним мотивом людської поведінки, який не виводиться з інших потреб, а навпаки - визначає їх. Він притаманний усім людям і є рушійною силою розвитку особистості.=Висновки=Людське буття настільки складне, розмаїте, варіативне, що це дає можливість розуміти людину як мікрокосм, як своєрідне зосередження, фокусування потенцій світу, виведення їх у виявлення та окреслення з найбільшою повнотою і виразністю.Зазначені характеристики людини пов'язані з її біологічною неспеціалізованістю, а отже — універсальністю, унаслідок яких людина постає суб'єктом історичного процесу. Основою специфічно людського способу самоутвердження у світі постає людська діяльність, спрямована на створення сфери соціокультурних процесів. У цій діяльності людина набуває власне людських якостей, проявляючи водночас свої сутнісні сили та багаторівневу складність своєї природи.Людська індивідуальність є вищою сходинкою у людському самовдосконаленні. Формування індивідуальності передбачає певну орієнтацію у цінностях людського буття, серйозне ставлення до питання про смерть, безсмертя та сенс життя.

74. Ключові питання, принципи і категорії антропології.

Антрополо́гія (грец. ανθρωπος — людина, λογος — слово) — біологічна наука, що вивчає тілесну природу людини, її походження і подальший розвиток, близько стоїть до суспільних наук, також наука про походження й еволюцію людини, утворення людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини. Як самостійна наука сформувалася в середині 19 століття.Поняття антропології в спеціальному і широкому значенні Загальної, комплексної науки про людину не існує. Є велика кількість конкретних, спеціальних наук, що вивчають людину в певній проекції, створюють ідеальні моделі окремих сторін багатогранного феномена людини. Але ці моделі існують самі по собі, не перетинаючись і нб з'єднуючись. У сучасних умовах існує практична необхідність інтеграції наук про людину в єдину комплексну дисципліну - людинознавство, чи антропологію. Термін «антропологія» у науці закріплений за дисципліною, що вивчає природне походження людини та її рас, мінливість будови тіла людини у часі і територіально. Антропологія включає три розділи: вчення про походження людини (антропогенез), морфологію людини і етногенез (расознавство). Це антропологія у вузькому, спеціальному розумінні слова. У XIX ст. Л. Фейєрбах ввів у філософію антропологічний принцип: категорія людини була обгрунтована ним як головна категорія нової філософії. Він писав: «Нова філософія перетворює людину, включаючи і природу як базис людини, в єдиний, універсальний і вищий предмет філософії, перетворюючи, отже, антропологію, у тому числі і фізіологію, в універсальну науку». Антропологія в розумінні Л. Фейєрбаха є універсальна наука про людину, яка включає комплекс людинознавчих знань. З антропологічного принципу беруть початок філософські концепції, автори яких вважають поняття «людина» в якості основної світоглядної категорії та на її основі розробляють систематичні уявлення про природу і суспільство. У Росії послідовником антропологічного принципу у філософії був М. Г. Чернишевський. Найбільш повно і докладно антропологічний принцип був реалізований М. Шелер в розробленій ним філософської антропології. Філософська антропологія як гуманістична філософій Основоположник філософської антропології М. Шелер вважав, що всі основні проблеми філософії можна звести до питання, що є людина. На відміну від філософських вчень про людину, в яких він аналізувався як залежна частина якогось цілого (природи, суспільства), філософсько-антропологічне вчення розуміє людини в її тотальності і самоцінності, як творчу та вільну особистість. Філософи-антропологи ставлять завдання вироблення принципів, керуючись якими можна було б захистити гідність і свободу людини. М. Шелер у філософській антропології бачив головну науку про сутність людини, його метафізичної природі, про сили і здібності, які рухають їм, про основні напрями і законів його біологічного, психічного, духовного і соціального розвитку. «Задача філософської антропології, - писав М. Шелер, - точно показати, як з основної структури людського буття ... випливають усі специфічні монополії, звершення й справи людини: мова, совість, інструменти, зброя, ідеї справедливого й несправедливого, держава, керівництво, образотворчі функції мистецтва, міф, релігія, наука, історичність та громадськість ». Філософська антропологія повинна була стати фундаментом не тільки філософії, але і будь-якого знання про людське життя в цілому. Нова філософія повинна була з'єднати конкретно-наукове вивчення різних сторін і сфер людського буття з філософським осмисленням: осягнути людське в людині, його справжнє ядро, його вільну і творчу сутність, створити цілісний образ людини. При цьому вона не вторгалася в теорії конкретних наук про людину, а критично осмислювала їх межі та можливості. Вчення філософської антропології про людину має фундаментальне значення для сфери освіти та педагогічної діяльності. Цілісний філософський образ людини, можна розглядати як ідеал освітньої системи, конкретізіруемий щодо її головного суб'єкта - розвивається особистості людини. Проте цей образ неможливо прямо запозичувати з робіт філософів-антропологів, він повинен бути вироблений спільними зусиллями представників різних наук, і в першу чергу філософами, культурологами, соціологами, етнографами, педагогами, біологами, психологами, істориками. Поняття педагогічної антропології Поняття «педагогічна антропологія» у науковий обіг ввів К. Д. Ушинський. Він використовував його при обговоренні питань про педагогічній науці та практиці підготовки педагогів. К. Д. Ушинський обговорював питання про статус педагогіки, про те, чи є спеціальна наука виховання. Він вважав, що педагогіка, поряд з медициною та політикою, не може бути названа наукою в строгому сенсі слова, оскільки своєю метою має практичну діяльність, а не світ явищ природи чи людської душі, К. Д. Ушинський називав педагогіку мистецтвом, а не наукою виховання. З цього випливало, що «педагогіка не є зібрання положень науки, але тільки збори правил виховної діяльності». У цьому сенсі, вказував К. Д. Ушинський, педагогіка відповідає терапії в медицині. Але як було б безглуздо для медиків обмежитися вивченням однієї терапії, так було б безглуздо для вихователів обмежитися вивченням однієї педагогіки як зібрання правил виховання. «Не можемо ми назвати педагогом того, - писав К. Д. Ушинський, - хто вивчив лише кілька підручників педагогіки і керується у своїй виховній діяльності правилами і настановами, поміщеними в цих« педагогіка », не вивчивши тих явищ природи й душі людської, на яких ... засновані ці правила і настанови ». Автор відрізняє «педагогіку у великому сенсі, як збори знань, необхідних або корисних для педагога, від педагогіки у тісному сенсі, як збори виховних правил». Головним для педагогічного антрополога є питання про сутність людини і її утворення. На думку О. Больнова, цю сутність не можна розуміти як незмінну і задану на всі часи: педагогіка не повинна орієнтуватися на завершену картину людини, так як це закриває їй погляд у майбутнє. «Відкритість" сутності людини - світоглядна основа свободи дій для вихователя. Навчання та виховання визначаються як категорії людського буття і поза людиною не мисляться.Антропологічний погляд на освіту повинен створити новий тип педагогіки. Її головним завданням має стати розуміння сутності виховання з позицій філософської антропології. Для педагогічної антропології «відкритим питанням», як вважав В. Лох, стає процес виховання, і вона повинна зрозуміти виховну обумовленість людини. У розумінні І. Дерболава, педагогічна антропологія - це одна з наукових дисциплін в системі наук про навчання і виховання людини, свого роду теорія педагогічної діяльності. Вона вивчає і обгрунтовує можливості виховання взагалі. Крім педагогічної антропології мають право на існування дидактика, методика. Педагогічна антропологія не досліджує конкретні педагогічні проблеми, а виступає як методологія наук про виховання. У той же час педагогічна антропологія узагальнює біологічні, психологічні, соціологічні дані про буття людини в освітньому процесі. Представляється доцільним систематизувати та узагальнити основні ідеї і досягнення педагогічної антропології: 1. Розуміння освіти як невід'ємної ознаки людського буття, як спрямованого процесу становлення та самостановления людини. Примітно, що виховання у педагогічній антропології розуміється не як функція суспільства, держави, а як атрибут людського буття. 2. Виведення цілей і засобів освіти з сутності людини, цілісний образкоторого розкривається у філософській антропології. 3. Пронизанность антропологічним принципом усіх конкретних наук про людину, включених до сфери виховання, розуміння їх як регіональних антропології (історичної, економічної, біологічної, психологічної, соціальної і т.п.). 4. Значне розширення крута традиційних понять педагогіки, включення у категоріальний апарат педагогічної антропології нових понять, що відображають людську сутність і сферу особистісних відносин. Назвемо деякі з них: «життя», «свобода», «сенс», «совість», «гідність», «творчість», «духовне планування», «віра», «надія», «подія», «зустріч», «криза», «пробудження», «ризик», «трагедія», «антропологічне простір», «антропологічне час», «самостановления». 5. Опис конкретних умов і механізмів виховання з антропологічних позицій, з позицій «детоцен-тризму». 6. Відкриття діалогічної природи процесу виховання (М. Бубер). 7. Визначення дитинства як найціннішого періоду людського життя; дитина у педагогічній антропології не тільки ступінь онтогенезу; він є ключем у розумінні сутності людини.

