1.2. Основні форми державного регулювання інвестиційної діяльності.

При забезпеченні структурної трансформації економіки, особливо глибинної, фундаментальної, завжди постає проблема пошуку відповідних механізмів, джерел, що дають можливість досягти необхідних результатів. Розрізняють три основні методи впливу держави на інвестиційні процеси: законодавчі, економічні та адміністративні. Проте в демократичних країнах з ринковою економікою адміністративні методи регулювання інвестиційної діяльності (всякого роду дозволи, ліцензії, формальності тощо) вже не вважаються за метод регулювання, оскільки їх застосування

лише перешкоджає нормальному притоку інвестицій. З цієї причини основними методами можна вважати законодавче та економічне регулювання.

ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Створення сприятливого інвестиційного клімату в країні пов'язано з чітким правовим регулюванням інвестиційної діяльності. Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави з реалізації інвестицій.

Законодавча база визначає правовий статус інвесторів - суб'єктів інвестиційної діяльності, що приймають рішення про вкладення власних,

позикових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування.

Поряд з правами інвесторів законодавство встановлює і визначає їх обов’язки (подавати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних їм інвестицій; одержати висновки експертизи інвестиційних проектів у частині дотримання технологічних, санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних; одержати ліцензію на виконання певних спеціальних видів робіт, додержуватися державних норм і стандартів; подавати у встановленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність; не допускати недобросовісної конкуренції, виконувати вимоги антимонопольного регулювання тощо).

Прийняття законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність, є одним із найбільш важливих умов реалізації державної інвестиційної політики. Законодавчі основи цієї політики регулюють інвестиційну діяльність у різних формах .

Існують такі форми правового регулювання інвестиційної діяльності :

- регулювання сфер об’єктів інвестування - визначає загальні вимоги до їх вибору, а також формує найбільше пріоритетні напрямки, інвестування;

- податкове законодавство забезпечує напрямок інвестицій у пріоритетні сфери економіки шляхом установлення системи оподаткування, відповідних податкових ставок і податкових пільг;

- забезпечення захисту інвестицій, що здійснюється державними органами в різноманітних формах;

- регулювання інвестиційної діяльності шляхом надання фінансової допомоги і проведення відповідної кредитної політики;

- регулювання інвестиційної діяльності шляхом проведення відповідної амортизаційної політики. Ця політика проводиться шляхом надання права здійснення прискореної амортизації для окремих галузей економіки, елементів основних фондів, видів устаткування;

- регулювання участі інвесторів у приватизації. Слід зазначити, що прискорення приватизації дозволяє істотно активізувати інвестиційні процеси;

- регулювання умов здійснення інвестицій за межі держави (умови надання індивідуальних ліцензії на здійснення резидентами інвестицій за кордоном тощо).

Економічне регулювання інвестиційної діяльності.

У ринковому господарстві обсяг інвестицій залежить від рівня прибутковості відповідних фінансових активів. Норма доходу, а через неї ціна (курс) цих активів визначаються попитом та пропозицією на інвестиційні товари. Держава шляхом грошової та кредитної політики може впливати на зміну співвідношень і структури інвестиційного попиту та пропозицій, а отже, на величину норми доходу, одержуваного від різних фінансових активів. Вона визначає стратегію поведінки інвесторів на ринку інвестиційних товарів та, як наслідок, структуру інвестицій. Виходячи зі стану економіки (рівня інфляції, дефіциту бюджетної системи, структури виробництва, що склалась, і т.ін.), застосовуються ті чи інші концепції регулювання ринку.

Концепція базується на цільових установках двох рів­нів , а саме цілях:

1) кінцевих (зростання національного доходу, збільшення зайнятості населення, зниження темпів інфляції);

2) проміжних (співвідношення між попитом та пропозицією на капітал, відсотковими ставками, динамікою грошової маси та ін.).

