9. 1. Особистість як предмет дослідження психолого-педагогічної науки

Проблема особистості  одна з центральних у курсі філософії, соціології, педагогіки, психології та ряду інших наук. Але кожна наука вивчає особистість згідно свого предмету дослідження. Педагогіка досліджує педагогічні закономірності формування й розвитку особистості. Дійсно, формування, розвиток і діагностика особистості вихованця, визначення найбільш ефективних напрямків виховного впливу на військовослужбовця неможливі без знання структури особистості, закономірностей її формування та розвитку.

Вітчизняна наука використовує три загальних поняття щодо характеристики людини: “індивід”, “особистість”, “індивідуальність”. “Індивід”  це біосоціальне визначення людини як представника виду homo sapiens. “Індивід – 1) у вузькому смислі – окремий організм, людина як представник біологічного виду; 2) у широкому смислі – окрема людина, самостійний суб’єкт” [15, с. 186]. Отже, у понятті “індивід” зафіксовано факт належності до людського роду. Дитина, розпочинаючи спілкування з людьми в процесі активної діяльності, стає соціальною істотою, тобто особистістю.

“Особистість”  категорія соціальна. Таким чином, якщо поняття “індивід” указує на зв’язок людини з природою, то поняття “особистість”  на зв’язок людини та суспільства. Особистість – це онтогенетичне набуття людини, результат складного процесу її соціального розвитку. Таке розуміння особистості визначає головний принцип її становлення – принцип розвитку.

Про унікальність особистості свідчить наявність більш 90 її визначень у психології. Мабуть,  пише С.А.Тарібян,  серед 5 мільярдів населення нашої планети неможливо знайти двох однакових людей, у тому числі й серед одно-яйцевих близнюків. Але водночас “особистість є поняття соціальне, воно виражає все, що є у людини надприродного, історичного. Особистість не є вродженою, вона виникає в результаті культурного та соціального розвитку”,  наголошував Л.С.Виготський [4, с. 315].

С.Л.Рубінштейн писав: “Особистістю є людина зі своєю позицією в житті, до якої вона дійшла в результаті великої свідомої роботи... Особистістю є лише та людина, яка ставиться певним чином до навколишнього світу, свідомо виражає це своє ставлення так, що воно проявляється в усій її сутності” [13, с. 676-679]. Активно підтримував цю позицію К.К.Платонов, який під особистістю розумів певну людину, яка є суб’єктом перетворення світу на основі його пізнання, переживання та ставлення до нього [10, с. 15]. Це його визначення можна сформулювати більш лаконічно – особистість – це людина як носій свідомості. При цьому свідомість розуміють не як пасивне знання про навколишній світ, а як активну психічну форму відображення реальної дійсності, властиву тільки особистості. При цьому, власне ця активність є визначальною характеристикою особистості, яка розвивається. Вона дозволяє особистості виходити за межі накопиченого досвіду, сформованих якостей.

О.М.Леонтьєв визначав особистість як цілісне утворення, відносно пізнім продуктом соціально-історичного розвитку та особливий рівень онтогенетичного розвитку людини [7]. Особистість виступає як результат інтеграції процесів, які здійснюють ставлення суб’єкта до об’єктивної дійсності, які передбачають наявність свідомості та самосвідомості суб’єкта.

На його думку, реальною основою особистості людини є сукупність її відношень до світу, що є суспільним за своєю суттю та реалізуються разом. Особистість характеризують ті психічні явища людини, які сприяють здійсненню її діяльності. Ієрархії діяльності утворюють сутність особистості.

Він виокремлював три основних параметри особистості:

широту зв’язків зі світом;

ступінь їхньої ієрархії;

загальну структуру.

Власне, багатство зв’язків індивіда породжує особистість. Ієрархія мотивів і діяльності особистості утворюють її ядро, визначають життєві настанови, ідеали, зміст діяльності та характеризують загальний “психологічний профіль” особистості.

