Вчення Арістотеля про протилежність і суперечність

Проблема протилежностей була поставлена ​​задовго до Аристотеля Гераклітом, який, як відомо, вчив про їх тотожність: життя і смерть, добро і зло, прекрасне і потворне, свобода і рабство виявлялися у цього діалектика, по суті, одним і тим же. Але Аристотель різко негативно ставиться до Геракліту.

Тепер Аристотель може перейти до головного - до вказівкою відмінності між протилежністю і протиріччям. Ми говоримо про два взаємовиключних сторонах як про протилежності, якщо між ними можливо середнє, тобто відсутність одного боку не означає неодмінну присутність іншого. Якщо людина непоганий з, то це не означає, що він неодмінно хороший. Людина може бути і не хороший, і не дурний, а чимось середнім. Але, звичайно, при цьому ми повинні розглядати предмет з однієї точки зору. В даному випадку ми розглядаємо людину з моральної сторони. В іншому випадку зіставляється якості не будуть протилежностями, як, наприклад, краса і доброта. Це не протилежності, вони один одного не виключають, людина може бути і красивим, і добрим, тоді як він не може бути і поганим, і хорошим. Тому зіставляється якості повинні належати до одного й того ж роду, про що ясно говориться в "Категоріях" - там протилежне визначається як те, що в межах одного роду найбільш відстоїть один від одного.

У разі суперечності середнього немає. Наприклад, число може бути або парних, або непарних, при цьому відсутність одного боку неодмінно тягне за собою присутність іншого. Число або парне, або непарне, третього тут не дано, число не може бути ні парних, ні непарних, тоді як людина може бути ні поганою, ні хорошою. Тому і між двома суперечними один одному судженнями про одне й те ж не може бути нічого середнього

Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерія у нього розглядається як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще.

17. Життя і твори Аристотеля.

Арістотель (384-322 pp. до н.е.) — найбільший давньогрецький філософ, мислитель, учений, учитель і наставник Олександра Македонського. Арістотелівське вчення — грандіозний універсальний синтез усіх досягнень давньогрецької полісної культури й одночасно духовна платформа культури еллінізму.

Арістотель народився в Стагірі, жив в Афінах, протягом 20 років навчався в Академії Платона, був його кращим учнем, однак, часто виявляв незгоду зі своїм учителем ("Платон мені друг, але істина дорожча"). Згодом відкрив в Афінах свою філософську школу — Ліцей.

«Про душу», містить докази безсмертя душі, схожі з аргументами платонівського «Федона». Слідуючи Платону ж, він «проголошує душу формою (eidos), і тому хвалить тут тих, хто розглядає її як місцезнаходження ідей»

Інший великий твір, що дійшов до нас в значному числі фрагментів - «Протрептік»

«Про філософію»

Зрілі твори Арістотеля, Corpus Aristotelicum, що склали, діляться традиційно на вісім груп: 1. Логічні праці («Органон»): «Категорії», «Про тлумачення», «Аналітики» перша і друга, «Топіка», «Про софістичні спростування». 2. Філософія природи: «Фізика», або «Лекції з фізики», «Про небо», «Про виникнення і знищення», «Про небесні явища» ( «Метеорологика ») . В натурфілософскі твори включається також псевдоарістотелівський трактат «Про світ», написаний, ймовірно, вже в I в. до н.е. 3. Психологія: «Про душу», а також «Малі праці по природознавству», що включають трактати: «Про сприйняття і сприйманому», «Про пам'ять і спомин», «Про сон», «Про безсоння», «Про надихання [що приходить] уві сні», «Про тривалість і стислість життя», «Про життя і смерть», «Про дихання». Включається сюди також несправжня праця «Про дух», що відноситься, мабуть, до середини. III в. до н.е. 4. Біологічні праці: «Про частини тваринні», «Про рух тварин», «Про пересування тварин», «Про походження тварин». 5. Перша філософія: твір, що одержав назву «Метафізики». 6. Етика: « Никомахова етика», «Велика етика», «Евдемова етика». 7. Політика і економіка: «Політика», «Економіка»

17. Архетипи колективного несвідомого за К.Юнгом

Найголовніші архетипи за Юнгом: Самість, Тінь, Аніма, Анімус, Персона.