Кінцеві (стратегічні) цілі визначають ступінь впливу даної форми грошово-кредитної політики на виробництво. Проміжні цілі є орієнтиром регулювання відповідних пропорцій між попитом та пропозицією у грошово-кредитній та фінансовій сферах. Слід підкреслити, що між грошовою сферою та сферою виробництва існує діалектична єдність. Зміни у виробництві впливають на процеси, що відбуваються у грошовій сфері, а зміни останньої виявляють активний вплив на виробництво. Розбіжність концепцій регулювання визначається пріоритетами проміжних та кінцевих цільових установок. Загальні макроекономічні завдання державного регулювання економіки формулюються досить чітко:

1. згладжування коливань виробництва та зайнятості;

2. стабілізація цін (або, у всякому разі, різке зниження темпів інфляції);

3. зростання темпів національного доходу;

4) оптимізація платіжного балансу (скорочення зовнішнього та

внутрішнього боргу);

5) зниження дефіциту державного бюджету.

Вирішення цих завдань забезпечує сталий розвиток народного господарства кожної країни. Не є винятком й Україна, для якої визначення шляхів досягнення зазначених цілей, і насамперед стабіліза­ція цін, повинні стати основою будь-якої програми виходу з кризового стану. Аналіз макроекономічних завдань державного регулювання показує, що вони можуть бути внутрішньо суперечливі. Так, стабілізація цін у межах антиінфляційної програми є наслідком, як правило, знижен­ня темпів зростання національного доходу та збільшення безробіття.

Висновок: програми державного регулювання економіки повинні виходити зі специфіки реальних економічних проблем та базуватись на визначених теоріях (тенденціях).

У зв’язку з цим розглянемо два головних напрямки розвитку економічної думки на Заході, які неоднаково визначають характер причинно-наслідкових зв'язків у економічних процесах. Головною концептуальною основою економічної політики країн Заходу впродовж чотирьох післявоєнних десятиріч була кейнсіанська доктрина. Дж. Кейнс, грунтуючись на вивченні циклічного розвитку економіки капіталістичних країн, руйнівного характеру економічних криз, базою цієї концепції визначив припущення про внутрішню нестійкість ринкової економіки. Така нестабільність викликається недостатнім попитом на ресурси, що виникає внаслідок неповної зайнятості населення та недостатнього застосування факторів виробництва. Тому основною метою макроекономічної політики прого­лошується повна зайнятість, яка досягається за допомогою втручання держави шляхом спрямованого стимулювання платоспроможного та інвестиційного попиту. З двох складових провідним є інвестиційний попит. Він забезпечує приріст капітальних вартостей і тим самим впливає на динаміку валового національного продукту (ВНП). Отже, динаміка інвестиційного попиту слугує головною причиною циклічності розвитку економіки. У свою чергу, динаміка цього попиту безпосередньо залежить від рівня відсоткових ставок на вкладений

капітал. Відсоткові ставки, з одного боку, слугують вимірювачем норми прибутковості колишніх інвестицій, з іншого - є критерієм для оцінки можливостей розширення інвестиційного попиту цієї миті.

Звідси випливає, що в основу проведення грошово-кредитної політики держави має бути покладено вплив на динаміку цін та рівень відсоткових ставок. У даному випадку регулювання макроекономічних процесів здійснюється за схемою: грошова маса - норма відсотка інвестиції – ВНП(валового національного продукту).

Стимулювання платоспроможного попиту сприяє зростанню ВНП, підвищенню доходів населення завдяки реалізації соціальних програм, що фінансуються з бюджету. До переліку найбільш значущих заходів держави, спрямованих на стимулювання платоспроможного попиту, входять:

1) кредитна експансія (збільшення пропозиції позикового капіталу шляхом зниження відсоткових ставок на кредити, що надаються комерційними банками);

2. кредитування за рахунок бюджетних ресурсів сфер економіки, у розвитку яких зацікавлена держава;

3. гарантування платоспроможності позичальників, у діяльності яких зацікавлена держава;

4) збільшення бюджетних видатків на споживання.

