Короткий літературознавчий словник-довідник

Бібліографічний огляд – розповідь про книги, побудована за певним планом, що супроводжується розкриттям змісту, оцінкою і рекомендацією творів літератури, які розглядаються. Це стисле повідомлення про твори друку, об’єднаних загальною ознакою (тема, новизна).

Анотація – це коротка характеристика змісту книги, статті, рукописного тексту тощо. У ній наводяться найважливіші питання роботи, викладається її зміст і дається оцінка. Анотація допомагає під час добору й вивчення літератури з будь-якого питання, скорочує час на ознайомлення із змістом самої праці. Анотація може бути подана двома мовами: мовою тексту та однією з іноземних. У кінці анотації називаються категорії читачів, для яких рекомендовано анотовану книгу. Якщо швидко треба ознайомитися зі змістом книжки і мати про неї уявлення, читайте анотацію.

Літературний портрет — також досить поширена жанрова форма сучасної мемуаристики. Автор літературного портрета не ставить собі за мету відтворити весь життєвий шлях свого героя. Цього важко досягти, оскільки письменникові в такому разі необхідно знати про героя буквально все. Митець, який працює в жанрі літературного портрета, намагається через одну або кілька зустрічей з героєм показати цілісність, складність і багатогранність його особистості. При цьому він прагне досягти портретної схожості, що теж визначає специфіку жанру.

Монографія – наукова праця у вигляді книги, в якій глибоко і всебічно висвітлено якесь одне або декілька (тісно пов’язаних між собою) важливих питань на одну тему. При цьому робляться посилання на джерела, з яких бралися відомості, додається список використаної літератури тощо.

Стаття – невелика за розміром наукова робота (приблизно 5-15 сторінок), у якій стисло досліджується якийсь один аспект певної проблеми.

Есе або есей (фр. essai – проба) – твір, у якому досліджується якась актуальна, маловивчена проблема засобами наукового і художнього стилів водночас.

Нарис – наукова праця, у якій поставлена проблема висвітлюється лише в загальних рисах. без достатнього заглиблення в деталі.

Рецензія – стаття, що містить оцінку, визначення сильних сторін і хиб якогось літературного твору чи наукової праці.

Аналіз літературного твору (грецьк. — розклад, розчленування) — логічна процедура, суть якої полягає у розчленуванні цілісного літературного твору на компоненти, елементи в розгляді кожного з них зокрема та у взаємозв’язках з метою осягнення, характеристики своєрідності цього твору.

Архітектоніка (давньогр. — архітектура, мистецтво керувати) — це власне зовнішня, видима побудова мистецького твору (у ліричному творі — це строфа, у драмі — дії (акти), картини, яви (сцени).

Белетристика (франц. — красне письменство) — твори художньої літератури взагалі; художня проза. У сучасному літературознавстві белетристика все частіше позначає легку, жваву, доступну розповідь про якусь подію чи наукову проблему, відому постать з метою їх популяризації.

Віршування, або Версифікація (лат. — вірш та /асіо — роблю) — мистецтво творення віршів і одночасно — розділ теорії літератури, який вивчає організацію віршованої мови, її естетичну природу, різні системи віршування та історію їх розвитку, віршований ритм і засоби його створення (метрику), строфіку, звукову організацію (фоніку, риму) і все те, що поєднує в собі визначальні ознаки віршованих творів, витворює їх специфіку — порівняно з усіма іншими літературно-художніми родами (прозою, драматургією з їх внутрішньою жанровою диференціацією).

Домисел (вимисел) у літературі — народжена творчою уявою письменника, художньо-трансформована дійсність. Домисел — дофантазовування, додавання до того, що насправді існувало чи існує, чому її документальне чи якесь інше підтвердження, домисел, будучи допоміжним інструментом, стосується деталей, штрихів, на відміну від вимислу — фактично повного придумування істотного, визначального у творі.

Драма (від гр. дія) — один із літературних родів, який змальовує світ у формі дії. Для драматичних творів притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами: зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою.

