II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.):

• встановлення твердих обмінних курсів країн-учас-ниць до курсу долара;

• курс долара фіксований до золота;

• центральні банки підтримують стабільний курс на­ціональної валюти відносно долара;

• організаційною ланкою виступають МВФ і МБРР.

III. Ямайська валютна система (створена у 1976 р.):

• заснована на кількох валютах;

• відмінено монетний паритет золота;

• основний засіб розрахунків — вільно конвертована валюта, а також міжнародні кредитні гроші — СПЗ і ре­зервні позиції МВФ;

• вільний плаваючий курс валют визначається попи­том і пропозицією;

• центральні банки країн не зобов'язані втручатися в роботу валютних ринків для підтримання фінансового па­ритету національних валют;

• країна сама обирає режим валютного курсу (фіксова­ний, плаваючий або змішаний).

Одним з найважливіших елементів кожної валютної системи є валютний курс, який показує ціну валюти однієї країни, виражену в валюті іншої. Валютні курси поділяються на два види: фіксовані (тверді) і плаваючі (гнучкі).

В основі фіксованого курсу знаходиться монетний паритет, тобто ваговий вміст золота у національних грошових одиницях. Фіксований валютний курс коливається навколо монетного паритету в залежності від попиту й пропозиції.

Плаваючі валютні курси не пов’язані з монетними паритетами. Вони визначаються шляхом співставлення паритетів купівельної спроможності валют, інакше кажучи, оцінки у національних грошах вартості однойменного „кошика” товарів.

Формою існування валютного курсу є валютний режим. У сучасних умовах, коли валютні курси є плаваючими (в усякому разі в абсолютній більшості країн) існують різні види таких плаваючих курсів, а отже, різні валютні режими - способи встановлення і підтримання валютних курсів. Вони можуть плавати вільно - режим незалежного плавання, - винятково під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку. До таких валют відносяться найбільш „сильні”, наприклад, долар, євро, ієна. Валютні курси можуть плавати спільно - режим спільного плавання. Країни, які використовують спільні валютні курси у розрахунках один з одним, фіксують коливання курсів, а з іншими країнами використовують режим незалежного вільного плавання. Валюти можуть плавати також пов’язано з іншими валютами. Країни, що використовують режим пов’язаного плавання, „прив’язують свою валюту до однієї з провідних країн (наприклад долар США) або до колективної валюти (СПЗ). Валюти цих країн плавають разом з валютою, до якої вони прив’язані.

До ознак певних валютних режимів належить поняття валютної зони – об’єднання багаточисельних і різних за рівнем економічного розвитку держав у більш чи менш єдине валютне угрупування, зумовлене тісними економічними, а інколи й політичними зв’язками у вигляді єдиного валютно-фінансового режиму та однакової, в основному, системи валютних обмежень.

Особливостями валютних зон є:

1) підтримання усіма учасниками валютної зони твердих курсів своїх валют по відношенню до основної валюти;

2) зміна курсів своїх національних валют по відношенню до інших валют здійснюється тільки зі згоди держави основної валюти;

3) зберігання в банках країни основної валюти більшої частини національних валютних резервів;

4) вільний обмін між собою валют країн-учасниць зони;

5) вільний рух коштів у межах зони і наявність обмежень по відношенню до третіх країн тощо.

Найбільшими валютними зонами у світі є стерлінгова зона, доларова зона і зона євро.

Купівля - продаж іноземних валют і платіжних документів у іноземних валютах здійснюється на валютних ринках. Історично першим таким ринком був ринок золота, як грошового товару, де воно продавалось на основі офіційної, закріпленої міжнародними угодами, ціни. При цьому дану ціну повинні були підтримувати центральні банки шляхом інтервенцій - продажів із державного золотого запасу, якщо попит на нього перевищував пропозицію. Офіційна ціна золота за одну трійську унцію (31,1035 г) складала 20,67 дол. (1837 - 1934 pp.), 35 дол. (1934-1968 pp.), 38 дол. (1968 -1970 pp.). Остання офіційна ціна золота складала 42,22 дол. Цей ринок проіснував до серпня 1971 року, коли офіційна ціна була скасована. Сьогодні ринок золота функціонує за принципами звичайного товарного ринку, і ціна на нього формується під впливом попиту й пропозиції.

