Соціальні процеси. План.

1. Соціальні процеси як соціологічна категорія.

2. Місце етносоціології в структурі соціологічного знання.

3. Сучасні етнічні процеси.

4. Особливості розвитку та перебігу соціальних процесів в Україні.

Література:

В. Г. Городяненко. Соціологія. – К., 2006. ст. 179 – 187, 353-370

Н.М.Черниш. Соціологія. Курс лекцій. Л.,1996. ст .255-297

Соціальні процеси як соціологічна категорія.

Соціальний процес — послідовна зміна станів у соціальних системах і підсистемах, соціальних інститутах та організаціях, соціальні зміни в динаміці. У широкому розумінні соціальний процес є сукупністю односпрямованих соціальних дій, які можна виокремити з сукупності інших. Це взаємодія людей або явищ, які відбуваються в організації, структурі груп і змінюють стосунки між людьми чи між складовими спільноти. Здійснюється він під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, має стійкий порядок взаємодії своїх компонентів, тривалий у часі й спрямований до певного стану об'єкта. Кожен соціальний процес охоплює кілька стадій, які відрізняються за змістом, механізмами, способами зв'язку його елементів. Найважливішими рисами соціальних процесів є їх загальність і зв'язок із суб'єктом, який здійснює процес. Ніщо не може відбуватися в суспільстві поза соціальним процесом. Функціонування і розвиток його відбуваються в різних формах соціальних процесів. У зв'язку з цим нерідко соціологію вважають наукою, що розглядає соціальні явища як процес.Зв'язок соціальних процесів із суб'єктами, які його здійснюють, дає змогу уникнути їх безликості, визначити форми і методи їх прискорення, гальмування чи нейтралізації. Усі перетворення в суспільстві, в його елементах, зміни особистості є причиною і наслідком соціальних процесів як історичної практики людей.Завдання соціології полягає в оцінці соціальних процесів, виявленні проблем і суперечностей його розвитку, глибини і ґрунтовності зв'язків, взаємодії з соціальною організацією, суб'єктом та іншими соціальними процесами. Це важливо для прогнозування і розвитку цих процесів, вироблення гіпотез, обґрунтування концепцій свідомого подолання досягнутої межі (стану) певного процесу чи явища. Для цього потрібні знання теорії певного соціального процесу, яка розкриває закони і тенденції його розвитку,а також соціологічне вивчення його розгортання.

Місце етносоціології в структурі соціологічного знання.

Кожна людина ідентифікує свою належність до певної спільноти. Етнічна самоідентифікація є однією з її базових ідентифікаційних практик. Почуття етнічної спільності у давніх суспільствах було першим у розмежуванні на «своїх» і «чужих». Етнічне самовизначення людини є значно суттєвішим за усвідомлення територіальної відокремленості. В етнічності відображаються особливості соціальних практик, культурної спадщини тощо. Феномен етнічного, національного вивчають етнографія, соціальна антропологія, історія, філософія, політологія та ін. У просторі соціологічної науки проблемами етнічного та національного займається етносоціологія. Етносоціологія (грец. ethnos — плем'я, народ) — галузь соціології, що досліджує суть і функції різних етнічних спільнот (рід, плем'я, народність, нація) з метою з'ясування загальних закономірностей їх взаємодії та вироблення механізмів включення в існуючу систему соціальних відносин. Як наукова дисципліна, вона існує на стику соціології, етнографії та історії. Предмет її — взаємозв'язок загальних соціальних явищ і процесів з явищами та процесами етнічними. Об'єкт — особливості етнічних виявів соціального.

До найважливіших проблем, які досліджує етносоціологія, належать:

• етнічна зумовленість характерних рис культури та побуту соціальних спільнот;

• етнічні впливи на формування ціннісних орієнтацій;

• зв'язок національних чинників із особливостями соціальної структури, міграційної і трудової мобільності, урбанізації тощо;

• соціальна детермінованість національної самосвідомості, міжнаціональнихвідносин;

• сутність міжнаціональних конфліктів;

• етномовні процеси.

Термін «етносоціологія» обґрунтований у 30-ті роки ХХст. Німецьким ученим Ріхардом Турнвальдом, який досліджував соціальну структуру аборигенів Соломонових островів. Етносоціологію він тлумачив як науку , що досліджує структури і процеси всередині етнічних спільнот і між ними.

Одним із перших етносоціологічних досліджень є праця У.Томаса і Ф.Знанецького «Польський селянин у Європі й Америці» (1918-1920), присвячена адаптації польських емігрантів у США.

Сучасні етносоціологічні дослідження мають соціально-психологічне спрямування, зосереджені на аналізі між групових відносин (між групових конфліктів, дискримінації, етнорасових забобонів тощо).

В Україні як окрема дисципліна вона почала формуватися на межі 50—60-х років XX ст. Однак її джерелом стали: етнографія, історія, фольклористика та інші науки, які цікавилися особливостями національної культури, традиціями народу. Не залишилась осторонь цього процесу і соціологічна наука. Стараннями Максима Ковалевського (1851—1916) (робота Російської вищої школи суспільних наук у Парижі), а згодом М. Грушевського, який створив Український соціологічний інститут у Відні, етнографічні дослідження тогочасного та минулого становища українського народу набули системного характеру. Помітне місце посідали вони і в діяльності Всеукраїнської академії наук.