Епос (від гр. слово, розповідь) — багатозначний термін, який означає один із родів літератури та, за літературною традицією, оповідну поезію, народжену у давнину як форму зображення героїчних вчинків певного персонажа, важливих подій у житті народу(„Іліада”, „Одіссея” Гомера, українські думи).

Естетика (від гр. чуття, почуття) — художнє освоєння дійсності, про загальні закони краси і художньої творчості.

Єдність змісту та форми в художній літературі — твердження аксіоматичного характеру, яке характеризує структуру, цілісність завершеного твору та водночас виступає принципом його аналізу, критерієм естетичної оцінки. Така поліфункціональність Є.зм.ф. зумовлюється тим, що категорії змісту та форми є загальнофілософськими, виражають взаємозалежність, діалектику будь-якого явища, процесу, предмета.

Жанр (від фр. рід) — це тип літературного твору, який перебуває в постійному розвитку, змінах, удосконаленні, оновленні. Жанр як структурний тип твору інтегрує в собі родові та видові якості, тематичні, пафосні, композиційні, образні, стильові ознаки. Поняття жанр вживається то як певний літературний вид, то як підвид.

Запозичення в літературі — використання певним автором відомих мотивів, сюжетів, образів, ідей, художніх засобів та прийомів з інших фольклорних, міфологічних чи літературних джерел. Запозичення у літературі реалізується через переспіви, стилізацію, аплікацію, пародію, наслідування тощо.

Ідея художнього твору (від гр. первообраз) — емоційно-інтелектуальна, пафосна спрямованість художнього твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провідна думка, ядро задуму автора.

Катарсис — очищення через страждання.

Компаративістика — порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв’язку, взаємодії, взаємопливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу). Предметом компаративістики є генетичні, генетично-контактні зв’язки і типологічні збіги (аналогії) в національних, регіональних і світових літературах.

Композиція (від лат. складання, розташування) — одна з найважливіших сторін художньої форми твору, сутність якої виявляється у взаємозв’язку різнорідних елементів, що складають його органічну цілісність. Синонімом до цього терміну, зокрема й у літературознавчому аспекті часто вживається й поняття структура (лат. — будова, розміщення, порядок)- взаємозв’язок складових частин цілого.

Конфлікт (від лат. зіткнення, сутичка) — це протистояння характерів, ідей, настроїв, наявне у художньому творі.

Лірика (від гр. лірний: твір, що виконується під акомпанемент ліри) — один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури, характерними ознаками якого є: ритмічна мова, організована в короткі рядки, найчастіше з римами; зосередженість на розкритті внутрішнього світу людини, відтворенні емоційного і душевного відгуку автора на життя; використання специфічних засобів художньої виразності, які формують особливу інтимну атмосферу. Ліричний твір, як правило, не має фабули, обсяг його невеликий, найчастіше складається віршами. За основним змістом лірика умовно поділяється на такі види, як громадянська, філософська, інтимна, пейзажна тощо.

Література (від лат. написане) — сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства: різновид мистецтва — мистецтво слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність; результат творчого процесу автора, зафіксований у відповідному тексті за допомогою літер. Розрізняють літературу технічну, наукову, довідкову, тощо та художню, призначену спеціально для задоволення пізнавальних, інтелектуальних та естетичних потреб.

Література всесвітня (світова) — сукупність літератур усіх народів від давнини до сьогодення. При її вивченні слід звертати увагу на загальні тенденції розвитку, взаємозв’язки та характерні специфічні особливості кожної з національних літератур, їх здобутки, спираючись на творчість визначних письменників, які презентують певні літературні явища різних періодів (античність, Середньовіччя тощо), регіонів (Західна Європа, Америка тощо), конкретно зазначених країн.

Література масова — численні твори розважального і дидактичного (повчального) характеру, розраховані на широку читацьку аудиторію. До масової літератури належать фантастичні твори, детективні, „банальна белетристика” тощо.