Сучасний валютний ринок - це складний економічний механізм, функціонування якого покликане забезпечити купівлю та продаж окремих валют, формування їх валютних курсів. Існує три групи суб’єктів валютного ринку:

1) фірми, організації, приватні особи, зайняті у різноманітних сферах зовнішньоекономічної діяльності;

2) комерційні банківські установи, які забезпечують валютне обслуговування зовнішніх зв’язків. Особливо велику роль тут відіграють брокерські контори, на які у деяких країнах припадає понад половину операцій на валютному ринку;

3) державні установи, основне місце серед яких займають центральні банки та казначейства окремих країн.

Водночас необхідно пам’ятати, що головними суб’єктами валютного ринку виступають світові транснаціональні банки і валютні курси, формуються, як правило, у процесі здійснення міжбанківських операцій і на валютних біржах.

Статистика, яка б визначала щорічні обсяги операцій на валютному ринку, відсутня. За існуючими оцінками, нинішній сукупний обіг валютних ринків досягає 700 трлн. доларів у рік. Така астрономічна цифра пояснюється багатократністю валютних переведень, що здійснюються не лише на готівковій, але й безготівковій основі. Нині найбільш крупними є валютні ринки у Нью-Йорку, Лондоні, Франкфурті, Цюриху, Парижі, Торонто, Токіо, Гонконгу, Сінгапурі та ін. Усі вони пов’язані новітнім телекомунікаційним зв’язком, що створює глобальну структуру світового валютного ринку.

У практиці операцій на валютних ринках розрізняють касові операції - платежі по них здійснюються не більш, ніж за 48 годин, і строкові, розрахунки по яких здійснюватимуться у майбутньому. Визначається валютний курс для касових операцій (курс спот) і відповідний курс для строкових – ф’ючерських чи опціонних операцій (курс форвард).

До факторів, що безпосередньо впливають на співвідношення попиту та пропозиції на окремі валюти на валютних ринках, належать: стан платіжного балансу країни по поточних операціях, а також по руху довгострокових капіталів; рівень процентних ставок, що встановлюється в економіці тієї чи іншої країни; фактори спекулятивного ринку та інфляційні очікування; умови політичної та соціальної стабільності та інші обставини.

Функціонування та розвиток валютних ринків світу значно залежать від стабілізації валютного механізму, що діє у світовій валютній системі, від національних та наднаціональних заходів, що здійснюються у валютній сфері. Сукупність таких заходів складає поняття валютної політики. На наднаціональному рівні валютна політика здійснюється міжнародними валютно-кредитними організаціями з метою регулювання міжнародних валютних відносин. На національному рівні валютна політика є сукупністю заходів, які проводяться державами та їхніми Центральними банками у сфері валютних відносин з метою впливу на платіжний баланс, валютний курс й на конкурентноспроможність національного виробництва. Валютна політика поділяється на поточну й довготривалу структурну. Поточна валютна політика являє собою щоденне оперативне регулювання діяльності валютного ринку і має дві основні форми: дисконтну та девізну. Дисконтна політика - це політика, спрямована на регулювання валютного курсу, руху капіталів і платіжного балансу шляхом зміни процентних ставок за кредити. Девізна політика - це регулювання валютного курсу шляхом купівлі та продажу іноземної валюти (девіз).

Під довгостроковою структурною валютною політикою розуміють здійснення довгострокових структурних змін у міжнародному валютному механізмі шляхом міждержавних переговорів та угод, як правило, в рамках МВФ або на регіональному рівні.

До заходів валютної політики відносяться:

• девальвація;

• ревальвація;

• валютна інтервенція;

• валютний демпінг;

• валютна блокада;

• валютні обмеження та інше.

Девальвація - це офіційне зниження курсу національної валюти по відношенню до іноземних валют.

Вона, як правило, використовується з метою заохочення експорту та скорочення імпорту для поліпшення платіжного балансу шляхом приведення офіційного курсу у відповідність з ринковим курсом провідних валют. Такий захід буває ефективним тільки на дуже короткий термін, та, якщо не вжити інших необхідних заходів, може вилитись у поглиблення інфляції й пониження життєвого рівня народу. Буває, що девальвація є тільки офіційним визнанням зниження курсу національної валюти після того, як таке зниження відбулося стихійно.