Щоправда, згодом і до кінця 50-х років XX ст., вивчення етнографічних і національних аспектів суспільного життя було унеможливлене у зв'язку із загрозами бути звинуваченим у «буржуазному націоналізмі». Тому проблеми, які досліджує етносоціологія (феномен етносу, нації тощо), в Україні значилися як «ризиковані». Певні зміни у ставленні до етносоціології, як і щодо можливості досліджень етнічних аспектів соціального, відбулися у другій половині 60-х років. Безумовно, і тоді наукові пошуки не могли бути очищеними від ідеологічних нашарувань, зосереджувалися насамперед на «національних особливостях соціалізму», «поліетнічності в умовах соціалізму» тощо.

Радянська наука етносоціологічні проблеми розглядала здебільшого на межі між соціологією та етнографією, історією тощо. Помітну роль у становленні проблематики етносоціології відіграла діяльність Інституту етнографії АН СРСР, особливо з середини 60-х років, коли його очолив видатний етнолог Ю. Бромлей.

У пострадянський час етносоціологія здебільшого переймалася соціальним розвитком етнічних груп у процесі трансформації політичного, економічного і соціальногосередовища. Для української етносоціології актуальними є дослідження етнонаціональної ідентичності , націоналізму в різних проявах (економічного, культурного, політичного сепаратизму), вивчення впливу етнічного походження на соціальну мобільність та ін..

Як і кожна молода галузь, етносоціологія особливу увагу зосереджує на з’ясуванні сутності і специфіки наукового апарату, базових понять («етнос», «народність», «нація» тощо), формуванні методології досліджень. Існують різні підходи до пояснення базових понять етносоціології, особливо це стосується категорії «етнос». Загальноприйнятим є його визначення , сформульоване відомим російським дослідником Ю.Бромлеєм.

Етнос — усталена сукупність людей, яка історично склалася на певній території і має спільні, відносно стабільні особливості мови, культури й психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), зафіксоване у самоназві (етнонімі).

Отже, згідно з еволюційно-історичним підходом, етноси характеризуються певними стійкими ознаками (мова, культура, етнічна самосвідомість, самоназва тощо), які формуються у взаємозв'язку з певними передумовами — природними, територіальними, соціально-економічними, державно-правовими та ін.

Найхарактернішою ознакою у виокремленні етнічної групи вважають етнічну ідентичність.

Етнічна ідентичність — відчуття взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи.

Здебільшого етнічна ідентичність може бути зафіксована та вивчена на рівні етнічних стереотипів. Етнічний стереотип (грец. stereos — твердий і typos — відбиток) — стандартизований, стійкий, емоційно насичений, ціннісно визначений образ, уявлення про певний об'єкт, продукований під впливом конкретної етнічної культури, актуальний для представників окремої етнічної спільноти.

Етнічні стереотипи спрощують сприйняття навколишнього світу для представників конкретного етносу, водночас вони допомагають етносу зберігати ідентичність, поширюватися і розвиватися у часі та просторі. Однією із проблем етносоціології є визначення таких категорій «народність» і «нація». Народність - мовна, територіальна та культурна сукупність людей, яка склалася історично і передує нації.

Народності - починають формуватися одночасно з консолідацією союзів племен. Згодом формується територіальна, мовна, культурна спільність з відповідною самоназвою, але народності не ототожнюються з державами, що починають формуватися, ні територіально, ні мовно.

Нація — особлива історична сукупність людей, що характеризується спільністю походження, мови, території, економічного становища, психічного стану та культури, що виявляються в єдиній етнічній свідомості та самосвідомості. Важливою ознакою нації є внутрішній державний устрій та чіткі державні кордони, у межах яких завершується їх формування.

Останнім часом стала поширеною точка зору, згідно з якою відмінність між народністю та нацією є досить умовною, а окремі етнічні групи були закріплені за цими поняттями довільно.

Сучасні етнічні процеси: інтеграція, консолідація, асиміляція, сегрегація.

Етнічна ідентичність не є сталою на всі часи, може змінюватися, особливо за тривалих міжетнічних взаємин. У зв'язку з цим в етносоціології було запроваджено поняття «акультурація», за допомогою якого описують зміни в етнічній ідентичності, етнічному та культурному самоусвідомленні під час тривалого контакту різних за культурою груп людей. Ці зміни стосуються всіх груп, що контактують, але практика свідчить, що домінуюча культура змінюється найменше. Культурні меншини засвоюють (самостійно або під тиском обставин) основні елементи культури домінуючої групи — релігію, стереотипи поведінки, норми тощо. Наявність цих змін є підставою для тверджень про акультураційні стратегії в такому середовищі.Ці акультураційні зміни і є соціальними процесами, які відбуваються в сучасному світі, або ж етнічними процесами.

Інтеграція (лат. integratio — поповнення, відновлення) — орієнтація на збереження етнокультурної спадщини одночасно зі встановленням широких контактів з представниками іншої культури, що сприяло б формуванню так званої «мозаїчної культури», де кожна окрема ланка зберігає свою особливість і самобутність. Процес зближення етносів-автохтонів та розташованих серед них різних за кількісним складом етнодисперсних груп, який підпорядкований створенню єдиної для усіх них поліетнічної держави-нації. Цей процес відрізняється від створення державних етнічних конгломератів тим, що в ньому відсутнє насильництво одного етносу над іншим (іншими). Міжетнічна інтеграція відбувається як органічне з'єднання етносів тому, що їй передує досить тривале за історичним часом та близькосусідське у географічному просторі співіснування етносів на засадах переважаючої етнічної взаємосимпатії або принаймні відсутності історично укоріненої, перманентної міжетнічної ворожнечі. Поштовхом до активної міжетнічної інтеграції може бути виникнення спільної зовнішньої небезпеки, а також міркування про доцільність з'єднання зусиль для вирішення історично нагальних спільних внутрішніх проблем. Інтегруються не обов'язково генетичне близькі етноси. Так, сьогодні існують етноси, що генетичне не є близькими між собою, але інтегровані у такі достатньо стійкі державні утворення (Швейцарія або Бельгія).І навпаки, ідеї пангерманізму, панслов'янизму практичного втілення так і не набули.

