Тези лекції

Літературний процес — це функціонування та еволюція літератури як у певну епоху, так і протягом усієї історії нації, регіону, світу. Літературний процес є предметом історії літератури та літературної критики.

Учасниками, суб’єктами (основними одиницями) літературного процесу є окремий літературний твір та творчість окремого письменника. У літературному процесі беруть участь різноякісні літературні одиниці – від високих художніх зразків до масової низькопробної літератури. До суб’єктів літературного процесу також належать літературно-художні часописи, видавництва, письменницькі професійні об’єднання. Читач також є суб’єктом літературного процесу, який є замовником певного роду текстів.

Формування поняття літературного процесу відбувалось протягом ХIХ-ХХ ст., коли здійснювалось осягнення літератури як історично змінної цілісності, еволюціонуючої системи. У цей період побачили світ численні «Історії літератури», які мали на меті осягнути закономірності літературного процесу.

Одну з основних категорій літературного процесу становить літературна епоха — одиниця історико-літературної періодизації, яка позначає часовий період, протягом якого література проходить внутрішньо завершену фазу розвитку. Літературні епохи тісно пов’яззані з етапами історичного розвитку суспільства, але слід зважати й на можливі синхронність і асинхронність у чергуванні літературних епох у різних національних літературах.

Критерії періодизації літературної епохи (за Н.Неукопоєвою): зміна у взаємовідносинах літератури і суспільства; відкриття літературою нових сфер життя; зміна основних драматичних колізій; зміна художніх стилів. Літературна епоха — це процес, який має внутрішню логіку розвитку, свій початок, вершину та кінцеву кризу.

При визначенні літературної епохи як системи необхідно використовувати конкретно-історичний підхід, визначати формуючі детермінанти (системотвірні чинники). Позалітературними детермінантами є: суспільно-політична ситуація, характер взаємовідносин літератури і суспільства, особливості загально-культурного контексту тощо. Внутрішньолітературні детермінанти: домінування якогось літературного напряму та характер його співіснування з іншими, спрямованість у розвитку художнього мислення, стильові домінанти епохи, епохальна роль видатних літературних талантів тощо. Важливо виявити в кожній літературній епосі боротьбу старого, що відживає, і нового, що тільки народжується, — це дає змогу правильно її розуміти як процес.

Складові літературної епохи (елементи та компоненти системи): різні естетичні системи, традиції, які заперечуються, і традиції, які продовжуються, новаторські елементи, ідейні та тематичні домінанти, характери драматичних колізій, особливості у виборі героїв тощо. Виявлення зв’язків між компонентами, що визначають своєрідність епохи, допомагають зрозуміти її як системно організовану цілісність.

Традиції і новації в літературі — поняття, які характеризують спадкоємність і оновлення в літературному процесі. Традиції — художній досвід попереднього літературного розвитку, який засвоюється письмениками. Використання традицій може бути творче і нетворче (епігонське). Традиції можуть бути ідейно-тематичні, „змістові“ й традиції „формальні“, які йдуть по лінії засвоєння творчих набутків у сфері поетики. Зв’язки і впливи між окремими літературами та творчістю окремих письменників є формою передачі традицій. Важливим є період „учнівства“ у творчій біографії письменника, коли він засвоює художній досвід своїх попередників.

Новації — нові елементи, які вносяться в літературний процес завядки творчим відкриттям як у сфері художнього змісту так і в царині форми. Справжнє новаторство — прерогатива високообданований митців. Головний чинник новаторства — зрушення в духовному житті суспільства, що осягаються митцем і знаходять своє вираження у відповідній формі. Потреба в запереченні віджилих традицій і потреба у ствердженні нових творчих підходів як чинник боротьби між літературними напрямами, течіями, школами.

Стиль — термін, який означає специфічність літературного явища, яке вирізняє його, окреме явище, із ряду однотипних (стиль твору, стиль письменника, стиль літературної доби).

Стиль письменника залежить передусім від ідіолекту (від грецьких слів – свій та розмова, говір, наріччя), тобто від сукупності індивідуальних рис мови певної людини, котра зумовлена національністю, місцем її проживання, віком, фахом, соціальним станом тощо. Авторська своєрідність у використанні мовних засобів витворює індивідуальний стиль (ідіостиль) письменника.

Взагалі під стилем (з латинської — грифель для писання) розуміють сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Стиль, отже, розуміють як синонім митецького напряму чи течії. Але частіше цим терміном окреслюють авторську, індивідуальну манеру письма, або ідіостиль. Стиль письменника — це сукупність особливостей його творчості, якими його твори відрізняються від творів інших митців. Сукупність зображально-виражальних засобів письменника тоді дає ефект, коли закономірно поєднується в художньо мотивовану систему, зумовлену індивідуальністю митця. До стилевих чинників зараховують: світогляд і світовідчуття (образне мислення) письменника, тематику і проблематику, яка його займає, закони і норми обраного ним жанру. Носіями стилю виступають елементи форми художнього твору. Досліджуючи стиль певного письменника, виділяють стильову домінанту. Маючи стильове „обличчя“, письменник з кожним твором видозмінює його, оскільки змінюється тематика і проблематика (іноді – ідеологія), які теж є стилетворчими факторами.

Конкурентність понять «стиль» і «поетика» зумовлена тим, що дослідження стилю і дослідження поетики означає, фактично, дослідження одного і того ж об’єкта — системи виражально-зображувальних засобів літературного явища (твору, творчості письменника, літературного напряму тощо). Помітна тенденція до значно ширшого вживання поняття «поетика», яке почало частково замінювати поняття «стиль».

Літературний напрям — це система художніх світобачень, що його сповідує група письменників, об’єднаних спільним розумінням художньої творчості, спільним принципом поетичного зображення життя, що застосовують його в своїй творчості і захищають його теоретично.

Головні причини, що зумовлювали появу літературних напрямів у европейській літературі нового часу: виокремлення і становлення літератури як мистецтва слова, посилення ролі письменника як творчої індивідуальності, що прагне виражати особистісне бачення світу, культивує власні творчі принципи. найбільш значні літературні напрями: ренесанський реалізм епохи Відродження, бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм і його різновиди, символізм, окремі модерністські течії (фітуризм, експресіонізм тощо). Літературний напрям має системну природу. Основні чинники та носії специфічності напряму: особливості бачення світу та його естетичного переживання; тип художнього мислення; ідейно-тематична спрямованість; система виражально-зображувальних засобів (поетика); естетичний ідеал (чи його відсутність).

Літературний напрям — це етап у розвитку естетичної свідомості та художнього бачення певного періоду.

Зміна тих чи інших художніх явищ (передусім художніх напрямів, як упорядкованих літературних тенденцій, які з'явилися приблизно в один і той самий час) в силу амбівалентної природи самої літератури (і мистецтва загалом) залежить від інтра- (втнутрішньо-) та екстра-(поза-)естетичних факторів. Екстралітературним (суспільним) чинником є світогляд, той методологічний фундамент, який породжує певну концепцію дійсності, певний спосіб її пізнання, розуміння суспільно-історичних закономірностей, місце людини в суспільстві та Всесвіті, а також ідейні переконання.

Так чи інакше пов'язані із суспільним естетичні чинники (фактори). До них зараховують: 1) поетику як систему більш-менш нормативних правил, котрі виросли на філософському фундаменті того чи іншого літературного напряму і безпосередньо пов'язані з літературною творчістю; 2) спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, що переважають у певному літературному напрям і 3) сукупність художніх засобів, регульованих поетикою літературного напряму.

До того чи іншого літературного напряму відносять письменників, що мають спільні принципи художнього зображення, естетичні ідеали та уподобання (тобто, спільний художній метод). Найвизначнішими в історії літератури Нового часу літературними напрямами і водночас художніми методами (та стилями) є бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм.

У річищі одного великого літературного напряму часто утворюються різні літературні течії. Терміном літературна течія позначають ті різновиди, розгалуження літературного напряму, які виникають у процесі його розвитку. Літературна течія — група письменників, що свідомо виділяється в межах літературного напряму особливо зближеністю естетичних позицій і поетики.

Відмінність течії від літературного напряму полягає в тому, що письменники, пов’язані з тією чи іншою течією, усвідомлюють і обстоюють її ідейні та художні принципи, займають у літературній боротьбі певні позиції.