Ревальвація (ревалоризація) - це підвищення офіційного курсу національної валюти по відношенню до інших валют. Країна, що ревальвує національну валюту, дістає змогу придбати іноземну валюту. Цей захід використовується, як правило, для боротьби з інфляцією і для стримування зростання активного сальдо платіжного балансу. Від ревальвації значний виграш мають експортери капіталу та імпортери товарів.

Валютна інтервенція - це втручання держави (через Центральний банк) в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти шляхом продажу чи купівлі іноземної валюти. Валютна інтервенція являє собою досить велику за масштабами операцію, яка проводиться у визначений і досить короткий проміжок часу.

Валютний демпінг - це різновид демпінгу, при якому експорт товарів відбувається за цінами, нижчими від світових, шляхом застосування спеціального зниження валютних курсів, які відображають зовнішнє знецінення валюти у розмірах, що перевищують знецінення грошей на внутрішньому ринку експортуючої країни.

Валютна блокада - це сукупність примусових валютних заходів, які використовуються одними державами по відношенню до інших з метою добитися від останніх виконання певних вимог. Валютна блокада є різновидом економічної блокади. До валютної блокади належать такі заходи, як блокування рахунку, кредитна блокада та валютні обмеження.

Валютні обмеження - це система нормативних планів, встановлених законодавчо або адміністративно спрямованих на обмеження валютних операцій. Валютні обмеження передбачають:

• регулювання переказів і платежів за кордон, вивозу капіталу;

• репатріацію прибутків, золота, грошових знаків, цінних паперів;

• заборону вільного продажу і купівлі іноземної валюти;

• обов’язкову передачу державі іноземної валюти в обмін на національну за офіційним курсом.

Координація дій у валютно-фінансовій сфері здійснюється як на рівні урядів країн, так і в рамках міждержавних валютно-фінансових організацій. Найбільш значну роль у сфері валютного регулювання відіграють щорічні економічні наради „сімки” провідних країн Заходу, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Банк міжнародних розрахунків у Базелі (БМР) та інші.

Завдання міжнародних фінансово-кредитних закладів полягає у сприянні міжнародній кооперації, забезпеченні консолідації та співробітництва у розв’язанні міжнародних фінансових проблем. Сюди входить підтримка правил обміну валютами та нагляд за валютними курсами, створення наднаціональної системи платежів по валютних операціях, боротьба з національними валютними обмеженнями, надання кредитної допомоги країнам.

Найважливішою організаційною ланкою світової валютної системи є створений у 1944 році на основі Бреттон-Вудських угод Міжнародний валютний фонд (МВФ). Ця наднаціональна кредитна організація призначена для впорядкування валютних відносин її членів, подолання національних валютних обмежень, створення міжнародної системи платежів по поточних операціях. МВФ здійснює контроль за виконанням країнами-учасницями його статуту, надає фінансову допомогу окремим країнам для покриття дефіциту платіжного балансу. МВФ є спеціалізованим представництвом ООН, він звітує перед Радою по економічному і соціальному розвитку, але не залежить від неї в питаннях членства, фінансів та штатів.

Ресурси фонду формуються за рахунок статутного капіталу і накопичень. Статутний капітал створюється з обов’язкових внесків країн-членів. Для кожної держави встановлена вступна квота відповідно до її долі в світовій торгівлі. Розмір квоти визначає число голосів, на які має право країна при розгляді валютно-кредитних питань, а також обсяг кредитів, які вона може отримати у ньому.

Згідно зі Статутом МВФ, 25% загального внеску країна надає у золоті, а інші 75% у іноземній валюті (у Ямайській валютній системі місце золота зайняла ВКВ та СПЗ).

Кожна країна - член МВФ має право на отримання кредиту, але в міру того, як зростають розміри кредиту в порівнянні з внеском країни у статутний фонд МВФ, усе жорсткішими стають вимоги фонду до країни-позичальника. МВФ вимагає прийняття такою країною спеціальної стабілізаційної програми - комплексу заходів, які повинні, на думку МВФ, поліпшити стан платіжного балансу країни. Окремим вимогами можуть виступити заморожування заробітної плати; відміна субсидій з боку уряду (особливо фінансування соціальних програм); підвищення податкових ставок, скорочення обсягу державних кредитів, допущення в країну іноземного приватного капіталу.

