5. Взаємозв'язок креативності та особистісних особливостей

У вітчизняній і зарубіжній психології в ранньому періоді досліджень творчості єдиним джерелом думки про якості творчої особистості служили біографії, автобіографії, мемуари та інші літературні твори, самовизнання видатних людей, що містили – вчених, художників, винахідників.

Шляхом аналізу і узагальнення такого матеріалу були виділені найбільш впадаючі в очі ознаки креативності, що виражається в особливостях перцепції, інтелекту, характеру, мотивації діяльності.

До числа перцептивних особливостей особистості, що володіє величезним творчим потенціалом, частіше за все відноситься незвичайна напруженість уваги, величезна вразливість, сприйнятливість. До числа інтелектуальних – інтуїція, могутня фантазія, вигадка, дар передбачення, обширність знань. Особливості мотивації діяльності в тому, що геніальна особистість знаходить вдоволення не стільки в досягненні мети творчості, скільки в самому її процесі. Серед характерологічних особливостей підкреслювалися ухилення від шаблона, оригінальність, ініціативність, висока самоорганізація

33Взаємозв'язок психічного розвитку і навчання

1. За Ж. Піаже, розвиток - це 1) процес, що зумовлюється взаємодією певних чинників, наприклад, визріванням мозку, впливом навколишнього середовища, засвоєнням соціального досвіду, власною активністю; 2) моторні реакції, перцептивні дії, соціально-особистісне становлення, інтелектуально-елементарна поведінка. Основні ідеї вченого:

1) незалежність процесів дитячого розвитку, зокрема мислення, від процесів навчання; обґрунтування психологічної природи егоцентризму (феномен "незбереження кількості") - складність у прийнятті позиції іншої людини, споглядання навколишньої дійсності "її очима";

2) розвиток має пройти певні завершені цикли, тобто відбувається дозрівання функцій, перш ніж школа зможе розпочати навчання відповідних знань та навичок.

3) природа інтелекту є подвійною - логічна та біологічна.

Ж. Піаже виокремив логічні структури мислення - операції, генеза яких визначає зміст стадій інтелектуального розвитку дитячого інтелекту: 1) сенсомоторну (від дня народження до 18-24 міс.) - здатність до елементарних символічних дій, унаслідок яких виникають просторові відношення, розуміння предметів та поняття інваріантності, причинні зв'язки; 2) доопераційну (18-24 міс. -7р.)- початок використання символів, зокрема слів (початки мислення; процеси інтеріоризації); 3) конкретних операцій (7-12 рр.) - використання двох логічних правил (якщо А - В і В = С, то А = С;А + В = В + А); ранжування об'єктів за критерієм їх упорядкування (серіація); 4) формальних операцій (після 12 р.) - здатність мислити з допомогою абстрактних понять: системний пошук розв'язання завдань (інваріантність).

Позитивний момент теорії Ж. Піаже: застереження щодо інтелектуальних перевантажень та можливих шкідливих наслідків для фізичного та психічного здоров'я дітей.

Недолік позиції Ж. Піаже: "Навчання плентається у хвості розвитку" (Л.С. Виготський).

2. Наукові уявлення Е. Торндайка (1904-1990) і У. Джемса (1842-1910):

1) при накладанні розвиток і навчання збігаються як дві рівні геометричні фігури (навчання - Це розвиток);

2) розвиток і навчання є синхронними. .

Позитивний момент теорії Е. Торндайка і У. Джемса: навчання має підлягати законам вікового розвитку (застереження проти свавілля, волюнтаризму, суб'єктивізму в навчальному процесі).

Недоліки позиції Е. Торндайка і У. Джемса:

1) можливості розвитку залежать від можливостей навчання;

2) підміна розвитку навчанням (і навпаки) призводить до термінологічної та практичної невизначеності.

3. Позиція К. Коффки (1886-1941): суміщення розвитку і навчання (дуалістична теорія):

1) поєднання двох попередніх протилежних позицій;

2) ідея взаємозалежності феноменів: навчання стимулює розвиток;

3) ідея нерозривності навчально-виховного процесу;

4) розширення ролі навчання в дитячому розвитку: навчання є вужчим поняттям, ніж розвиток.