Літературний процес — історичне існування, функціонування та поступовий розвиток літератури протягом як певної доби, так і всієї історії нації, країни, регіону, всього світу. У кожний конкретний період він вміщує поряд з художніми творами літературну критику, різні періодичні видання, епістолярну та мемуарну літературу тощо, тісно пов’язаний з історичним та суспільним розвитком, є невід’ємною частиною загального культурного процесу.

Літературознавство — комплекс наукових дисциплін про сутність та функціонування в суспільстві художньої літератури; система наукового знання про мистецтво слова. Традиційно виділяють основні та допоміжні літературознавчі дисципліни. До перших зараховують теорію, історію літератури та літературну критику. Допоміжними вважають бібліографію, текстологію та літературознавчу історіографію.

Літературний напрям — це група письменників, об’єднаних спільним розумінням художньої творчості, спільним принципом поетичного зображення життя, що застосовують його в своїй творчості та захищають його теоретично.

Літературна течія — ті різновиди, розгалуження літературного напряму, які виникають в процесі його розвитку. Певний поділ літературних напрямів на окремі течії властивий кожній національній літературі.

Відмінність течії від літературного напряму полягає в тому, що письменники, пов’язані з тією чи іншою течією, усвідомлюють і обстоюють її ідейні та художні принципи, займають у літературній боротьбі певні позиції.

Літературна школа — це вужча ланка Л.т. Терміном школа підкреслюють тісну професійну близькість групи письменників, пов’язаних спільними засобами та прийомами творчої роботи. Та чи інша літературна школа свою назву пов’язує з іменем її видатного представника (наприклад, шевченківська школа в поезії, стефанівська — в прозі). Інколи поняття школа вживається у літературознавстві і в широкому значення — напряму.

Мова художньої літератури (Поетична мова) — мовна система, яка функціонує в художній літературі як засіб створення естетичної реальності,

найповніше виявляє творчі можливості кожної національної мови. У М.хл.

входять усі структурні рівні літературної мови (реально чи потенційно) елементи розмовної мови, діалектів.

Образ — узагальнене конкретно-чуттєве моделювання дійсності у формі поодинокого індивідуального. Це конкретна та рівночасно узагальнена картина людського життя, створена за допомогою творчої вигадки та має естетичне значення.

Персонаж (лат. — особа, франц. — маска актора) — літературний герой, зображений письменником у художньому творі; загальна назва дійової особи кожного літературного жанру.

Позасюжетні елементи — це складники, які безпосередньо не пов’язані з сюжетом твору. Переважна більшість літературознавців-теоретиків називають П.е. авторські відступи, вставні епізоди, художнє обрамлення змальованого в творі розвитку, конфлікту, епіграфи.

Принципи аналізу літературного твору — основні положення прийнятої літературознавцем концепції художньої літератури, які спрямовують його літературно-критичну рефлексію щодо конкретних літературних творів.

Проза (лат. пряма, така що вільно розвивається й рухається, мова) — мовлення не організоване ритмічно, не вритмоване; літературний твір або сукупність творів, написаних невіршованою мовою. Проза — один із двох основних типів літературної творчості.

Рима (грецьк. — ритм, такт; у італ. і фр. , а в нім. ) — співзвучність одного або кількох складів, або ж цілих слів в одному вірші чи в закінченні різних віршів. Рима є зовнішньою, однак не абсолютною розмежувальною між поезією та прозою. Якщо поезія допускає випадки неримованого твору (наприклад, білого вірша), то проза рими не допускає.

Римування або Римований інтервал — це характер розташування рим у віршовому творі, відстань між двома римами. Схематично рими позначаються буквами латинського алфавіту в їх значійному порядку.

Ритм (грецьк. — такт, розмірність, узгодженість) — закономірне чергування у часі подібних явищ, впорядкований рух, котрий у художній літературі набуває естетичного значення.

