Особливості розвитку соціальної структури українського суспільства:

• соціальна структура стала менш жорсткою, рухливішою;

• ослаблюються існуючі у суспільстві стратифікаційні обмеження;

• зявляються нові канали підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності;

• активізуються процеси маргіналізації, яка породжує феномен «нових бідних», перехід значних мас населення в переважно нижчі страти;

• основним критерієм соціальної стратифікації стає прибуток;

• у формуванні високо статусних груп посилюється роль освіти і престижу;

• змінюються якісні і кількісні параметри соціальної структури українського суспільства

Якщо на початку 90-их років ХХст. за показником здоровя Україна посідала 40-е місце в світі, то на початку ХХІст. вона перемістилася у другу сотню. Якщо рівень життя еліт, вищої верстви за ці роки значно зріс, то у більшості населення він різко знизився. Зубожіння населення, жебрацтво, безпритульність стають звичайним явищем.

Соціальна структура українського суспільства, зазнавши суттєвих змін порівняно з радянським часом, зберігає чимало його рис. Щоб позбутися їх і вийти на рубіж «суспільства середнього класу», потрібна трансформація, економічне піднесення країни.

Соціальні відносини.

Конфлікт як прояв соціальних відносин.

План

1. Соціологія конфлікту як галузь соціологічного знання.

2. Поняття «соціальний конфлікт»

3. Причини соціальних конфліктів , їх класифікація.

4. Механізм, структура та функції соціальних конфлііктів.

Література:

Городяненко В.Г. Соціологія. К.- 2006 ст.156-161

Піча В.М. Соціологія. Л.-2007 ст.224-243

Соціологія конфлікту як галузь соціологічного знання.

Термін «конфлікт» (від лат conflictus ) буквально означає «зіткнення». Тому під конфліктом розуміють певні протиріччя, антагонізми, колізії, що пов’язані із суперечливим перетином прагнень, інтересів, поглядів окремих людей чи соціальних груп. Конфлікт виникає тоді, коли люди починають усвідомлювати, що їхні інтереси, потреби не можуть бути задоволеними у разі збереження існуючої системи соціальних відносин і починають діяти так, аби змінити ситуацію. Залежно від змісту, характеру та спрямованості таких дій конфлікт може наростати, послаблюватися або розв’язуватись.

Конфлікт і пов'язана з ним проблематика є об'єктом багатьох гуманітарних дисциплін, серед яких наприкінці XX ст. поступово сформувалася окрема соціологічна теорія – соціологія конфлікту.

Соціологія конфлікту – це галузь соціології, яка вивчає природу, механізм виникнення та розгортання, а також способи попередження та розв’язання соціальних конфліктів.

Соціологія конфліктів зосереджує свою увагу на дослідженні:

• Соціальної природи та структури конфлікту;

• Причин та умов виникнення;

• Механізмів попередження та подолання конфліктів;

• Можливостей їх прогнозування;

• Типології та класифікації конфліктів;

• Їх ролі у функціонуванні соц. систем.

Предмет соціології конфлікту: з’ясування соціальтної природи та сутності конфліктів, принципів їх діагностики; соціологічний аналіз конфліктів їх типологія та класифікація; визначення способів подолання та механізмів управління соціальними конфліктами.

Першим звернув свій погляд на соціальний конфлікт Арістотель. Певні думки щодо природи та розв'язання конфлікту присутні у філософських системах Т.Гоббса, Ж.-Ж. Руссо. Як соціальне явище конфлікт був уперше розглянутий А.Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної боротьби між ними. Гегель вбачав причину соціального конфлікту в соціальній поляризації суспільства. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера, Г. Зіммеля. К. Маркс застосовував конфліктологічну парадигму до всього історичного розвитку, розглядаючи його як боротьбу класів. Міжкласовий конфлікт він вважав передусім антагоністичним зіткненням інтересів правлячого та пригнобленого класів, стверджуючи, що чим виразнішою буде їх поляризація, тим більше насильницьких форм набуде розв'язання конфлікту. Підхід до вивчення конфліктів у теорії К. Маркса був однобічним та обмеженим. Об'єктивно і глибоко проаналізувавши реальне розгортання конфлікту, він бачив лише один варіант його розв'язання — соціальний вибух і революцію.

Ширший і багатогранніший розгляд суспільства у світлі конфліктологічної парадигми зробив М. Вебер. Головний конфлікт сучасного йому суспільства він вбачав у боротьбі між політичними партіями.