75. Духовний і фізичний вимір буття людини і суспільства.

У філософському досвіді збагнення духу, духовності склалася і продовжує розвиватися традиція їх осягнення в бутті, в індивідуальному духовному досвіді, тобто, за висловом Миколи Бердяева, шляхом усвідомлення змісту, охоплення змістом. Зміст найрельєфніше зафіксовано у релігії, мистецтві, мові. Змістові контури духовності виступають як здатність і потреба орієнтуватися на вищі, універсальні цінності Істини, Добра і Краси в їх єдності. В такому розумінні духовності виявляється деякий ідеал, до якого прагне людина та людство в духовному самовдосконаленні. Але чи дійсно тут виявляється справжня суть духовності? Для релігії відповідь очевидна. Цінності — Істина, Добро і Краса абсолютні, мають божественне походження та основу. Але на чому може стояти така впевненість за межами релігії і взагалі, чи можливо? Сумніви зважувалися на користь виправдання релігії і на користь пошуку природних буттєвих основ загальнолюдської системи цінностей. Сам факт втрати універсальною системою цінностей життєвої актуальності та загальнозначимості веде людство до реальної загрози самознищення. І це, мабуть, найбільше явно свідчить про дійсність і безумовну значимість цінностей Істини, Добра і Краси, а отже, і про дійсність того типу духовності, що орієнтований на них. Система цінностей всеосяжна, охоплює життя в усій його повноті, насиченості, глибині, відкриває в ній щось вічне. Отже, і справжня духовність зв'язана з прагненням охопити життя в усій його повноті, вийти за утилітарно обмежені рамки повсякденності, зустрітися з вічністю. Духовність, будучи зв'язана з глибинним усвідомленням свого буття, його змісту, мети, вищого блага, виступає основним принципом самобудівництва особи та суспільства, необхідною умовою вільного, творчого і відповідального ставлення до індивідуального та громадського життя. Визначений зміст, закріплений за поняттями дух, духов не відображається в мові. Мови світу, зокрема українська, російська, використовують поняття дух у багатьох значеннях: фізіологічному, фізичному, моральному, соціальному, історичному, політичному, естетичному, релігійному, міфологічному — для визначення загального внутрішнього змісту і напрямку, основного характеру чого-небудь. Виділяються змістовні аспекти слова дух — свідомість, мислення, психічні здібності, початок, що визначає поведінку, дії, і внутрішню моральну силу. Звідси дух, духовність співвіднесені з морально забарвленими інтелектуально-вольовими якостями особи, охоплюють сфери свідомості, мислення та діяльності в їх єдності, причому жодна зі сфер сама собою не виявляє повністю феномен духовності. Найчастіше духовність належить до сфери свідомості, але лише звернення до діяльності людини дозволяє зрозуміти, наскільки ціннісні характеристики свідомості внутрішньо їй властиві. Про це свідчить добре відомий феномен враженості особи, коли людина думає одне, говорить інше, а робить третє. З іншого боку, звертання до свідомості при характеристиці духовності дозволяє зрозуміти обмеженість самовикриття людини в окремому акті діяльності й осмислити духовність як актуально невичерпну. Духовність неможлива без розуму і волі, що необхідні для виявлення, індивідуального осмислення та подолання тих суперечностей, з якими зустрічається дух у своєму бутті, що лежать в самій природі духовності. Антиномічність духу, духовності виявляється в тому, що постійно зустрічаються і прагнуть подолати суперечності, що лежать в основі життя людства, у самій особі людини, у самій системі універсальних цінностей (одночасне несуперечливе застосування, наприклад, усіх християнських заповідей неможливо). Суперечності виникають і при співвіднесенні універсальних цінностей з реальностями повсякденного життя, і при переломленні перших і других в індивідуальній самосвідомості та при доведенні знання про них до соціальної діяльності. Тому духовне життя людини завжди супроводжується борінням духу, духовними муками та сумнівами. Тут же виявляється і ще один необхідний компонент духовності — совість. На думку філософа Віктора Франкла, совість є доморальне збагнення цінності, тільки совість може ніби погодити вічний, загальний моральний закон з конкретною ситуацією конкретної людини. У духовному житті людини завжди задіяні не тільки свідомість, але й самосвідомість, елементи несвідомого, емоційні, моральні, естетичні, інтелектуальні, вольові якості особи, її потреби, знання, уміння, навики. Духовність не обмежується лише ставленням до універсальних цінностей (абсолюту), а має і ціннісне ставлення до світу і самої себе, формується на основі розвинутої щиросердечності людини, тобто духовне і щиросердечне життя людини генетично взаємозалежні. У культурі за поняттям щиросердечний закріпився зміст: сповнений щирої дружелюбності. Щиросердечність же розкривається в любові до ближнього, що починається з любові до себе (полюби ближнього свого, як самого себе), у терпимості та щирості, здатності жаліти та милосердя (якщо ставимося до іншого, як до самого себе, а себе сприймаємо як цінність, то не будемо безжалісні, байдужі, нетерпимі, брехливі). Щиросердечність співвідносна зі світом соціально-моральних почуттів людини. Уточнення допомагає уникнути сплутання понять духовність і щиросердечність, розкрити їх нерозривний взаємозв'язок. Адже ґрунтом виростання бездуховності служить бездушність, суспільно нерозвинена чуттєвість (її зведення до елементарних та неочищених прагнень, так само як і повне відмовлення від чуттєвих переживань — аскетизм, святенництво). Ґрунтом зростання бездушності є бездуховність. Цю сторону взаємозв'язку дуже добрі розкрив філософ Іван Ільїн, показавши, що де немає духовної необхідності, щиросердечні можливості численні, відбувається розпад особистості, перетворення її на жертву дурних пристрастей та обставин. Людина, духовно дефективна з дитинства, може сформувати в собі навіть особливу щиросердечність, що поверхневе спостереження може сприймати як характер, а особливі погляди, що сприймалися помилково, переконаннями. У дійсності людина безпринципна і безхарактерна залишається завжди рабом своїх дурних пристрастей, полоненою виробленими щиросердечними механізмами, що тримають її і всесильні в її житті, позбавлених духовних вимірів та складових кривої її огидної поведінки. Така людина не пручається, але спритно насолоджується їх грою, змушуючи наївних людей приймати її злу одержимість за волю, її інстинктивну хитрість за розум, її злі пристрасті за почуття. Усе це показує, що дух і душа взаємодоповнюють одне одного — відкриває людині цінності творення, обрії досконалості та вічності, а інші — цінності переживання, обрії миру та почуття. Духовність додає щиросердечному вигляду справді людяність, а щиросердечність, будучи емоційно-моральним ставленням до себе як до цінності і до іншого як до самого себе, виступає найважливішою умовою формування уявлення про наявність не утилітарних цінностей життя. Вузловим пунктом взаємозв'язку ставлення до світу та до абсолюту виступає ставлення самого до себе. Ставлення до себе — це той магічний кристал, де переломлюється ставлення до цінностей і до повсякденного життя і де це ставлення починається, подібно тому, як любов до іншого починається з любові до себе. У магічному кристалі розкриваються цінності відносини, обрії і глибини внутрішнього світу, волі та відповідальності, любові, віри та надії. Тут здійснюється взаємопроникнення абсолютних цінностей і повсякденності, при якому абсолютні цінності наповняються плоттю і кров'ю, а саме життя стає одухотворене, орієнтоване на вищі закони Істини, Добра і Краси в їх єдності. Ставлення до абсолюту не дозволяє людині стати банальним утилітаристом, а ставлення