Асиміляція (лат. assimilatio — уподібнення) — витіснення елементів культури меншості під тиском титульної культури та поглинання етнічних меншин культурою більшості. Інколи можлива часткова інтеграція культури меншин у простір титульної культури.

Розрізняють:

• природну (добровільну) та штучну (насильницьку),

• повну й часткову,

• соціальну й етнічну асиміляцію.

Природна асиміляція відбувається поступово в процесі етнічних контактів різнорідних груп населення шляхом передавання соціо- та етнокультурних традицій від однієї групи до другої.

Штучна асиміляція досягається шляхом цілеспрямованої державної асиміляторської політики, скерованої на руйнацію етносоціальних систем, зокрема шляхом колонізації, політичної диктату, економічної експансії, культурно-мовної та релігійної домінації, обмеження прав національних меншин, насильницьких депортацій, фізичного знищення інтелектуалів, створення наднаціональних квазіспільнот (радянський народ, арійська раса) тощо.

Визначення «повна» та «часткова» асиміляція вживаються для означення рівня інтенсивності міжетнічних контактів, що розгортаються у напрямі асиміляції.

Під соціальною асиміляцією здебільшого розуміють процес поступового засвоєння репрезентантами певної соціальної спільноти (групи, верстви, стану, страти та ін.) соціокультурних рис, норм, цінностей, соціально-психологічних мотивацій та моделей поведінки інших, переважно вищих у суспільній ієрархії, спільнот.

Процес етнічної асиміляції найбільш інтенсивно й швидко здійснюється у суспільствах, де відбувається розсіювання іноземних мігрантів в однорідному суспільстві з міцними і сталими економічними, політичними й культурними зв’язками. Найповільніше етнічна асиміляція відбувається у суспільствахвах, де мігранти утворюють замкнені територіальні громади з власними інституціями й організаціями, що мають тривалі й розгалужені зв’язки з етнічною батьківщиною.

Сегрегація (лат. segregatio — відокремлення) — спроби збереження власної етнокультурної спадщини за різкого звуження контактів з представниками інших національних утворень. Фактично вона є вираженням ізоляціоністської політики. Цей термін вживається, коли йдеться про домінуючі етнічні групи; щодо політики національних меншин використовують термін сепаратизм.

Маргіналізація – ( лат.marginalis – межа, узбіччя) – ситуація, за якої небажання або неспроможність орієнтації на етнокультурні стереотипи більшості супроводжується в етнічній групі втратою рідної культури, мови тощо. Маргіналізація це процес соціального падіння або знаходження у невисокому і заздалегідь програшному соціальному статусі. Зазвичай маргіналізація призводить до матеріального зубожіння, і навіть до зникнення маргіналізованих груп . Маргіналізовані індивідуми часто обмежені у отриманні соціальних послуг, програм і соціальних привілеїв. Категорія маргіналізації була введена американським соціологом Р. Парком з метою виявлення соціо-психологічної неадаптації мігрантів до умов міського середовища. У такій ситуації виявляються так звані «культурні гібриди», балансуючі між домінуючою в суспільстві групою, що повністю ніколи не приймає маргіналів, і групою, з якої вони виділилися.

У тому числі маргінал це:

- Той, хто втратив колишні соціальні зв'язки і не пристосувався до нових умов життя (звичайно про представників національних меншин, мігрантів, вихідців із села).

- Той, хто не визнає загальноприйнятих норм і правил поведінки.

- Представник специфічних субкультур, політичних течій, релігій тощо.

Маргінал етнічний – це об’єктивно і суб’єктивно проміжний стан людини в системі етнічних відносин. Об’єктивна етнічна маргінальність є наслідком того, що особа одночасно належить до двох етнічних груп. Найчастіше перебувають в такому стані вихідці з етнічно змішаних сімей. Об’єктивне положення особи в системі етнічних зв’язків породжує її суб’єктивний стан. Проте маргінальний статус необов’язково породжує внутрішню, психологічну етнічну маргінальність. Остання наступає, як правило, тоді,коли особа знаходиться не просто на межі етнічних культур, а тоді, коли ці цінності несумісні, антагоністичні. Увібравши в себе несумісні культурні цінності, маргінал втрачає можливість мати власну стійку систему особистісних цінностей. Він постає як психологічно розколотий тип. Для нього характерні протиріччя між свідомим і несвідомим. Маргінал має нестійку емоційну сферу, не може пристрасті підкорити волі та розуму. Його цілі та установки розмиті особистісні погляди невизначені.

Етнічний маргінал прагне одночасно жити у двох світах, але по-справжньому не живе в жодному з них. Від одних цінностей він відцурався, а інші не увібрав.