Психологічними підструктурами особистості, за Леонтьєвим, є темперамент, потреби і потяги, емоційні переживання й інтереси, навички та знання, моральні риси характеру та ін.

Б.Г.Ананьєв вважав особистість суспільним індивідом, суб’єктом історичного процесу. Він пропонував вивчати зв’язок між інтеріндивідуальною структурою того соціального цілого, до якого належить особистість, та інтраіндивідуальною структурою самої особистості. Саме багатство і різноманітність зв’язків із соціальним оточенням визначає внутрішню (інтраіндивідуальну) структуру особистості, специфіку психічного світу людини. А з другого боку, ця специфіка внутрішнього психічного світу особистості визначає характер і зміст її взаємин із соціальним оточенням.

Інтраіндивідуальна структура особистості формується протягом життя, представляє цілісне утворення та певну організацію психічних властивостей особистості. На функціонування такого утворення мають вплив генетичні, функціональні, казуальні та інші фактори. У структурі особистості взаємодіють соціальні, соціально-психологічні та психофізіологічні характеристики людини. Ця структура будується за двома основними типами взаємозв’язків – субординаційним і координаційним, які забезпечують збереження цілісності особистості при її взаємодії з соціальним і природним середовищем.

Український психолог Г.С.Костюк розробив власну концепцію особистості, згідно якої індивід стає суспільною істотою, тобто особистістю в міру того, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється система психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати соціальні функції.

Соціальна сутність особистості завжди реалізується через її суб’єктивний внутрішній світ. Психічна діяльність особистості відбувається шляхом інтеграції психічних процесів і властивостей та здійснюється за допомогою нейрофізіологічних механізмів. Між психічним і фізіологічним існують складні зв’язки, вони взаємно обумовлені, тобто, наприклад, характер перебігу фізіологічних процесів має безпосередній вплив на психічні процеси особистості.

Костюк чітко розрізняв поняття “індивід” і “особистість”. Людина є індивідом на всіх етапах онтогенезу і за всіх умов, а особистістю стає і може перестати бути нею. Він підкреслював єдність природного і суспільного, біологічного і соціального в житті особистості. На його думку, природне в розвитку особистості не усувається, а діє на всіх етапах життя.

За Костюком, структура особистості – це стійка і динамічна система психічних властивостей, яка безпосередньо обумовлена характером її діяльності. Ця структура представляє ієрархічне утворення і включає свідомість, самосвідомість, спрямованість, психічні процеси.

Таким чином, під особистістю слід розуміти соціалізованого індивіда з огляду на найсуттєвіші соціально-значущі риси, які визначають його свідомість і самосвідомість, життєві настанови, поведінку та діяльність.

Головними психічними і соціально-психологічними рисами особистості є:

ступінь сформованості психічних властивостей та якостей;

наявність і розвиненість свідомості, самосвідомості та індивідуальності;

активність виражена в певній діяльності, саморегулюванні;

включеність в систему суспільних відносин.

Ці риси перетворюють індивіда в суспільну істоту – особистість. “Особистість – суб’єкт діяльності, інтегратор психічних процесів людини системна властивість індивіда як соціальної істоти; особлива соціальна якість, що формується у системі соціальних відносин, яку не можна зводити і не можна виводити з біологічних особливостей людини. Ядро особистості – система мотивів, спрямованість” [15, с. 186]. Таке розуміння особистості передбачає її дослідження і розуміння у всій сукупності найрізноманітніших зв’язків, взаємин і залежностей у процесі онтогенетичного розвитку, тобто розвитку психіки у нерозривній єдності із становленням, формуванням і розвитком особистості та її основних компонентів (пізнавальних, емоційно-почуттєвих, вольових і мотиваційних).

У психології розвитку немає єдиної точки зору щодо психічного розвитку. Дж. Дасей і Дж. Траверс запропонували порівнювати теорії психічного розвитку за такими проблемами психології розвитку:

а) що важливіше в психічному розвитку – біологічне (Б), психічне (П) чи соціальне (С)?