Самість

Поєднуючи і гармонізуючи всі аспекти несвідомого, самість створює єдність і стабільність особистості. Таким чином, завдання самості (як і психотерапії) — інтеграція різних підсистем особистості. Юнг порівнював самість з поривом або прагненням до самоактуалізації, що визначає гармонійність і цілісність, найповніше розкриття можливостей особистості.

Тінь

У сенсі колективного несвідомого Тінь — це природна, інстинктивна людина, і вона майже не змінилася з тих часів, коли виникло людське суспільство, коли людина стала людиною розумною. Тінь не може бути до кінця перетворена вихованням, і багато в чому вона залишається чисто імпульсивною — те, що притаманно особливо дітям. Найяскравіший приклад втілення архетипу Тіні в міфології — образ Диявола. Тінь — це підсвідомі бажання, несумісні з соціальними стандартами. Це нижчий рівень свідомості по відношенню до сучасного суспільства, і це хтось, хто підсвідомо живе в нас і хоче робити те, чого ми собі не дозволяємо, — це містер Хайд нашогодоктора Джекіла.

Персона

Персона існує на противагу Тіні — це соціальний образ людини, ідеальний з моральної та соціальної точки зору. Це певне узагальнення людини як істоти цивілізованої, колективне «я» людства як такого.

Персона є тою маскою, яку кожен з нас одягає, спілкуючись з іншими людьми. Вона презентує нас такими, якими ми хочемо, щоб нас сприймали суспільство. Персона може не збігатися з справжньою особистістю індивіда. Поняття особи у Юнга аналогічно поняттю рольової поведінки в соціології, коли ми чинимо так чи інакше відповідно до нашого уявлення про очікування оточуючих від нашої поведінки.

Аніма та Анімус

Обидві статі вміщують одночасно Персону і Тінь, при цьому Тінь у чоловіків зазвичай уособлює інший чоловік, у жінки — інша жінка. Але підсвідомість чоловіка містить жіночий елемент, який чоловік витісняє з його зовнішнього життя, а підсвідомість жінки — чоловічий. Ці образи Юнг називає відповідно Анімою та Анімусом.

Аніма — не характеризує якусь одну жінку, хоча усвідомлюється через реальних жінок (і перш за все, через образ матері). У чоловічій свідомості існує колективний образ жінки, з допомогою якого він розуміє жіночу природу.

Анімус жінки виявляє в ній, перш за все, її чоловічі риси.

Тобто, якщо говорити в загальному, архетипи аніма та анімус відображають припущення Юнга, що кожна людина несе в собі певні психологічні характеристики протилежної статі. Аніма відображає жіночі (фемінні) риси в чоловічому характері, а анімус — чоловічі (маскулінні) характеристики в жіночому. Як і більшість інших архетипів, ця пара бере початок в найбільш глибинних, примітивних шарах досвіду предків людини, коли чоловіки і жінки засвоювали певні емоційні та поведінкові тенденції протилежної статі.

17. Життя і твори Платона.

Платон народився в 428г. до н.е в Афінах, на острові Егіна. В юності він отримав всебічне виховання, яке відповідало уявленням класичної античності про сучасний, ідеальну людину. Він брав уроки у найкращих вчителів. Читання та письма Платон навчався у граматиста Діонісія, музиці - у Драконта, а гімнастці - у борця Арістона. Його справжнє ім'я - Аристокл. Платон - псевдонім означає "широкоплечий", який йому дав в юності за його міцну будову учитель боротьби з Аргоса. «Встановлено, наприклад, що Платон був відмінним гімнастом і, крім того, відрізнявся в таких видах спорту, як боротьба і верхова їзда. Є відомості, що за успіхи в боротьбі він отримав першу премію на Истмийских, а, можливо, також і на Піфійських змаганнях ». [1] Відомо також, що він займався живописом, а крім того складав дифірамби, пісні й трагедії. Пізніше схильність до поезії виявилась в художньо обробленій формі його діалогів. Аристотель повідомляє, що Платон спочатку був учнем Кратила, послідовника Геракліта.  З боку батька, Арістона, рід Платона сходить до останнього царя Аттики - Кодру; з боку матері, Периктіони, - до сім'ї родичів законодавця Солона. Родичем матері був так само відомий афінський політичний діяч, згодом «тиран» Критий ..  «Духовна атмосфера ранньої молодості Платона була пронизана не тільки антидемократичними, але і антітіраніческімі і антиолігархічними тенденціями. Платон зневажав не тільки бариші, а й аристократичні в'язниці, страти і вигнання. Не дивно тому, що Платон залишився осторонь не тільки від участі у справах демократичної держави, але і від олігархічного перевороту 404 г . до н. е.. в Афінах, хоча серед знаменитих 30 тиранів знаходився його власний двоюрідний дядько Критий ». [2] Саме Критий ввів Платона в коло учнів Сократа.