Проте різке посилення процесу монополізації ринків, яке заблокувало дію ціни рівноваги та зумовила стрімке зростання інфляції, а також високий ріст безробіття у країнах Заходу у 1970-х роках, не вклалось у рамки кейнсіанської теорії. Тому знадобився перегляд теоретичних підстав грошово-кредитної політики та пріоритетів регулювання економіки. Такий перегляд здійснився на основі зростання фінансових факторів у господарчих процесах. Причиною зміни пріоритетів макроекономічного управління від стимулювання економіч­ного зростання (інвестиційного попиту) до переважно антиінфляційних заходів виявилась інфляція на початку 1970-х років. Вона була викликана монополізацією економіки та впливом на економіку структурних факторів. Вказані обставини зумовили теоретичне обґрунтування рекомендацій нової, монетарної концепції та грошово-кредитної політики. Монетаристи виходили з того, що економіка країн з ринковими

відносинами внутрішньо стійка та здатна до саморегулювання. Необхідною умовою для функціонування механізмів саморегулювання є сталість грошового обігу та цін.

Об’єктом регулюючого впливу держави є фактори, що стимулюють пропозицію ресурсів (на відміну від кейнсіанської концепції попиту на них). Вплив же на динаміку попиту (інвестицій) шляхом зниження ставок на позиковий капітал приводить тільки до ослаблення механізму саморегулювання, спалахів інфляції. Враховуючи це, монетаристи пропонують відмовитись від впливу на попит як методу антициклічного регулювання, що веде до різких коливань обсягу грошової маси в обігу та порушень сталості господарчого сектора. Головним довгостроковим орієнтиром грошово-кредитної політики стає обсяг про­позиції грошей (грошова маса). Монетарне правило - це економічна концепція, що ставить у центр грошової політики держави, зайнятості ресурсів та стабілізації господарчої системи та роль грошей. Монетарне правило полягає у тому, що маса грошей в обігу повинна щорічно збільшуватись темпами, рівними потенційному темпу зростання валового національного продукту. Отже, об’єктом впливу, за монетарною концепцією, є пропозиція ресурсів (товарів). Держава прагне стимулювати пропозицію ресурсів шляхом:

- зниження ставок оподаткування;

- скорочення бюджетних видатків (на управління та інші цілі);

- зменшення обсягу бюджетного фінансування державного сектора економіки;

- ліквідації бюджетного дефіциту, що стабілізує грошовий обіг, та ін.

Порівняльний аналіз перелічених концепцій державного регулювання (кейнсіанської та монетарного) з точки зору проблем функціонування інвестиційних ринків показує, що при зовнішніх розбіжностях та різних підходах до вибору об’єкта регулювання (пла­тоспроможний попит або пропозиція ресурсів) розглядається єдиний об’єкт регулювання — інвестиційний ринок. За допомогою такого підходу, стимулюючи інвестиційну пропозицію, держава тим самим стимулює і попит на ресурси. Отже, обидві концепції з різних позицій розглядають одну проблему - збалансованість ринків та економіки

країни в цілому. Проте необхідно визнати, що саморегуляція ринкового господарства досягається тільки під впливом держави, яка може сповільнити або прискорити розвиток економічних процесів. У сучасних умовах одним з найбільш значущих орієнтирів є досягнення довгочасної сталості цін та доведення темпів інфляції до 3-5% на рік.

Сукупність заходів у галузі грошового обігу, спрямованих на зміну гро­шового кредиту, здобула назву грошово-кредитної політики, її головна мета - регулювання господарчої кон’юнктури шляхом впливу на стан кредиту та грошового обігу.

Грошово-кредитне регулювання спрямоване і стимулює кредитну й грошову емісії (кредитна експансія), або на їх стримування та обмеження В умовах падіння виробництва, зниження інвестиційної активності та збільшення безробіття центральні банки намагаються пожвавити кон’юнктуру шляхом розширення кредиту і зниження норми відсотка. І навпаки, економічний підйом часто супро­воджується біржовою активністю, спекуляцією, ростом цін, наростанням диспропорцій в економіці. У таких умовах центральні банки прагнуть запобігти перегріванню кон’юнктури за допомогою обмеження кредиту, підвищення відсотка, стримування емісії платіжних коштів.