Позитивний момент теорії К. Коффки: причинами розвитку є різнопланові чинники впливу.

Недолік позиції К. Коффки: взаємна підміна сутності навчання і виховання на практиці унеможливлює планування навчально-виховного процесу, оскільки відсутня диференціація між комплексами уявлень про навчання та виховання (як близькі; але автономні феномени).

4. Позиція Л.С. Виготського (будь-яка психічна функція в розвитку дитини з'являється двічі - спочатку як діяльність колективна, або інтерпсихічна функція, потім - як діяльність індивідуальна, як внутрішній спосіб мислення, або функція інтрапсихічна):

1) те навчання є сприятливим, яке йде попереду розвитку;

2) між навчанням і розвитком існують динамічні зв'язки;

3) розвиток не можна зводити до навчання: навчання веде за собою розвиток, але розвиток ним не вичерпується;

4) розвиток відзначається розумовими перетвореннями, які відбуваються в учня;

5) зрушення в розвитку створюють нові резерви для навчання;

6) навчання має впливати на розвиток своєю організацією;

7) навчання сприяє і залежить від розвитку, завжди веде за собою розвиток, спираючись на його досягнення;

8) у розвитку існують дві зони: актуального (ЗАР) і найближчого розвитку (ЗНР),

Позитивні моменти теорії Л.С. Виготського: 1) ідея розвивального навчання та індивідуального підходу в навчальному процесі; 2) з'ясування значення навчання в розвитку; 3) віра в інтелектуальні можливості особистості.

Недолік теорії Л.С. Виготського: суб'єктивне тлумачення можливостей дитини в практиці педагогічної діяльності потенційно призводить до інтелектуального перевантаження" що є загрозою для її фізичного та психічного здоров'я.Деякі інші наукові уявлення про природу психічного розвитку:

1. А Валлон (1879-1962). Засновник порівняльної генетичної психології; створення власної системи вікової періодизації (свої наукові уявлення розвивав під впливом марксистсько-ленінської філософії).

2. Концепція діалектичного розвитку Г.С. Костюка:1) закономірності всіх психічних явищ пізнаються в їх розвитку (у процесі виникнення, руху, змін і відмирання);2) відбувається становлення як окремих сторін особистості, так і її психічного життя в цілому;

