Тема 5. Основи віршування (версифікація) План

1. Мова прозова і мова віршова

2. Системи віршування.

3. Ритмічний лад та розміри силабо-тонічних віршів.

4. Строфи.

5. Народнопісенний вірш.

6. Літературний тонічний вірш.

Список літератури

Гуляк А.Б., Савченко І.В. Основи віршування: Навч. Посібник. — К., 1997. — 110с.

Єрмоленко С.Я. Синтаксис віршованої мови / На матеріалі української радянської поезії. — К., 1969. — 94с.

Ільницький М. Барви і тропи поетичного слова: Літературно-критичний нарис. — К., 1967. — 118с.

Карпова В.Л. Термін і художнє слово. — К., 1967. — 129с.

Кацнельсон А.І. Правдива іскра Прометея: Особливості віршованого слова. — К., 1968. — 178с.

Качуровський І. Метрика: Підручник. — К., 1994. — 120с.

Ковалевський В. Рима. Ритмічні засоби українського вірша. — К., 1965. — 286с.

Ковалевський В.В. Ритмічні засоби українського літературного вірша: Спроба систематики. — К., 1960. — 235с.

Сидоренко Г.К. Українське віршування від найдавніших часів до Шевченка. — К., 1972. — 141с.

Сидоренко Г. Віршування в українській літературі. — К., 1962. — 175с.

Сидоренко Г.К. Від класичних нормативів до верлібру. — К., 1980. — 184с.

Сулима М. Українське віршування кінця ХVІ — початку ХVІІ ст. — К., 1984. — 147с.

Тези лекції

У всякому літературному творі особливо важливою є система організації поетичної мови, яка може мати дві форми вираження: прозову і віршову.

Для художньої прози характерна вільна течія мовлення, яке членується на синтаксичні одиниці (речення, періоди) з відносно довільним розташуванням слів. Якогось певного ладу, наприклад, у чергуванні наголосів у художній прозі не спостерігається. У мові художньої прози простежується її різнопланове членування на речення з помітно довільним розташуванням наголосів, що наближає її до звичайної побутової розмови. Проза — це художнє мовлення, однак не організоване ритмічно, не віршоване, протилежне власне поезії, з охопленням думок, здебільшого неспіввимірних щодо часової тривалості. Для сприйняття прози типове «відключення» від словесно-звукової матерії, уявне перенесення в художню реальність. Прозове мовлення розкриває перед нами певну дію: зовнішню, подієву, чи внутрішню, психологічну, певний ланцюг рухів, жестів.

Віршова мова чи не найбільше відрізняється від мови прозових творів закономірною впорядкованістю звукової форми, звуків, які розташовуються у поетичному тексті за законами віршового ритму, яким забезпечується рівномірне чергування впорядкованих мовних елементів (звуків, наголосів), таке їх евфонічне поєднання, що створює відчуття краси, естетичності, чим активізує емоційне сприймання поетичного слова.

Поняття ритму властиве не тільки віршам, а й музиці, пісні, танцю. В основі ритму лежить певний порядок повторення певних елементів у часі. Ритмом (гр. розміреність, узгодженість) називається впорядковане чергування однорідних явищ у певних часових зрізах, у певних відтинках часу. Віршовий ритм — це повторення співмірних мовних одиниць,якими посилюється мелодійність, емоційність та виразність поетичної мови.

Віршовий ритм комунікативно належить до групи естетичних ритмів. Найближчим до нього є музичний ритм.

Віршування, як відомо, становить окрему ланку художньо-творчої діяльності, своєрідну систему організації мистецько-мовних засобів, якими витворюється поетичне слово, мовлення. Віршування — це також чітко окреслена галузь літературознавчих знань. Однозначним синонімом до терміна віршування виступає латинський за походженням термін версифікація.

Отже, віршознавство (або версифікація) — розділ літературознавства, частина поетики, наука про віршові нормативи літературних творів, покликана осмислювати внутрішню будову вірша, власне, його метрику, строфіку та фоніку.

Система віршування — це сукупність віршів, побудованих на підставі якогось одного принципу. Існуючі системи віршування поділяються на дві великі групи: віршування квантитативне (кількісне) і квалікативне (якісне). Різні системи віршування являють собою певний етап історичного розвитку віршованої форми.

Метричне віршування — побудоване на принципі рівночасності, рівно тривалості ритмічних одиниць. Класичним прикладом цієї системи є античне віршування. Найпростішим елементом ритмотворення в античній метриці вважалася мора (лат. — затримка, проміжок часу) як одиниця довготи; короткий склад дорівнював одній морі (»), довгий — двом (—); обидва різновиди формували стопу (однакова комбінація коротких і довгих складів).

Стопи в античному віршуванні були дуже різноманітні, бо могли включати від двох до чотирьох різних складів. Значною була і загальна кількість їх (28).

Іноді використовувалася 5-складова стопа — дохмій (» — — »), однак частіше вона розпадалася на стопи хорея і амфімакра.

У ліриці часто вживали строфи, які становили поєднання рядків різних розмірів. Такі вірші називаються логаедами.

Найвідомішим, найуживанішим розміром античного віршування був гекзаметр (грецьк. — шестимірник), у рядках якого обов’язково робили цезуру (лат. — розтин) — паузу, яка ділила рядок на два піввірша.