Звідси переживання ущербності, комплексу неповноцінності, що веде до агресивності, немотивованої жорстокості. Маргінал постійно шукає опору, стабільність. Один з можливих шляхів набуття стабільності він вбачає у прилученні до якогось авторитету. Іноді комплекс неповноцінності у маргінала переростає у комплекс зверхності, переваги. Його супроводжує тривожність, він нерідко втрачає здатність розрізняти моральні та духовні позиції. Невроз маргінала породжений одночасним проявом прийняття та ворожості до одного і того самого об'єкту, у визнанні і запереченні одних і тих самих цінностей. Втрата коренів, моральних та культурних опор робить маргінала ос обою з втраченою ідентичністю. Втративши своє «я», він готовий злитися з чужим «я», яке видається йому авторитетним. Він сподівається, хоча б у такий спосіб зафіксувати свої суспільні координати, ухопитись за щось певне, чітке, зрозуміле.

У ситуації етнічних маргіналів знаходяться не тільки вихідці із етнічно-змішаних сімей, а й представників етнічних меншин. Навіть моноетнічні сім'ї з етнічних меншин потрапляють у ситуацію етнічної маргінальності. Адже формування особи, в тому числі її етнічних якостей відбувається не тільки в сім'ї, але і в дитячих, дошкільних закладах, школі, побутовому середовищі, через засоби масової комунікації, що прищеплюють особі властивості культури того етносу, в середовищі якого вона знаходиться.

Об’єктивний етнічний маргінальний статус особи не обов’язково, не завжди призводить до маргінальності її етнічної самосвідомості. На особистісному рівні розв’язання ситуації, коли людина поставлена перед вибором варіанту етнічної само ідентифікації, може втілитися в різні форми. По-перше, людина може віддати перевагу одному з етносів і само ідентифікуватися з ним (навіть з тим, до кого не належить жоден з батьків). По-друге, вона може проявити етнічний нігілізм і не зарахувати себе до жодного з етносів. І, по-третє, людина може само ідентифікуватися з двома або навіть трьома етносами, мати подвійну, потрійну етнічну свідомість.

Інакше кажучи, об’єктивні маргінали можуть на особистісному рівні, у сфері свідомості самовиявлятися у вигляді чотирьох моделей: перша – психологічна, моральна амбівалентність, «розірваність»душі між культурами, етносами, мовами; друга – само ідентифікація з одним із етносів; третя – усвідомлення себе космополітом; четверта – само ідентифікація себе з двома, трьома етносами.

Консолідація— процес згуртування певного етносу навколо однієї або декількох видатних осіб (у тому числі — й харизматичних лідерів), що сприймаються більшістю етносу як особлювачі та носії найнагальніших потреб та інтересів етнічного загалу. Цей процес набуває відчутних розмірів та напруги або у часи виникнення смертельної небезпеки для існування етносу як цілісності, або у переламні історичні періоди, коли перед етносом відкриваються перспективи й можливості піднесення на вищий щабель історичного буття. У історії етносів бувають і часи, коли консолідація здійснюється в умовах загального осліплення, коли доводи розуму перестають діяти, бо маси надихнуті та пройняті ідеями етноцентризму і міжетнічної ворожнечі. Така консолідація має руйнівні наслідки і людство від неї тільки втрачає. Етнічна консолідація конструктивного напряму має кінцевою метою, як правило, утворення нації і розбудову власної держави.

Особливості розвитку та перебігу соціально-етнічних процесів в Україні.

За етнічним складом населення Україна належить до поліетнічних країн. На її території проживають представники понад 130 національностей, всього близько 49 млн. осіб. Серед них 72,6% (37,4 млн.) становлять етнічні українці, 22,1% (11,4 млн.) — росіяни; з-поміж 5,3% представників інших національностей (за переписом 1989 р.) — євреї (486 тис), білоруси (440 тис), молдавани (325 тис), болгари (234 тис), поляки (210 тис), угорці (136 тис), румуни (135 тис.) греки (99 тис), татари (88 тис), вірмени (54 тис), цигани (48 тис), кримські татари (47 тис), німці (44 тис), азербайджанці (37 тис), гагаузи (32 тис). Близько 7 млн. українців проживає у країнах СНД, а понад 4 млн. — у традиційному зарубіжжі.

Характерно, що корінне населення нашої країни диференційоване за ступенем етнічного розвитку. Так, більшість його самоідентифікується як українці, частина — як росіяни, а дехто усвідомлює себе русинами. Така неоднорідність підсилюється регіональною етнографічною специфікою (поліщуки, слобожанці, волиняни, галичани, буковинці, подоляни, гуцули, лемки, бойки та ін.). Звичайно, така диференціація вимагає формування виваженої державної національної політики, врахування та узгодження соціально-етнічних інтересів різних спільнот. Досягненню такої мети сприяє законодавча база, що створюється в незалежній Україні, основи якої закладено в Конституції України, Декларації про державний суверенітет та Декларації прав національностей України. Приділяючи головну увагу національно-культурному відродженню українського народу, держава гарантує всім етнічним спільнотам і окремим громадянам рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.

Разом з тим в умовах соціально-економічної та політичної нестабільності, кризових явищ у різних сферах суспільного життя процеси консолідації народу України, національного відродження проходять досить складно, супроводжуються суперечностями, труднощами, що породжує певні проблеми, в тому числі і соціально-етнічного характеру. До них слід у першу чергу віднести суперечності між принципом рівності всіх націй і народностей та неоднаковими можливостями задоволення їхніх потреб; між утвердженням державної мови і конституційною рівністю всіх інших; між загальносуспільним патріотизмом і патріотизмом окремих етнічних груп тощо. Дають себе знати і деформації в міжнаціональних відносинах колишнього СРСР (унітарність держави, депортація окремих народів, ігнорування регіональних умов, штучний, подекуди територіально-етнічний розподіл етносів між союзними та автономними республіками тощо).

