1.4. Розвиток інституційної системи Європейської Спільноти

З підписанням Римського Договору започатковано процес утворення єдиних інституційних рамок для всіх Співтовариств. Завдяки цьому процесу Співтовариства, хоча й залишилися окремими міжнародними організаціями, мають нині єдину правову та інституційну систему.

Інституції Європейської Спільноти Вугілля і Сталі. Згідно до ст. 7 Договору про створення Європейської Спільноти Вугілля і Сталі, його інституціями були: Верховна Влада, Спеціальна Рада Міністрів, Парламентська Асамблея та Суд. Вища Влада була виконавчим і законодавчим органом, складалася із 9 міжнародних службовців. Спеціальна Рада Міністрів займалася координацією діяльності Вищої Влади та окремих урядів країн-членів Співтовариства. Також Рада відповідала за політику в галузі видобування вугілля та виробництва сталі, відповідно до рекомендацій Вищої Влади. Парламентську Асамблею створено з 68 членів, котрих обирали серед себе самих депутати національних парламентів країн-членів Співтовариства, хоча Договір також передбачав можливість вибору безпосередньо до Асамблеї. Асамблея була, насамперед, органом контролюючого характеру. Найважливішим її повноваженням була можливість оголошення вотуму недовіри до Вищої Влади, унаслідок чого остання мусила подавати у відставку. Головним завданням суду був контроль за дотриманням Договору, а також інших правових актів, схвалених органами Співтовариства. До складу Суду входило 7 суддів, котрі, насамперед, розглядали скарги у справах: про скасування рішень і рекомендацій Вищої Влади, про призупинення дії правового акту, відшкодування шкоди, що виникла внаслідок діяльності Співтовариства, а також правомірність правових актів, виданих Вищою Владою та Спеціальною Радою Міністрів.

Органи Європейського Економічного Співтовариства і Евратому. 25 березня 1957 року в Римі було підписано Договір про створення Європейського Економічного Співтовариства та Європейського Співтовариства з питань Атомної Енергії. 1 січня 1958 р. обидві угоди набрали чинності. Договір про створення ЄЕС для досягнення своїх цілей передбачав створення чотирьох органів: Ради Міністрів, яка мала характер міжурядового органу із законодавчими повноваженнями; Комісії, яка була виконавчим органом і складалася з міжнародних службовців, Парламентської Асамблеї, яка мала насамперед бути форумом для політичних дискусій, а також мала незначні контролюючі повноваження, та наднаціональний Європейський Суд. Дорадчим органом для Ради та Комісії має бути Соціально-Економічний Комітет. Договір про створення Євратому передбачав створення чотирьох різних інституцій: Ради, Комісії, Асамблеї та Суду. Допоміжним органом повинен був бути Соціально-Економічний Комітет. Очевидно не було потреби збереження подібної системи інституцій у кожному з трьох Співтовариств (ЄСВіС, ЄЕС, ЄСАЕ), тому що разом із підписанням Римського Договору була прийнята конвенція про деякі спільні інституції Європейських Співтовариств. Згідно з тією конвенцією Асамблея та Суд об’єдналися в єдину Парламентську Асамблею та єдиний Суд Європейського Співтовариства. Конвенція набрала чинності одночасно з Римським договором, таким чином ніде в практиці не зустрічались Асамблеї та Суди ЄЕС і Євратому. Конвенція також передбачала об’єднання Соціально-Економічних Комітетів.

Об’єднавчий договір. Чергова інституційна реформа була довершена внаслідок укладання договору про єдину Раду та єдину Комісію Європейського Співтовариства (так званого Об’єднавчого Договору). Він був підписаний у Брюсселі 8 квітня 1965 року, набрав чинності 1 липня 1967 р. Відповідно до цього договору було ліквідовано Спеціальну Раду Міністрів та Вищу Владу ЄСВіС, натомість утворилася єдина для трьох Співтовариств Рада Міністрів та єдина Комісія. Спільним органом став COREPER (Комітет Сталих Представників), який раніше діяв при Раді Міністрів ЄЕС.

Інституційні зміни в 1968-1986 роках. Після затвердження Об’єднавчого Договору Співтовариства отримали єдину інституційну систему. Але це не означає, що в наступні роки ця система не зазнавала змін. Дуже важливим процесом був розвиток Європейської Ради, яка з формальної точки не є органом Співтовариств, однак відіграє головну роль у цілій інституційній системі Європейського Союзу. Черговим істотним питанням було прийняття Акту про загальні вибори до Європейського Парламенту. Акт було підписано 13 липня.1976 р., набрав чинності 01 липня 1978 р., а перші вибори відбулися восені 1979 р. Завдяки прийняттю цього документу відбулись важливі зміни ролі Європейського Парламенту, який з міжпарламентської інституції став наднаціональною.

Єдиний Європейський Акт. Важливі інституційні зміни відбулися після затвердження Єдиного Європейського Акту, який був підписаний 17 лютого 1986 р. у Люксембургу і 28 лютого 1986 р. в Гаазі. ЄЄА значно збільшив повноваження Європейського Парламенту, увівши процедури співпраці й згоди, завдяки яким він міг активно впливати на законодавчий процес у Співтовариствах. Крім того, Акт створив правові підстави для функціонування Європейської Ради, підкреслив її провідну позицію та відкрив можливість скликання Суду Першої Інстанції – допоміжного органу для Європейського Суду.

