7. Визнання й виконання рішень іноземних судів

1. Дія судового рішення, винесеного судом однієї держави, у принципу обмежено межами території цієї держави. Допустимість визнання й виконання іноземного судового рішення визначається законодавством конкретної країни й міжнародних угод, у яких вона бере участь. Визнання рішення іноземного суду означає, що воно служить підтвердженням цивільних й інших прав й обов'язків у такому ж ступені, що й рішення вітчизняного суду. У ряді випадків досить, щоб рішення було тільки визнане (наприклад, про розірвання шлюбу). В інших же випадках рішення повинне бути ще й виконано, тобто піддане спеціальній процедурі з дозволу виконання (наприклад, видача екзекватури або реєстрація в спеціальному реєстрі). Таким чином, визнання іноземного судового рішення є необхідною передумовою його примусового виконання; для примусового виконання звичайно встановлюються додаткові вимоги понад тих, які необхідні для визнання рішення.

Законодавству держав відомі різні системи виконання рішень іноземних судів. Загальним для всіх цих систем є вимога взаємності як умови для виконання рішення.

В одних країнах (наприклад, в Італії) для виконання судового рішення потрібна перевірка його правильності лише з формальної точки зору, а також установлення непротиріччя його публічному порядку країни суду й виконання ряду інших умов. В інших країнах (наприклад, у Франції, у Бельгії, ряді держав Африки) необхідна видача екзекватури. У цьому випадку суд після розгляду відповідного клопотання виносить постанову про дозвіл виконання. Варто помітити, що у Франції можлива перевірка рішення власне кажучи, якщо воно винесено проти французького громадянина.

Нарешті, у третій групі країн для судових рішень, винесених у країнах, які надають взаємність відносно виконання рішень, потрібна реєстрація рішення в особливому реєстрі (наприклад, у Великобританії в суді по цивільних справах Високого суду). Реєстрація, у свою чергу, можлива при наявності ряду умов.

Відповідно до законодавства КНР (§ 204, 205 (абз. 1) ЦПК КНР), що вступили в силу іноземні судові рішення виконуються при наявності взаємності й умові, що вони не суперечать основним принципам китайського права.

Розвиток економічних відносин привело до укладення багатобічних і двосторонніх конвенцій про виконання іноземних судових рішень, що звичайно встановлює зобов'язання договірних держав виконувати рішення при дотриманні ряду умов (вступ рішення в законну силу, непротиріччя публічному порядку країни виконання, участь обох сторін у судовому розгляді й т.д.).

До багатобічних конвенцій, що регулюють визнання й виконання судових рішень, відносяться насамперед угоди, укладені між державами із близькими правовими системами. Найчастіше це угоди регіонального характеру (Кодекс Бустаманте 1928 р., конвенція між Данією, Фінляндією, Ісландією, Норвегією й Швецією 1932 р., Конвенція про виконання судових рішень держав - членів Ліги арабських держав 1952 р., Афро-Малагасійська загальна конвенція про співробітництво в області правосуддя 1962 р.). 1 лютого 1971 р. була укладена Гаазька конвенція про визнання й виконання іноземних судових рішень по цивільних і торговельних справах.

2. Порядок виконання в Україні рішень іноземних судів визначається відповідними міжнародними договорами.

Рішення іноземних судів, які не підлягають примусовому виконанню, визнаються в Україні, якщо це передбачено міжнародним договором або нашим законодавством.

Визнання й виконання рішень по окремих категоріях справ можуть мати місце відповідно до окремих міжнародних договорів України.

Що стосується визнання в Україні рішень іноземних судів по справах про розірвання шлюбу, то відповідно до Сімейного кодексу України підлягають визнанню рішення про розірвання шлюбу осіб, що постійно проживають за кордоном, включаючи випадки, коли обоє дружина - українські громадяни в момент розірвання шлюбу проживали поза межами нашої країни.

Визнання іноземних рішень такого роду не ставиться в залежність від наявності міжнародного договору; не висувається й вимога взаємності.

У договорах про правову допомогу, ув'язнених ще СРСР із іншими країнами, дотримуються наступні основні умови визнання й виконання іноземних судових рішень:

1) рішення набутило законної сили. Це визначається на підставі законодавства країни суду, що виніс рішення;

2) при вирішенні справи власне кажучи дотримані процесуальні права особи, проти якого винесене рішення (наприклад, потрібно, щоб відповідачеві був вчасно вручений виклик до суду);

3) відсутній інше рішення, що вступило в законну чинність, по суперечці між тими ж сторонами й по тім же предметі, винесена судом у державі, на території якого рішення повинне бути визнане або примусово виконане;

4) при розгляді справи й винесенні по ньому рішення дотримані правила міжнародних договорів про розмежування компетенції судів різних країн.