З поняттям літературної течії тісно пов’язана і літературна школа, яка свою назву пов’язує з іменем її видатного представника і пов’язана спільними засобами та прийомами творчої роботи.

Треба зазначити, що поняття „напрям”, „течія”, „школа” не є уніфікованими в сучасному літературознавстві. В одних дослідників напрям і течія виступають як синонімічні категорії, в інших — напрям є складовою частиною течії, у третіх — навпаки.

Однакова послідовність літературних напрямів притаманна більшості європейських літератур. В історії розвитку літератури можна виокремити такі літературні напрями: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, символізм, модернізм, постмодернізм.

Бароко — літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував впродовж XVI-XVIII століть. Терміном „бароко” послуговуються також для характеристики стилю архітектури, музики, скульптури та живопису.

У барокковому напрямі вбачається синтез мистецтва двох епох — Відродження та Середньовіччя (Готики). Справді, бароко звертається до змісту й форми готичного мистецтва. Але воно аж ніяк не відмовляється від ренесансних культурних здобутків.

Барокова література рухлива й динамічна. їй притаманна трагічна напруженість і трагічне світосприйняття. Людина, згідно з провідною барокковою ідеєю — це піщинка у Всесвіті. Життя її — скороминуще, в ньому панують випадок і фатум.

Поетика літературного бароко поєднує в собі різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно поєднує трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним, примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи.

Термін „бароко” дає можливість об’єднати всередині цього літературного напряму чимало течій і шкіл: італійський маринізм (школа поета Джамбаттісти Маріно), іспанський гонгоризм (школа пов’язана з іменем поета Ґонгори-і-Арготе), французька преціозна література (салон маркізи де Рамбульє), англійська „метафізична школа” (Джон Донн та ін.), німецька „друга сілезька школа” (Х.Г.Гофмансвальдау). До українського літературного бароко треба віднести творчість М.Смотрицького, С.Полоцького, МДовгалевського, І.Величковського, С.Яворського, Ф.Прокоповича.

Класицизм (лат. — взірцевий, довершений) — літературний напрям, який виник у XVII столітті у Франції й поширився в літературах Європи до початку XIX століття. Класицистами називають митців, у творчості яких панує культ „класиків“ (передусім — античних письменників) та розуму, а весь напрям пов’язаний із суворою нормативністю й регламентацією.

Один з основних принципів класицизму — наслідування античних митців. Спадщина письменників Стародавньої Греції та Риму розглядалась як певна художня норма. Теорія класицизму намагається звести до певних норм усі сфери та структурні елементи літератури та літературного твору. Так, вона створює та суворо регламентує ієрархію жанрів. Жанри в класицизмі поділяються на „високі” (трагедія, ода, дифірамб, героїчна поема) та „низькі” (комедія, сатира, епіграма, еклога, авантюрний роман). Взагалі жанрова система класицизму орієнтувалася на античну, і класицистам вдалося відродити практично всі жанри літератури давніх греків та римлян. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися. Зокрема, жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія. Чи не найбільш відомим принципом естетики класицизму є принцип трьох єдностей для драматургії: єдність місця, єдність часу, єдність дії. До французьких класицистів належали Малерб, Лафонтен, Буало, Реньє, Корнель, Расін, Мольєр та ін. Дещо меншою мірою класицизм поширився в літературах Німеччини (М. Опіц, Й. Готшед, „веймарські класицисти” Міллер і Ґете), Англії (Д. Драйден, А. Поп, Р. Стіл), Італії (В. Альф’єрі), Росії (М. Ломоносов, О. Сумароков, П. Державін). Класицисти створили чимало теоретичних праць і літературних маніфестів свого напряму. Справжньою біблією класицизму є праця Н. Буало „Мистецтво поезії”” (1674), в якій нормативна естетика відбилася найбільш повно й послідовно.

Наприкінці XVII — на початку ХIХ ст. натрапляємо на риси класицизму і в українській літературі. Український класицизм, незважаючи на свій не вельми різноманітний прояв, знаменує собою перехід до єдиної літературної мови. Вживання народної мови вимагали існуючі в літературі українського класицизму жанри — травестія, байка, комедія, народне оповідання. Такий перехід від білінгвічного бароко (церковнослов’янська і народна мови) стає для України справжнім літературним ренесансом.