До нас дійшло 36 творів Платона, виданих та розбитих Трасилом Олександрійським, придворним астрологом імператора Тиберія, на 9 тетралогій. Росповсюдженою на сьогоднішній день є наступна їх класифікація:

• Процес та смерть Сократа

  • «Апологія»: Захисна промова Сократа перед присяжними

  • «Критон»: Невдала спроба вмовляння Сократа до втечі

  • «Федон»: Про філософію та смерть, а також безсмертність душі

• Діалоги із софістами

  • «Протаґор»: Чи можна навчити чеснотам?

  • «Іон»: Знання та вміння рапсодів (публічних декламаторів віршів)

  • «Гипій Менший»: Знання Гіпія про чесноти

  • «Гипій Більший»: Знання Гіпія про людяність

  • «Євтидем»: Про мудрість Сократа та софістів, а також силу риторики

17. Ідеалізм Платона. Алегорія «Печера».

Під впливом сумного досвіду і в результаті філософських роздумів він прийшов до висновку, що неуцтво є основне зло, і тому благаючи правителя, виховання юнацтва і освіта народу є головними завданнями, як філософії, так і держави. Для досягнення цієї мети він виробляв практичну філософію, що включала політичні, етичні і психологічні ідеї.  Теорія ідей - ядро ​​філософії Платона. Вона обгрунтовує розумність космосу, громадського порядку, широкомасштабних історичних процесів; стверджує ієрархію людських цілей і цінностей; служить ключем до розуміння значних подій історії, виховує певний тип особистості. Завдяки теорії ідей Платон відомий в сучасному світі як родоначальник об'єктивного ідеалізму. «Об'єктивний ідеалізм характеризується визнанням як об'єктивно сущого світового розуму (духу, ідеї) і трактуванням матеріального світу як форми його прояви» [3].

Платонівські ідеї можна «помацати» розумовим поглядом. Греки вважали, що очі можна мислити, а розумом - бачити. Що ж таке платонівські ідеї? «Саме слово« ідея »має своїм коренем« вигляд ». Ідея - те, що видно в речі. У грецькій мові це слово дуже часто служить для позначення зовнішнього вигляду речі, зовнішності людини. З таким значенням воно трапляється навіть у Платона. Але якщо вдивитися в сутність речі, в її істота, в її сенс, то він теж буде «видний» і оку і, головним чином, розуму. Ось ця видима розумом (або, як говорили греки, «розумна») сутність речі, її внутрішньо-зовнішній лик, і є ідея речі »[5]. Справжність, «битійственная повноту» ідей, у порівнянні з якими речі і тіла виявляються лише «тінями», Платон проілюстрував міфом про печеру. Люди, подібно в'язням, живуть прикутими до стіни підземної печери, куди лише зрідка і помалу з вузькою довгою щілини проникає сонячне світло. Вони не можуть бачити того, що відбувається на поверхні землі. Але коли хтось чи щось виявляється між щілиною і джерелом світла, на стіні печери виникає тінь, яку в'язні приймають за реальність. Такі саме, за Платоном, речі, видимі фізичним зором предмети, що є тінями божественних ідей. Якщо в'язневі пощастить звільнитися з печери, вийти на світло, він спочатку буде засліплений силою і яскравістю ідей. Коли світ ідей стане його життєвим світом, він вже не зможе ставитися до матеріальних речей серйозно. Це і відбувається з філософом.

Алегорія «Печера» (укр. Не знайшла!)