до світу — засушеним аскетом. Духовність перетворює людське життя на об'ємне, повнокровне, творче, вільне та відповідальне. На певному ступені розвитку в процесі виробництва поступово виділяються матеріальна та духовна культура як дві сторони єдиного, заснованого на поділі праці процесу виробництва. Одна соціальна спільність людей займається переважно фізичною працею і створює матеріальні цінності, інша — переважно розумовою працею, створюючи духовні цінності. Матеріальна культура включає результати суспільної праці — засоби виробництва (знаряддя праці, різне устаткування, техніка) і засоби споживання (їжа, одяг, житло, предмети побуту та ін.). Крім суспільного виробництва, до матеріальної культури належать і різні види матеріальної діяльності, професійні навички, виробничий досвід людей, без яких неможливе існування виробництва. На основі матеріального виробництва розвивається духовне виробництво, тобто діяльність людей з формування свідомості, що втілюється в цінностях. Це сфера духовної культури — виробництво духовних цінностей продовжується в їх збереженні, трансляції та сприйнятті. Тому сфера громадського життя дуже ємна і включає спадкування старих і створення нових цінностей, їх репродукцію та реалізацію в процесі навчання, освіти, виховання мас. Поняття духовне виробництво, духовне життя, духовна культура за змістом дуже близькі, визначають один об'єкт — життя духу, суспільну свідомість в усьому багатстві форм, повністю не збігаються один з одним. Кожне з понять відображає життя духу у певному аспекті. Якщо поняття духовне виробництво фіксує динамічно-продуктивний аспект суспільно-духовного, то поняття духовне життя характеризує її як функціонуючу систему, а категорія духовна культура виступає найважливішою системною якістю духовної сфери. Поділ виробництва на матеріальне і духовне відносне, його не слід абсолютизувати. Не можна ж розглядати матеріальне виробництво як деякий бездуховний процес, а духовне виробництво як чисто розумову діяльність, відірвану від матеріальної дійсності. Відокремлення розумової праці від фізичної створило ілюзію, нібито це роздільні елементи існування і розвитку людини. Люди, зайняті в системі матеріального виробництва, мають бути духовно освічені не менш, аніж працівники розумової праці. Сучасне виробництво допускає високий рівень загальної та професійної культури від робітника, орендаря до менеджера та міністра. Однак в умовах поділу праці робітники, що виготовляють речі, не можуть працювати за професійним рівнем ідеї. Є професіонали — філософи, політики, юристи, соціологи та ін. Людина істота трансцендентальна та інтенціональна, прагнуча вийти за свої межі і спрямована на інше. Але саме духовність перетворює прагнення на справжню причетність, подію вічності, світу, людини, оскільки має своєю необхідною основою любов, віру і надію. Образно визначає любов Семен Франк, як можливість сказати комусь ти і ще сказати так: любов — це здатність зрозуміти іншого (людина, світ, досконалість) і самого себе в їх дійсності й унікальній неповторності (сказати ти) і одночасно осягти їх цінність та необхідність (сказати так). Любов розкриває те, чого ще немає в дійсності, але що перебуває в становленні, можливо, і має стати. Любов це, по суті, і є віра і надія на те, що можлива і бажана досконалість (себе, іншого, світу) буде втілена в дійсність. Любов тому з'єднана з вірою, а віра з любов'ю, що вірити це не теж саме, що визнавати Істину. У вірі виявляється і розкривається щось, що має внутрішню, вільну визнану переконливість і цінність. Віра збуджує любов і дух, усі творчі сили людини. «Віра є не що інше, як головне та провідне тяжіння людини, щовизначає її життя, її погляд, її прагнення і вчинки». Тому людина духовна остільки, оскільки вірить, сподівається і любить. Але і, навпаки, вірить, сподівається і любить, тому що духовна. Адже людина може і «зневажати своєю вірою, залишати її на свавілля випадків, пронизувати її забобонами та марновірствами, перетворювати її на сліпий і руйнівний фанатизм або ж відводити їй один куточок своєї душі, і притому найбоягузливіший та лицемірний, може зраджувати своїй вірі з розрахунку і продавати її. Але в одній людині відмовлено, одного не може: саме жити без віри». Людське життя — суспільне й індивідуальне — буяє не тільки злетами, але й падіннями духу, не тільки торжеством Істини, Добра і Краси, але й брехні, зла, виродливого, потворного. Чи варто негативні прояви розглядати як висвітлення духу в бутті або його відсутність? Справа в тому, що справжня духовність у реальному житті має різні форми прояву. Крім справжньої, існує ще й вигадана духовність, бездуховність. Бездуховність — антипод духовності. Бездуховність — спустошеність внутрішнього світу особи, нездатність індивідуально-особисто, тобто творчо, вільно і відповідально поставитись до світу, себе, іншого, ворожість і недовіра до них, виступає не ціннісним, а утилітарним виміром буття. Вигадана духовність виникає там, де людина поєднана не із справжнім буттям в усій його повноті, а з його обмеженими, вигаданими формами. Різновидність вигаданої духовності існує, зв'язана з розщепленням ціннісного світу особистості (ефект розладнаності людини); з домінуванням окремої групи цінностей як абсолютних, але насправді ж неестетичних, моральних, наукових, релігійних або корпоративних, класових, національних та ін.; з невмінням співвідносити загальнолюдські, універсальні цінності з реальними життєвими ситуаціями (духовна дурість); з нездатністю запроваджувати ці цінності (духовна імпотенція). У сучасних умовах поширення явищ бездуховності і вигаданої духовності значно посилюється, причому найбільшу загрозу становить саме вигадана духовність. Бездуховність загрозливо поширюється, особливо в країнах посттоталітаризму, де виникає аномія — ціннісно-нормативний вакуум і єдине прагнення — досягнення мети — успіху за будь-яку ціну. Але бездуховність значно легше розпізнати. Бездуховність більш однозначно сприймається як негативне явище, ніж вигадана духовність. У міру оздоровлення суспільства, подолання аномії, ціннісно-нормативного вакууму заповнюється вже не маргінальними, а відхиленнями від норми ціннісними орієнтаціями та інституціонально визнаними. Тоді виникає запитання про те, які саме духовні цінності визначатимуть життєдіяльність суспільства й особи - справжні або вигадані. Ситуація збільшується втратою універсальних цінностей актуальності і загальнозначимості в суспільній та індивідуальній свідомості, докорінне ламання традиційних ціннісних орієнтацій та пошук нових духовних основ буття — загальна риса сучасності. Звичайно, науково-технічний прогрес істотно змінює характер усього виробництва та зближує дві форми його існування — матеріальну та духовну. Остаточно у віддаленому майбутньому, на стадії інформаційного суспільства, істотні розбіжності між духовним та матеріальним виробництвом зникають за рахунок взаємопроникнення поки ще самостійних видів соціальної діяльності. Однак взаємопроникнення і взаємовплив не скасовує закономірності, за якими визначається фактор — матеріальна діяльність, практика. У матеріальному виробництві дедалі більше зростає роль духовного фактора, що знаходить прояв в інтелектуалізації праці. Духовне ж виробництво інтенсивно упредметнюється, формалізується в технічних засобах, схемах, знаках, символах, віртуальних об'єктах та ін. Існують і соціальні явища, які не можна однозначно віднести ані до матеріального, ані до духовної культури — суспільні відносини (класові, національні, сімейно-побутові та ін.). Не випадково філософи, соціологи, культурологи виділяють як третю частину культури політичну культуру як своєрідний синтез матеріальної та духовної культур. 