Державне регулювання грошово-кредитної сфери може здійснюватись у тому випадку, якщо держава через центральний банк здатна впливати на масштаби та характер приватних інститутів, оскільки в розвиненій ринковій економіці саме вони є базою усієї грошово-кредитної системи. Це регулювання здійснюється в кількох взаємопов’язаних напрямках.

Державний контроль над банківською системою має на меті зміцнення ліквідності комерційних банків, тобто їх здатності своєчасно покривати вимоги вкладників (передусім за рахунок облікової - дисконтної -політики, операцій на відкритому ринку, встановлення норм обов'язкових резервів).

Регулювання обсягів кредитних операцій та грошової емісії застосову­ється передусім для впливу на господарчу (інвестиційну) активність. Цей напрямок грошово-кредитного регулювання щільно пов’язаний з першим напрямком. Регулювання банківської ліквідності виявляє вплив на

структуру банківських позик та депозитів, величину грошової маси, рівень ринкової норми відсотка.

В основу інвестиційної політики нашої держави в перехідний період має бути покладене гнучке поєднання адміністративних та економічних методів регулювання. У країнах з ринковою економікою політику регулювання обсягу грошової маси в обігу здійснюють центральні банки переважно економічними методами. У даний час найбільш гнучким методом регулювання ліквідності комерційних банків, і, отже, інвестиційного попиту є операції на відкритому ринку. До першочергових стабілізуючих заходів Національного банку України можна віднести:

1. припинення прямого фінансування державних видатків (покриття дефіциту бюджету);

2. створення системи банківського нагляду за діяльністю комерційних банків;

3. регулювання ліквідності комерційних банків шляхом обмежувальної кредитної політики; регулювання норм обов'язкових резервів та диференціації їх за видами депозитів; створення фонду рефінансування комерційних банків за рахунок їх резервів для регулю­вання ринку міжбанківських кредитів та контролю за депозитною емісією;

4) пряму кредитну підтримку структурної перебудови економіки, орієнтованої на споживача, а також інвестицій із швидкою окупністю (через кредитне стимулювання комерційних банків);

5) стимулювання розвитку ринку цінних паперів.

Основними об'єктами державного регулювання економіки за допомогою податкової політики є інвестиційний цикл, секторна, галузева та регіональна структура господарства, капіталовкладення, ціни, зовнішньоекономічні зв'язки, навколишнє середовище та ін. Регулююча функція податків передбачає:

• встановлення та зміну системи оподаткування;

• визначення податкових ставок, їх диференціацію;

• надання податкових пільг (вивільнення від податків частини прибутків та капіталу з умовою їх цільового використання згідно з завданнями

Глобальне зниження податків веде до збільшення чистих прибутків, державної економічної політики, посилення стимулу господарчої діяльності, зростання капіталовкладень, попиту, зайнятості та пожвавлення господарчої кон'юнктури. Підвищення податків - звичайний спосіб боротьби з «перегріванням» кон’юнктури.

Змінюючи податкові ставки на прибуток, держава може створити або зменшити додаткові стимули для інвестицій та , маневруючи рівнем непрямих податків, впливати на фонд споживання в цілому, на рівень цін.

Очевидно, що державна політика оподатковування прибутку, повинна стимулювати, насамперед, вкладання коштів у розвиток, модернізацію виробництва, в інновації й інвестиції тому, що тільки на цій основі можливе зростання споживання, розвиток соціальної сфери. Дуже важливо, щоб розподіл прибутку між державою й окремими суб’єктами економічної діяльності не тільки переслідував інтереси держави, але і забезпечував об’єктивні потреби розширеного відтворення кожного підприємства в умовах еквівалентного обміну й економічно рівних екзогенних умовах для накопичення (через систему рентних платежів). У цих умовах, стимулювання зростання продуктивності праці, прибутку, по суті означає, що суспільство повертає господарюючому суб’єкту частину його внеску в збільшення національного багатства у вигляді надприбутку, додаткового прибутку.

Обравши ліберальну або протекціоністську зовнішньоторговельну політику, держава змінює митні податки, отримуючи від торговельних партнерів або зустрічні поступки, або посилення жорсткості умов національного експорту. Митні податки – є непрямі, підви­щення яких веде до подорожчання імпортних, а слідом за цим і вітчизняних товарів, зниження зовнішньоторговельного обороту.