Крім статутного капіталу і загальних кредитних ресурсів, МВФ має ще ряд спеціальних фондів, ресурси з яких практично спрямовуються тільки на кредитування країн, що розвиваються.

У рамках Бреттон-Вудських угод, поряд з МВФ утворено і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Ці одночасно створені організації мають багато в чому схожі структури, статут, механізм формування статутного капіталу. Як і у МВФ, вищим керівним органом МБРР є Рада управляючих, до якої кожна країна делегує свого представника. Кількість голосів визначається квотою країни в МВФ. Оперативну роботу обох організацій проводять спільно.

Але МБРР має і свою специфіку. Перш за все, тільки члени МВФ мають право вступати до МБРР, згідно зі статутом країни зобов’язані надавати МБРР тільки 10% своєї квоти. Інші 90% МБРР може запросити тільки у випадку відсутності у нього ресурсів у даній валюті для термінового погашення зобов’язань. Основне завдання МБРР - допомога у розвитку. Він надає кредити тільки урядам і центральним банкам під гарантії ЦБ або уряду. При цьому експертна комісія банку спочатку оцінює проект як ефективний. Використання залучених ресурсів повинно бути цілеспрямованим і поетапним. Основна маса кредитів МБРР надається на розвиток виробничої інфраструктури та сільського господарства.

Під егідою МБРР діють дві його філії: Міжнародна фінансова корпорація (МФК, створена 1956 р.) і Міжнародна асоціація розвитку (МАР, створена 1960 р.) МФК займається фінансуванням у різних країнах приватного підприємництва, яке не має гарантій уряду. МАР надає позики урядам країн, що розвиваються, або під їх гарантії державним і приватним організаціям цих країн. Значна частина цих ресурсів надається на пільгових (у порівнянні зі світовим фінансовим ринком) умовах. МБРР, МФК і МАР разом утворюють групу Світового банку.

З 1988 р. (коли було засновано) до складу Світового банку входить також Багатостороннє агентство гарантування інвестицій - спеціалізована установа, метою якої є заохочення надходжень інвестицій у країни, що розвиваються, шляхом їхнього страхування від некомерційних ризиків - революцій, переворотів, військових дій, відміни рішень урядів, експропріацій майна інвестора.

Важливу роль на світовому ринку відіграє система групових і регіональних фінансово-кредитних установ. Особливе місце серед таких установ займає Банк міжнародних розрахунків, що в Базелі (Швейцарія). Його основні завдання:

• сприяння співробітництву центральних банків країн-учасниць;

• надання додаткових коштів для міжнародних фінансових операцій;

• виступ у ролі довіреної особи у міжнародних фінансових угодах. БМР відіграє роль у міжнародному регулюванні банківської діяльності, будучи своєрідним „науково-методичним центром” світової банківської спільноти.

Європейський банк реконструкції та розвитку створено у 1990 році, операції здійснює з 1991 року. Акціонерами банку є 57 країн, а також Європейський Союз і Європейський інвестиційний банк. Штаб-квартира ЄБРР знаходиться в Лондоні. Метою його створення було полегшення переходу центрально- та східноєвропейських країн до ринкової економіки, координація допомоги країн Заходу постсоціалістичним країнам, сприяння розвитку приватної підприємницької ініціативи у цих країнах.

В останні роки практично всі вищеназвані та інші міжнародні організації в тій чи іншій мірі займаються проблемами сприяння у валютно-фінансовій сфері східноєвропейським країнам, у тому числі й Україні. Всі вони мають свої постійні представництва в Україні, здійснюють достатньо суттєву допомогу їй у різних напрямках.

Сьогодні можна констатувати, що створені світовим співтовариством механізм та інститути координації в сфері валюти і фінансів, побудовані на поєднанні ринкових сил з міждержавним регулюванням, продемонстрували за час свого існування спроможність до компромісного розв’язання виникаючих конфліктів, до адаптації.