Для вирішення цих та інших проблем національного відродження України слід спиратися на соціологічний аналіз соціально-етнічних тенденцій, що впливають на процес державотворення та консолідації української нації. Серед них визначаються наступні тенденції :

1.Скорочення питомої ваги українців у складі населення (якщо у середині 20-х років XX ст. українці становили 80,6% населення, то наприкінці 80-х — на початку 90-х років — лише 72,7%.

2.Зростання кількості росіян, що проживали і проживають в Україні, з 3 млн. у 20-х роках до 11 млн. наприкінці 80-х років.

3.Звуження сфери вживання української мови (якщо 1959 р. 93,5% вважали рідною українську мову, то через 40 років їх стало 87,7%, і відповідно 12,3% українців у 1989 році назвали рідною мовою російську; відсоток останніх за 10 років не зменшився, а зріс на 1,4%).

4.Поділ населення України на три великі лінгвістичні групи: україномовних українців (40%), російськомовних українців (33-34%) та російськомовних росіян (20-21%). Навіть серед тих, хто вважає себе українцями, більше третини — російськомовні.

5.Наявність різного ставлення до проблем державного суверенітету: прихильників входження України до міжнаціонального утворення на зразок Співдружності Незалежних Держав на чолі з Росією є значно більше у східних, південних і частково в центральних регіонах, натомість у західних регіонах переважає прагнення до існування України як самостійної і незалежної держави.

6.Наявність різних політичних симпатій населення у цих регіонах: коли на Сході традиційно підтримують політичні партії лівої орієнтації, то на Заході — радикальних і поміркованих націоналістів і демократів.

Як бачимо, складність соціального управління процесом консолідації української нації полягає у переплетінні етнічних проблем із соціальними, політичними, регіонально-демографічними, що й надає їм особливої гостроти у період радикальних перетворень у суспільстві. Отже, пріоритету в державній політиці України набуває лінія на створення умов для формування в країні єдиної політичної нації, тобто такої соціально-етнічної спільноти, всі представники якої усвідомлювали б себе українцями незалежно від своєї етнічної, лінгвістичної, регіональної чи політичної належності.

Орієнтиром у досягненні цієї мети мають бути принципи гармонізації міжнаціональних відносин: право націй на самовизначення; реальна рівність прав та обов´язків соціально-етнічних суб´єктів міжнаціональних відносин; визрівання та еволюційний розвиток етнічних процесів; демократична і гнучка національна політика держави та інші.

На соціологію етносу при цьому покладається функція соціологічного моніторингу стану і тенденцій соціально-етнічних відносин у країні та її регіонах, виявлення зон соціального напруження на етнічній основі, аналіз громадської думки щодо міжнаціональних відносин і проблем державотворення.

Р.2 Спеціальні та галузеві соціологічні теорії.

Економічна соціологія.

План.

1. Предмет і об'єкт економічної соціології.

2. Поняття предмета соціології праці та управління.

3. Принципи управління.

Література.

В.Г.Городяненко. Соціологія. – К., 2006 . ст.245-290

В.М.Піча Соціологія . – Л., 2007. ст..127-136

Предмет і обєкт економічної соціології.

Економічна сфера життєдіяльності суспільства є однією з найважливіших, тому вона є предметом дослідження багатьох наукових напрямів, передусім економічних наук. Однак вивчення економічних процесів, економічних відносин тільки під кутом зору економічних наук недостатньо. Це пов’язано зі змінами, що відбулися в економічному житті, новими процесами і тенденціями у сфері виробництва і соціальному бутті індивідів, соціальних груп, спільнот, підвищення ролі людини в реалізації механізму господарювання.

Необхідність осмислення економічних процесів, тенденцій і створення на цій основі нової системи, яка б забезпечила ефективне управління працівниками в умовах НТП, розширення масштабів виробництва, ускладнення економічних зв’язків, актуалізація «людського фактора», загострення соціальних суперечностей спричинилися до появи нового міждисциплінарного наукового напряму – економічної соціології.

Економічна соціологія є однією з наймолодших галузей соціологічної науки, що заявила про себе наприкінці 50-х років ХХст. у США у зв’язку з пошуком шляхів ефективного управління людським фактором як націннішим ресурсом виробництва в умовах НТП, ускладнення економічних відносин, загострення соціальних проблем. Становлення і її розвиток стимулювали такі чинники:

1. Бурхливий розвиток науки і техніки, що створив умови впровадження досягнень НТП у виробництво, результатом яких стали підвищення технічної озброєності і спеціалізації суспільної праці, інтенсифікація виробництва, зміна ролі людини в системі «природа –суспільство» тощо. Це породило багато проблем (організаційних, управлінських тощо), як мали економічний і соціальний характер;

2. Посилення впливу соціальної сфери на функціонування і розвиток економіки;

3. Підвищення ролі людини у розвитку суспільства;

4. Підвищення рівня освіти і культури економічно активного населення, що позитивно позначилося на соціальній активності працівників;

5. Розвиток соціологічного знання, завдяки чому у проблемне поле соціології потрапили такі економічні елементи, як ринок, бізнес, конкуренц2ія, власність, адміністрація, наймані робітники, у дослідженні яких почали використовувати соціологічні методи;

6. розвиток емпіричних соціологічних досліджень, зокрема досліджень промислової соціології, теорії соціальної стратифікації і соціальної мобільності,

соціології організацій, управління людським фктором, мотивації економічної поведінки, трудової мобільності тощо.