Стоит понять, что Пещера, в соответствующей аллегории Платона, представляет собой чувственный мир, в котором живут обычные люди. Подобно её узникам, они полагают, что постигаемый ими посредством органов чувств мир - это истинная реальность. Однако подобные представления является в корне не верными. Можно сказать - что это не более чем иллюзия, поскольку от истинного мира - Мира Идей - до них доходят только смутные отблески и тени. Однако Философ может видеть истину, благодаря гнозису устремленному за пределы чувственного мира. Аллегория о Пещере говорит нам о необходимости Посвящения - раскрытия в человеке способности воспринимать Мир Идей, что знаменует собой коренной переворот в сознании. Развернув свой взор от Чувственного Мира к созерцанию формирующих его Эйдосов, инициат начинает понимать, что всё что раньше для него было истинным является не более чем заблуждением. Он рождается для Новой Жизни, и умирает для Старой. Ибо он больше не может жить как прежде. Он сбросил оковы Сна. Он Пробужден. И подобно проснувшемуся, он понимает, что так же как и сон, в реальности которого он был уверен несколько мгновений назад, чувственный мир так же может показаться игрой ума... Для Платона чувственный мир - это тюрьма души. И единственной подлинной реальностью является мир вечных Идей, к постижению которого душа может приблизиться посредством тайной мудрости. В обычном своём состоянии мы видим как бы сквозь тусклое стекло (гадательно), совершив же в своём сознании коренной переворот мы сможем видеть Истину лицом к лицу; И если раньше мы не видели Природы такой какова она есть, то, обретя посвящение, мы сможем видеть её во всей своей красе.

23. Лінгвофілософські ідеї Платона. Діалог «Кратіл».

Спираючись на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків, Платон будує свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, який постійно змінюється, світ ідей (ейдосів);— вічний та незмінний і, у проміжку між ними — математичні об'єкти.

Будучи прибічником гераклітівської натурфілософії й сприйнявши її постійну мінливість, Платон вважав, що, все у природі виникає й знищується — отже, не може бути дійсного знання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висуває теорію «ідей» (ейдосів), які є граничним станом речей, пізнаваних лише за допомогою математичних об'єктів при прагненні отримання дійсного знання.

Платон був засновником того, що пізніше отримало назву ідеалізму. Його погляди сформульовані у міфі про печеру з «Держави». На погляд Платона справжні цінності буття утворюють особливий позафізичний світ — Гіперуранію. Цей світ складають безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей, тварин, людей, чеснот та цінностей. Ейдоси ніким і нічим не народжені, існують вічно, вони незмінні й непорушні. Позірний світ, доступний почуттям, утворюється при втіленні ейдосів у хаотичній, плинній змінній хорі (матерії). Світ, який ми знаємо — це лише тіні світу ейдосів^[11].

«Кратил» належить до досить важких і хитромудрих діалогів Платона. Вільна манера листи, характерна Платона, доходить тут іноді до неможливості вловити зв'язок окремих частин діалогу й навіть у його основну ідею. Постійне повторення однієї й того, ухиляння убік, різноманітних інтермедії, часто заважають розпізнанню суті, іронічний тон Сократа, відсутність узагальнюючих висновків, і якийсь невизначений підсумок діалогу - усе це змушує або залишити весь діалог вбессвязном вигляді, або звернутися до різним, певною мірою ризикованим домислам, спробувати на власний страх і ризик сформулювати те що діалозі не сформульовано, але не матимуть чого неможливо вловити композицію діалогу й додумати остаточно те, що іноді начебто й випливає із запропонованих тверджень Платона, але самим Платоном чомусь остаточно недодумано.

До цього приєднується і те, що Платон витрачає значну частину цього діалогу на лінгвістику, з нашого нинішнього погляду сміховинну і немає фантастичну, що складається з запаморочливих етимологій, різноманітних і витончених, хоч і які з небувалим наснагою і навіть якимось захопленням, - звідси захваті сам Платон промовляють на діалозі неодноразово (>396d - е), попри свою ж власне бажання дотримуватися у питаннях міру (>414е). Мабуть, ця псевдонаукова лінгвістика і було одній з причин вкрай малої популярності діалогу «Кратил». Широкій публіці всі ці нескінченні етимології зовсім непотрібні, оскільки вистачило б якихось трьох-чотирьох прикладів; що стосується учених-лінгвістів, те й ті часто знизують плечима не знають, що робити, коли починають читати у діалозі всі ці фантастичні тлумачення величезної кількості імен та слів. Це й навело до того що, що «>Кратил» допускає багато різних трактувань і композиція його бути представлена дуже різноманітно. Витративши чимало часу на багаторазове перечитування і обмізковування цього діалогу, ми ж даємо його аналіз, який "Нам самим представляється свого роду експериментом і який потребує різних уточнення і доповнення, Втім, через величезної кількості неясностей цього діалогу, навряд чи колись вдасться дати цілком бездоганний його аналіз, які вже не підлягав б жодної серйозної критиці.