б) рівномірний (Р) чи нерівномірний (Н) перебіг розвитку?

в) він стабільний (Ст) чи мінливий (М)?

г) чи є сенситивні періоди (СП) у розвитку, чи розвиток є розгортанням “повного потенціалу” (ПП)?

На основі цих проблем провідні теорії психічного розвитку отримали таку характеристику (табл. 9.1) [8, с. 6].

Таблиця 9.1

Основні характеристики теорії психічного розвитку

Проблеми	Теорії психічного розвитку
	З. Фрейда	Ж. Піаже	Л.Виготського	Б.Скіннера	А.Бандури	Е. Еріксона
Б, П чи С?	БП	БП	ПС	С	С	ПС
Р чи Н?	Н	Н	Р	Р	Р	Р/Н
Ст. чи М?	С	С	М	М	М	М
СП чи ПП?	СП	СП	ПП	ПП	ПП	СП

Таким чином, всі зазначені вище теорії виходять із загальнонаукового принципу детермінізму, який є провідною ознакою світової психології розвитку. Вони визначають можливі причини психічного розвитку: біологічні, психічні та соціальні. Але між ними немає єдності в поглядах на основні детермінанти розвитку людини взагалі та логіки психічного розвитку зокрема. Дж. Дасей і Дж. Траверс з метою виходу з цієї тупикової ситуації та на основі систематизації кількох тисяч досліджень й ґрунтовної характеристики кожного віку психічного розвитку створили біопсихосоціальну модель всевікового розвитку людини (табл. 9.2) [8, с. 7].

Відповідну інтерпретацію отримали й теорії психічного розвитку, зокрема, теорії З.Фрейда і Ж.Піаже визначаються як біопсихосоціальні, Л.С.Виготського і Е.Еріксона – як біопсихосоціальні, Б.Скіннера і А.Бандури – біопсихосоціальні.

Таблиця 9.2

Біопсихосоціальна модель всевікового розвитку людини

Складові моделі	Зміст складових
біологічна	гени, запліднення, вагітність, народження, фізичний і руховий розвиток, здоров’я, статева зрілість;
психічна	пізнавальний розвиток, інформаційні процеси, розв’язання проблем, навички мислення, сприймання, мовлення, моральний розвиток, самосвідомість, образ тіла;
соціальна	належність, взаємозв’язки, взаємодії, освіта, групи, телебачення, стрес, шлюб, сім’я.

Для усунення різних тлумачень проблеми розвитку деякі автори, зокрема, представниця школи Л.С.Виготського Л.Ф.Обухова створила узагальнюючу схему аналізу психічного розвитку (табл. 9.3) [8, с. 7].

Таблиця 9.3

Основні параметри психічного розвитку

Теорії	Параметри психічного розвитку
	хід	чинники	джерело	форма	специфіка	рушійні сили
З. Фрейда Е. Еріксона Б. Скіннера А.Бандури Ж. Піаже	соціалізація: від індивідуального до соціального	біологічні і соціальні	в людині	пристосування	відповідність онтогенезу філогенезу	поєднання чинників
Л.Виготського	розвиток вищих психічних функцій: від соціального до індивідуального	морфо-фізіологічні особливості мозку, спілкування	поза людиною	привласнення	підпорядкування суспільно-історичним законам	навчання, діяльність

Якщо для переважної кількості теорій психічний розвиток є процесом соціалізації дитини, тобто переходом від біологічного до соціального, то для Л.С.Виготського – якісними змінами у психіці в ході ускладнення зв’язків дитини з дійсністю. Таким чином, в їх сферу потрапляє і біологічне, і соціальне. Це означає вихід за межі постулату безпосередності (коли психічний розвиток є наслідком впливу на психіку біологічних або ж соціальних чинників) і перехід до постулату опосередкування у радянській психології. Такий підхід означає: “психічний розвиток слід розглядати крізь призму зв’язків людини зі світом, в які вона вступає протягом свого життя. Він здійснюється в ході цих зв’язків і, як і психіка взагалі, опосередковує їх” [8, с. 8-9]. Формою таких зв’язків, на думку представників школи Л.С.Виготського, є діяльність – динамічна система стосунків, що опосередковуються психікою. Постулат опосередкування чітко простежується в дослідженнях О.М.Леонтьєва, П.Я.Гальперіна, Д.Б.Ельконіна, А.В.Петровського, М.І.Лісіної та ін.

