18. Основні етапи виникнення і розвитку філософських проблем в психології.

В історії психології, психологічній науці, яка займається дослідженням процесу становлення психологічних знань і уявлень, можна знайти три основних підходи до визначення рамок та етапів розвитку психології:

Відповідно до першого підходу, психологія має довгу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини XIX століття (Г. Еббінгауз).

Представники другого підходу (М. С. Роговін та ін.) вважають, що розвиток психологічної думки має бути розподілений на три етапи:

1-й етап – донаукової (міфологічної) психології – коли панували анімістичні уявлення про душу; анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов’язували її з матерією.

2-й етап – філософської психології – коли психологія становила собою частину філософії, об'єднана з нею спільним методом (цей період протягся від античності до XIX ст.). Античність є першою історичною епохою розвитку людства; саме в цей часу у зв’язку з диференціацією форм культурної творчості міфологічна психологія трансформується у філософську. Існування психології в надрах філософії обумовлювало застосування у психологічних дослідження суто філософських методичних засобів. У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокрита, Епікура (вчення про те, що душа, як всі речі, складається з атомів – але її неможливо помацати, бо дуже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душа відповідає від духу, занурюючись у матеріальний світ, про те вона пам’ятає свою істину – ідеальну – природу, і кожен акт пізнання є насправді актом спогаду істинного буття.

3-й етап – власне наукової психології. Цей період звичайно датують другою половиною XIX ст. (тобто саме тим часом, коли, за Еббінгаузом, починалась вся історія психології) і пов'язують із застосуванням у психології об'єктивного методу (експерименту), запозиченого в природничих наук, який дозволив їй відділитися від філософії. Цей підхід на сьогодні є найбільш поширеним. Його недоліком є те, що наукова психологія протиставляється усій попередній.

Згідно з третім підходом (культурологічним), розвиток психологічної науки повинен розглядатися у контексті розвитку людської культури взагалі. До цього підходу належить вчинкова концепція в історії психології, розроблена українським вченим В. А. Роменцем. Згідно останнього підходу, етапи розвитку психології виокремлюються за історичними епохами – отож, можна говорити про психологію Міфологічного періоду, психологію Античності, психологію Середньовіччя, психологію Відродження, психологію епохи Бароко, психологію Просвітництва, психологію Сцієнтизму (останньої епохи, що бере початок у XIX ст., у якій, до речі, живемо й ми, її назва походить від латинського «scientia» – наука, і відбиає ту рушійну силу, яку має наука у сучасній культурі).

20. Кант: антропологія з прагматичної точки зору.

«Антропологія з прагматичної точки зору» – остання підготовлена і видана Кантом книга. Антропологія, вважає Кант, повинна бути систематичним викладом вчення про людину, який може бути представлений з двох різних точок зору – фізіологічної і прагматичної. «Фізіологічне людинознавство» мається на увазі дослідження того, що робить з людини природа, а прагматичне – дослідження того, що він, як вільно діюча істота, робить або може і повинен робити з себе сам.

Канти цікавить другий підхід – практичний аспект знання про людину. Він вважає, що необхідно не просто розуміти гру сил природи, свідком якої ми виявляємося, але і брати участь в цій грі.

Різноманітність матеріалу обговорення, представлене в даній роботі, дозволяє виявити ті обмеження, які трансцендентальна парадигма філософії накладає на дослідження про людину. Кант постійно підкреслює трудність побудови антропології як апріорної науки; можна навіть сказати, що вся ця книга – це роздуми про те, чому так важко вивчати людину, «якою вона є насправді» У центрі уваги "Антропології" виявляються такі актуальні теми, як «смутні уявлення»і їх відносини до свідомості, внутрішній досвід і його об’єктивність, чуттєвий досвід і механізм роботи, темперамент і характер. Кант детально аналізує афекти і пристрасті, прагнучи прояснити при цьому їх кінцевий вплив на «суспільне благо» Розрізнюючи темперамент (заснований на природних задатках) і характер (відображаючий моральний вибір), він бачить в достоїнстві володіння характером вищу суспільну доброчесність, більш високу, ніж самий великий талант. В основі кантівської антропології лежить постулат про необхідність для людини бути членом якого-небудь цивільного суспільства. Фігура «громадянина світу» те шукане, у вигляду якого будується кантівська прагматична антропологія.