76. Категорія «Буття» в теологічному і філософському дискурсі.

Розмірковуючи про перспективи релігійної освіти, неможливо обійти увагою проблему викладання теології в університеті. Адже теологія є системною рефлексивною формою релігійних знань, а саме передача релігійних знань є головною можливістю, яку має релігійна освіта. Звичайно, релігійні лідери більше стурбовані передачею за допомогою релігійної освіти двох інших рівноцінних складових релігії: релігійних цінностей та релігійних принципів поведінки (моральної, аскетичної, культової). Загальне усвідомлення того, що традиція продовжується не стільки через передання знань, скільки через наслідування цілісного способу життя спільноти вже майже століття є загальним місцем для католицької, православної і протестантської теології. Передача релігійних знань і особливо рефлексивної форми цих знань, теології – вже давно перестала мислитися теологами як головне завдання релігійної освіти. Але у просторі університету будь-які способи життя, цінності та практики присутні у зв’язку із їх можливістю бути вираженими у систематичному знанні, яке дається або самими носіями цих світоглядів (у нашому випадку – це будуть конфесійні теологи) або ж науковцями, що аналізують ці світогляди (у нашому випадку – це релігієзнавці). Звичайно, що носії світоглядної культури не задоволені презентаціями їх культур сторонніми спеціалістами. Літератори вважають неадекватними для розуміння літератури знання, які студенти отримають від літературознавців. Щоб зрозуміти літературу, студенти мають зіткнутися із самими літературними текстами, спробувати писати самому вірші чи новели, зіграти у спектаклі. Тексти повинні відкритися у зв’язку із діяльністю студента, а просте сповіщення рефлексій зовнішніх критиків щодо літератури не дасть студенту розуміння того, що таке література. Так само і при пошуку відповіді на схожі питання «що таке філософія?», «що таке релігія?», «що таке теологія?» потрібне щось більше, ніж інформування про ці світогляди і практики з точки зору «експерта» (історика філософії, релігієзнавця тощо).Адже для того, щоб виробляти знання, споживати знання, організовувати обидва процеси та їх переплетіння – необхідні події розуміння, які завжди є частинами екзистенційної історії особистості, екзистенційної історії традиції. Без цих подій розуміння неможливе і становлення культури. Ці події розуміння лежать в основі обох головних процесів культурного життя: передачі культури через збереження-відтворення та творення нових культурних змістів через новаторство-зняття попередньої культури. Але як ми не розуміли завдання Університету: чи то лише як передання знань чи як ширше відтворення подій розуміння світоглядних форм життя, серед яких є і релігія, місце для теології в університетському дискурсі двадцять першого століття має бути зарез.ервоване хоча б у зв’язку із феноменом існування «філософської теології».Вивчення феномену філософської теології широко представлене на Заході, особливо в останні шістдесят років. Звичайно таку дисципліну як філософську теологію розуміли як наслідок метафізичного конструювання або самих філософів, або ж теологів. Але в післявоєнних філософських традиціях зародилися і набули розвитку різновиди філософської теології, побудовані на основі пост-метафізичних методологій: феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, постмодернізму, аналітичної філософії.Так чи інакше, філософська теологія вже де факто виступає як важливий посередник між конфесійною теологією та університетською наукою, між православною теологією та релігієзнавством, між догматичною теологією та філософією релігії. Багато в чому саме наявність філософської теології як посередника у діалозі між таким різними дискурсами уможливлює сам цей діалог – скрізь, де він дійсно відбувається.Становлення філософської теології було невід’ємною частиною розвитку античної філософської традиції. Загальновідомим є проект філософської теології Аристотеля із його 12 книги «Метафізики». Це філософське вчення про Розум, який мислить самого себе і є довершеною Ентелехією всього та чистою Дійсністю (і Діяльністю) завершує метафізику як науку про першопричини (першопринципи) сущого. Бог-Розум є Ідеальною причиною всього, і існування цієї причини є поясненням як для всього сущого, так і для інших метафізичних принципів. Теологія Аристотеля неможлива без попередньої філософської теології. У Платона теологія є наукою про кілька принципів. Найвищим є надбуттєве Благо, яке є Принципом всього, але є над всім сущим та якого неможливо пізнати безпосередньо, але можна знати лише за аналогією чи у досвіді екстатичного єднання. Другим принципом є світ ідей. Третім – принцип життя. Крім вчення про ці три Божественні принципи Платон у власних міфах говорить про Бога-деміурга, онтологічний статус якого залишається непроясненим. Цей Бог є і творцем матеріального світу, який використовує ідеї, і про мислителем щодо цього світу, і навіть суддею, але яким чином цей образ «деміурга» узгоджується із онтологічним вченням про три Божественні принципи – так і не зрозуміло. Спроби Плотіна систематизувати вчення Платона були творенням нової традиції, яка критично переосмислювала і синтезувала вчення про Божественне Платона, Аристотеля, Піфагора, Парменіда, стоїків шляхом поглиблення ідеалістичного моменту у теології та відкиданням всіх залишків натуралістичного підходу. Християнська теологія до феномену філософської теології зверталася, йдучи у напрямку від релігійної традиції до філософії. Цей вектор є протилежним до того, який реалізувався у межах античної філософії. Типовим прикладом використання філософської теології є початкові тези «Слова про втілення Слова» св. Афанасія Александрійського і «Великого катехитичного слова» св. Григорія Ниського, де розмірковується про умови можливості самої дискусії християнина про Божественне із тими, хто не належить до Церкви. Згідно із цими святими отцями істина християнства самоочевидна як із внутрішньої краси та сили Одкровення Нового Завіту, так і з чудесних дій Церкви у цьому світі. Однак ця самоочевидна істина може не визнаватися співбесідником, який не хоче звертатися ані до Писання (і тоді краса, наприклад, Нагірної проповіді не може бути аргументом), ані до живого Передання, яким є Церква. За цих умов необхідно звернутися до «спільних понять» розуму, які визнаються всіма. І на основі тієї системи понять, які є спільними для співбесідника християнина і не-християнина, потрібно довести атеїсту чи скептику – існування Божественного Промислу, язичнику – існування Єдиного Бога. У другому кроці за допомогою аналогій необхідно доводити розумність християнського вчення про Трійцю, Боголюдяність Христа, творіння, спасіння, воскресіння, тощо. Ця сама логіка в епоху схоластики була покладена в основу «Суми проти язичників» Томи Аквіната. Не менш цікавим є момент використання понять природного розуму для конституювання категорій догматичної теології у системі св. Василія Великого. Створюючи термінологічний каркас вчення про Трійцю, св. Василій постійно посилається на природність виділення онтологічних моментів «сутність», «іпостась», «енергії», «сутнісні властивості», «іпостасі властивості» у кожній реальності. За св. Василієм Великим приписування цих моментів Богові не є антропологізмом, оскільки цих онтологічних елементів не має лише ніщо. А оскільки Бог – не ніщо, то відповідні елементи мають складати його спосіб буття. Таким чином, філософська теологія виявляється не лише потрібною для діалогу теології як елементу релігійного знання у загальному дискурсі, але і використовується для підтвердження розумності самої релігійної теології. Розум не визначає змісту теології, але підтверджує формальну раціональність її як науки. Той же св. Василій Великий в творі «Проти Євномія» пояснює, як без наявності споглядання Божої сутності можлива повноцінна теологія, яка містить твердження про всі елементи Божественного буття. Теологія за наявності свідчень Писання і Передання можлива навіть і без містичного досвіду теолога, але за умови здатності його слідувати Одкровенню при визначенні змісту власних суджень та дотримання раціональних процедур щодо позитивних і негативних висловлювань про Божественне. Св. Василій Великий доводить, що і звичайний розсудок як здатність судження («епіноя») може цілком творити релігійну раціональну теологію, особливо якщо широко застосовує метод аналогії, метод суджень про причини із наслідків, тощо.Патристичне бачення філософської теології як частини філософського дискурсу (частини метафізики), який може бути корисним знаряддям для релігійної теологією як при відсутності безпосереднього споглядання Божественного, так і за її наявності такого досвіду було успадковане схоластикою. Тома Аквінат, який, до речі, вперше використав сам термін «філософська теологія», вважав, що споглядання Бога за земного життя людини є явищем неможливим. Бонавентура, навпаки, доводив, що таке споглядання можливе і лише на його основі виникає істинна теологія.