Г.С.Костюк розумів психічний розвиток як прояв єдності біологічного і соціального. На його думку, дитина вибірково сприйнятлива до соціальних умов, бо вони змінюються у зв’язку з її дозріванням, зростанням інтелектуальних можливостей та виникненням нових видів діяльності. Чинниками психічного розвитку він вважав дозрівання, навчання і виховання. Відбувається він нерівномірно, гетерохронно, надбудовуючи нові структури над уже утвореними. В процесі такої надбудови виникають суперечності – рушійні сили психічного розвитку. Дитина росте індивідом і стає особистістю з притаманними їй свідомістю, несвідомим, самосвідомістю, активністю, що виявляються через спілкування та діяльність [5].

Отже, процеси опосередкування є багатофункціональним механізмом існування і розвитку психіки. Відповідно, основними функціями психіки є пізнавальна, регулювання й інструментальна, які забезпечують з одного боку, діяльність, а з другого – разом з діяльністю розвиток і саморозвиток психіки людини.

Таким чином, у сучасній психології поняття “розвиток” розуміється:

по-перше, як складний системно-організований процес, який включає різні стадії, періоди, етапи, фази, боки, рівні та має спіралеподібний і багатоступінчастий, дискретний і неперервний, диференційований та інтегрований характер;

по-друге, як перехід кількості в якість і навпаки, як тенденція руху від нижчого до вищого, що має повторювальний, спадковий і неповоротний характер;

по-третє, розвиток відбувається в єдності і боротьбі протилежностей;

по-четверте, як вищий тип руху.

Він має такі основні закономірності.

“Процес розвитку має, по-перше, поступальний характер, коли пройдені вже ступені як би повторюють відомі риси, властивості нижчих, але повторюють їх на більш високій базі.

По-друге, розвиток характеризується неповоротністю, тобто не копіюванням, а рухом на новому рівні, на новому витку спіралі, коли реалізуються результати попереднього розвитку.

По-третє, розвиток представляє собою єдність протилежностей, що борються, та які являються внутрішньою рушійною силою процесу розвитку. Мова йде про протилежність у самій сутності предметів, як принципу всякого саморуху. Власне розв’язання внутрішніх протиріч і призводить через стрибок до нового етапу розвитку, переводячи його на новий виток спіралі, при взаємозалежності та нерозривному зв’язку всіх сторін розвитку” [15, с. 9].

Отже, розвиток людини – це процес кількісних і якісних змін в організмі людини під впливом різноманітних детермінант: зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих.

Результат розвитку людини – це становлення людини як біологічного виду і як соціальної істоти. Біологічне в людині характеризується фізичним розвитком, яке включає в себе морфологічні, біохімічні та фізіологічні зміни. Соціальні зміни в людині передбачають її активне опанування соціальним досвідом, їх перехід у внутрішній світ, усвідомлену активну участь людини у суспільно-корисній діяльності та виконання певних соціальних ролей.

Отже, основними напрямами розвитку людини є:

анатомо-фізіологічний (збільшення і розвиток кісткової та м’язової систем);

психічний (формування свідомості, самосвідомості, провідних рис, властивостей особистості, когнітивних, почуттєвих і вольових процесів тощо);

соціальний (набуття соціального досвіду, у тому числі, в першу чергу, духовного, опанування соціальними функціями тощо).

