Соціальна стратифікація. План.

1. Соціальна стратифікація.

2. Історичні типи стратифікаційного суспільства.

Література:

Городяненко В.Г. Соціологія. - К., 2006. ст.167 -197

Піча В.М. Соціологія. -Л.,2007.

Соціальна стратифікація.

Соціальна структура суспільства не є його простим описом в «горизонтальній проекції», вона передусім є відображенням соціальної нерівності Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури.

Факт нерівності зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється в різних аспектах їх буття. Але не все, що різнить їх є соціально значущим. Про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституціально як базовий принцип вертикальної класифікації людей. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації.

Засновниками сучасної теорії соціальної стратифікації вважають М.Вебера, російського соціолога Сорокіна. Пізніше цю теорію розвинули англійський соціолог Г.Дейм, американські соціологи Т.Парсонс, Р.-К. Мертон та інші вчені, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій в суспільстві. На їх думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками : характером власності, розміром доходів, обсягом влади , освітою, престижем, національними та іншими.

В основі соціальної нерівності, за М.Вебером, лежать не лише володіння власністю й рівень доходів . Нерівність статусів дає змогу виконувати ту чи іншу соціальну роль та забезпечують можливість досягнення певного становища , а також рівень володіння реальною владою, зокрем, належність до тих чи інших політичних угрупувань. Кожен з цих компонентів може забезпечити сходження «соціальною драбиною». В середні віки особливу роль у формуванні ієрархічної структури відігравала належність до певних статусних груп. У новітні часи в ряді

країн найважливішим фактором, що забезпечує входження до найвищих верств, ставала партійна належність. Зокрема, в тоталітарному радянському суспільстві саме вона визначала близькість до владних структур й давала можливість досягти вищих щаблів соціальної ієрархії.

Питирим Сорокін виділяє три основні форми стратифікації і , відповідно, три види критеріїв: економічні, політичні, професійні. Всі вони пов’язані між собою. Люди, які належать до вищих верств, у якомусь одному відношенні, як правило, належать до тих самих верств і за іншими параметрами. Представники вищих економічних верств належать одночасно й до вищих політичних тощо.

Суспільство не тільки допускає ієрархію статусного становища груп, окремих індивідів, що до них належать, але сприймає її як джерело для свого розвитку. Соціальна стратифікація вказує на нерівність у суспільстві, його поділ за певним критерієм чи їх сукупністю на стійкі групи, які мають неоднаковий вплив на суспільне життя.

Соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи, як обов’язковість дослідження всіх верств суспільства; застосування при їх порівнянні єдиного критерію; достатність критеріїв для повного й глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.

Соціальна стратифікація – це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний історичний проміжок часу.

Це поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви , які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо. Таку ієрархічно побудовану структуру соціальної нерівності можна уявити як розподіл суспільства на страти (від лат. stratum – пласт, прошарок)

Розшароване, багаторівневе суспільство можна порівняти з геологічними нашаруваннями грунту, або різнокольоровими пластами кондитерського виробу.

Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Він засвідчує не просто різне становище індивідів, родин країн в суспільстві, а саме їх нерівноправність.

Найчастіше для загального уявлення про соціальну ієрархію суспільства достатньо поділити громадян будь-якого суспільства відповідно до таких критеріїв: дохід, освіта, влада, престиж.

Дохід вимірюється в гривнях або доларах, які одержує окремий індивід або сім'я протягом певного періоду часу, скажімо, одного місяця або року.

Освіта вимірюється кількістю років навчання у школі, ліцеї, гімназії, технікумі, коледжі, університеті. Наприклад , професор має більше 20років формального навчання, а інша людина може не мати і неповної середньої освіти.

Влада вимірюється кількістю людей, на яких розповсюджується прийняте Вами рішення. Влада – можливість нав’язувати свою волю або рішення іншим людям незалежно від їх волі. Скажімо, рішення Президента України розповсюджується на всіх громадян, а рішення бригадира – лише на членів бригади.

Престиж – повага статуса, яка склалася в громадській думці.