Відродження філософії як автономної від релігійної теології діяльності привело до формування уявлень про філософське теологію аналогічних до античних. Наприклад у Вольфа вся метафізика ділилася на загальну (розглядала загальні властивості всього сущого) і спеціальну (розглядала спеціальні регіони сущого). Спеціальна метафізика включала в себе раціональну космологію, раціональну психологію, раціональну теологію. В межах останньої Бог розглядався як Першопричина всього без тих характеристик, якими Бога наділяє християнське віровчення і власне релігійна теологія. Бажання осмислити Божественне в повноті можливого його смислу, а не лише формально, призводило до таких схожих на неоплатонічні конструкти концепцій Божественного, які знаходимо у «Філософії Одкровення» Шелінга або «Настановах до блаженного життя» Фіхте. Відкриття Канта полягало у тому, що чистий розум може сформувати практично будь-яке поняття про Бога і вважати його необхідним, а тому потрібно було обмежитися виключно тими ідеями про Бога, які можуть бути пов’язані із реальним чуттєвим досвідом або ж із загальнозначущою моральною практикою. Саме остання дає можливість мислити Бога, тоді як при прив’язці до чуттєвого досвіду такої можливості немає. Новою концепцією для філософської теології, яка не мала аналогій в античній чи середньовічній філософії, стало вчення Шлейєрмахера про релігійне відчуття як апріорну основу релігії. Саме це вчення уможливило формування тієї форми релігієзнавства, яка була позбавлена хвороби редукціонізму і стала основою для класичної феноменології релігії початку XX століття.Сучасна філософія релігії, яка спирається на аналітичну традицію, повторює шлях, який вже було пройдено античною та модерною філософією. Спочатку довершеним вираженням аналітичної філософії релігії була фраза Л. Вітгенштейна «Про що не можна говорити, про те слід мовчати». Існування нумінозних відчуттів, містичної інтуїції, релігійного апріорі категорично заперечувалося. Релігія вважалася областю ірраціонального і або критикувалася (Рассел), або вважалася ненауковою корисною діяльністю по аналогії із мораллю чи мистецтвом (Вітгенштайн). Релігія та теологія мислилися як позамежні для раціонального наукового дискурсу.Сучасна аналітична філософія релігії виникла із пропозиції Плантінги та Суінберга розглядати релігію як область вірогідного. По відношенню до цієї області і застосовується раціональне мислення, яке вибирає ті теологічні концепції, які більш вірогідні, критикуючи менш вірогідні. Така філософія релігії аналогічна до зусиль Хр. Вольфа або філософської теології у версії каппадокійців. Важливо, що наукове знання у межах такої філософії не розглядається як аподиктичне знання про необхідне буття. А тому така філософія вже не є формою метафізики, але є пост-метафізичним вірогідним знанням про можливе буття. Отже, маємо парадоксальне поєднання аналогічної до кантівської тези про неможливість аподиктичного знання про Бога із дозволом мислити про Бога у межах гіпотетичного знання. При цьому прив’язка до моралі чи фактів є необов’язковою, а внутрішня несуперечність гіпотез – обов’язковою.Саме в межах такого роду дискурсу і побудовано «Оксфордське керівництво із філософської теології». Перша частина називається «Теологічні пролегомени» і складається із таких розділів: «Авторитет Писання, традиція і Церква», «Одкровення і богонадхнення», «Наука і релігія», «Теологія і таємниця». Зміст цієї частини є цілком аналогічним до змісту першої книги «Платонівської теології» Прокла! Так само, як і у Прокла, з точки зору філософії обмірковуються питання, які традиційно відносяться до сфери релігійної теології. Єдина суттєва відмінність між дискурсом Прокла і сучасних філософів, яку все-таки авторам вдається зберегти, полягає у наступному: Прокл претендував на аподиктичність власних пропедевтичних роздумів, а в першій частині «Оксфордського керівництва» мова йде про найбільш вірогідні раціональні схеми, які б пояснювали відповідну проблематику. Цікаво, що у цій частині відсутній аналіз доказів буття Бога, але в інших аналогічних підручниках ці докази та їх оцінка з точки зору аналітичної філософії звичайно складають левову частку матеріалу. В межах аналітичної традиції доводиться не те, що Бог існує із необхідністю (Аристотель, неоплатоніки, Ансельм, Декарт), а те, що для розуму властиво визнавати високу вірогідність існування Бога (Тома Аквінат).

Друга частина «Божественні атрибути» складається із 6 глав: «Простота і самодостатність», «Всезнання», «Божественна вічність», «Всемогутність», «Всеприсутність», «Моральна довершеність». Аналіз цих якостей відбувається в ключі віднайдення авторами таких версій розуміння конкретних атрибутів, які приймаються як найбільш вірогідні. Дискурс позбавлений намагань здійснити єдино правильну дедукцію атрибутів, виходячи із нормативного поняття про Бога. Але з іншої сторони, атрибути Бога розглядаються як позитивні властивості, які можна осягнути розсудком, дати їх визначення. Визнається складність та неоднозначність понять про Божественні атрибути, але не більше. В традиції з часів античності обов’язковим елементом вчення про Бога було твердження про існування трасценденталій – таких властивостей, які знаходяться над всіма атрибутами і яким не може бути надане розсудкове визначення. До таких надкатегоріальних властивостей звичайно відносять Благо, Красу, Любов, Істину, Єдність. Із цих трансценденталій лише Благо аналізується у розділі «Моральна довершеність». Але при цьому Божественне Благо намагаються визначити і пояснити, виходячи із звичайних понять про добро, запозичених із кількох етичних систем. Очевидно, що благо не розглядається у такому аналізі як трансценденталія: останні не можуть бути поясненими із чогось іншого, крім як із самих себе та із поняття Буття. Отже, в даній частині «Оксфордського керівництва» маємо версію розсудкової метафізики про атрибути, позбавлену будь-якого ширшого аналізу цієї проблематики, який був би можливий при застосуванні дискурсу про трансцеденталії.

Частина третя «Бог і створене» складається із 7 розділів: «Божественна діяльність і еволюція», «Божественне провидіння», «Молитва, яка прохає», «Мораль і божественний авторитет», «Проблема зла», «Теодіцея», «Скептичний теїзм і проблема зла». Сучасна аналітична філософська теологія в цих розділах задається де-факто одним питанням: Як може існувати Бог, якщо у світі є стільки зла і недовершеностей? Підстави для цього питання знаходяться скрізь – від теорії еволюції до розгляду моральних проблем, якими сповнена як загальнолюдська історія, так і особисте життя звичайної людини. При розгляді цієї проблематики автори намагаються залишитися в межах розсудкової логіки, нехтуючи можливостями екзистенціального аналізу чи логіки теодрами. Не дивно, що максимально можливим звершенням для цього розділу є доведення того, що добро існує поруч із злом, як світло поруч із тінню: добро необхідне для самого розрізнення зла як зла. Зло не є єдиною реальністю, із якою ми стикаємося, але воно не є і тінню добра (недовершеністю, яка супроводжує довершеність), а самостійною реальністю, яка породжується свідомою діяльністю, так само як і добро. У цій частині «Оксфордського керівництва» безпомічність аналітичної філософської теології особливо впадає в очі. Елементарне для сучасної феноменологічної філософської теології та філософії релігії мислення «зла» як дарунку свідомої істоти (дар смерті, дар хвороби, дар страждань, дар бідності, тощо) є неможливим для аналітичного дискурсу. В результаті залишається непояснюваним феноменом існування зла поруч із добром. Проста констатація факту існування добра і зла, віднесення їх до наслідків діяльності свідомих істот – це лише початок для систематичної феноменології добра і зла у житті, у трагічних відносинах людини та Бога, у переплетінні життя відносного і Життя абсолютного.Четверта частина «Проблеми християнської філософської теології» містить такі розділи: «Трійця», «Первісний гріх та відкуплення», «Боговтілення», «Воскресіння тіл», «Рай і пекло», «Євхаристія: реальна присутність і реальна відсутність». Звичайно аналітична філософська теологія зосереджує свої зусилля на доведенні, що християнські догмати говорять про логічно можливі реальності. Як і в неотомізмі (в тому числі протестантському неотомізмі Нормана Гайслера), першою ознакою можливості того, що стверджується догматами, є відсутність логічної суперечності. Зокрема, посилання на таємницю, надприродність, чудо не можуть бути перепоною для мислення на тему – чи суперечать твердження християнської теології законам логіки, чи ні. Автори четвертої частини «Оксфордського керівництва» намагаються відразу довести занадто багато: ще не довівши логічну можливість того чи іншого догмату, вони переходять до аналізу, чому їхня версія розуміння догмату краща за інші інтерпретації, представлені у традиції та дискусіях. Від того, що такий-то стан речей логічно можливий, автори часто переходять до тверджень, що такий стан речей реально можливий. Таким чином, на місце прийняття догматів вірою ставиться процедура оцінки правильності цих догматів з особистої точки зору того чи іншого аналітичного філософа. Вибір тієї чи іншої інтерпретації догмату як правильної залишає кожен раз без відповіді найпростіші питання: ця версія автора правильна – тому що вона логічного несуперечлива? Чи тому що вона відповідає фактам? Чи тому що вона найкраще пояснює традиційне віровчення? Де-факто, про догмати у цій частині книги виносить свій суд суб’єктивний розсудок кожного автора, позбавлений будь-якої віри чи надрозудкової раціональності. Відповідно, в цьому розділі відсутнє мислення теологічне і відсутнє мислення традиційно-філософське. Звертання до традиції є поглядом розсудку у пошуках матеріалу для власних довільних побудов і оцінок. В дійсності за допомогою таких міркувань можна визнати логічно і фактично вірогідним будь-що, а не лише ті речі, про які говорять християнські догмати. Ця частина книги вдало стверджує правоту Канта: проблема розсудку при мисленні про трансцендентне не у тому, що він нічого

Філософська теологія: сучасний стан і перспективи. Частина ІІ

12 09 2013 |

Рецензії, Богослов'я

Юрій Чорноморець

Початок див. тут

Сучасна філософія релігії, яка спирається на аналітичну традицію, повторює шлях, який вже було пройдено античною та модерною філософією. Спочатку довершеним вираженням аналітичної філософії релігії була фраза Л. Вітгенштейна «Про що не можна говорити, про те слід мовчати». Існування нумінозних відчуттів, містичної інтуїції, релігійного апріорі категорично заперечувалося. Релігія вважалася областю ірраціонального і або критикувалася (Рассел), або вважалася ненауковою корисною діяльністю по аналогії із мораллю чи мистецтвом (Вітгенштайн). Релігія та теологія мислилися як позамежні для раціонального наукового дискурсу.