Зниження або відміна мит тягнуть за собою загострення конкуренції на внутрішньому ринку, сповільнення росту цін, активізацію зовнішньої торгівлі.

В міру ускладнення та вдосконалення державного регулювання економіки в провідних країнах податки все ширше використовуються для регулювання структури на­родного господарства. Податкові ставки все більше диференціюються за галузями та регіонами . Вони почали виявляти посилений вплив на галузеву та підгалузеву структуру, на зміну ролі окремих земель, штатів, департаментів у народногосподарському комплексі. Так, податки на видобування нафти та газу традиційно високі, а в менше розвинутих економічно районах, вони часто нижчі.

Податкова система стає все більш гнучкою. При збереженні основ і структури податкового законодавства державні регулюючі органи вибірково та тимчасово знижують податкові ставки або навіть скасовують податки для підприємств, які відповідають цілям державної економічної політики. Почали широко практикуватись знижки з податків на прибуток, націлюваний на капіталовкладення, на наукові дослідження та запро­вадження їх досягнень, на створення нових робочих місць, охорону навколишнього середовища.

Регулююча функція податків у сучасних умовах не стільки в тому, щоб максимально звільнити прибутки та доходи від податків і створити загальні та селективні стимули для дій згідно з поточними цілями державного регулювання економіки, скільки у прагненні створити жорстку кількісну залежність між розмірами податкових пільг, що надаються гос­подарчому суб’єктові, та його конкретними господарчими акціями.

Більшість цілей державного регулювання економіки досягається на Заході шляхом цілеспрямованого стимулювання капіталовкладень. Саме від масштабів оновлення та розширення основного капіталу залежать в основному темпи зростання, стан кон’юнктури, зайнятість.

Отже, можна сказати, що державне регулювання інвестиційної діяльності відіграє визначальну роль в залученні вітчизняних та іноземних інвестицій в економіку даної країни. Для провадження своєї політики в цій сфері держава може використовувати методи економічного, законодавчого або адміністративного характеру, за допомогою яких регулюється податкові та грошово-кредитні відносини суб’єктів інвестиційної діяльності.

Управління інвестиційними процесами, його зміцнення, розгортання і подальший розвиток слід починати з кардинального поліпшення інвестиційного клімату, тобто зі суттєвого підвищення інвестиційної активності (привабливості) території країни в цілому, яке залежить від як найшвидшого забезпечення стабільності законодавчої бази, покращання податкової політики шляхом зниження податків і зменшення мит, посилення боротьби зі злочинністю. Крім того, необхідно враховувати регіональні особливості і відмінності в інвестиційній привабливості.

За умов економічної кризи важливе значення має державна підтримка реалізації інвестиційних проектів розвитку пріоритетних виробництв, а також впровадження економічних регуляторів активізації внутрішньої та зовнішньої інвестиційної активності.

Органи державного регулювання інвестування в Україні

Органи державного регулювання інвестування в Україні можна поділити на органи загальної та спеціальної компетенції.

Органи загальної компетенції опікуються не лише сферою інвестування, а й у цілому економікою країни або її регіонів. До них належать на рівнях:

1) загальнодержавному – Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України;

2) Автономної Республіки Крим (далі - АРК) – Верховна Рада АРК, Рада Міністрів АРК;

3) регіональних – місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування.

Наприклад, Верховна Рада України приймає закони, які прямо або опосередковано регулюють здійснення інвестиційної діяльності, затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного розвитку, надає згоду на обов’язковість міжнародних договорів та їх денонсацію (які в свою чергу можуть регулювати здійснення інвестиційної діяльності іноземними та вітчизняними інвесторами як на території України, так і за її межами) [1 ,с.41].

Президент України відповідно до ст. 106 Конституції України підписує закони, прийняті Верховною Радою України, має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів, видає укази і розпорядження, створює для здійснення своїх повноважень допоміжні органи і служби (наприклад, 30 грудня 2005 року Указом Президента України «Про утворення Державного агентства України з інвестицій та інновацій» № 1873/2005 утворено Державне агентство України з інвестицій та інновацій як центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом.) тощо.