Розмір вірша, метр (грецьк. — міра) — задана схема будови віршованого рядка, “сума умов, за яких два вірші вважаються рівними” (Б.Ярхо). Система версифікації — це сукупність віршів, побудованих на підставі якогось одного ритмічного принципу. Існуючі системи версифікації розподіляються в основному на дві великі групи: віршування квантитативне (кількісне) та віршування квалітативне (якісне). Обидва типи віршування розрізняються за тим принципом співмірності, за яким співвідносяться їх одиниці. Стиль (лат. — грифель для писання) — сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Мистецтвознавство під С. розуміє те спільне, що об’єднає творчість ряду митців, споріднену тематикою, способом створення художнього світу.

Строфа (грецьк. — оберт, зміна) — закінчена у фонічному відношенні віршова сполука, яка виділяється за такими ознаками, як клаузула, рима, римів інтервал, розмір, синтаксична завершеність мовного періоду, літературний канон.

Сюжет (фр.і — тема, предмет) — подія чи система подій, покладена в основу епічних, драматичних, інколи ліричних творів, спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій (художньої трансформації фабули), рух характерів у художньому часі й просторі. С. — це такий компонент твору, який поєднує його форму та зміст в органічну цілісність.

Елементами С. в залежності від авторського задуму, жанрової своєрідності та обсягу твору можуть бути (зазначимо відразу, що їхня повнота та поданий далі порядок характеризують схему, отже, в художній практиці письменників, у самому “конструюванні” твору можуть бути різні відхилення від неї) пролог, експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, ретардація, розв’язка, постпозиція (епілог).

За своєю структурою С. бувають однолінійними, розгалуженими, кількалінійними.

Тема (грецьк. — те, що лежить в основі) — коло подій, життєвих явищ, змальованих, представлених у творі в органічному зв’язку з проблемою, яка з них постає та потребує осмислення. Т. художнього твору відрізняється від життєвих подій, явищ дійсності тим, що вона характеризує явище, сприйняте, побачене митцем.

Теорія літератури (грецьк. — спостереження, дослідження) — галузь наукового знання про сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова, про засади, методи її вивчення, критерії оцінки літературних творів; одна з трьох основних ланок літературознавства (поряд з історією літератури і літературною критикою).

Тип (грецьк. — відбиток, форма, взірець) — образ-персонаж, який концентрує в собі риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної групи людей або нації, залишаючись яскраво індивідуальним, неповторним.

Традиції та новаторство в літературі — взаємопов’язані поняття, які характеризують вузлові моменти літературної спадкоємності, історико-літературного процесу. Традиція (лат. — передача) в будь-якій сфері людської діяльності — те, що у формі усталених звичаїв, норм, порядків передається з покоління в покоління (у літературі традиційними стають деякі теми, мотиви, ідеї, образи, способи творення художнього світу, зображально- виражальні засоби, жанрові структури тощо). Новаторство (лат. — оновлювач, ініціатор нового, зачинатель) — нововведення, характеристика тих граней творчої діяльності людини, якими ця діяльність відрізняється від традиційних форм. Письменник стає новатором у відкритті тем, типів, у вдосконаленні жанрових форм, засобів художнього освоєння світу тощо, спираючись спочатку на традицію. Літературна спадкоємність відбувається за формулою Т> Н > Ті> Ні> Тп> Нп> ...

Троп (грецьк. — зворот) — слово, вживане у переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень, актуалізації його “внутрішньої форми” (О.Потебня). Основні різновиди Т. — метафора, метонімія та синекдоха. Разом з тим до Т. відносять й епітет, гіперболу, літоту, іронію та інші засоби поетичного мовлення, що розкривають багатство його асоціативних відтінків, вказують на домінантні ознаки авторського стилю.

Фабула (лат. — байка, переказ, казка, історія) — подійна основа твору, позбавлена конкретних художніх подробиць, стислий переказ подій у їх хронологічній послідовності.

Художні засоби (зображально-виражальні) — сукупність прийомів, способів діяльності письменника, за допомогою яких він досягає мети — творить художньо-естетичну вартість.