Формулювання засадничих принципів теорії конфлікту, впровадження в науковий обіг терміна «соціологія конфлікту» відбулося завдяки німецькому соціологу Г. Зіммелю, який вважав конфлікт універсальним явищем, а безконфліктне суспільство недієздатним. На його думку, чим гостріший конфлікт, тим згуртованішими є групи, що конфліктують; чим менша гострота конфлікту, тим імовірніше, що він виконує інтегруючу функцію у суспільстві; чим частіші конфлікти й менша їх гострота, тим імовірніше, що учасники конфліктуючих груп можуть позбутися ворожнечі й підтримати систему, виробивши норми врегулювання конфлікту. Отже, на відміну від К. Маркса, Г. Зіммель вважав, що конфлікт не тільки може бути врегульований мирними засобами, а й стати засобом розвитку суспільства.

Із сучасних вчених найчастіше вдаються до проблеми соціології конфлікту Л. Козер, Р. Дарендорф, К.-Е. Боулдінг. Американський соціолог Л. Козер у праці «Функції соціального конфлікту» обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту, який є своєрідним запобіжним клапаном системи, з допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов. Всі різновиди конфлікту він типізував на внутрішні та зовнішні, виокремлюючи у кожному з них соціально-позитивні, які ведуть до розвитку системи, та деструктивні конфлікти, що загрожують її існуванню. Демократичні, гнучкі суспільства

небезуспішно намагаються використати конфлікти собі на користь, оскільки толерантне ставлення до них дає змогу соціальній системі перетворити їх на засіб самооптимізації. Поняття «соціальний конфлікт»

Конфлікт має соціальну природу, оскільки учасниками конфлікту завжди люди або певні соціальні групи та спільноти.

Соціальний конфлікт – це зіткнення протилежних цілей, поглядів двох або більше суб’єктів соціальної взаємодії, які усвідомлюють суперечливість своїх інтересів.

Конфлікти є повсякденним і природним явищем суспільного життя. Вони є джерелом змін , що відбуваються у суспільстві, розвиток якого є безперервним процесом виникнення та розв’язання різноманітних суперечностей особистостей і соціальних груп. Саме внаслідок конфліктів суспільні відносини стають більш мобільними, динамічними, здатними до модернізації та оновлення, адже відкидаються віджилі норми мислення та поведінки людей.

Причини й умови виникнення конфлікту.

Найбільш загальною причиною соціального конфлікту є соціальна нерівність, такий розподіл позицій в системі соціальних відносин, який робить неможливим досягнення своїх інтересів та задоволення своїх потреб. Споконвічний розподіл людської спільноти на тих хто керує і тих, хто змушений підкорятися є невичерпним джерелом соц. конфлікту.

Іншою причиною соціального конфлікту є обмеженість ресурсів (у тому числі й статусних), на володіння якими висувають претензії. Людям властиво завищувати свій особистий внесок у загальні результати діяльності, у зв’язку з чим будь-який розподіл ресурсів на будь-якому рівні може призвести до конфлікту.

Слідуюча причина: невідповідність реальної дійсності суб’єктивним уявленням про неї, зокрема:

• незбіжністю індивідуальних і суспільних цінностей;

• неадекватністю очікувань, практичних намірів та вчинків людей;

• нерозумінням людьми своїх вчинків один щодо одного;

• непорозумінням, логічними помилками, семантичними труднощами, що виникають у процесі комунікації;

• нестачею або не якістю інформації.

Причинами конфлікту можуть бути етнічна або релігійна нетерпимість, ідеологічна зашореність. Значна частина побутових та сімейних конфліктів зумовлена причинами психологічного характеру: агресивністю, почуттям ненависті, заздрості тощо.

Класифікація конфліктів:

• За способом розв’язання – насильницькі та ненасильницькі;

• За сферою розгортання – політичні, соціальні, економічні, організаційні,

юридичні, сімейно-побутові, ідеологічні тощо;

• За напрямком впливу – вертикальні та горизонтальні, залежно від характеру соц. зв’язків між суб’єктами конфлікту;

• За ступенем виявлення – відкриті та приховані;

• За суб’єктами – внутріособистісні, між групові, міждержавні тощо;

• За наслідками – конструктивні та деструктивні;

• За мотивацією – з приводу розподілу владних повноважень і позицій, розподілу ресурсів, з приводу цінностей та життєвих установок;

• За масштабом – глобальні, регіональні, локальні;

• За формою – прості (бойкот, саботаж, переслідування, агресія) та складні (сусп протест, бунт, соц. революція, війна).

Один і той же конфлікт може розвиватися на кількох рівнях, втягуючи у протиборство чимало нових суб’єктів.

Структура соціального конфлікту

• Суб’єкти конфлікту;

• Стосунки між ними;

• Предмет (проблему, спірне питання) з приводу якого він виникає;

• Соціальне середовище, у якому він протікає.

Характеристики цих компонентів.