Договір про створення Європейського Союзу. Договір про створення Європейського Союзу був підписаний у Маастрихті 7 лютого 1992 р., а набрав чинності 1 листопада 1993 р. Договір, доручаючи вже існуючим органам Співтовариства досягнення цілей Європейського Союзу, призвів також до важливих змін у інституційній системі. Договір запровадив орган фінансового контролю – Суд Аудиторів, новий дорадчий орган – Регіональний Комітет, а також створив правову основу для обрання Уповноваженого з Прав Людини (Омбудсмена) та скликання Європейського Монетарного Інституту, який у майбутньому буде трансформовано у Європейський Центральний Банк. Крім того, 8 листопада 1993 р. Рада Міністрів прийняла рішення, що в майбутньому затвердить назву Рада Європейського Союзу, а 17 листопада 1993 р. Комісія змінила свою назву на Європейську Комісію. Маастрихтський договір: трансформував Європейське Економічне Співтовариство у Європейський Союз і наділив країни Східної Європи правом приєднатися до нього свого часу; перетворив кожного громадянина держав-членів на "громадянина Європи", який може безперешкодно оселятися в усіх країнах-членах Союзу; надав кожному громадянинові будь-якої з держав-членів, що мешкає на території іншої держави-члена, можливість голосувати (і бути обраним) у країні свого перебування на виборах до місцевих та європейських органів; створив основу для запровадження єдиної європейської валюти (з 1999 р., в готівковому вигляді – з 2002 р.); розблокував концепцію «соціальної Європи», дозволяючи більшості країн (Велика Британія посідає окрему позицію з цього питання) гармонізувати їхню регламентацію щодо профспілкового представництва на підприємствах, гігієни та безпеки на робочому місці, рівноправності чоловіків і жінок та іншого; запровадив у Раді ЄС механізм голосування кваліфікованою більшістю; суттєво посилив роль і розширив повноваження Європейського парламенту, піднісши його до рангу, що забезпечує колегіальність прийняття спільних з Радою ЄС рішень у багатьох фундаментальних сферах (культура, освіта, права споживачів та ін.); для забезпечення механізму включення гострих місцевих питань до розгляду в процесі прийняття рішень створив Комітет регіонів, що має консультативний характер; посилив солідарність між Північчю і Півднем шляхом створення фонду розвитку; насамкінець, заклав перший камінь у фундамент майбутньої спільної європейської політики в галузях оборони, безпеки та міжнародних справ.

Лісабонський договір. Підписання Договору про реформи – нового базового документа, що визначає принципи функціонування Євросоюзу, відбулася в четвер, 13 грудня 2007 р., в монастирі ордена Святого Ієроніма в Лісабоні. Підписи під договором, який офіційно отримав назву Лісабонського, був схвалений у жовтні 2007 р., поставили глави держав і урядів 27 країн-членів ЄС. Очікується, що Лісабонський договір вступить у силу на початку 2009 року після його ратифікації всіма державами ЄС. За винятком Ірландії, яка має намір провести референдум, усі члени ЄС обмежаться ратифікацією договору національними парламентами. Новий базовий договір ЄС замінив проект європейської Конституції, від ратифікації якого було вирішено відмовитися після того, як вона була знехтувана більшістю французів і голландців у ході національних референдумів 2005 року. Лісабонський договір одночасно ввібрав у себе доповнені й перероблені положення раніше укладених угод про принципи життєдіяльності об’єднаної Європи – Римського договору (1957 року), Маастріхтського (1992 року), Амстердамського (1996 року) й Договору Ніцци (2000 року), на якому в період інституційної кризи ґрунтувалося функціонування інститутів ЄС. На відміну від проекту Конституції ЄС, Договір про реформи не містить згадки про конституційні символи Євросоюзу – прапори, гімни та єдиній валюти. Разом із тим, він передбачає введення посади президента Європейської Ради, яка обиратиметься на два з половиною роки й представлятиме організацію на міжнародному рівні. Верховний представник із загальної зовнішньої політики й політики безпеки, згідно з угодою, володітиме фактичними повноваженнями міністра закордонних справ ЄС. Він зводиться до рангу заступника голови Єврокомісії, і йому передаються функції єврокомісара із загальної зовнішньої політики та європейської політики сусідства. Структура виконавчої влади ЄС також зазнає зміни. З 2014 року кількість єврокомісарів буде еквівалентна двом третинам країн-членів ЄС. Сьогодні ж кожна з 27 держав представлена членом Єврокомісії. Договір підвищує роль Європарламенту. Згідно з документом, депутати, разом із країнами ЄС, матимуть право схвалення законодавчих актів у ряді "чутливих областей", таких як юстиція, безпека й імміграційна політика. Разом із тим, загальна кількість місць у Європарламенті скорочується з нинішніх 785 до 750. Крім того, національним парламентам буде вперше надано право брати участь у законотворчій діяльності ЄС. Вони, зокрема, отримають право вносити свої пропозиції до тексту законопроектів. У випадку, якщо одна третина національних асамблей буде проти, проект закону направлять на доопрацювання в Єврокомісію, на яку спочатку покладено завдання розробки проектів законодавчих актів. Сфери ухвалення рішень у Раді ЄС з формули кваліфікованої більшості голосів, а не за принципом консенсусу, розширені на сферу компетенції органів юстиції та поліції. Договір вводить також нову систему голосування за формулою так називаної "подвійної більшості". Нова система почне діяти з 2014 року за обумовленого Польщею перехідного періоду до 2017 року. Згідно з принципом "подвійної більшості", рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосували представники 55% держав ЄС, у яких проживає не менше 65% населення Євросоюзу. Проте, країни, яким не вдасться створити блокуючу меншину, зможуть відкласти рішення питання й запропонувати продовжити переговори. Окрім того, новий базовий договір про функціонування ЄС передбачає проведення загальної енергетичної політики та реалізацію загальної стратегії боротьби з глобальним потеплінням, надання солідарної допомоги одному або декільком членам на випадок терористичних атак або стихійних лих. Документ містить статтю про можливість виходу зі складу ЄС, рішення про яке ухвалюватиметься за підсумками загальних переговорів.