Усе це сприяло усвідомленню, що економічне життя функціонує не тільки завдяки дії об’єктивних законів суспільного розвитку, а й суб’єктивній діяльності людей. Отже, виникнення економічної соціології зумовлене соціальною потребою створення спеціального знання про нові соціальні явища і процеси, накопичення специфічних наукових ідей, факторів, вироблення нових підходів, методів дослідження соціально-економічної реальності.

Економічна соціологія —галузь соціологічного знання, яка, інтегруючи соціологію та економічну науку, вивчає дії економічних законів, закономірності розвитку економічних і соціальних відносин, життєдіяльності людей, досліджує закономірності економічного життя через призму соціологічних категорій. Економіку вона розглядає як один із базових елементів суспільства, тісно пов'язаний з його соціальною структурою і соціальними процесами. Відповідно економічна соціологія покликана досліджувати економічне життя, розвиток економіки як соціальний процес, спонукуваний активністю соціальних суб'єктів, інтересами, взаємодією соціальних спільнот. Особливий інтерес виявляє вона до взаємодії економічної та соціальної сфер, до взаємовпливу та взаємозбагачення економічних і соціальних процесів. Вона зосереджується не на відокремлених явищах, тенденціях в економічному та соціальному бутті і навіть не на їх взаємозв'язку, а на механізмах, що породжують і регулюють ці взаємозв'язки. Не менше цікавить її вплив соціальних механізмів на перебіг та особливості економічних процесів.

Предметом економічної соціології є:

• соціальні механізми регулювання економічних відносин;

• особливості поведінки соціальних суб'єктів;

• розвиток економіки як соціального процесу.

Він охоплює сукупність структур, процесів, пов'язаних із функціонуванням соціальних структур і соціальних відносин щодо власності, особливості взаємодії економіки як соціального інституту із суспільством, соціальні функції економіки, форми регулювання економічних процесів, типи мислення та соціальної поведінки у різних соціально-економічних системах. Об'єкт економічної соціології — економіка як соціальне явище, її виникнення, розвиток та місце в житті суспільства. У сфері економіки соціологія вивчає соціальне: суб'єктів, носіїв економічних відносин, їх взаємодію, рольову поведінку, організаційно-нормативні форми, соціальні механізми, що визначають функціонування та розвиток економіки. Якщо економіка розглядає людину як елемент трудових ресурсів, як умову виробництва, то соціологія розглядає людину як суб'єкт економічних і соціальних процесів. її погляд спрямований на те, як різні види економічної діяльності структуровані на різні соціальні ролі та соціальні організації (спільноти), чим вони обґрунтовані, як здійснюється їх регулювання та як ці соціальні змінні взаємодіють між собою. Відповідно до цього економічна соціологія вивчає соціальні закономірності економічного розвитку суспільства, соціальну ефективність економічних рішень та економічну ефективність

соціальних рішень, особливості та можливості економічної діяльності, економічну поведінку різних соціальних класів і груп, вплив соціальних відносин і різних форм організації трудової діяльності, соціальних норм і цінностей на ефективність суспільної праці. Іншими словами, економічна соціологія зосереджується на аналізі взаємозв'язків економічної та соціальної сфер економічної життєдіяльності суспільства.

Економічна сфера є цілісною підсистемою головним призначенням якої є всі види виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життєдіяльності людей. До неї належать державні, кооперативні, приватні, акціонерні та інші форми підприємств і власності, різні типи економічної діяльності (виробнича, фінансова, торгова тощо), а також різні типи економічних відносин між індивідами, спільнотами (колективами, об'єднаннями, регіонами, державами тощо). За словами видатного американського економіста П. Самуельсона, економічна система суспільства (він називає її економічною організацією) покликана вирішувати такі взаємозалежні проблеми: які товари, послуги і в якій кількості виробляти; як, хто, завдяки яким ресурсам і на основі яких технологій має їх виробляти; кому адресовані ці товари і послуги, як вони будуть розподілені в суспільстві між різними групами людей. Соціальна сфера — це сфера підтримання життя, задоволення різноманітних людських потреб привласненням матеріальних умов існування та життєдіяльності. Для розуміння соціальної сфери важливе те, що ці соціальні процеси відбуваються між індивідами, групами, спільнотами, які мають у суспільстві різний соціально-економічний статус (високий, середній, низький), займають різне місце у суспільній організації праці (керівники, підлеглі)різняться за відношенням до власності (підприємці, наймані робітники), засобів виробництва (фізична і розумова праця), джерелами (прибуток, заробітна плата, пенсія) і рівнем доходів (багаті, бідні, здиденні)тощо. У цьому розумінні соціальна сфера віддзеркалює найважливіший аспект суспільного життя – соціальну нерівність.

Внаслідок взаємодії економічної та соціальної сфер виникають соціально-економічні процеси, ядром і суб’єктом яких є людина включена у систему економічних і соціальних відносин, а також міжгрупові соціальні взаємодії.