Кабінет Міністрів України забезпечує проведення інвестиційної політики, здійснює нормативне регулювання, розробляє і здійснює загальнодержавні цільові програми, що передбачають інвестування певних галузей економіки чи певних категорій об’єктів (ст. 116 Конституції України) тощо.

Відповідно Верховна Рада АРК і Рада Міністрів АРК у межах своїх повноважень здійснює управління республіканськими інвестиціями, а місцеві державні адміністрації і органи місцевого самоврядування – управління комунальними інвестиціями.

До органів спеціальної компетенції відносять різні органи та організації, що спеціально створені для виконання окремих функцій щодо державного регулювання в певних сферах інвестування (капітальне будівництво – Міжрегіонбуд України, інноваційне інвестування – Міністерство освіти і науки України та Державне агентство України з інвестицій та інновацій, спільне інвестування на ринку цінних паперів та корпоративне інвестування з використанням випуску цінних паперів – Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку) або щодо певних аспектів інвестування, зокрема щодо дотримання в процесі інвестування:

а) вимог антимонопольно-конкурентного законодавства – Антимонопольний комітет України;

б) порядку надання фінансових послуг та забезпечення заходів щодо запобігання відмиванню коштів, отриманих злочинним шляхом, - Нацбанк України, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України; Державний департамент фінансового моніторингу, який діє у складі Мінфіну;

в) урахування державних інтересів при наданні фінансового сприяння суб’єктам інвестування – Мінфін, Мінекономіки, Державне казначейство та ін. [20 ,с.72].

1.3. СИСТЕМА ГАРАНТІЙ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Інвестиційна діяльність пов’язана з певними ризиками для інвестора, тому для того, щоб стимулювати інвесторів до вкладення їх коштів у той чи інший об’єкт, у законодавстві передбачено певні гарантії щодо реалізації та захисту прав і законних інтересів інвесторів. А саме це розділ ІV Закону України «Про інвестиційну діяльність», який так і називається «Гарантії прав суб’єктів інвестиційної діяльності», також розділ ІІ Закону України «Про режим іноземного інвестування», який має назву «Державні гарантії захисту іноземних інвестицій».

Отже, держава гарантує захист інвестицій (майнових прав інвестора) незалежно від форм власності та джерел інвестування, включаючи й іноземні інвестиції. Усім інвесторам забезпечується рівноправний режим, що виключає застосування заходів дискримінаційного характеру.

У літературі розрізняють такі гарантії захисту прав і законних інтересів інвесторів[20 ,с.78; 52, с.156]:

1. Гарантії від зміни законодавства, які ґрунтуються на положеннях ч.1 ст.18 Закону України «Про інвестиційну діяльність», в якій держава гарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності, додержання прав і законних інтересів її суб’єктів.

Умови договорів, укладених між суб'єктами інвестиційної діяльності, зберігають свою чинність на весь строк дії цих договорів і у випадках, коли після їх укладення законодавством (крім податкового, митного та валютного законодавства, а також законодавства з питань ліцензування певних видів господарської діяльності) встановлено умови, що погіршують становище суб’єктів або обмежують їх права, якщо вони не дійшли згоди про зміну умов договору.

2. Гарантії від примусових вилучень грунтуються на положеннях ч.2 ст.19 Закону України «Про інвестиційну діяльність» та ст.9 Закону України «Про режим іноземного інвестування», а саме інвестиції не можуть бути безоплатно націоналізовані, реквізовані або до них не можуть бути застосовані заходи, тотожні за наслідками. Такі заходи можуть застосовуватися лише на основі законодавчих актів України з відшкодуванням інвестору в повному обсязі збитків, заподіяних у зв’язку з припиненням інвестиційної діяльності.

Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, за винятком випадків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій та інших форм форс-мажору . Зазначена реквізиція може бути проведена на підставі рішень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України.

3. Гарантія права інвестора вільного вибору об’єктів інвестування, яка закріплена в абз.2 ч.2 ст.18 Закону України «Про інвестиційну діяльність» (крім випадків передбачених законом).

