9.4. Основні зарубіжні теорії особистості

В зарубіжній психології маються основні теорії особистості В.Джемса (1842-1910); В.Дільтея (1833-1911) і Е.Шпрангера (1882-1963); З.Фрейда (1856-1939); К.Г.Юнга (1875-1961); А.Адлера (1870-1937); Е.Фромма (1900-1980); Е.Еріксона (нар. 1902); К.Роджерса (1900-1990), Г Олпорта (1887-1967), А.Маслоу (1907-1970); Е.Дюркгейма (1858-1917), П.Жане (1859-1947); В.Франкла (нар. 1905). Стисло охарактеризуємо їх погляди щодо сутності особистості.

Теорія особистості В.Джемса. Психолог вивчав особистість в межах власної концепції свідомості, центральним поняттям якої є “потік свідомості”. За його думкою, у самосвідомості можна виділити два аспекти – “емпіричне Я” і “чисте Я”, або відповідно об’єкт (те, що пізнається) і суб’єкт (той, що пізнає).

“Емпіричне Я”, на його погляд, включає особистість людини як загальну суму всього того, що вона може назвати своїм. Аналіз особистості у цьому аспекті має включати: а) складові елементи: фізична особистість, соціальна особистість, духовна особистість; б) почуття та емоції, викликані цими елементами; в) вчинки, що спричинені цими елементами. Фізична особистість складається з тілесної організації, одягу, батька й матері, жінки та дітей. Вона також включає “домашню оселю”, власність людини, продукти її діяльності тощо. Соціальна особистість людини обумовлена належністю людини до людського роду і визнанням цього іншими людьми. Духовна особистість об’єднує стани свідомості, конкретні духовні здібності та якості людини. Ці три рівні особистості складають її ієрархію: на нижчому рівні – фізична особистість, вгорі – духовна, а різні види матеріальних і соціальних особистостей – у проміжку між ними.

Почуття та емоції характеризують особистість з боку її самооцінки. Основні види такої самооцінки: самовдоволення і невдоволення собою. Вчинкова характеристика особистості включає піклування про себе і самозбереження.

“Чисте Я” – це мислячий суб’єкт, дух, душа, мислення, самі думки.

Теорія особистості В.Дільтея та Е. Шпрангера. Ці два автора є засновниками “описової психології”, яка була протиставлена “безособистісній психології”. Згідно В.Дільтея, психіку людини не можна вивчати експериментальними методами, а можна лише розуміти. Тому завданням психології є розкриття смислового, душевного життя особистості, ціннісних орієнтацій людини. Продовжувач Дільтея Е.Шпрангер вважав, що така психологія має базуватися на таких засадах:

а) психічне розвивається з психічного;

б) психічне зводиться до інтуїтивного розуміння “модулів дійсності життя”;

в) причини розвитку особистості та ї структура залежать від духовних цінностей суспільства.

У зв’язку з цим найголовніше в особистості – це її ціннісна орієнтація, що представляє духовне начало і визначає світобачення. Е.Шпрангер виділів шість типів пізнання світу, шість “форм життя” і відповідних їм типів людини:

теоретична (тягнеться до пізнання закономірностей світу, відносин між людьми);

економічна (шукає користь у пізнанні);

естетична (сприймає довкілля в гармонії або дисгармонії, намагається пізнати світ через естетичні враження);

соціальна (намагається знайти себе в іншій людині, жити заради інших);

політична (прагне до адміністративної влади, що відповідає її вищим духовним вимогам і цінностям); релігійна (намагається знайти смисл життя, начала всіх начал життя, вищої духовної сили – Божества).

Особистість у фрейдизмі та неофрейдизмі. Суттєвий вклад у вивчення особистості людини був здійснений З.Фрейдом. Він виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби людини, які визначають її психічну діяльність. Це – лібідозна (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов і сексуальний потяг) та агресивна (потяг до руйнування, смерті, війни) потреби. Задоволення цих потреб зустрічає опір суспільства, тому вони витискуються і створюють сферу “несвідомого”. Однак інстинктивні потреби все ж прориваються і виявляються у формі символів.