Сентименталізм (франц. — почуття, почуттєвість) — літературний напрям другої половини XVIII — початку XIX століття, що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття до героїв у читачів.

До здобутків цього напряму можна віднести нові жанрові форми (подорожні нотатки, епістолярний роман, сімейно-побутова повість, міщанська драма, сльозлива комедія тощо), зміна композиційної будови твору, психологічний аналіз, інтерес до життя простої людини, почуттєва сторона людського існування тощо.

Сентименталістські тенденції спостерігаються в літературі Англії (поезія Дж. Томсона, Е. Юнга, Т. Рея), Франції (романи Р. Марево і А. Прево). Найбільш яскравими письменниками-сентименталістами були С. Річардсон („Памела”, „Клариса”), Л. Стерн („Сентиментальна подорож”) Й. В. Ґете („Страждання юного Вертера”), Ф. Шілелер („Розбійники”) та ін.

Деякі типологічні ознаки цього напряму спостерігаються у творчості українських письменників поч. XIX ст., зокрема І. Котляревського „Наталка Полтавка” та Г. Квітки-Основ’яненка „Маруся”, „Сердешна Оксана”.

Романтизм — літературний напрям, що виник наприкінці XVIII ст. в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половин XIX ст. Романтики виступили проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Поет та й взагалі митець для романтиків — це людина не лише вільна, а й цілком особлива та незвичайна. Основна увага у цьому літературному напрямі приділяється не раціональному, а почуттєвому, не зовнішньому, а внутрішньому, не об’єктивному а суб’єктивному. В основі романтизму лежали дві основні ідеї: національно-визвольної боротьби та індивідуалізму. Перша більш притаманна романтизмові поневолених народів (як-от українському чи польському), друга — незалежних народів (англійцям, французам, німцям, американцям тощо). До основних рис романтизму зараховують: ідеалізм у філософії, історизм, апологію (захист) особистості, неприйняття буденності, звеличення „життя духу“ – мистецтва, релігії, філософії), культ почуттів, захоплення фольклором, інтерес до фантастики, екзотичних картин природи та ін.

Художній світ романтичних творів будується за принципом зображення виняткового героя у виняткових обставинах. Романтичний герой наділений сильним характером, часто це бунтівник, який стоїть над своїм оточенням, заперечує норми деградованого суспільства. Улюблені теми романтиків: героїчне минуле рідного народу, природа і людина, любов, творче натхнення, незвичайні психічні переживання тощо. Розвивались жанри історичного роману і драми, ліро-епічної поемпи, балади, романсу, пісні. Надзвичайно великим стає вплив народної творчості на поетику романтизму.

На батьківщині романтизму, у Німеччині, існували дві романтичні школи — йєнська (брати Ф. та А. Шлегель, Л. Тік, Новаліс) та гайдельберзька (брати Я. та В. Грімм, Л. Арнім). Англійський романтизм презентований так званою „озерною школою“ (В. Вордсворт, С. Колрідж), а також творчістю Дж. Г. Байрона, П. Б. Шеллі, В. Скотта. Представниками французького романтизму були Р. Шатобріан, В. Гюґо, Ж. Санд. Романтичний метод, в основі якого найчастіше лежала національна ідея, використовувало і чимало українських письменників протягом усього XIX ст. (І. Срезневський, М. Шашкевич, М. Устиянович, А. Метлинський, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Є. Гребінка, М. Максимович, О. Стороженко, Ю. Федькович та ін.). Наприкінці XIX і напочатку XX ст. романтичні ідеї по-новому зазвучали у світовій літературі. Їх утвердження окреслили терміном „неоромантизм“. У європейських літературах до нього відносять Гауптмана, Г. Ібсена, М. Метерлінка та ін., в українській — Лесю Українку, представників „розстріляного відродження“ (О. Влизько, Ю. Яновський, М. Хвильовий), „вісниківці“ (Ю. Липа, О. Ольжич, О. Теліга та ін.), а також О. Довженка, М. Стельмаха, М. Вінграновського, Р. Лубківського, В. Герасим’юка та ін. Ідейно-естетичні можливості романтизму не вичерпано і досі.

Романтизм значно збагатив систему літературних жанрів. Саме в цьому напрямі народжується жанр історичного роману, ліро-епічної поеми, фантастичної повісті, відбувається небувалий розквіт ліричних жанрів.