Сучасна аналітична філософія релігії виникла із пропозиції Плантінги та Суінберга розглядати релігію як область вірогідного. По відношенню до цієї області і застосовується раціональне мислення, яке вибирає ті теологічні концепції, які більш вірогідні, критикуючи менш вірогідні. Така філософія релігії аналогічна до зусиль Хр. Вольфа або філософської теології у версії каппадокійців. Важливо, що наукове знання у межах такої філософії не розглядається як аподиктичне знання про необхідне буття. А тому така філософія вже не є формою метафізики, але є пост-метафізичним вірогідним знанням про можливе буття. Отже, маємо парадоксальне поєднання аналогічної до кантівської тези про неможливість аподиктичного знання про Бога із дозволом мислити про Бога у межах гіпотетичного знання. При цьому прив’язка до моралі чи фактів є необов’язковою, а внутрішня несуперечність гіпотез – обов’язковою.

Саме в межах такого роду дискурсу і побудовано «Оксфордське керівництво із філософської теології». Перша частина називається «Теологічні пролегомени» і складається із таких розділів: «Авторитет Писання, традиція і Церква», «Одкровення і богонадхнення», «Наука і релігія», «Теологія і таємниця». Зміст цієї частини є цілком аналогічним до змісту першої книги «Платонівської теології» Прокла! Так само, як і у Прокла, з точки зору філософії обмірковуються питання, які традиційно відносяться до сфери релігійної теології. Єдина суттєва відмінність між дискурсом Прокла і сучасних філософів, яку все-таки авторам вдається зберегти, полягає у наступному: Прокл претендував на аподиктичність власних пропедевтичних роздумів, а в першій частині «Оксфордського керівництва» мова йде про найбільш вірогідні раціональні схеми, які б пояснювали відповідну проблематику. Цікаво, що у цій частині відсутній аналіз доказів буття Бога, але в інших аналогічних підручниках ці докази та їх оцінка з точки зору аналітичної філософії звичайно складають левову частку матеріалу. В межах аналітичної традиції доводиться не те, що Бог існує із необхідністю (Аристотель, неоплатоніки, Ансельм, Декарт), а те, що для розуму властиво визнавати високу вірогідність існування Бога (Тома Аквінат).

Друга частина «Божественні атрибути» складається із 6 глав: «Простота і самодостатність», «Всезнання», «Божественна вічність», «Всемогутність», «Всеприсутність», «Моральна довершеність». Аналіз цих якостей відбувається в ключі віднайдення авторами таких версій розуміння конкретних атрибутів, які приймаються як найбільш вірогідні. Дискурс позбавлений намагань здійснити єдино правильну дедукцію атрибутів, виходячи із нормативного поняття про Бога. Але з іншої сторони, атрибути Бога розглядаються як позитивні властивості, які можна осягнути розсудком, дати їх визначення. Визнається складність та неоднозначність понять про Божественні атрибути, але не більше. В традиції з часів античності обов’язковим елементом вчення про Бога було твердження про існування трасценденталій – таких властивостей, які знаходяться над всіма атрибутами і яким не може бути надане розсудкове визначення. До таких надкатегоріальних властивостей звичайно відносять Благо, Красу, Любов, Істину, Єдність. Із цих трансценденталій лише Благо аналізується у розділі «Моральна довершеність». Але при цьому Божественне Благо намагаються визначити і пояснити, виходячи із звичайних понять про добро, запозичених із кількох етичних систем. Очевидно, що благо не розглядається у такому аналізі як трансценденталія: останні не можуть бути поясненими із чогось іншого, крім як із самих себе та із поняття Буття. Отже, в даній частині «Оксфордського керівництва» маємо версію розсудкової метафізики про атрибути, позбавлену будь-якого ширшого аналізу цієї проблематики, який був би можливий при застосуванні дискурсу про трансцеденталії.

Частина третя «Бог і створене» складається із 7 розділів: «Божественна діяльність і еволюція», «Божественне провидіння», «Молитва, яка прохає», «Мораль і божественний авторитет», «Проблема зла», «Теодіцея», «Скептичний теїзм і проблема зла». Сучасна аналітична філософська теологія в цих розділах задається де-факто одним питанням: Як може існувати Бог, якщо у світі є стільки зла і недовершеностей? Підстави для цього питання знаходяться скрізь – від теорії еволюції до розгляду моральних проблем, якими сповнена як загальнолюдська історія, так і особисте життя звичайної людини. При розгляді цієї проблематики автори намагаються залишитися в межах розсудкової логіки, нехтуючи можливостями екзистенціального аналізу чи логіки теодрами. Не дивно, що максимально можливим звершенням для цього розділу є доведення того, що добро існує поруч із злом, як світло поруч із тінню: добро необхідне для самого розрізнення зла як зла. Зло не є єдиною реальністю, із якою ми стикаємося, але воно не є і тінню добра (недовершеністю, яка супроводжує довершеність), а самостійною реальністю, яка породжується свідомою діяльністю, так само як і добро. У цій частині «Оксфордського керівництва» безпомічність аналітичної філософської теології особливо впадає в очі. Елементарне для сучасної феноменологічної філософської теології та філософії релігії мислення «зла» як дарунку свідомої істоти (дар смерті, дар хвороби, дар страждань, дар бідності, тощо) є неможливим для аналітичного дискурсу. В результаті залишається непояснюваним феноменом існування зла поруч із добром. Проста констатація факту існування добра і зла, віднесення їх до наслідків діяльності свідомих істот – це лише початок для систематичної феноменології добра і зла у житті, у трагічних відносинах людини та Бога, у переплетінні життя відносного і Життя абсолютного. Тому третя частина переконливо доводить, що із можливості аналітичної філософії мислити про проблеми зла і добра у межах теології ще не висновується, що ця філософська теологія є ефективним методом для віднайдення відповідей на головні світоглядні питання стосовно життя, добра, зла. Після прочитання цієї частини все одно неможливо зробити висновки про те, які версії про добро і зло є більш вірогідними, а які мають бути відкинуті. Загалом саме ця частина найбільш переконливо доводить безплідність аналітичної філософської теології як цілого проекту при всіх можливих окремих досягненнях. Яскраво видно, що аналітична філософська теологія безнадійно метафізична, як і так філософська теологія Хр. Вольфа, яку критикував І.Кант. Єдина відмінність полягає у тому, що теоретики барокової схоластики (особливо Ф. Суарец) і метафізики у дусі Хр. Вольфа розвивали філософську теологію більш сміливо, уявляючи все що завгодно, так ніби їхній розсудок дійсно бачив Бога. Аналітична філософська теологія на порядок скромніша і лише рухається до того моменту, коли розсудок буде уявляти Бога так, як ніби суб’єкт ясно бачить Його перед собою із аподиктичною очевидністю.

Четверта частина «Проблеми християнської філософської теології» містить такі розділи: «Трійця», «Первісний гріх та відкуплення», «Боговтілення», «Воскресіння тіл», «Рай і пекло», «Євхаристія: реальна присутність і реальна відсутність». Звичайно аналітична філософська теологія зосереджує свої зусилля на доведенні, що християнські догмати говорять про логічно можливі реальності. Як і в неотомізмі (в тому числі протестантському неотомізмі Нормана Гайслера), першою ознакою можливості того, що стверджується догматами, є відсутність логічної суперечності. Зокрема, посилання на таємницю, надприродність, чудо не можуть бути перепоною для мислення на тему – чи суперечать твердження християнської теології законам логіки, чи ні. Автори четвертої частини «Оксфордського керівництва» намагаються відразу довести занадто багато: ще не довівши логічну можливість того чи іншого догмату, вони переходять до аналізу, чому їхня версія розуміння догмату краща за інші інтерпретації, представлені у традиції та дискусіях. Від того, що такий-то стан речей логічно можливий, автори часто переходять до тверджень, що такий стан речей реально можливий. Таким чином, на місце прийняття догматів вірою ставиться процедура оцінки правильності цих догматів з особистої точки зору того чи іншого аналітичного філософа. Вибір тієї чи іншої інтерпретації догмату як правильної залишає кожен раз без відповіді найпростіші питання: ця версія автора правильна – тому що вона логічного несуперечлива? Чи тому що вона відповідає фактам? Чи тому що вона найкраще пояснює традиційне віровчення? Де-факто, про догмати у цій частині книги виносить свій суд суб’єктивний розсудок кожного автора, позбавлений будь-якої віри чи надрозудкової раціональності. Відповідно, в цьому розділі відсутнє мислення теологічне і відсутнє мислення традиційно-філософське. Звертання до традиції є поглядом розсудку у пошуках матеріалу для власних довільних побудов і оцінок. В дійсності за допомогою таких міркувань можна визнати логічно і фактично вірогідним будь-що, а не лише ті речі, про які говорять християнські догмати. Ця частина книги вдало стверджує правоту Канта: проблема розсудку при мисленні про трансцендентне не у тому, що він нічого не може довести, а у тому, що він може довести із необхідністю протилежні речі. Аналітичні теологи скромніші і розмірковують про те, що розсудок може довести із вірогідністю різні речі, і можна мати аргументи на користь того, що якісь із цих версій є більш вірогідні. Звичайно, що в результаті аналітична філософська теологія дозволяє більш ясно уявляти межі формалізації різних інтерпретацій догматів, і це сприяє ясності мислення. Але на більше ця традиція не здатна, і статті цієї частини «Оксфордського керівництва» - найкращий доказ убогості аналітичної філософської теології.