Основні тенденції розвитку особистості в онтогенезі:

перша – це єдиний цілісний процес неперервного доросління;

друга полягає у неповторності окремих вікових періодів, що вносять свій специфічний вклад у загальний процес формування особистості.

Опанування людиною духовним досвідом людства у взаємодії з іншими компонентами її розвитку є предметом зацікавлення педагогіки як науки. Психологічні й педагогічні науки мають обґрунтувати шляхи, механізми вдосконалення процесу виховання особистості, процесу, який, на думку Л.С.Виготського, має сприяти “завтрашньому дню дитячого розвитку”, випереджаючи цей розвиток, який відбувається протягом усього життя людини, але особливо інтенсивно у дитячому і юнацькому віці. Сукупність цих змін призводить до переходу індивіда в категорію особистості та набуття нею своєрідної неповторності та оригінальності, тобто індивідуальності. Отже, розвиток людини як особистості має два боки: об’єктивний і суб’єктивний.

Формування особистості – це становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу зовнішніх і внутрішніх детермінант її розвитку. На думку І.П.Підласого, “формування передбачає деяку закінченість людської особистості, досягнення рівня зрілості та стійкості.

Поняття “формування” ми вважаємо такою педагогічною категорією, яка ще не встановилась...” [11, с. 28-29].

Виділяють види розвитку і формування особистості: стихійний, цілеспрямований, саморозвиток і самоформування.

Отже, розвиток особистості представляє собою прогресивно направлений соціально обумовлений процес становлення людини як суспільної істоти. Основним способом буття людини є розвиток. На думку В.В.Давидова, розвиток особистості включений у загальний психічний розвиток людини.

Відповідно, формулюється принцип єдності психічного розвитку з розвитком особистості (Л.С.Виготський, С.Л.Рубінштейн, О.М.Леонтьєв, Л.І.Божович, Д.Б.Ельконін, Б.Ф.Ломов, В.В.Давидов, М.Г.Ярошевський та ін.). При цьому необхідно розрізняти специфіку розвитку як власне психіки, так і особистісного розвитку.

Наприклад, на думку С.Л.Рубінштейна, індивідуальні властивості – це не одне і теж, що і особистісні властивості індивіда, тобто властивості, що характеризують його як особистість. У процесі психічного розвитку “дитина перетворюється... в члена суспільства... Послідовні стадії в її розвитку і є не чим іншим, як окремими ступенями цього перетворення”, – підкреслював О.М.Леонтьєв [7, с. 302]. Але, в той же час, ці два види розвитку взаємообумовлені, складають нероздільний і цілісний процес. Тому вони взаємно детермінують розвиток як психіки, так і особистості.

“Розвиток особистості – процес закономірних діалектичних змін, формування і перетворення суб’єкта діяльності, його свідомості, системи мотивів і потреб, взаємин.

Розвиток психіки – закономірні необоротні зміни структури і змісту психічних процесів у часі: у філогенезі – в ході біологічної еволюції виду, в онтогенезі – у процесі індивідуального розвитку” [15, с. 187-188].

Розвиток дитини як особистості та головний напрямок цього розвитку залежить від основних факторів її формування, тому що дитина є учасником різноманітних соціальних зв’язків і взаємин, які він включається у процесі своєї діяльності та спілкування. При цьому вона вчиться бути особистістю, розвивається як особистість і утверджується як особистість. Безперечно, основні напрямки та зміст цього розвитку, в основному, визначені конкретними суспільно-історичними умовами. Але, враховуючи активність розвитку дитини як особистості в цьому процесі, важливе значення має її здатність до самовираження, самопрояву, саморегуляції, самоутвердження, самовизначення, самоіснування і самоактуалізації. Все це відбувається в діяльності, бо основою і суттю процесу становлення особистості є характер і зміст діяльності, яка служить сталим субстратом розвитку особистості, забезпечуючи їй вихід за межі власних можливостей. Тому сучасна науково-педагогічна думка має цілеспрямовано проектувати розвиток особистості вихованця.