Відповідно, за З. Фрейдом, структуру особистості утворюють три основних компоненти:

“Воно” (витіснені несвідомі інстинкти);

“Я” (підпорядковується як несвідомим інстинктам, так і нормам і вимогам дійсності);

“Над-Я” (сукупність моральних норм суспільства, які виконують роль цензора).

“Я” перебуває у конфлікті, оскільки вимоги “Воно” і “Над-Я” несумісні. Теорія особистості З. Фрейда є біологізованою. Але нас цікавлять позитивні аспекти його теорії. Це – положення про складність і багатоплановість структури особистості, природа свідомого і несвідомого в поведінці особистості.

Недоліки теорії особистості З.Фрейда намагалися подолати неофрейдисти, серед яких особливо слід виділити К.Ю.Юнга, А.Адлера, К.Горні, Е.Фромма, Е. Еріксона.

К.Ю.Юнг відмежувався від поглядів З. Фрейда на пансексуалізм як на головну рушійну силу поведінки людини. За Юнгом, психіка людини складається з трьох рівнів: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Останній рівень відіграє у структурі особистості вирішальну роль та утворюється із слідів пам’яті, що залишаються від усього минулого людства, і впливає на особистість, визначає її поведінку з моменту народження. Колективне свідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщиною, та виявляється у вигляді архетипів – домінант, першорядних образів, що проявляються в образах творчості, у снобаченнях.

Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись свідомими, але потім стали забутими або витісненими із свідомості. За певних умов вони стають усвідомленими. Основними формами прояву особистого несвідомого є констеляція почуттів, думок і спогадів. Центральним архетипом як потенційного центра особистості у нього є архетип “самості”.

Він виділив два основних типа особистості: інтроверта (спрямованість людини на себе) і екстраверта (спрямованість людини на зовнішній світ). У нього існують також додаткові типи особистості – інтуїтивний, мислительний і емоційний. Тип особистості, за Юнгом, залежить від її природжених властивостей.

А.Адлер виступав проти біологізаторських поглядів щодо природи особистості З.Фрейда. За А.Адлером, основне в людині – “суспільне почуття”, або “почуття спільності”, а не природжені інстинкти. На його думку, структура особистості як у Фрейда не може бути розчленована на три складові, а вона є єдиною. Рушійною силою розвитку особистості виступає її потяг до вищості, прагнення влади, самоутвердження. “Суспільне почуття” забезпечує людині почуття вищості, формує цілісність особистості та її духовне здоров’я. Але Адлер взаємозв’язок між індивідом і суспільством представив у спрощеній, надмірно механістичній формі.

К.Горні також заперечував основні положення теорії особистості Фрейда. Суть людини він вбачав у природженому почутті неспокою, яке породжує бажання позбавитися цього. На його думку, це бажання лежить в основі мотивації вчинків людини. У зв’язку з цим людиною керують дві головні тенденції: потяг до безпеки і потяг до задоволення своїх бажань. Ці тенденції поведінки часто суперечать одна одній, і тоді може виникнути невротичний конфлікт. Намагання його подолати формує стратегію поведінки людини: потяг до людей; намагання віддалитися від людей; намагання діяти проти людей. Ці стратегії поведінки виступають, з одного боку, передумовою “споконвічного конфлікту”, а з другого – захисними механізмами. Останні виникають як реакція на страх і проявляються у вигляді втечі, наркотизації, придушення чи раціоналізації. Ці прийоми психологічного захисту породжують чотири “великі неврози” нашого часу:

невроз прив’язаності;

невроз влади;

невроз покори;

невроз ізоляції.

Але у Адлера залишилися не розв’язаними основні суперечності фрейдизму, а саме: антагонізм природного і соціального, фатальність існування природженого потягу до безпеки.