Остання, п’ята частина монографії «Нехристиянська філософська теологія» включає у себе розділи «Іудейська філософська теологія», «Ісламська філософська теологія», «Китайська (конфуціанська) філософська теологія». Ця частина книги вважається новаторською, оскільки вихід за межі християнської традиції є нібито чимось новим. Залишимо на совісті сучасних авторів твердження про відсутність цікавості у філософії до поза-християнських традицій, про розгляд в минулому нехристиянських релігій крізь призму християнської логіки. В дійсності філософи та теологи минулого при бажанні прекрасно усвідомлювали, аналізували і навіть абсолютизували відмінності нехристиянських релігій від християнства. Статті п’ятої частини є різними за своєю якістю. Присвячені іудейській та китайській традиціям є суб’єктивними роздумами, в яких ціле традиції не відображено навіть і наполовину: виділяється певний фрагмент, всі інші елементи традиції ігноруються. Стаття ж про ісламську теологію є коротким викладом занадто великого матеріалу, і в цьому енциклопедичному підході не досягається глибини розгляду матеріалу, яка потрібна для справжнього аналізу ісламської філософської теології.«Оксфордське керівництво» є найбільшим досягненням аналітичної філософської теології. Якщо оцінювати цю монографію в цілому, то загальний висновок виявляється не дуже втішним. Від Вітгенштайнівського «Про що не можна говорити, про те слід мовчати» як висновку щодо Бога автори книги категорично відмовляються. Філософська теологія аналітичної традиції доводить протилежне: «Про що, здавалося, не можна говорити, потрібно говорити». При цьому філософський дискурс можливий про всі предмети релігійної теології. В результаті виявляється, що аналітична філософська теологія цілком аналогічна до томізму. Доводиться можливість мислити про трансцендентне, можливість обирати між різними інтерпретаціями ту, яка більш вірогідна. Можна сказати, що аналітична філософська теологія – це томізм, із якого видалили власне віру, залишивши останнім пунктом шляху розуму лише судження підтвердження вірогідності тієї чи іншої тези. Не можна сказати, що аналітична філософська теологія анти-фідеїстична. Найкращі роздуми у книзі знаходимо у першій частині, і вони присвячені Писанню і Переданню як джерелам теології. Але при цьому релігійна віра та віра розуму залишаються не розглянутими, а тому із істинами релігії сам на сам залишається розсудок. Так само, аналітична філософська теологія виходить із принципу, що раціональність обмежена розсудком, здатністю судження. Не можна сказати, що аналітична філософська теологія анти-раціоналістична. Але раціональність тлумачиться вузько і приземлено, як позбавлена не лише інтуїтивізму в сенсі феноменології, але і критичності в кантівському розумінні. не може довести, а у тому, що він може довести із необхідністю протилежні речі. В 1990 році виникла альтернативна впливова версія філософської теології, засновниками якої виступили протестантські та католицькі мислителі на чолі з Джоном Мілбанком. Ця філософська теологія спирається на феноменологічний інтуїтивізм у теології пізнання, теологію дарунку в онтології, відновлення традиції у конфесійній теології. Сама назва «радикальна ортодоксія» мала вказувати на критичність цієї теології, її пост-кантіанський, пост-кіркегоріанський, пост-бартівський характер з одного боку. І на радикальне повернення до традиційної ортодоксії - з іншого. Якщо уявити собі альтеративну першу частину «Оксфордського керівництва», то пролегомени до філософської теології містили б у собі феноменологічний аналіз даності як дарунку і одкровення, а також пояснення, яким чином можливі надприродні Одкровення Писання і Передання. Вчення феноменологічної філософської теології про Божественні атрибути було б сконцентроване навколо аналізу трансценденталій Любові, Краси, Буття, Істини, Добра, Життя, Справедливості. Вчення про творіння було б феноменологією дару та подяки в суб’єктивному та інтерсуб’єктивному вимірах. Проблеми християнської філософської теології аналізувалися б більш широко, оскільки до числа цих проблем були б віднесені всі сторони життя християнина, аж до його політичної позиції – а не лише догмати. Розробка теми нехристиянської філософської теології обов’язково включала б у себе розділ про теологію атеїзму.

77= Розвиток філософських категорій матерія, простір, час, спокій, рух, розвиток.=79=Рух, час і простір як базові атрибути матерії.