Досить часто гекзаметр поєднувався з пентаметром (грецьк. — п’ятимірник) — п’ятистопним віршем. Двовірш з гекзаметра й пентаметра звався елегійним дистихом.

Силабічне (лат. — склад) віршування, яке ґрунтується на принципі ізосилабізму (грецьк. — рівний склад), передбачає рівноскладовість. Поділ віршового тексту на ритмічні одиниці, які рівні між собою за кількістю складів. Окрім рівної кількості складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні ненаголошених та наголошених, силабічний вірш характеризується також парним римуванням, метричною константою.

Суть силабічного віршування полягає в тому, що за одиницю ритму береться сам по собі склад безвідносно його якості (наголошений — ненаголошений, довгий — короткий, відкритий — закритий). Для визначення розміру вірша встановлюють кількість складів до останнього наголосу в кінці вірша, поділеного цезурою. Склади після останнього наголосу до уваги не беруть.

Силабо-тонічна система віршування заснована на принципі рівномірності, вибудованої на однаковій кількості стоп у вірші.

Серед дво- і трискладових стоп розрізняють основні та допоміжні

Основні метри Допоміжні метри

хорей ^» спондей ^^

ямб »^ пірихій »»

дактиль ^»» молос чи тримакр ^^^

амібрахій »^» трибрахій »»»

анапест »»^ амфімакр ^»^

бакхій »^^

антібакхій ^^»

Допоміжні стопи не становлять основи для ритмічної схеми вірша. Вони простежуються лише спорадично.

У силабо-тонічному вірші наголоси відіграють ритмічну роль. У зв’язку з цим у віршах поруч з граматичними і логічними розрізняємо ритмічні наголоси, тобто такі, які вимагає ритм.

Силабо-тонічний вільний вірш. При такій варіації віршування певна кількість стоп у віршах не витримується. Як наслідок цього — кожен вірш може мати свою довжину, свою кількість стоп. Найбільшою ритмічною одиницею поетичного твору є строфа (грецьк. — оберт, зміна) — фонічно викінчена віршова сполука, яка виділяється за такими ознаками, як клаузула, рима, римів інтервал, розмір, синтаксична завершеність мовного періоду, літературний канон.

За кількістю віршів у строфі всі строфи поділяються на прості (дво-, три- та чотиривіршеві строфи) і складні (всі, що мають більше, ніж чотири вірші).

Твори, що не поділяються на строфи, називаються астрофічними. Проте є група поезій, у яких поділ на строфи є ледь помітним, нечітким. Такі твори називаються строфоїдами, в них групи, подібні до строф. Вони мають довільну кількість віршів, свій власний спосіб римування.

Непересічною канонічною формою світової літератури є сонет (прованс. — пісенька), який відомий у всіх розвинених світових літературах. За час свого активного застосування у поезії сонет виявив себе у двох різновидах — у класичному або італійсько-французському сонеті і в шекспірівському або англійському. Складна строфічна форма віршового твору, що складається з 15-ти сонетів, де чотирнадцять сонетів утворюють кільце, отримала назву вінок сонетів. Вінок сонетів включає 210 віршів, з яких 14 використовуються трикратно.

Народним віршуванням називають засоби творення ритмізованої мови, які склалися в уснопоетичній народній творчості. Найістотнішою народного вірша вважається злитість тексту і мелодії, їх одночасне виникнення і формування. Тому вивчення поетики і ритміки народної пісні неможливе без вивчення мелодії та музичного ритму.

Як головні, у народному віршуванні можна окреслити три типи:

розмовний вірш (райошник) — вживається в прислів’ях, приказках, віншуваннях;

речитативний вірш — вільний астрофічний вірш народних голосінь, дум і поодиноких старовинних обрядових, історичних і баладних пісень; пісенний вірш, що використовується в ліричних, танцювальних і обрядових чинах.

Визначаються також своєрідні українські народні типи ритмів:

коломийка (коломийковий розмір, коломийковий вірш);

шумка;

коляда;

ритм думи.

Коломийковий вірш — віршовий розмір, характерний для поширення пісень-коломийок, які виконувались за усталеною мелодією, часто як жартівлива приспівка до танцю.

Шумка — віршовий розмір, характерний для однойменного музичного твору, який передбачає 6 або 8 складів у вірші.

Велике розмаїття будови народних пісенних строф зумовлене повторенням окремих їх частин, пісенних колін та приспівами-рефренами на початку, всередині і наприкінці вірша або строфи. Рима у народних піснях найчастіше парокситонна, рідше окситонна і подекуди дактилічна Римуються здебільшого не тільки закінчення віршових рядків, а й силабічні групи посередині їх, що створює так звану внутрішню риму.

Тонічне віршування (грецьк. — наголос) побудоване за принципом однакової кількості наголосів у віршах при відсутності поділу їх на стопи. В основі тонічного вірша лежить особлива ритмічна одиниця — доля, яка, на відміну від стопи силабо-тонічної системи, будучи частиною вірша, має в собі неоднакову кількість складів: наголошений (опорний) склад кожної долі може бути оточений рядом ненаголошених складів, які розташовуються у ній довільно.

Розрізняють два типи тонічного віршування: народне (засвоєне на ритмі мовлення, що залежить від логічних наголосів) та літературне (залежить від наголосу і засноване на рівномірному чергуванні високих (наголошених) і низьких (ненаголошених) складів).

Різновидами тонічного вірша є акцентний вірш, дольник (паузник) і тактовник.