Отже, сутність взаємовідносин між економічною і соціальною сферою виявляється у впливах економічних відносин на соціальну структуру суспільства,активність соціальних груп, їх поведінку; системи соціальної нерівності та соціально-економічні процеси. Особливу роль у цих взаємовідносинах відіграє людський фактор, який є активною силою розвитку економіки через соціальний механізм - стійку систему взаємодії соціально-економічних груп у сферах виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг, регульована історично сформованими у конкретній країні типом культури , системою управління і соціальною структурою суспільства. Рушійною силою його є соціально-економічні потреби та інтереси соціальних груп, що регулюють їх поведінку в сфері економіки. Соціальний механізм розвитку економіки реалізується на рівні країни, регіону, області, міста,

району, а також на відповідному рівні організаційної структури виробництва – відомства, обєднання, підприємства, фірми тощо. Соціальний механізм розвитку економіки об’єднує окремі соціальні механізми: механізм соціального управління, механізм демографічного розвитку, механізм впровадження досягнень науки у практику, механізм організації та стим улювання праці та ін.. Взаємодіючи з основним соціальним механізмом розвитку економіки, вони визначають зміст, спрямованість соціально-економічних процесів, ефективність економічної діяльності, особливості економічної поведінки тощо.

Поняття предмета соціології праці та управління.

Соціологія праці – одна із спеціальних соціологічних теорій, предметом вивчення якої є соціальні аспекти праці, тобто людський фактор, його функціонування в процесі праці.

Обєктом соціології праці та управління є праця як супільно значуще явище, як процес реалізації, а водночас і відтворення здібностей, знань та умінь особи, як вид соціальної діяльності.

Праця – цілеспрямована діяльність людей в результаті якої створюються матеріальні і духовні блага. Соціологія розглядає працю як основну форму життєдіяльності людського суспільства, основну умову його буття.

Соціологія праці та управління оперує такими категоріями:

• Процес праці – включає в себе доцільну діяльність людини (сама праця), предмет праці і знаряддя виробництва;

• Організація праці – форми, способи і порядок поєднання живої і предметної праці;

• Умови праці – сукупність соціально-економічних, санітарно-гігієнічних, організаційних та соціально-побутових чинників, які впливають на працездатність і здоров'я працівника. Умови праці бувають нормальні і шкідливі;

• Зміст праці – його основними елементами є : мета, стимул до праці, ставлення до праці, мотиви праці, цінності і ціннісні орієнтації;

• Трудовий колектив – це добровільне соціально-політичне і економічне обєднання людей для спільних дій заради досягнення особистісно-цінних і суспільно- корисних цілей, які по’вязані єдністю інтересів, оформлені структурно і мають органи управління, дисципліни і відповідності. Трудовий колектив – найважливіша характеристика суспільної праці, його розглядають як соціальну організацію і соціальну спільноту.

Нині існують різні підходи до визначення предмета соціології праці та управління, але найдоцільніше дати слідуюче визначення.

Соціологія праці та управління – це галузь соціології , спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає працю, трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив як спкцифічну соціальну підстстему суспілства, його соціальні інститути , а також соціальні спільності в сфері праці, соціально-трудові відносини і процеси та закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них.

Предмет науки «поєднує» п’ять складових :

• Соціальні спільності, тобто різні соціальні групи, які беруть участь у трудовій діяльності, а саме: підприємці, менеджери, інженерно-технічні працівники, службовці, робітники та ін.;

• Соціальні інститути в сфері праці, тобто історично сформовані специфічні форми спільної діяльності людей, а саме: праця, трудова діяльність та поведінка, трудовий колектив та ін.;

• Соціально-трудові відносини, тобто відносини рівності та нерівності між працівниками та соціальними групами;

• Соціально-трудові процеси, тобто процеси, що відбуваються безпосередньо в трудових колективах, у процесі праці і по’вязані з функціонуванням та зміною станів соціальних груп, окремих працівників, пов’язаних з їх трудовою діяльністю.

• Соціальне управління ними.

Суб'єкти праці – це соціальні верстви працівників (підприємці, менеджери, інженерно-технічні працівники, службовці, робітники та ін.), які беруть участь у трудовій діяльності і різняться своїм соціальним станом, положенням у трудових колективах. Вони мають різну кваліфікацію, досвід, соціальне становище, рівень і канали здобуття прибутків, нарешті, інтереси, які не завжди збігаються.

Соціально-трудові відносини це відносини, які складаються на виробництві між представниками різних соціальних спільностей. Цей тип відносин, на відміну від відносин функціональних, пов’язаних з поділом і кооперацією праці, актуалізуєтся як відносини рівності та нерівності між працівниками та соціальними групами (підприємцями і робітниками та ін.)

З регуляцією соціально-трудових відносин пов'язано багато найактуальніших проблем, які нині стоять перед суспільством та його економікою. Відомо, що вона має насамперед соціальний аспект. Одна з них – проблема мотивації праці. Сьогодні мотиви змістовності праці поступилися місцем мотива низької інтенсивності праці. Тобто мотиви забезпечення працею засобів для існування перестали бути провідними. Тому, щоб люди стали працювати ефективно, треба передусім вирішити найголовніші соціально-економічні проблеми, пов’язані з реформуванням економіки. Тільки тоді виникне нормальна мотивація до праці, підвищиться її ефективність, запрацюють нормальні мотиви до праці.

Інша проблема, пов'язана із соціально-трудовими відносинами, проблема зайнятості і безробіття. (Зайнятість – діяльність людини, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка є джерелом доходу. Безробіття – соціальне явище, зумовлене низькими темпами економічного зростання, змінами у структурі економіки, а також кількісним зростанням потенційної робочої сили.) Це теж соціальна проблема, бо коли ми маємо справу із безробіттям, бачимо, що вивільнення тих чи інших працівників (інколи закриття цілих підприємств) пов’язане не тільки з економічними, а й соціальними причинами.