Термін "матерія" має латинське походження (лат. речовина). У широкому значенні — це субстанція, найглибша сутність світу, його фундамент. Згідно з матеріалістичною філософією, крім матерії в її різноманітних видах та формах, у світі нічого не існує. Навіть свідомість розглядається як властивість матеріального характеру, оскільки вона притаманна високоорганізованій матерії — мозку людини.Поняття матерії — це найширша абстракція, категорія. Тому матерію взагалі неможливо бачити, сприймати дотиком, нюхати, пробувати на смак і т. ін. Те, що сприймають органи чуття людини, є певним видом матерії. Матерія не тотожна жодній з речей, хоча всі вони входять до її структури, а іноді, на рівні буденної свідомості, саме так і сприймаються.Отже, головною ознакою матерії є те, що вона — об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості.У сучасній філософії виокремлюють чотири етапи становлення категорії "матерія".Перший отримав назву етапу наочно-чуттєвого уявлення про матерію. Він охоплював безліч філософських шкіл і течій стародавнього світу, особливо античної Греції. Основою речей і космосу вважались ті чи інші першооснови (стихії) природи, які мали життєве значення, були поширеними і сприймалися наочно-чуттэво. Наприклад, Фалес доводив, що такою першоосновою є вода.Другий етап називається фізикалістським, оскільки він базувався на фізичних уявленнях про зміст і структуру матерії. Зародився цей етап ще в античності, а розквіту досяг в епоху Нового часу. Його видатними представниками були: Ф. Бекон, Р. Декарт, Дж. Локк, П. Гассенді, І. Ньютон, М. Ломоносов, Д. Дальтон, К. Гельвецій, П. Гольбах та ін. Вони доводили, що матерія — це атоми або сукупність загальних властивостей речей. Так, за Ф. Беконом, кожна річ складається з певної кількості неподільних і простих властивостей — твердості, тяжіння, проникності, легкості. Згідно з Р. Декартом, природа матерії полягає в одній лише протяжності. Дж. Локк вважав, що сутність матерії утворюють дві вічні та незмінні властивості предметів — протяжність і щільність.Четвертий етап — субстанційно-аксіологічний (ціннісний). Він сформувався в середині XX ст. у результаті розвитку філософської думки та синтезу різноманітних стратегій дослідження матерії. Всі досягнення в цих дослідженнях, всі відомі науці та практиці форми і види матерії сьогодні розглядаються як загальнолюдські цінності, а за їх подальшого вивчення пріоритетною стала методологія діалектико-аксіологічного підходу.Із сучасного уявлення про сутність і зміст матерії випливають її основні властивості: об'єктивність, вічність, нестворенність, багатоякісність, системність, структурність, самоорганізація, взаємодія, відображення та ін.В основі матеріальних систем і структурних рівнів матерії лежать фізичні види реальності: речовина і поле. Речовина — це вид матерії, який складається з частинок, що мають певну масу спокою. Це фактично всі матеріальні системи — від елементарних частинок до метагалактичних утворень. Наявність речовини є одним з виявів дискретності матерії.Рух матерії — єдність протилежностей: абсолютного і відносного, стійкого і мінливого, перервного і неперервного. Рух матерії абсолютний і вічний. Це означає, що його неможливо ні створити, ні знищити. Разом з тим кожний конкретний матеріальний об'єкт має тривалість існування. Такий стан руху матерії називається спокоєм. Спокій — момент, конкретний вияв руху, рух у рівновазі. Як свідчить сучасна фізика, між молекулами повинен діяти обмін електронами, а в самих молекулах — рух електронів, взаємоперетворення протонів па нейтрони в середині ядер і т. ін. Це можна сказати про будь-який об'єкт навколишнього світу: рослин, тварин, все живе, у тому числі про нас самих, оскільки не лише постійно змінюється стан нашої психіки (виникають нові відчуття, переживання, ідеї, думки), а й безупинно відбувається зміна тіла (через певний проміжок часу, внаслідок обміну речовин молекули нашого тіла повністю змінюють свій склад).Отже, поняття спокою е станом руху, який забезпечує стабільність предмета, збереження його якості. Якщо рух матерії абсолютний, то спокій відносний.Рух матерії різноманітний за виявом й існує в різних формах. Першу наукову класифікацію форм руху матерії дав Ф. Енгельс. У працях "Анти-Дюрінг" і "Діалектика природи" він назвав такі: механічну, фізичну, хімічну, біологічну та соціальну форми. Сьогодні вчені пропонують вважати особливими формами руху геологічні та планетарні зміни.Механічний рух притаманний будь-якому вияву матерії у вигляді як поля, так і речовини. Сучасною наукою встановлено, що просторові переміщення мають місце в будь-якому матеріальному утворенні — від елементарних частинок до живого організму. В інших формах руху матерії механічні зміни мають підпорядкований характер.Фізичний рух охоплює теплові, електричні, магнітні, внутрішньоатомні та внутрішньоядерні процеси у твердих тілах, рідких тілах та газах. Сюди ж належать процеси, пов'язані з рухом елементарних частинок. Сучасний науково-технічний прогрес суттєво збагатив уявлення про фізичну форму руху матерії, чим значно просунув уперед і теоретичну, і практичну фізику.Хімічний рух пов'язаний зі з'єднанням або роз'єднанням атомів. Внаслідок цих процесів виникають чи розпадаються молекули, з яких утворюються всі хімічні сполуки. Хімічні перетворення дуже поширені в живій і неживій матерії.Біологічний рух — один із найскладніших. Він охоплює всі різноманітні процеси у живих організмах, які пов'язані з обміном речовин з навколишнім середовищем.Соціальний рух (суспільне життя, історія людства) суттєво відрізняється від усіх інших форм і виникає з появою людського суспільства. Основним його виявом є процес матеріального виробництва, який, врешті-решт, визначає всі інші сфери життєдіяльності суспільства.Матерія рухається в просторі і часі. Ставлячи питання, що таке простір і час, кожна людина насамперед цікавиться їх сутністю, а також характером їх буття — чи існують вони "самі по собі", чи породжені Богом, чи перебувають лише в нашому сприйнятті або розумі.Простір і час — це атрибути, тобто суттєві властивості рухомої матерії. Вони — корінні форми її існування. Однак філософи — ідеалісти заперечують залежність часу і простору від матерії. Наприклад, Д. Берклі вважав їх суб'єктивними формами сприймання речей. Згідно з І. Кантом, простір і час — апріорні й абсолютно "порожні" форми чуттєвого споглядання речей, внутрішньо і споконвічно притаманні людській свідомості. У світі природних речей не існує ні часу, ні простору. Те й інше властиве лише людському способу сприймання предметів. Г. Гегель, навпаки, визнавав об'єктивність простору і часу, але розглядав їх як результат творчої діяльності абсолютного духу.Матеріалістична філософія доводить, що простір — це категорія, яка відображає протяжність, структурність, співіснування і взаємодію матеріальних систем та всіх їхніх елементів. Час — категорія для вираження тривалості існування, послідовності зміни станів у русі і розвитку матеріальних систем і елементів, з яких вони складаються.У результаті поєднання елементів матеріалістичних та ідеалістичних поглядів на сутність простору і часу та їх взаємозв'язок з рухомою матерією, в історії філософії виникли два погляди на цю проблему. Вони отримали назву субстанційної та реляційної концепцій простору і часу.Отже, знання про світ мають завжди конкретно-історичний зміст, постійно удосконалюються і поглиблюються. Цей процес відбувається під впливом зростаючих вимог життя, суспільно-історичної практики. Тому онтологія постійно удосконалює розробку категорій буття, субстанції, матерії, руху, простору і часу, якості і кількості, свідомості тощо. Кожне покоління філософів прагне зробити свій внесок у вирішення цієї актуальної проблеми, намагається створити цілісну картину світу, відкрити закони його функціонування, пізнати сутність та зміст процесів, що відбуваються у Всесвіті. На цьому шляху вже багато чого здійснено, але головні відкриття — у майбутньому.Світоглядні та методологічні висновки філософського вчення про буття, матерію і свідомість є надійними і міцними засадами професійної, теоретичної, практичної і виховної діяльності сучасних фахівців. Особливої актуальності вони набувають у процесі становлення ринкових відносин у суспільстві, ефективність функціонування яких залежить не тільки від оптимального поєднання форм власності на засоби виробництва. Життя вимагає від виробників конкретного врахування просторово-кліматичних чинників території України, створення соціально-побутової сфери, яка б відповідала велінням часу, систематичного розвитку культури і свідомості фахівців тощо. Успішному вирішенню цих проблем сприяє чітке усвідомлення ними діалектики загального і конкретного, специфічного і одиничного у виявах буття, матерії, руху, простору і часу у сфері будь-якого виробництва.

78. Розділи філософії.

Філосо́фія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу[1]. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу.

Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого вибору та самоствердження. Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває певних особливостей, таких, як узагальнювальний характер знання, принциповий антропоцентризм, прагнення досягти абсолютів тощо.

Ці особливості зумовлюють структуру та функції філософського знання. У кінцевому підсумку філософія постає як глибоке і непереборне прагнення людської душі до прозорості й осмисленості підвалин власного буття. Філософія виникає як спроба знайти відповіді на основні світоглядні питання за допомогою міркування з метою орієнтації людини у світі.

На сучасному етапі в наукових колах прийнято виділяти такі основні галузі філософії:

Метафізика — займається вивченням природи реальності, в тому числі відносин між розумом і тілом, матерії і випадку, подій і причин. Традиційні відгалуження метафізики — космологія і онтологія.

Епістемологія пов'язана з природою і обсягом знань, а також питанням: чи можливе знання взагалі. Серед центральних завдань епістемології проблема, породжена скептицизмом, а також відносини між істиною, вірою і обґрунтуванням.

Етика, або «моральна філософія», пов'язана з питаннями про те, як людина має чинити в різних обставинах і чи можна взагалі це визначити. Основні галузі етики — метаетика, нормативна етика та прикладна етика. Метаетика стосується характеру етичної думки, порівняння різних етичних систем, вона намагається відповісти на питання: чи існують абсолютно етичні істини і як пізнати такі істини. Етика також пов'язана з ідеєю моральності.

Політична філософія займається вивченням державного управління, відносин окремих осіб і громад у державі. Вона включає в себе питання про справедливість, добро, право, власність, права і обов'язки громадянина.

Естетика має справу із категоріями краси, мистецтва, задоволення, сенсорно-емоційними цінностями, сприйняттям, а також питаннями смаку і настрою тощо.

Логіка вивчає форми та закони мислення. Починаючи з кінця 19 століття, математики, зокрема Готлоб Фреге, зосереджувались на математичній обробці логіки, відтак сьогодні розвиваються математична логіка і філософська логіка.

Філософія свідомості, предметом якої постає природа свідомості, а також співвідношення свідомості та фізичної реальності. Для неї характерне протистояння дуалізму та матеріалізму. В останні роки філософія свідомості все більше зближується із когнітивною наукою.

Філософія мови досліджує природу, походження та використання мови, а також залежність пізнавального процесу та мови.

Філософія релігії — гілка філософії, яка прагне концептуалізувати релігію, її природу та функції, філософськи обґрунтувати уявлення про божества.Більшість академічних напрямків науки, перетинаючись із філософією, формують окремі наукові напрямки: наприклад, філософія науки, філософія математики, філософія логіки, філософія права і філософія історії. Крім того низка нині самостійних наук виокремились із філософського знання, серед них власне наука, антропологія, психологія.