Система цінностей, яка панує в суспільстві, буде визначати домінанти у співвідношенні чотирьох критеріїв. У тоталітарних суспільствах визначальною була наближеність до влади, доступ до прийняття владних рішень, що давало

можливість піднятись на вершину соціальної піраміди за всіма показниками. Сучасне суспільство орієнтується на фінансовий успіх, досягнення якого відкриває більші перспективи і в набутті влади. Кожна привілейована страта об’єктивно прагне до закріплення і відтворення у спадкоємців свого престижного статусу, до перетворення власного набутого статусу у приписний для нащадків, принаймі, для полегшення їм процесу набуття привілейованого статусу. При тому, чим впливовішою є страта, тим більше в неї таких можливостей, наприклад, через передачу частини нагромаджених багатств у спадок, через створення умов для набуття кращої освіти тощо.

Особливості соціальної стратифікації:

1)стратифікація є ранговим розшаруванням, коли вищі верстви знаходяться у більш привілейованому становищі ніж нижчі (стосовно ресурсів і можливостей розвитку);

2)верхні верстви, як правило, значно менші за кількістю членів суспільства, що до них належать, аніж нижчі.

Те саме можна сказати і щодо інших верств, якщо їх розглядати послідовно зверху вниз

Однак у сучасних розвинутих суспільствах цей порядок порушується. Нижчі верстви в кількісному відношенні поступаються так званому «середньому класу» .

Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві , так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин, країн, а саме їх нерівноправність. Стратифікація є не лише методом виявлення верств конкретного суспільства , а й портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація є ознакою будь-якого суспільства.

Історичні типи стратифікаційного суспільства.

Англійський соціолог Е.Гідденс розрізняє такі основні історичні типи стратифікованого суспільства , як рабство, касти, стани, класи.

Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якою одні люди володіли іншими.

Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Приналежність до касти була довічною, оскільки вона закріплювалася релігійно, а не економічно чи політично Каста пов’язана з індуїзмом із ученням про переселення душ. Сподівання на те , що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі, до нижчого – духівництво, наділене значними привілеями, до найнижчого стану – вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці і ремісники. Межі між станами не були такими різкими як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним. Наприклад , купці (нижчий стан), купуючи дворянський титул, переходили у вищий стан.

Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об’єктом соціології марксизму. Так як належність до класу пов’язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда, його прилучення - не прилученням до ключових контролюючих позицій у суспільстві , то соціальні переміщення за класовою ознакою є звичайним явищем. Клас – угрупування людей на основі нерівного становища щодо соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти.

Суспільство в якому формується жорстка система стратифікації, обмежується доступ до привілегійованих груп нових членів можна визначити як закрите (рабовласницьке, феодальне, кастове). Суспільство, орієнтоване на набутий статус, який визначається завдяки здібностям, особистій волі людини, вимагає від неї власної ініціативи, має рухливу систему стратифікації, є відкритим. Таке суспільство допускає вільний перехід людей вверх і вниз по «соціальній драбині». Таким є сучасне індустріальне і постіндустріальне суспільстві. В деяких країнах збереглася стратифікація змішаного типу, в яких пережитки станового закритого ладу доповнюються елементами відкритого суспільства (Великобританія, Японія).

Найдинамічнішим більшість соціологів вважають відкрите суспільство , у якому «верхи» та «низи» пом’якшуються наявністю масового «середнього класу».

В сучасному суспільстві розрізняють 3 класи:

1. вищий (роботодавці, усі хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз);

2. середній клас;

3. нижчий клас (малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації).

Сутнісні ознаки середнього класу:

1. Сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами сусп , виконуючи функцію посередника;

2. Порівняно забезпечена частина суспільства , що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. Це гарант стабільності суспільства. Для того, щоб просунутись по соціальній драбині та зберегти свої набутки потрібен соціальний мир, відсутність антагоністичних суперечностей між стратифікаційними групами. Завдяки цьому і забезпечується стабільний розвиток суспільної системи в цілому.

3. Елемент соціальної структури, що зосереджує у своїх рядах кваліфіковані, найдіяльніші кадри суспільства. Професійний його склад охоплює наукових та інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал, що не обіймає високих посад, інтелектуалів, які працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації.середній клас виконує функцію агента технологічного і соціально-економічного прогресу.

Середні верстви сучасного західного суспільства становлять приблизно 80%.

4.Більшість населення високо розвинутих західних країн, що є основним носієм суспільних інтересів, національної культури , тобто властивих відповідним суспільствам цінностей, норм. Поширюючи зразки власної культури на вищі і

нижчі верстви, середній клас виступає культурним інтегратором суспільства.

