4. Н.Буало як теоретик класицизму

Спершу класицистів називали класиками. Термін "класицизм" з'явився аж у 30-х роках XX ст.

Віршований трактат в чотирьох піснях "Мистецтво поетичне" побачив світ у 1674 році. «Мистецтво поетичне» було задумане, як засвідчував автор, під впливом читання відомого «Послання до Пізонів» Горація. намір автора — встановити закони і критерії високого, вічного мистецтва, ідеальні зразки якого створила античність. Чимало положень, які розвивав Буало, безсумнівно, перегукувались із художніми ідеями античної поетики. Часто повторював автор поеми і ті думки, що були висунуті його попередниками — теоретиками французького класицизму Буало частково підводить підсумок зробленому, частково пропонує зразок, орієнтований на творчість античних авторів і вірний на всі століття. Саме у його формулюванні запам'яталися і були прийняті принципи того, що пізніше назвуть нормативною поетикою. Нормативною – оскільки вона встановлює норму підкріпленого розумом і освіченістю витонченого смаку.

"Мистецтво поетичне" імітує в заголовку римську "Ars Poetica" Горація і спирається в основному на "Поетику" Аристотеля. Ця праця Буало затверджувала строгі канони французької класики, будучи найбільш витриманою і повною її теорією.

Буало закликає слідувати розуму, тобто підпорядковувати форму змісту, робити свій твір якомога простішим і приємнішим для читання.

Положення першої пісні "Мистецтва поетичного", що визначають канони створення поезій, зокрема про перевагу змісту над формою, ідея моральної відповідальності автора перед читачем, бездоганне практичні настанови по віршуванню і доводи проти преціозності і бурлеску ушляхетнили французьку поезію і стали кроком до тієї поезії, яку пишуть наші сучасники.

Композиційно «Мистецтво поетичне» складається з чотирьох пісень. У першій пісні розглядаються загальні принципи художньої творчості: суть і значення поетичного таланту, основоположна роль розуму, свідомого начала в роботі над композицією, стилем, у віршуванні. Друга пісня присвячена характеристиці дрібних поетичних жанрів: ідилії, елегії, сонета, епіграми, рондо, балади, мадригал, сатири, водевіля. У третій пісні автор переходить до теорії основних жанрів класичної літератури: трагедії, комедії та епопеї. Принагідно висвітлюються важливі проблеми творчості, що стосуються змалювання характерів, типізації, драматичного конфлікту. Нарешті, пісня четверта заповнена головним чином міркуваннями на морально-етичні теми.

Згідно з поглядами Буало мистецтво можна пізнати тільки шляхом критичного аналізу розумом: Тільки розум, здоровий глузд мусять керувати поетом, аби твір досяг вищої гармонії задуму і виконання, форми і змісту, частин і цілого. Буало послідовно проголошує людський розум вищим незаперечним і постійним авторитетом для художника і протиставляє його натхненню.

Прикметою широкого розуму є здатність поета усвідомлювати характер своєї талановитості, щоб іти власним шляхом, а не чужим. Мовляв, кожному своє:

Справжній поет не повинен піддаватись шаленству натхнення, бо ж натхнення якраз і полягає в тому, щоб свідомо і розумно слідувати законам високого мистецтва.

Не годен називатися поетом той, хто заглиблюється в зайві описи дрібниць і, втрачаючи міру, порушує гармонію; хто, «зраджуючи шляхетності», вдається до низького, «базарного» стилю. Найбільше ж слід пильнувати «чистоти і ясності» мови, благозвучності, злагодженості, дотримуватися одного взятого тону.

Боротьба Буало за чистоту, простоту і ясність мови мала позитивне значення.

Ідеалом Буало є спокійно-величний, врівноважений, сповнений благородства і високої гармонії стиль, розважливо звірений із законами прекрасного. Раціоналістичний і канонічний характер такої поетики обертається тут, як і в багатьох інших моментах, своїми консервативними сторонами.

Композиція твору, згідно з вказівками Буало, також визначається не стільки живим змістом твору, як апріорно виведеними правилами й законами, дотримуватися яких поетові допомагає розум. Основа цих законів — формальна довершеність, гармонійне співвідношення частин і цілого:

Розважливість, холодний розрахунок — кращі порадники поета в його роботі.

Другий головний принцип цієї поетики — вірність природі — також тісно зв'язаний з раціоналістичною філософією. Буало ставить знак рівності між розумом (істиною) та красою. І краса й істина знаходяться в природі, тобто в об'єктивній дійсності. Поет, який прагне мистецтва істинного й прекрасного, мусить обрати зразком для себе природу. Оскільки найкраще розуміли і наслідували природу великі художники античності, то твори стародавніх класиків є вищим і вічним зразком для мистецтва всіх часів, бо істинність і краса цих творів перевірена віками.

Буало закликає зображувати не всю природу, не все багатство явищ, а відбирати явища з точки зору «високого» мистецтва. Крім того, у Буало йдеться головним чином про людську природу в її раціоналістичних виявах і формах буття.

У «Мистецтві поетичному» Буало виступив проти одномірного й спрощеного змалювання в художньому творі героя. Характер героя має бути повнокровним, не позбавленим живих людських вад і слабостей, інакше він здаватиметься ходульним, непереконливим. Митець повинен зберігати повноту людських рис і якостей, щоб можна було повірити у правдоподібність персонажів: Однією з вимог до зображення героя класицизм висував єдність характерів. характер повинен нести в собі певну визначену ідею закони трагедії вимагають, щоб характер до кінця залишався самим собою, незмінно містив у собі загальну, хоч і персоніфіковану ідею.

Автор узаконює тільки ті жанри, які культивувалися в мистецтві античності. Він, наприклад, досить зневажливо ставиться до роману, який не відповідає вимогам і смакам класичної теорії. З драматичних жанрів Буало визнає трагедію і комедію. Характери, композиція, сюжет, стиль драматичного твору повинні підкорятися строгим законам.

сюжет трагедії мусить бути гранично простим і чітким, без будь-яких побічних сюжетних ліній:

морально-етичних поглядів митця. Художня творчість, каже Буало, не розвага, не пуста забава. Мистецтво мусить бути суспільно корисним, даючи людині необхідні знання про життя. А тому й служіння мистецтву вимагає від художника не тільки світлого розуму, але й чистих помислів, вищої моральності, відповідальності перед читачем. Адже у віршах не можна приховувати дрібних спонукань, убогості душі:

Неодмінною моральною якістю поета вважав Буало здатність до самооцінки, вміння прислухатися до голосу розумної критики, не піддаватися захвалювальній, улесливій «критиці»: