Глава 3. Прокуратура та адвокатура
Швидкий розвиток промисловості в Російській імперії, виробництво, становлення та розвиток капіталістичних відносин диктували необхідність серйозного захисту купецького стану, підприємництва і, взагалі, приватної власності, що почали з’являтися у великих і середніх промисловців того часу. Потреба в захисті приватної власності з’явилася ще задовго до проведення судової реформи 1864 року. Цей захист проявлявся у вигляді комерційних суден і "адвокатів" щойно створеного нового класу російської буржуазії. Комерційні суди дореформенної Російської імперії вже тоді мали змагальний характер, хоча і виявлений не в нашому звичайному розумінні.
Стряпчі в цих судах відбиралися за вибірковим принципом. Комерційний суд міг задовольнити прохання особи і зареєструвати її, як стряпчого, а міг же просто відхили заяву, без пояснення причин. Крім того, суд наділявся правом винятку осіб з числа судових стряпчих із зазначенням причин.
Що стосується інших судів дореформенної Росії, то там становище було незмінним. І в цих умовах, органи адвокатури, хоч і нещодавно створюванні, і які були, м’яко кажучи, недоскональними (адвокатура, як і решта судових органів, брали свої витоки із середньовічного інквізиційного процесу) надавали могутню силу і мали широкий вплив на подальшу деморалізацію правосуддя, підбиваючи тим самим суспільство до кардинальних змін. Це стало ще одним поштовхом до проведення судової реформи в Росії.
Майже через тридцять років після створення інституту стряпчих в комерційних судах, нарешті почався процес реформування. Державні органи вважали, що без нормального процесу змагального характеру на судовому засіданні не можливий подальший історичний розвиток держави. А змагальний спосіб судочинства, в свою чергу, неможливий у відсутності правильно організованого захисту підсудного. Тому дуже важливою особливістю проведеної судової реформи було створення нового органу – адвокатури.
Новий суд мав кардинально вирізнятися від свого попередника, а тому потрібно було повністю порвати із консервативним ставленням до судової системи в цілому. Мало і змінитися ставлення до адвокатської діяльності.
Як і будь-який закон Судові устави не одразу були введені в судочинство. Спочатку мав бути тимчасовий процес та перехідні правила. При цьому до ,,Положення про присяжних повірених’’ Державна Рада поверталася ще не раз, підкреслюючи особливу значимість та важливість даного документа, щоб "всі зусилля цього закону були спрямовані до того, що природним чином оселити в публіці повна довіра до нового стану, а для цього необхідно захистити його і на перший час від усіх елементів, незгодних з його гідністю і призначенням ". Як казали тодішні представники російської буржуазії.
Згідно із Судовими статутами прийом до присяжних повірених мав здійснюватися спеціальним органом – Радою присяжних повірених. Але оскільки на початку реформування ніяких органів ще не було, прийом на посаду присяжних повірених мали здійснювати голови судів та їх помічники, а після особа повинна була завіритися у міністра юстиції, з правом оскарження його рішення в Сенаті. 29 жовтня 1865 Імператор затвердив Положення про введення в дію Судових Статутів від 20 листопада 1864 Положення це складається з 92 статей. Початкову освіту стану присяжних повірених включено в главу 5 і мало 7 статей (ст. 44-50, які і отримали назву Тимчасових правил).
Відповідно до цих Тимчасових правил Губернський комітет, по відкритті судової палати в окрузі, мав запросити, за допомогою публікації, всіх бажаючих зайняти посаду присяжних повірених, що відповідали би нормам Закону. Закон же (малася на увазі ст. 354 Установи судових установлень) наказував, що ,,присяжными поверенными могут быть лица, имеющие аттестаты университетов или других высших учебных заведений об окончании курса юридических наук или о выдержании экзамена в сих науках, если они сверх того прослужили не менее пяти лет по судебному ведомству в таких должностях, при исправлении которых могли приобрести практические сведения в производстве судебных дел, или также не менее пяти лет состояли кандидатами на должностях по судебному ведомству, или же занимались судебной практикой под руководством присяжных поверенных в качестве их помощников’’.
Після того, як було обрано певну кількість присяжних повірених і затверджено їх міністром юстиції імперії, потрібно було створювати, так звану, Раду присяжних повірених. Адвокати свого окружного суду, в кількості не менше двадцяти. Входили до палати з проханням про дозвіл обрати Раду присяжних. Вся палата обирала одну особу для головування в загальних зборах при обранні члена Ради. Після створення Ради, як спеціального органу адвокатури, вже сама вона мала право обирати людину на посаду присяжного повіреного. Перша така Рада, звичайно, була створена в Москві. Слід зазначити, що в проханні особи на зайняття посади, вона повинна була вказати в якому місті вона хотіла б проживати і працювати, а також, що вона є дієздатною і ніщо не заважає їй виконувати свої обов’язки. Якщо виявиться що вона з якихось причин не може бути адвокатом, то вона підлягала не тільки виключення з числа присяжних повірених, а й суду. Обман жорстоко карався.
2 травня 1866 року в Москві було проведено перше засідання під час якого обрали головою Ради Д.В. Стасова. Таким чином, процес формування нового правозахисного органу був завершений вже у 1866-1867 роках і розпочав свою активну діяльність. Перша хвиля присяжних повірених складалася з надзвичайно відповідальних людей, що стали міцною базою і опорою для своїх наступників.
Судова реформа Олександра II створила безліч гарних адвокатів. На їх досвіді було виховано багато поколінь російських юристів. Таким чином, створення адвокатури вже стало величезним переворотом в суспільному житті імперії, у правосвідомості людей та у їх ставленні до закону.
Слід також зазначити, що орган адвокатури був повністю незалежним ані від суду, ані від влади. Також те значення, що багато справ в суді було виграно саме адвокатами, а це свідчить про високий професіоналізм тих людей, що працювали в цьому органі.
Через певну автономність цього судового органу, імператор досить прискіпливо ставився до нього, хоча і розумів, що нічого вдіяти не може і треба лише змиритися. Адвокатура ніколи і ні в чому не зустрічала підтримки у владних структур. Ті клопотання, які порушували перед владою поради присяжних повірених, систематично залишалися без задоволення, проти найбільш принципових і активних адвокатів починалася різні розгляду, на адвокатів і навіть на цілі поради здійснювалося неприкритий тиск в пресі юристами, філософами і публіцистами реакційного толку нерідко спотворювалася роль адвокатури в житті суспільства, і її по-старому продовжували вважати деструктивною. Десь в глубинці імперії продовжували діяти старі звичаї, а адвокатів не вистачало на всю імперію. Попри це орган продовжував функціонувати досить успішно і розвивати імперію.10
Прокуратура в Російській імперії була створена набагато раніше, ніж адвокатура. Ще Петро I на початку XVIII століття проводив досить масштабні на той час реформи. А в 1772 році створив такий орган, який згодом назвали ,,прокуратура’’. З моменту свого створення прокуратура відігравала значну роль в діяльності і функціонуванні держави. При цьому особливості реалізації цих функцій багато в чому залежали від проводилася державою політиці, а також від домінуючого на тому чи іншому етапі підходу до розвитку економіки, судової системи, судочинства в цілому.
Дуже важливим поштовхом у вдосконаленні органу прокуратури слід вважати судову реформу 1864 року. В ході якої, як вже відомо, змінилася не тільки вся судова система Російської імперії, а й була реформована діяльність тих органів, які виявилися так чи інакше пов'язані з судочинством. Прокуратура не стала винятком, і її діяльність також зазнала суттєвих змін, спрямованість яких, співпадала із загальним курсом перетворень, що були на той час в державі.
Відміна кріпосного права, зародження капіталістичних відносин, і як результат – створення нової фінансової системи, а також створення нового, більш демократичного суду. Всі ці зміни безпосереднім чином вплинули на статус і повноваження прокуратури як важливої ланки в механізмі держави, що був створений для здійснення нагляду за дотриманням законів і повинен був стежити за порядком управління, судочинства. Прокуратура в Російській імперії з часу створення і до проведення реформ виступала, як орган загального (адміністративного) нагляду, а судова, тобто обвинувальна або позовна діяльність складала лише як доповнення до функції нагляду, ледве намічене в законі, слабке і незначне на практиці, і також рідко використовувалося.
Але після проведення реформ, ситуація кардинальним чином змінилася. Після 1864г., З прийняттям Статуту кримінального судочинства та Статуту цивільного судочинства, відбулося остаточне розділення судового процесу на цивільний і кримінальний. Для кожного з цих видів процесу були встановлені свої особливі правила судочинства.
Судові статути 1864г., як відомо, відокремили судову владу від адміністративної та судової і створили особливу, цілком самостійну систему судових установ, якої і довірили відправлення цивільного правосуддя. Функції прокуратури також значно розширилися. В 1862 р тобто ще до початку основної судової реформи, державною Радою були прийняті «Основні положення про прокуратуру», в яких статус прокуратури визначався в якості єдиної та централізованої системи органів прокурорського нагляду. Встановлювалася сувора ієрархія та вертикаль влади, підпорядкованість нижчестоящих за статусом прокурорів вищестоящим, проголошувався статус незалежності прокурорів від місцевих органів влади, закріплювалася незмінюваність прокурорів. Цим нормативним актом прокуратура була покликана здійснювати нагляд за точним і однаковим виконанням законів. Фактично в цих положеннях були сформульовані найголовніші принципи організації та діяльності органів прокуратури.
Сутністю реорганізації прокуратури було те, що обмежувався прокурорський нагляд судовою владою імперії. Також на обов’язки прокурора було покладено підтримання державного обвинувачення в суді, тобто, фактично, прокурори перетворилися у керівників попереднього розслідування. Але функції наглядового повноваження були обмежені на момент проведення реформ. Це пояснювалося тим, що основне завдання органи прокурати ставили перед собою саме кримінальному переслідуванню,. Також вони повинні були пильно наглядати за дотриманням законних дій судовими органами. Діяльність прокурорів обмежувалося справами, що відносилися до судового відомства та існували вони виключно при судах
В цивільному судочинстві прокурор не брав таку активну участь, як в кримінальному. Він не виступав позивачем в суді при захисті інтересів держави, а тільки давав висновок з цієї справи і мав право на опротестування незаконного, на його думку, рішення. Але в той же час, законодавства бачило прокурора як представника саме державних інтересів.
Згідно зі Статутом цивільного судочинства відомо, що суд перед оголошенням вироку, в деяких випадках, повинен був вислухати висновок представника прокуратури. Зокрема, прокурор запрошувався до участі в засіданні й давав висновку у таких випадках:
Зокрема, прокурор запрошувався до участі в засіданні й давав висновку у таких випадках:
1) з питань про суперечці між судовими та адміністративними установами;
2) з питань про порушення кримінальної переслідування зважаючи виявлення в цивільній справі обставин, що підлягають розгляду кримінального суду, зокрема, у разі спору про підробку документів;
3) у справах шлюбних і про законність народження, якщо у справі немає відповідача;
4) у справах про винагороду за збитки, завдані неправильними діями посадових осіб.11
Висновок прокурора не був обов’язковим для суду, суд міг при незгоді і не погодитися з його рішенням. При цьому дозвіл справи судом всупереч висновку прокурора не давало останньому права оскаржити рішення суду. Тільки справ шлюбно-сімейного права і справ про законність народження, прокурор міг виконувати роль відсутнього відповідача, а тому користувався всіма правами, що були надані цієї стороні процесу. Лише у цьому випадку. прокурор мав право подавати н апеляцію рішення суду.
Таким чином, судова реформа 1864 року стала переломним моментом у розвитку і реалізації функцій прокуратури. В умовах бурхливого розвитку економіки, а також певної лібералізації судочинства Російської імперії, прокуратура була усунена від участі в цивільному судочинстві, а також позбавлена функції здійснення загального нагляду. І якщо спочатку прокуратура виконувала тільки правоохоронну функцію, то в результаті судової реформи ухил в економічній сфері різко змістився в бік правозахисної функції прокуратури. Судова реформа створила нову, модернізовану прокуратуру, яка гідно відповідала стандартам судочинства того часу. Влада імперії мріяла про затвердження норм законності і про створення, дійсно, могутньої правової держави, і завдяки Статутам обмежили органи прокуратури виключно судової областю з покладанням на прокурорів функцій підтримання державного обвинувачення в суді, нагляду за попереднім слідством і дізнанням, таким чином створивши цей орган максимально схожим на звичний сьогодні орган прокуратури.12