Реалізм (франц. — матеріальний, предметний) — літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Розвинувся з початку 30-х років XIX cт. у Франції. Передбачає, окрім правдивості деталей, правдивість у відтворенні типових характерів у типових обставинах. Замість інтуїтивно-почуттєвого сприйняття на перше місце висувається пізнавально-аналітичне начало: література як засіб пізнання дійсності. Письменники намагаються досягнути об’єктивності і безпосередньої достовірності відображення, послідовно дотримуватись міметичних принципів (художнє відтворення життя у формах самого життя). Реалісти прагнули змалювати життя у всіх його проявах: злети й падіння людської душі, родинні стосунки, виробничі, суспільні, моральні проблеми тощо.

Велике значення для розвитку реалізму мала філософія позитивізму, а також природничі і суспільні наук. Формування рис реалізму простежують ще з Античності, Середньовіччя, Відродження, Просвітництва. Розрізняють „міфологічний“ реалізм, ренесансний, побутовий, етнографічний, просвітницький, критичний, „тенденційний“, неореалізм, натуралізм, соцреалізм тощо.

XIX ст. дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак, У. Теккерей, О. Пушкін, Л. Толстой, М. Гоголь, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко.

Натуралізм (лат. — природа) — літературний напрям, що утверджується у французькій літературі в останню третину XIX ст. прагненням до фотографічного й безпристрасного відтворення дійсності й фатальною біологічною і соціальною зумовленістю людської долі й поведінки.

Е. Золя створює справжню школу письменників-натуралістів, що отримала назву „меданської групи”. До цієї групи входили Ґі де Мопассан, Поль Алексіс, Анрі Сеар.

Натуралізм стає мистецтвом фактографії та документальності. Межа між мистецтвом і дійсністю зводиться до мінімуму, а то й взагалі інколи знищується умовність мистецтва. Життя людини у творах натуралістів — це життя насамперед біологічного організму. Твори натуралістів відзначаються детальним описом середовища, речей, усього, що оточує людину.

Термін модернізм (з французької — сучасний, найновіший) вживають на означення цілого ряду митецьких тенденцій і рухів (переважно нереалістичних), що формувалися наприкінці XIX — на початку XX cт.: символізм, експресіонізм, імпресіонізм, декадентство, футуризм, сюрреалізм, акмеїзм, кубізм, абстракціонізм, дадаїзм, авангардизм та ін. Теоретичним базисом для модернізму стали ідеї Ф. Ніцше, А. Бергсона, Е. Гуссерля, З. Фройда, та ін. Модерністи обстоювали поезію як вищу форму знання, пріоритет надавали естетичній ідеї, їх цікавили теми: кризи людських цінностей, ізоляції людини, відчуття абсурдності існування окремого індивіда, постуляція (утвердження) нового гуманізму, пошуки втраченого часу і гармонії, інколи — естетизація потворного (декаденнтство) чи деестетизація, розмивання мистецтва (як-от у футуризмі чи авангардизмі) тощо. На рівні художньої форми — це внутрішній монолог, „потік свідомості“, асоціативний монтаж, ускладнена метафоричність, верлібр тощо. До модерністів зараховують Ш. Бодлера, А. Рембо, С. Малларме, Е. Верхарна, О. Уайльда, Р.-М. Рільке, Дж. Джойса, Ф. Кафку, Т. С. Еліота, М. Пруста, А. Камю, С. Беккета та ін.

Імпресіонізм (франц. — враження) — художній метод, засвоєний на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Основний стильовий прийом імпресіонізму — зображення не самого предмета, а враження від нього.

Символізм (грецьк. — знак, прикмета, ознака) — літературний напрям кінця XIX — початку XX ст., основною рисою якого є те, що конкретний художній образ модифікується у багатозначний символ.

Гуманізм (франц. — одностайний) — літературна течія у французькій літературі початку XX ст., що об’єднала представників французької літературної молоді.

Гуманісти проголосили себе противниками символістів і прагнули до соціальної тематики, правдивого відображення життя, а також до простоти стилю.