4. Гарантії від незаконних дій державних органів та посадових осіб передбачені у ч.2 ст. 18 Закону України «Про інвестиційну діяльність»: державні органи та їх посадові особи не мають права втручатися в діяльність суб’єктів інвестиційної діяльності, крім випадків, коли таке втручання допускається чинним законодавством і здійснюється в межах компетенції цих органів та посадових осіб.

5. Гарантії відшкодування збитків інвесторам: у разі прийняття державними або іншими органами актів, що порушують права інвесторів і учасників інвестиційної діяльності, збитки, завдані суб’єктам інвестиційної діяльності, підлягають відшкодуванню у повному обсязі цими органами (абз.3 ч.2 ст. 18 Закону України «Про інвестиційну діяльність»). Іноземні інвестори мають право на відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України чи їх посадовими особами передбачених законодавством обов’язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвестиціями, відповідно до законодавства України. Компенсація, що виплачується іноземному інвестору, повинна бути швидкою, адекватною та ефективною (ст.10 Закону України «Про режим іноземного інвестування»).

6. Гарантії у разі припинення інвестування передбачають можливість припинення та зупинення інвестиційної діяльності за рішенням: інвесторів, при цьому інвестори відшкодовують збитки учасникам інвестиційної діяльності або правомочного державного органу з причин перерахованих у ст.21 Закону України «Про інвестиційну діяльність». У разі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців зі дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності, якщо інше не встановлено законодавством або міжнародними договорами України (ст. 11 Закону України «Про режим іноземного інвестування»).

7. Гарантії використання доходів, прибутків та інших сум, отриманих в результаті інвестування. Інвесторам гарантується право вільного використання отриманих від інвестування прибутків після сплати передбачених законодавством податків та інших обов’язкових платежів. Іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів гарантується безперешкодний і негайний переказ за кордон їх прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті (ст.12 Закону України «Про режим іноземного інвестування»).

8. Гарантії судового захисту прав та законних інтересів інвесторів: спори, пов’язані з інвестуванням, в т. ч. між іноземними інвесторами і державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підлягають розгляду в судах України, якщо інше не визначено міжнародними договорами України. Всі інші спори підлягають розгляду в судах України або за домовленістю сторін - у третейських судах, у тому числі за кордоном, в т.ч. в Міжнародному центрі по врегулюванню інвестиційних спорів (ст.26 Закону України «Про режим іноземного інвестування»).

9. Для державних підприємств, що виступають інвесторами за межами України та яким відкрито іпотечний кредит, встановлюється гарантія за цими інвестиціми з боку держави (ст.7 Закону України «Про інвестиційну діяльність»).

10. Відповідальність за порушення вимог інвестиційного законодавства та умов інвестиційних договорів передбачена у ст.20 Закону України «Про інвестиційну діяльність»: при недодержанні договірних зобов’язань суб’єкти інвестиційної діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, передбачену законодавством України і укладеними договорами. Сплата штрафів і неустойок за порушення умов договорів, а також відшкодування завданих збитків не звільняють винну сторону від виконання зобов’язань, якщо інше не передбачено законом або договором.

Відповідальність може наставати у формі:

• відшкодування збитків або шкоди;

• настання оперативно-господарських санкцій (наприклад, дострокове розірвання в установленому порядку договорів у разі грубого порушення договірних зобов’язань);

• настання адміністративно-господарських санкцій (позбавлення пільг та фінансової підтримки, анулювання державної реєстрації інвестиційного проекту як пріоритетного тощо).

Отже, з метою забезпечення сприятливого та стабільного інвестиційного режиму держава встановлює державні гарантії захисту інвестицій. Державні гарантії захисту інвестицій - це система правових норм, які спрямовані на захист інвестицій та не стосуються питань фінансово-господарської діяльності учасників інвестиційної діяльності та сплати ними податків, зборів (обов'язкових платежів). Державні гарантії захисту інвестицій не можуть бути скасовані або звужені стосовно інвестицій, здійснених у період дії цих гарантій.