Діяльність як детермінанта психічного розвитку дитини Вікові новоутворення у психічному розвитку дитини відбуваються не спонтанно, а в процесі її діяльності. Діяльність є системою, яка має будову, внутрішні переходи, перетворення та розвиток. Діяльність - активність суб'єкта, спрямована на взаємодію з навколишнім середовищем з метою задоволення власних потреб. Стати людиною - означає навчитися діяти, гідно поводити себе з іншими людьми, предметами. Оволодіння дитиною під керівництвом дорослих суспільним досвідом, досягненнями людської культури свідчить про засвоєння нею вміння правильно використовувати предмети, спілкуватися з іншими людьми за допомогою мовлення, поводитися згідно з правилами суспільної моралі, використовуючи відповідні способи запам'ятовування, мислення та ін. Саме у процесі оволодіння людськими діями і людською поведінкою дитина набуває необхідних психічних якостей і властивостей особистості. Дія - структурний елемент діяльності, процес, мотив якого не збігається з його предметом (з тим, на що вона спрямована), втілений у діяльності, у яку ця дія включена. Предметом дії є усвідомлена безпосередня мета. Між предметом і дією існує певне відношення: мотив діяльності може змінюватися і переходити на предмет (ціль) дії. Унаслідок цього дія перетворюється на діяльність, яка є формою буття, способом існування людини, її активністю, спрямованою на доцільну зміну і перетворення світу. На цій основі виникають зміни провідної діяльності, відбувається перехід від однієї стадії розвитку до іншої. Життя дитини складається з виконання різноманітних дій. Малюк більшу частину свого життя проводить в іграх. Він також малює, ліпить, конструює, танцює, вчиться виразно читати вірші, співати, рахувати, доглядати за рослинами і тваринами, слухає і розповідає казки допомагає вдома тощо. Усі ці дії можна згрупувати, зарахувати до різних видів діяльності. Наприклад, дії дитини в сюжетно-рольовій грі можуть бути досить різноманітними (одне - створювати образ лікаря, інше - вихователя), але всі вони потрібні для розігрування тієї чи іншої ролі і стимулюються інтересом дитини до життя дорослих. Діяльність включає як зовнішні (практичні) дії, так і внутрішні (психічні). Практичні дії ведуть до отримання зовнішнього результату. Ним може бути вміння дитини витиратися рушником, їсти ложкою, пити з чашки, малювати олівцем, будувати з кубиків тощо. Водночас у дитини формуються і внутрішні дії, за допомогою яких вона розглядає предмети, пізнає їх властивості, встановлює взаємозв'язки, створює задум гри, малюнка або будови, запам'ятовує та ін. Формування таких внутрішніх дій (сприймання, пам'яті, мислення, уяви) становить основний зміст психічного розвитку дитини. Вони забезпечують орієнтування дитини у навколишньому світі, ознайомлення з умовами, в яких необхідно виконувати практичні дії, а тому називаються орієнтувальними діями. Упродовж раннього і дошкільного віку дитина оволодіває новими внутрішніми психічними діями, які дають їй змогу виконувати складніші і різноманітніші завдання. їх джерелом є зовнішні орієнтувальні дії. Дитина, оволодіваючи новим для неї видом діяльності, поступово засвоює і необхідні їй дії. Так, під час засвоєння нової орієнтувальної дії дитина виконує її не у внутрішній, а в зовнішній формі - результат досягається шляхом пробних рухів, прикладанням предметів один до одного, переміщенням їх тощо. Пізніше завдання розв'язується не за допомогою спроб, а за допомогою виконаної подум-ки дії. Нові завдання ставить перед дитиною і діяльність, яка її захоплює, якою вона прагне займатися, наприклад зробити малюнок яскравішим і детальнішим, відобразити в іграх більше подій навколишнього життя. Внутрішні дії не виникають безпосередньо. Спочатку всі дії засвоюються у зовнішній формі, а потім деякі з них стають внутрішніми, психічними. Це можна простежити в діях дитини з предметами. Спостерігаючи, як вона виконує одні й ті самі завдання, можна виявити, що зовнішні дії переходять у внутрішні. Вони виникають у результаті переходу всередину тих зовнішніх форм орієнтувальної дії, за допомогою яких завдання кожного типу виконуються на попередніх етапах. Цей процес у психології називається інтеріоризацією. Інтеріоризація (лат. іnterior - внутрішній) - процес переходу зовнішніх реальних дій з предметами у внутрішні. Завдяки інтеріоризації засвоєння зовнішніх дій, яке відбувається під керівництвом дорослих, зумовлює виникнення і вдосконалення внутрішніх психічних дій, зрушення у психічному розвитку особистості. Згідно з розробленою вітчизняним психологом Петром Гальперіним (1902-1988) теорією поетапного формування розумових дій можна виокремити такі етапи процесу інтеріоризації: 1) формування мотиваційної сторони мовлення; 2) складання схеми орієнтувальної основи дії; 3) формування дії у матеріальній (матеріалізованій) формі; 4) "голосне соціалізоване мовлення"; б) поступове зникнення зовнішньої сторони мовлення; 6) зникнення процесу мовлення зі свідомості, в якій залишається лише кінцевий результат - предметний зміст дії. На кожному етапі дія виконується спочатку розгорнуто, а потім поступово скорочується, згортається. Діяльність сприяє психічному розвитку дитини, є передумовою вікових новоутворень.

3) основні рушійні сили розвитку - внутрішні суперечності;

4) навчання і виховання сприяють не лише успішному подоланню суперечностей, але також їх виникненню.

Отже, існують два типи теорій періодизації психічного розвитку, які відрізняються предметами дослідження:

1) вивчаються стадії розвитку (стабільні періоди);

2) з'ясовується зміст стадій розвитку та механізму переходу між ними (стабільні і перехідні періоди).

Безпідставними є спроби пояснити особливості психічного розвитку лише на основі однієї теорії. Усі відомі наукові уявлення про психічний розвиток можна умовно розташувати між полярними позиціями Ж. Піаже та Л.С. Виготського. Поєднання їх методологій, а не протиставлення є передумовою диференційованого підходу до підростаючої особистості, оскільки враховуються не лише можливості навчання, яке справді має вести за собою розвиток, а також біологічного дозрівання організму, який здатний сприймати різнопланові навчально-виховні впливи. Інакше особистість або знесилиться, "надірветься", що призведе до проявів агресії, апатії тощо, або, навпаки, у неї виникнуть стагнаційні процеси, які призведуть до аналогічних результатів.

34

35Провідна діяльність – діяльність дитини, яку він здійснює в межах соціальної ситуації розвитку. Виконання її визначатиме появу і розвиток у суб’єкта основних психологічних новоутворень на певному щаблі розвитку в онтогенезі.

На кожному етапі психічного розвитку формується особлива соціальна ситуація розвитку, яка, у свою чергу, сприяє тому, що проявляється відповідна ведуча діяльність. Це і є ознакою переходу на більш високий рівень психіки.

Провідна діяльність здатна визначити виникнення нового етапу розвитку, виступаючи базовим критерієм при його діагностиці. Вона проявляється не відразу, а повинна пройти формування в рамках соціальної ситуації. Більше того, нова діяльність не скасовуватиме попередній тип.

Отже, провідна діяльність є чинником, який обумовлює прояв основних змін та новоутворень у психічному рівні розвитку на певних етапах онтогенезу.

Як це відбувається? У її рамках розвиваються і тренуються всі функції дитини. Це, в кінцевому рахунку, призведе до появи якісних змін. Зростаючі можливості підростаючого людини стануть джерелом для прояву суперечностей у системі «дитина – дорослий», які «виллються» у невідповідність виникли його можливостей застарілої формі взаємин із середовищем. Саме тоді починається особливий криза розвитку, що сприяє переходу на більш високий рівень онтогенезу.

Розглянемо більш докладно перебіг цього процесу, спираючись на дані сучасних досліджень.

У період дитинства (від народження до року) соціальна ситуація буде визначатися тим, що маленька дитина не може обходитися без дорослого. Він йому необхідний не тільки для забезпечення фізичних потреб, але також і для комунікації. Тому провідний тип діяльності – безпосереднє емоційне спілкування дитини – сформує необхідність і потреба в спілкуванні з людьми.

На етапі раннього дитинства (від року до трьох) малюк отримує свободу, яка пов’язана з тим, що він вже здатний самостійно пересуватися. Крім цього, активно розвивається мова, а батьки тепер виступають в якості посередника між ним і навколишнім світом. Саме дорослі стають провідниками, а предметно-маніпулятивна діяльність – провідною. Завдяки їй розвиваються і удосконалюються рухові і мовні вміння та навички.

У період дошкільного віку (від трьох до семи років) дитина входить у світ дорослих за допомогою сюжетно-рольової гри. У її рамках він має можливість повторити те, що бачить в навколишньому світі. Саме тому з’являються гри в лікаря, продавця, розбійників, війну, сім’ю і так далі.

У молодшому шкільному віці (від семи до одинадцяти років) провідний вид діяльності суттєво змінюється: основний стає навчальна. Всі зусилля дитини повинні бути спрямовані на те, щоб засвоїти основи наук і стати суб’єктом діяльності. У соціальній ситуації розвитку з’являється новий дорослий – вчитель, який тепер визначає особливості його розвитку, оцінюючи зусилля і здібності учня.

Починаючи з підліткового віку (від одинадцяти до п’ятнадцяти років) провідним типом діяльності стає спілкування з однолітками, яке проявляється в різних соціальних сферах (навчальної, художньої, спортивної, особистої і так далі). Саме воно тепер є визначальним для психічного розвитку отрока, а вплив дорослих «відходить» на другий план.

У міру ж дорослішання та соціалізації людини основний стає трудова діяльність, сприяючи формуванню його професіоналізму.