Е.Фромм представив найбільш “соціалізований” варіант неофрейдизму щодо природи особистості у своїй теорії відчуження. Він теорію відчуження людини К.Маркса у суспільно-економічному плані поширив на психічну діяльність особистості. На його думку, людина в умовах науково-технічної революції втрачає зв’язки зі світом, з іншими людьми, з товаришами по праці, по навчанню. Таким чином виникає відчуження людини, яке Фромм називав “негативною свободою”, тобто людина стає “вільною від усього” і тому відчуженою. Цей стан пригнічує людину і породжує неврози. Людина потерпає під тягарем свободи, вона не хоче бути “вільною”, намагається до різноманітних контактів з оточенням. Але це не завжди вдається. Через це люди стають самотніми.

Для подолання відчуженості він пропонував прищеплювати людям гуманістичні засади, в основі яких лежить почуття любові. Потреба до любові має два її типи – любов до себе і любов до інших людей. Отже, за Фроммом, відчуження губить людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню. Але він спроміг подолати фаталізм у поведінці людині та підмінив соціальні явища психологічними.

Е.Еріксон проголосив, що розвиток особистості детерміновано соціальним оточенням, а не хімічними та біологічними факторами. На його думку, між особистістю і суспільством немає антагонізму. Він висунув положення про “ідентичність особистості” як центральну властивість людини, що сигналізує їй про незрівнянний зв’язок із соціальним середовищем. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі.

Розвиток особистості, за Еріксоном, проходить сім стадій:

на першій стадії відбувається задоволення оральних потреб людини, формування довірі через матір;

на другій – дозрівання м’язово-рухового апарату, що приводить до почуття впевненості, самостійності;

на третій – становлення юнацтва, знаходження цілей та вміння планувати;

не четвертій – формування рефлексії, виникнення сумнівів щодо власного життя у суспільстві;

на п’ятому і шостому – становлення особистості, формування стійких інтересів, реалізація основних життєвих намірів;

на сьомому – або досягнення неповторності особистості, або приречення на безвихідь.

Цінність цієї теорії полягає в тому, що вона вперше висунула питання про роль генетичного фактора у становленні особистості.

Таким чином, по-перше, основною властивістю неофрейдизму є намагання соціологізувати біологізаторську концепцію особистості З. Фрейда; по-друге, заслугою неофрейдизму є підняття та актуалізація фундаментальних проблем вивчення природи особистості, наприклад, внутрішньої структури особистості, механізмів формування і функціонування особистості, ролі свідомого і несвідомого у житті особистості, механізмів психологічного захисту особистості тощо.

Суттєву роль у вивченні проблеми особистості зробили гуманістичні теорії. Засновником гуманістичної психології є К.Роджерс. На його думку, центральною ланкою особистості є самооцінка, уявлення людини про себе, “Я-концепція”, що породжується у взаємодії з іншими людьми. Здатність людини до гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати систему цінностей, за Роджерсом, є важливими умовами психічної цілісності особистості та її психічного здоров’я. Заслугою Роджерса є те, що самосвідомість і самооцінка як складні психічні явища та функції у розвитку особистості та її поведінці стали предметом подальших психологічних досліджень.

Г.Олпорт вважав особистість відкритою системою, тобто розвиток особистості завжди відбувається у взаємодії з іншими людьми. Під особистістю він розумів динамічну організацію особливих мотиваційних систем, звичок, настанов і особистісних рис індивіда, які визначають унікальність його взаємодії з середовищем. Але у цій взаємодії немає рівноваги між людиною і середовищем, тому людина має постійно встановлювати нові стосунки та розвивати наявні. У зв’язку з цим постійний розвиток особистості є основною формою її існування. Провідну роль у її розвитку мають соціальні відносини, які “відв’язують” від біологічних потреб.

Важливим механізмом розвитку особистості, за Олпортом, є мотиви поведінки, які діють у даний час. Кожна людина народжується з певним набором “рис-мотивів”, які протягом життя підлягають трансформації, змінам. Існують два класи “рис-мотивів” – основні та інструментальні. Основні стимулюють поведінку людини, а інструментальні формують її. Основні “риси-мотиви” переплітаються з інструментальними, що сприяє формуванню особистості.