Імажизм (франц. — образ) — школа в англійській та американській поезіях 1910-х років. Імажисти намагаються відтворити не саму реальність, а переживання, враження, які виникають асоціативно. Звідси й тематика їхніх творів: природа, предмети, ефемерні почуття та емоції.

Футуризм (лат. — майбутнє) — авангардистська течія в літературі і мистецтві 10-30-х років XX ст. Авангардисти проголошують примат форми над змістом, вимагають повного “звільнення літератури від власного „я“ автора, тобто від психології”.

Акмеїзм (грецьк. — вершина, найвищий ступінь чого-небудь, міць) — модерністська течія в російській поезії 1910-х років, що об’єднала М. Гумільова, А. Ахматову, О. Мандельштама та ін.

Експресіонізм (франц. — вираження, виразність) — напрям у літературі та мистецтві, що розвивається з 1905 по 1920-ті роки й досягає найбільшого розквіту в Німеччині та Австрії. Митець, на думку експресіоністів, не повинен копіювати дійсність, вірогідно відтворювати її. Сам світ для більшості письменників-експресіоністів є ворожим для людини, яка стала свідком драматичних подій і тяжких потрясінь початку XX ст., людина приречена на страждання в ньому. Звідси — проникливий біль за людину, за її відчуженість від суспільства, прагнення повернутися до первісних людських почуттів дружби й кохання.

Дадаїзм (франц. — в дитячій мові іграшковий, дерев’яний коник) — авангардистська течія в західноєвропейській літературі та мистецтві, що існувала в 1916 — 1922 роках. Дадаїсти стверджують алогізм як основу творчості. Спираючись на алогізм, безглуздий набір слів та звуків, дадаїсти створюють свій специфічний світ — світ словотворчих трюків, гри, містифікації.

Сюрреалізм (франц. — надреалізм) — авангардистський напрям у літературі та мистецтві, що виник у Франції на рубежі 1910-1920-х років. Сюрреалізм базується на вірі у всемогутність сну, у ворожу будь-якій цілісності гру мислення. Разом із цим, сюрреалізм оголошує війну розумові, матеріалізмові, логіці, моралі — усе це гальмує та закріпачує творчі можливості.

Екзистенціоналізм (лат. — існування) — течія в літературі Франції, що виникла напередодні другої світової війни. Екзистенціоналізм розглядається як умонастрій з притаманними йому світоглядними мотивами.

„Театр абсурду” — найбільш значне явище театрального авангарду другої половини XX ст. Під назвою “театр абсурду” не існує ні організованого напряму, ні мистецької школи, він лише характеризує спільні риси творчості драматургів.

Драми „абсурдистів” нехтували драматичними канонами, застарілими театральними нормами, умовними обмеженнями.

„Новий роман” — назва школи, яка склалася у середині 50-х років у Франції (Ален Роб-грійє, Наталі Саррот, Мішель Бютор, Клод Моріак). Ново романтики оголосили традиційний, „старий“ роман рутинним явищем у сучасному мистецтві. Відштовхуючись від традиційних форм, вони прагнуть до оновлення, реформування роману, сміливого експерименту, роблячи, здавалося б, неможливе в межах творів.

„Сердиті молоді люди” — назва групи англійських письменників, що виступили у 50-ті роки XX ст. (Клінгслі Еміс, Джон Вейт, Джон Рейн, Джон Осборн). Спільним для романів і драм „сердитих молодих людей” є місце дії — англійська провінція, авторська настроєність та інтонація твору — завжди особиста, іронічна, навіть цинічна. Головний герой „сердитих” — це, скоріше, „антигерой”: мало симпатичний, галасливий, розчарований своїм сірим буденним життям, „повстає” проти суспільства, в якому йому не знаходиться місця.

Вітчизняний модернізм мав чимало специфічних рис. І передусім його відрізняла подвійна ідеологічна орієнтація: 1) „на збереження національно-народної ідентичності“ і 2) на „просвітницький гуманізм“ характерний для європейського модерну. Націоналістичні ідеї та ідеали, таким чином, часто співіснували з ідеями демолібералізму (з його космополітизмом), соціалізму (з його інтернаціоналізмом), фемінізму тощо.