Загальне формулювання деяких договорів відносно можливості відмови в наданні правової допомоги з посиланням на публічний порядок поширюються й на виконання й визнання рішень. В окремих договорах додатково передбачається, що у визнанні й виконанні рішення може бути відмовлено, якщо, на думку країни, до якої звернена прохання про виконання, це може завдати шкоди її суверенітету або безпеці або суперечить основним принципам її законодавства.

Визнання в Україні рішення іноземного суду означає, що воно має таку ж юридичну чинність, яку мають рішення українських судів. Тому винесення іноземним судом рішення, що підлягає визнанню в Україні, є підставою або для відмови в прийнятті в Україні позовної заяви по суперечці між тими ж сторонами, по тій же підставі й про той же предмет, або для припинення справи. Пояснимо сказане прикладом.

Як відзначалося вище, у ряді договорів про правову допомогу передбачено, що рішення, винесене в одній державі, може бути примусово виконане на території іншої держави. Для примусового виконання судом країни виконання рішення повинне бути видане спеціальний дозвіл. Клопотання про примусове виконання подається в суд, що виніс рішення. Потім воно пересилається у встановленому порядку суду, компетентному видати дозвіл на виконання.

ЦПК передбачає, що рішення іноземного суду може бути пред'явлене до примусового виконання протягом 3 років з моменту вступу рішення в законну чинність. Це правило ставиться й до рішень іноземного арбітражу.

На підставі рішення іноземного суду й судового визначення, що вступив у законну чинність, про дозвіл примусового виконання цього рішення починається виконавче виробництво виконавчою службою України.

Відмова в дозволі примусового виконання рішень іноземного суду допускається в Україні у випадках, коли:

1) рішення по законодавству держави, на території якого воно винесено, не набутило законної сили;

2) сторона, проти якої винесене рішення, була не має змоги взяти участь у процесі внаслідок того, що їй не було вчасно й належним чином вручене повідомлення про розгляд справи;

3) розгляд справи, по якому винесене рішення, ставиться до виняткової компетенції українського суду або іншого органа;

4) є рішення, що вступило в законну силу, українського суду, винесене по суперечці між тими ж сторонами, про той же предмет і по тим же підставам, або у провадженні українського суду є справа, порушене по суперечці між тими ж сторонами, про той же предмет і по тим же підставам до порушення справи в іноземному суді;

5) минув строк давнини пред'явлення рішення до примусового виконання;

6) виконання рішення суперечило б суверенітету України або загрожувало б безпеки України або суперечило б основним принципам українського законодавства.

Рішення іноземного суду, не потребуючого примусового виконання, визнається на території Україні без якого-небудь подальшого провадження, якщо з боку зацікавленої особи не надійдуть протягом місяця заперечення проти визнання цього рішення. Зацікавлена особа може протягом місячного строку після того, як йому стало відомо про надходження рішення іноземного суду, заявити у відповідний суд заперечення проти визнання рішення іноземного суду. Це заперечення розглядається у відкритому судовому засіданні з викликом зацікавленої особи.

Визнання без особливого провадження всіх рішень по майнових справах передбачено в договорах про правову допомогу з Болгарією (ст. 46), В'єтнамом (ст. 41), Грецією (ст. 26), Кубою (ст. 45), Польщею (ст. 51).

Визнання, що не вимагає примусового виконання, покликано забезпечувати інтереси громадян договірних держав і полегшити роботу органів юстиції.

Багатобічна конвенція про правову допомогу країн СНД від 22 січня 1993 р. передбачає визнання судових й інших рішень, не потребуючі виконання (у тому числі й рішення про розірвання шлюбу).

Клопотання про дозвіл примусового виконання рішень подається в компетентний суд країни, де рішення підлягає виконанню. Воно може бути подано й у суд, що виніс рішення в справі в першої інстанцій (ст. 53 Конвенції). Суд не переглядає справа власне кажучи, а обмежується встановленням того, що умови, передбачені Конвенцією, дотримані. Порядок примусового виконання визначається по законодавству країни, на території якої повинне бути здійснене примусове виконання.

У виконанні може бути відмовлене в наступних випадках:

а) відповідно до законодавства країни, "на території якої винесене рішення, воно не набутило законної сили або не підлягає виконанню, за винятком випадків, коли рішення підлягає виконанню до набуття законної сили";

б) відповідач не прийняв участі в процесі внаслідок того, що йому або його уповноваженому не був вчасно й належно вручений виклик до суду;

в) у справі між тими ж сторонами, про той же предмет і по тій же підставі на території країни, "де повинне бути визнане й виконане рішення, було вже раніше винесене рішення, що вступило в законну чинність, або є визнане рішення суду третьої держави, або якщо установою цієї Договірної Сторони було раніше порушене провадження по даній справі";

г) відповідно до положень дійсної Конвенції, а у випадках, не передбачених нею, відповідно до законодавства країни, на території якої рішення повинне бути визнане й виконане, справа відноситься до виняткової компетенції її установи;

д) відсутній документ, що підтверджує угоду сторін у справі договірної підсудності;

е) минув строк давнини примусового виконання, передбачений законодавством країни, суд якої виконує рішення.