1. Суб’єкти конфлікту (конфліктуючі сторони) – це безпосередні учасники конфлікту, які складають основні структурні елементи будь-якого конфлікту, оскільки своїми діями вони породжують сам конфлікт, надабть йому того чи іншого змісту. За суб’єктами можна виділити наступні види конфліктів:

-міжособистісні;

-особистісно-групові;

-міжгрупові.

Окремим видом конфлікту за цією класифікацією можна вважати внутрішньо особистісний конфлікт, коли індивід немовби роздвоюється на два протилежних суб’єктів і відчуває внутрішню боротьбу із самим собою за те, як йому діяти.

2.Характер відносин між конфліктуючими сторонами визначається ступенем їх взаємодії та взаємозалежності. Нпр., у трудових та сімейних конфліктах конфліктуючі сторони пов’язані досить високою взаємозалежністю, а тому поводять себе зазвичай достатньо стримано, оскільки розуміють, що вимушені будуть спілкуватися і після завершення конфлікту. Якщо ж у суб’єктів конфлікту у попередній період були відсутні будь-які стосунки і вони не мають наміру підтримувати їх у майбутньому, то вони мають більш широкий вибір лінії поведінки у конфліктній ситуації. Тому важливо встановити , які відносини між учасниками конфлікту були до його початку, у момент конфлікту, і які відносини між собою вони планують після завершення конфлікту. Якщо одна із конфліктуючих сторін має можливість оцінити силу протилежної сторони ще до початку розвитку конфлікту і визнає її достатньо високою, це може спонукати її намагатися врегулювати спірне питання неконфронтаційним шляхом.

3.Предмет конфлікту передбачає з’ясування його об’єкту , тобто того , що саме є об’єктивною основою виникнення конфліктних відносин.

Основними об’єктами більшості соціальних конфліктів виступають:

• Ресурси (фінанси, техніка, земля та її надра, культура, освіта, наука і т.д.);

• Статус (положення суб’єкта у суспільстві серед інших соц. суб’єктів);

• Цінності (те, що є принципово важливим для певного суб’єкта).

Предмет конфлікту – проблеми конфлікту, які суб’єкти прагнуть розв’язати вигідним для себе чином.

4.Зовнішнє соціальне середовище – засоби масової інформації, громадська думка, включення у конфліктний процес третьої сторони тощо.

Якщо структурні елементи конфлікту виступають його статичними характеристиками, то динамічними показниками конфлікту прийнято вважати стадії розгортання конфлікту і процес його розвитку від однієї стадії до наступної.

Стадії розвитку конфлікту.

1. Конфліктна ситуація, коли формуються умови, що викликають розходження інтересів та цілей учасників конфлікту, відбувається усвідомлення такого розходження соціальними об’єктами, формуються цілі кожного з них та шляхи їх досягнення;

2. Конфліктна взаємодія , в межах якої відбувається перша сутичка конфліктуючих сторін – інцидент, наступне поглиблення конфліктного протистояння – ескалація конфлікту, та досягнення вищої точки напруги – кульмінації;

3. Завершення конфлікту або вихід з нього конфліктуючих сторін шляхом обраного однією або двома сторонами способу – насильництва, примирення або розриву. Ненасильницькі засоби сприяють завершенню конфлікту на компромісній основі, водночас примус і насилля провокують розрив.

Функції конфлікту

Позитивні функції конфлікту:

• Соціально-діагностична – виникнення конфліктів свідчить про недоліки у функціонуванні соціальних організацій, поглиблення суспільних протиріч;

• Регулююча – конфлікти створюють і підтримують у суспільстві соціальну рівновагу, забезпечують баланс сил у структурах влади і управління;

• Інтегративна – участь у конфлікті сприяє консолідації людей, які захищають спільні інтереси, формуванню їх зацікавленості у співпраці, узгодженні та об’єднанні своїх зусиль;

• Інноваційна – конфлікти сприяють оновленню соціальних відносин, дозволяють уникнути застою, є джерелом нововведень та прогресивних тенденцій, утвердженню нових норм та цінностей;

• Комунікативна – пошук шляхів розв’язання конфлікту активізує соціальну взаємодію, забезпечує взаємопристосування його учасників, спільне вироблення взаємоприйнятих рішень;

• Соціально -психологічна – конфлікти сприяють зняттю психологічної напруги, викиду негативних емоцій і поступовому зниженню їх інтенсивності.

До негативних функцій конфліктів відносять:

• Дестабілізуюча – деструктивні конфлікти призводять до порушення соціальної рівноваги, громадського порядку, застосуванню насильницьких методів розв’язання існуючих проблем;

• Надлишково-витратна – конфлікти потребують додаткових матеріальних, часових, моральних, зокрема, емоційних ресурсів для вирішення проблем, навколо яких вони виникають;

• Дезорганізуюча – уповільнюють та ускладнюють процеси прийняття рішень, відволікають від виконання поточних планових завдань, порушують ритм та ефективність діяльності.