В українській літературі початку XX ст. окрім неокласицизму та неоромантизму, найбільше розвинулися стильові течії символізму (О. Кобилянська, А. Кримський, О. Плющ, О. Олесь, М. Вороний, П. Крманський та ін.), експресіонізму (В. Стефаник), імпресіонізму (М. Коцюбинський), неореалізму (В. Винниченко, М. Чернявський, С. Васильченко, Б. Лепкий), футуризму (М. Семенко, Г. Шкурупій, ранній М. Бажан) та ін.

Соціалістичний реалізм — напрям, який за радянських часів вважався

„основним методом радянської літератури та передової літератури світу”. Соціалістичний реалізм панував у радянській літературі з 1934 р. до кінця 1980-х. Його трактували як „найпередовіший... художній метод, суть якого полягає в соціалістично усвідомленому, правдивому, історично конкретному зображенні дійсності в її революційному розвитку“, а мету цього методу визначали як „виховання нової людини, яка гармонійно поєднує в собі ідейне багатство, душевну красу і фізичну досконалість, активно бореться за побудову комуністичного суспільства“. Насправді соцреалізм являє собою псевдохудожній політичний метод у радянській літературі, метою якого було фальшувати дійсність в інтересах комуністичної партії. Показовою з цього приводу є теза В. Леніна про літературу, як про „коліщатко і гвинтик загальнопролетарської справи“. Не випадково А. Сенявський дав таке „визначення“ соцреалізму: „напівкласичне напівмистецтво не дуже соціалістичного не реалізму“. Соцреалізм утверджувався компартією в літературах усіх поневолених народів радянської імперії з метою їх швидшої денаціналізації та дегуманізації.

Прямим продовжувачем крайніх виявів космополітичного модернізму (таких, як футуризм, сюрреалізм, абстракціонізм тощо), котрі руйнували художній образ, спричиняли його деструкцію — розпад на окремі деталі, позбавлені конкретного життєвого змісту та ін. став постмодернізм (постмодерн), масове утвердження якого літературах Заходу розпочалося з середини XX ст. Постмодерн розглядають як псевдохудожній метод, котрий фальшує дійсність, руйнуючи всі колективні ідентичності індивіда (в тому числі національну та естетичну), формує денаціоналізованого індивіда, маргінала, яничара і манкурта, в ім'я утвердження космополітичних ідей демоліберального суспільства. До теоретиків і практиків постмодерну зараховують Р. Барта, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко, Ж. Деріду, Л. Вітгенштейна та ін. Естетика постмодерну утверджує в основному антимистецькі ідеали: релятивний еклектизм (твором мистецтвом може стати будь-який предмет від бляшанки пива до пропаленого паперу), деструкцію (знишення художнього твору досягається механічним поєднанням в ньому явищ мистецьких та немистецьких: кічу, протоколу, наукового дослідження, брутальних висловів тощо і все це в ім’я ґруйнування всіх і будь-яких рамок, перегородок, кордонів), деконструкції (свідоме нівелювання бінарних опозицій: добро/зло, високе/низьке, мистецтво/антимистецтво, чоловіче/жіноче тощо), самовираження за будь-яку ціну та ін.

Австрійський мистецтвознавець Г. Зедльмайр так оцінював т. зв. сучасне „мистецтво“: „Нічне, тривожне, хворобливе, неповноцінне, гниюче, огидне, спотворене, грубе, непристойне, перекручене, механічне і машинне — усі ці регістри, атрибути й аспекти нелюдського оволодівають людиною та її найближчим світом, її природою і всіма її уявленнями. Вони ведуть людину до розпаду, перетворюють її на автомат, химеру, голу маску, труп, примару, на блощицеподібну комаху, виставляють її на показ грубою, жорстокою, вульгарною, непристойною, монстром, машиноподібною істотою“.

В українській літературі постмодернізм представлений письменниками: нью-йоркською групою (Е. Анрієвська, Ю. Тарнавський, Б. Рубчак, Р. Бабовал та ін.), літературними угрупованнями Бу-Ба-Бу, „Пропала грамота,. „Нова дегенерація“, „Західний вітер“, „500“: І. Андрусяк, Ю. Андрухович, С. Жадан, О. Забужко, Ю. Іздрик, О. Ірванець, В. Кожелянко, Є. Кононенко, О. Лишега, К. Москалець, В. Неборак, Г. Пагутяк, та ін.