Особистість людини, за Олпортом, характеризується конкретною системою “рис-мотивів”, яка визначає її поведінку і діяльність. Наприклад, здоровій особистості притаманні такі риси: активна позиція щодо дійсності; доступність досвіду для свідомості; самопізнання; здатність до абстракції; постійній процес індивідуалізації; функціональна автономія рис; стійкість до фрустрації; відповідно, невротичній особистості властиві такі риси: пасивна позиція до світу; застосування різних прийомів і способів психологічного захисту; викривлення істинного стану речей; обмеженість мислення; “закляклість” розвитку.

А.Маслоу головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро.

Ядро особистості, за Маслоу, утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими людина народжується і які вона спроможна реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації реалізуються лише за умови задоволення інших потреб і передусім фізіологічних. Він створив ієрархію потреб людини:

1) фізіологічні потреби;

2) потреби в безпеці;

3) потреби в любові й прихильності;

4) потреби у визнанні та оцінці;

5) потреби в самоактуалізації.

Особистості, які досягли самоактуалізації, за Маслоу, характеризуються невимушеністю у поведінці, діловою спрямованістю, вибірковістю, глибиною і демократизмом у стосунках, незалежністю тощо. Але, на його думку, самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей, які являють собою особистості.

Представники французької соціологічної школи Е.Дюркгейм і П.Жане внесли суттєвий вклад у вивчення природи особистості людини. Наприклад, Е.Дюркгейм висунув положення про біосоціальну природу людини. Психічні процеси людини біологічно зумовлені, але визначаються суспільством. На його думку, “колективна свідомість” (сукупність думок, знань чи явищ духовного життя) формує психіку людини від народження.

П.Жане є автором “психології образу дій”. За нею, психічна явища готують дії людини. Мислення і почуття здійснюють регуляцію дій і поведінки людини. Розвиток психіки людини відбувається під час співпраці з іншими людьми, а основним механізмом такого розвитку є спілкування. Основа розвитку психічних функцій, за Жане, лежить в різних видах професійної діяльності. Вона виділяла сім рівнів поведінки людини: 1) рефлекторні акти; 2) відкладені перцептивні дії; 3) елементарні соціальні акти; 4) елементарні інтелектуальні акти; 5) маніпулювання різними об’єктами, що веде до формування інтелектуальних потреб; 6) розумова діяльність; 7) творча, трудова діяльність. Здатність до саморегуляції, до опосередкованості своєї поведінки вона вважала найвищим критерієм розвитку особистості.

В.Франкл вважав, що рушійною силою поведінки людини та розвитку особистості є пошук Логосу, смислу життя, що має здійснюватися конкретною людиною за її власною потребою. Людина має швидше знайти смисл життя, а не вибирати. Якщо потяг до смислу життя не може задовольнятися може виникнути нусогенний невроз, що пов’язано з духовним ядром особистості. Такі неврози потребують спеціальної логотерапії, тобто такої терапії, яка вносить у людське існування духовний вимір.

Логотерапія, за Франклом, спрямована на допомогу пацієнтові у пошуку смислу свого життя, в реалізації смислу, в актуалізації цінностей, а не в простому задоволенні потягів та інстинктів. Логотерапевт має допомогти пацієнтові знайти не абстрактний смисл життя, а специфічний для конкретної особистості в даний момент часу, тому що особистість має своє призначення і своє місце в житті, і кожна людина має знайти й реалізувати їх. Тому головний принцип логотерапії полягає у ствердженні, що сутність людини полягає в розумінні й реалізації смислу життя, а не отриманні задоволення або уникненні болю. Також він має допомогти пацієнтові усвідомити, по-перше, можливість йти на страждання для реалізації смислу життя; по-друге, обумовленість життя особистості та реалізації нею смислу життя як зовнішніми обставинами, так і внутрішніми; по-третє, можливість і необхідність переборення самого себе, зовнішніх обставин для реалізації смислу життя.

Отже, аналіз розвитку зарубіжних концепцій особистості свідчить про те, що вони розвиваються у гуманістичному напрямку і спрямовані на допомогу особистості в її самоактуалізації. Ті гуманістичні тенденції, які маються у вітчизняній філософській і психологічній науках, підтверджують актуальність такого напрямку розвитку педагогічної науки.