5. Люди переважно із набутим статусом, який неможливо в повному обсязі відтворити у нових поколіннях, і його досягнення вимагає від спадкоємців власних зусиль.

Сам середній клас складається з багатьох прошарків. Відмінності та суперечності між ними відносно слабкі, вони взаємно узгоджуються та нейтралізуються, вирішуються природним шляхом.

Всі розглянуті соціальні групи є лише відносно стабільними. В силу різних обставин вони можуть збільшуватися чи зменшуватися, а деякі з них повністю зникати із соціального простору.

Кожна людина переміщується в соціальному просторі, в суспільстві в якому вона живе. Такі переміщення зумовлені як природними (зміни в життєвому циклі особистості: від народження до старіння), так і власне соціальними чинниками. Усі переміщення особистостей, соціальних груп характеризують процес мобільності. Соціальна мобільність- міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність до соціальних переміщень.

Поняття соціальної мобільності ввів у науковий обіг американський соціолог російського походження Питирим Сорокін у 1927році. Соціальна мобільність означає переміщення індивідів між трудовими колективами, соціальними групами, верствами та категоріями населення.

Існує 2 основних типи соціальної мобільності: горизонтальна і вертикальна.

Горизонтальні соціальні переміщення проходять у рамках груп, до них належать, переміщення в географічному просторі, перехід із групи в групу без зміни соціального статусу. Вони самі по собі не означають «соціального росту» індивіда. Хоча за певних обставин можуть прискорювати або уповільнювати його.

Вертикальні соціальні переміщення передбачають перехід індивіда з нижчої страти у вищу чи навпаки.

В сучасному відкритому суспільстві оптимальним засобом для стратифікаційної мобільності вважається освіта. Набувши вищого рівня освіти, працівник підвищує і свою фахову кваліфікацію, може виконувати більш складну та відповідальну роботу, і це дає йому підстави для одержання вищої винагороди за вкладену працю, допускає до прийняття владних управлінських рішень, створює можливості для користування певними привілеями.

За кількісними критеріями розрізняють індивідуальну і групову мобільність. За індивідуальної мобільності переміщення індивіда відбувається незалежно від інших осіб, при цьому група, до якої він раніше належав, не руйнується. До факторів індивідуальної мобільності належать: соціальний статус родини, рівень освіти, національність, зовнішні дані, фізичні і розумові здібності, виховання, вигідний шлюб і т.д.

Групова мобільність характеризує суспільство, яке зазнає значних структурних змін, унаслідок чого підвищується або знижується суспільна значущість великих соціальних груп, класів, верств. Факторами групової мобільності є соціальна революція, міждержавні, громадянські війни, зміна політичних режимів, створення імперій і т.д.

Відкрите суспільство передбачає високий рівень соціальної мобільності, тобто можливість горизонтальних та вертикальних соціальних переміщень. Водночас

воно терпимо ставиться до різних форм самореалізації особистості, допускає різний рівень лояльності до самого себе. А це можна розглядати як одну з передумов виділення в ньому ще однієї стратифікаційної групи – маргіналів. Цим терміном позначають «нетипових» представників своєї соціальної спільноти , які, як правило, формують власне соціальне середовище, створюють свою субкультуру, дистанціюються від своєї соціальної верстви.

Категорією «маргінали» ряд соціологів також позначає і людей, які в силу різних обставин втратили, чи добровільно відмовились від зв’язків не лише з тією стратою, з якої вони вийшли, але й з суспільством в цілому.

Наявність таких людей дослідники пояснюють, як наслідок соціальної конкуренції. Особливо масово серед цих людей розповсюджуються небезпечні для суспільства форми поведінки , якщо вони поповнюються індивідами, котрих суспільство «виштовхує» з себе (безробітні)і не може налагодити з ними необхідних взаємоприйнятих контактів, системи соціального захисту та соціальної реабілітації.

Наслідки соціальної мобільності відбиваються і на індивідах, і на суспільстві в цілому. Посилена мобільність сприяє дестабілізації суспільства за всіма його параметрами. Від реакції суспільства на наслідки мобільності залежить можливість або неможливість подолання нестабільності, яку вона викликає