Щодо соціально-трудових процесів, то соціологія праці та управління має справу із багатьма різновидами змін, які відбуваються в соціально-трудовому стані робітників і колелтивів: адаптацією, співробітництвом, суперництвом, конфліктами та ін. Найбільш цікавий приклад - роль соціології праці та управління у виробленні теорії трудових конфліктів та практичних рекомендацій щодо їх вирішення.

Проте вже сьогодні очевидно, що причини страйків, які відбуваються в Україні, не можна зводити лише до економічних (тут і погані умови праці, незадоволеність нерівністю у прибутках, що має місце між керівництвом підприємства та робітниками та ін.)

До страйків призводять не тільки ті чи інші конкретні причини, а чимало внутрішніх та зовнішніх приводів («чинників провокування») страйків: невиконання керівництвом своїх обіцянок, загальна дестабілізація ситуації в суспільстві тощо. Отже, проблеми виникнення та вирішення соціальних конфліктів на виробництві це, безумовно, проблеми, які повинна досліджувати соціологія праці та управління.

Велике значення має вивчення соціологією праці та управління соціальних інститутів в сфері праці. Зрозуміло, що праця як соціальний інститут, специфічна форма сумісної діяльності людей є не тільки методом, процесом здобування засобів існування людьми, а й визначає специфіку практично всіх соціальних, економічних та інших процесів у суспільстві, навіть суспільний лад у державі.

Такий соціальний інститут як трудовий колектив, не тільки поєднує людей для сумісного виробництва товарів та послуг, а й є практично єдиною у суспільстві формою узгодження, поєднання індивідуальних, групових, суспільних інтересів людей, найважливішою формою соціалізації особистості.

І ще декілька слів про соціальне управління соціально-трудовими відносинами і процесами.

Сутність соціального управління в трудовому колективі реалізується в функціях таких напрямів:

• Формування і оптимізація соціальної організації колективу та вдосконалення його соціальної структури;

• Створення умов для здійснення працівниками своїх соціальних і політичних прав та задоволення їхніх потенціальних і духовних благ;

• Виховання і розвиток соціально значущих якостей працівника;

• Дослідження стану соціально-трудових відносин і проявів виявлення соціальних резервів творчого комплексу і прогнозування на їх базі подальшого його оптимального розвитку.

Будучи найбільш загальним підходом до управління суспільством, економікою, соціологія праці та управління вивчає методологічні та методичні аспекти вирішення таких проблем:

• Вироблення, прийняття і реалізація управлінських рішень;

• Використання різноманітної інформації в процесі управління;

• Ефективність самоврядування і виробничої демократії;

• Певних методів та стилів керівництва;

• Принципів управління та ін..

Принципи соціального управління.

Соціальне управління - соціально-трудовими процесами і відносинами передбачає їх планування і регулювання. У його структурі можна вирізнити такі складові:

• Вироблення, прийняття і реалізація управлінських рішень;

• Використання різноманітної інформації в процесі управління;

• Вироблення певних методів та стилів керівництва;

• Забезпечення самоврядування і виробничої демократії;

• Планування процесів соціального розвитку трудового колективу.

Під принципами соціального управління розуміють правила, основні положення та норми поведінки, які використовують органи управління у процесі керівництва в силу соціально-економічних умов, що склалися в суспільстві. Вони визначають вимоги до системи, структури процесу й механізму соціального управління. Принципи управління являють собою результат узагальнення людьми об’єктивних законів і закономірностей, властивих їм загальних рис, характерних фактів та ознак, що стають загальним підґрунтям їхньої діяльності. Отже, принципи соціального управління – це керівні ідеї, вихідні положення, що відтворюють закони розвитку відносин управління.

У трудовому колективі соціальне управління ґрунтується на певних принципах. Серед них розрізняють:

• Загальнометодологічні принципи: принцип взаємозв’язку, взаємодії і взаємозумовленості об’єкта і суб’єкта управління; принцип об’єктивності;принцип конкретно-історичного підходу в управлінні; принцип системності;

• Специфічні методологічні принципи: плановість, науковість, прогнозування, конкрет ність, наступність, систематична оновлюваність, госпрозрахунок, самооплатність та ін..;

• Організаційні принципи, серед яких розрізняють дві групи: а)принципи суспільного поділу праці і влади (принципи ієрархії влади, самоврядування, єдиноначальності і колегіальності керівництва та ін..); б) принципи ефективності управлінських рішень та організації робіт. Сюди входять принципи обґрунтованості рішень, моделювання управлінських рішень на ЕОМ, добору й розміщення кадрів за професійними ознаками і працездатністю, матеріального і морального стимулювання, ритмічності в роботі, соціального контролю та ін..

Наведена загальна класифікація принципів соціального управління поєднує ряд принципів більш конкретної дії:

• Принцип єдиноначальності в прийнятті рішень і колегіальності в ході їх обговорення;

• Принцип єдності адміністративно-державного, господарського і соціально-культурного менеджменту;

• Принцип поєднання галузевого і територіального соціального управління.4

• Принцип науковості соціального управління4

• Принцип прогнозування соціального управління;

• Принцип стимулювання праці;

• Принцип відповідальності за результати соціального управління;

• Принцип раціонального добору, підготовки, розміщення і використання кадрів;

• Принцип економічності та ефективності соціального управління;

• Принцип системності;

• Принцип ієрархічності;

• Принцип різноманітності;

• Принцип обов’язковості зворотного зв’язку.

Системи принципів управління змінюються в процесі суспільного розвитку і соціального управління. Проте основні принципи цілком зникнути не можуть, тому що відображають вимоги до системи соціального управління.