Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Страховой менеджмент - Тема 6.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
70 Кб
Скачать
☆

Управління ризиками страховика

Для страхової компанії ризики є тим самим, чим си­ровина — для промислових підприємств. Страховики повинні не уникати ризиків, а ефективно ними управ­ляти з метою отримання позитивного результату від фінансово-господарської діяльності. Розглянемо визначення відбору ризиків як цілеспрямованої діяльності страхової компанії щодо ідентифікації та оцінки ризиків, що пропонуються для страхування, та розробки подальших дій стосовно цих ризи­ків з метою забезпечення фінансової стійкості страхових опера­цій та формування збалансованого страхового портфеля.

Кожна страхова компанія формує свою політику щодо відбору ризиків. Одні компанії дійсно можуть деякі ризики страхувати, а інші відхиляти, вважаючи їх «поганими». Проведення такої полі­тики можливе лише на страхових ринках, що розвиваються, тоді як на розвинених ринках відбувається боротьба між страховими компаніями за кожен ризик, що пропонується для страхування. Відхилення ризику лише тому, що його оцінка дала «погані» ре­зультати, призводить до втрати компанією як клієнта, так і мож­ливого прибутку. У свою чергу, це впливає на репутацію страхо­вої компанії, особливо якщо вона позиціонує себе на ринку як універсального страховика. У даному випадку компанія може проводити певну «профілактику» ризику, змінювати умови стра­хування, відкладати страхування даного ризику на певний термін тощо. Проте ніколи клієнтоорієнтована компанія не може відмо­вити клієнтові у страхуванні. Відбір ризиків як система охоплює кілька етапів (рис. 2.4.1):

  1. тарифікація;

  2. ідентифікація ризику;

  3. Оцінка ризику;

  4. контроль за ризиком.

Першим і одним з найголовніших етапів є тарифікація. Цей етап відповідає проведенню тарифної політики страховою ком­панією. На цьому етапі відбувається процедура ціноутворення.

Відбір ризиків, що приймаються на страхування

Етапи відбору ризиків, що приймаються на страхування

1

2

3

4

Тарифікація

Ідентифікація ризику

Оцінка ризику

Контроль за ризиком

Рис.1. Етапи відбору ризиків, що приймаються на страхування

Тарифікація — це встановлення тарифів страхової премії за різними видами страхування, яке здійснюється згідно з визначе­ними технічними прийомами, на основі певної класифікації. Це — процес визначення сукупності тарифних ставок та умов їх за­стосування. Можна виділити два етапи тарифікації: побудова та­рифікаційної системи та власне розрахунок тарифних ставок.

Кожна страхова компанія має справу не з одним чи двома ризи­ками, що пропонуються на страхування, а з їх сукупністю. Як пра­вило, страхова компанія пропонує не один вид страхування чи страховий продукт, а їх сукупність. Чим більша сукупність ризиків, що страхуються, чим більше видів страхування чи страхових про­дуктів пропонує компанія, тим більші обсяги страхової діяльності, а відповідно, обсяг грошових надходжень, загальний фінансовий результат компанії тощо. Звісно, що розрахувати тарифні ставки для кожного ризику досить складно. На практиці це й не потрібно. Тарифні ставки розраховуються для певних груп сукупностей. Зви­чайно, основна вимога до цих груп — це їх однорідність.

Кожна група має свої середні величини ймовірності настання та очікуваної спустошливості страхового випадку. Відповідно до цих груп розраховуються тарифні ставки, які характеризувати­муть ризик із середніми параметрами кожної групи. Для того щоб ризики з індивідуальними характеристиками більш-менш відпо­відали середнім показникам у групі, необхідно створювати, як уже зазначалося, однорідні групи.

Тарифікаційна система — це перелік факторів ризику та кате­горій об’єктів, що страхуються, відповідні їм тарифні ставки і умови їх застосування, визначені для певних однорідних груп ри­зиків, що пропонуються для страхування, або видів страхування чи страхових продуктів.

Тарифікаційна система має забезпечувати виконання таких умов:

  1. беззбитковість страхових продуктів у довгостроковій перс­пективі;

  2. установлення кожному ризику, що приймається на страху­вання, справедливої ціни.

Після групування наводиться перелік усіх факторів ризику, тобто факторів, які впливають на величину ймовірності настання та очікуваної спустошливості страхового випадку, для кожної групи. Чим більше факторів буде враховано у тарифікаційній си­стемі, тим адекватнішим буде визначення тарифних ставок. На­приклад, для групи легкових автомобілів факторами ризику бу­дуть: марка автомобіля, колір автомобіля, об’єм двигуна, рік випуску, наявність охоронної сигналізації, місце паркування, стаж водія автомобіля тощо. Відповідно до цих факторів розроб­ляються коригувальні коефіцієнти, які можуть або збільшувати, або зменшувати базову тарифну ставку.

При розрахунку страхового тарифу використовують таку фор­мулу:

СТ = БТ х кі х К2 х КЗ х ... х ЮЧ, (2.4.1)

де СТ — страховий тариф;

БТ — базовий страховий тариф;

К1—— розрахункові (коригувальні) коефіцієнти.

Як видно з формули (2.4.1), кількість таких коригувальних ко­ефіцієнтів може бути досить значною, що впливає на остаточне значення страхового тарифу. У таких випадках можна говорити про встановлення для кожного ризику індивідуального тарифу. По-перше, це справедливо стосовно до страхувальників, по- друге, і для страхової компанії дає ряд переваг (насамперед під­вищує збалансованість страхового портфеля).

Розглянемо можливі фактори ризику та коригувальні коефіцієн­ти, що їм відповідають. Спочатку потрібно встановити базові стра­хові тарифи для однорідних груп. Проте навіть в однорідній групі є певна градація базових тарифів залежно від такого фактора ризику, як об’єм двигуна. До наведених базових річних страхових тарифів застосовуються коригувальні коефіцієнти К1—КІЧ.

Коефіцієнти регіону є знижувальними, тобто залежно від регіо­ну використання транспортного засобу значення базового страхо­вого тарифу може залишатися тим самим (м. Київ) або зменшува­тися залежно від зменшення чисельності населення міста.

На величину базового страхового тарифу впливає розмір фран- шизи. Чим більшою буде встановлена франшиза, тим більшим буде страховий тариф.

При застосуванні розміру безумовної франшизи, більшої за 10 % (або умовної, більшої за 1 %), слід додатково узгоджувати умови страхування і розмір страхового тарифу з андеррайтером.

Залежно від кількості та комбінації ризиків базовий тариф може бути зменшений.

При страхуванні окремих ризиків коефіцієнт страхового по­криття визначається як сума коефіцієнтів відповідних ризиків.

Страховий тариф може зростати залежно від строку експлуа­тації та країни-виробника легкового автомобіля.

На страхування з умовою «без урахування зносу» не прийма­ються автомобілі, строк експлуатації яких перевищує вісім років.

Значення наступного коефіцієнта — довгостроковості — зале­жить від терміну страхування. Якщо договір страхування укладається на строк менше 12 місяців, то застосовується відповідний коефіцієнт.

Наступний коефіцієнт — за системою «бонус-малус» — зале­жить від кількості страхових випадків за участю транспортного засобу, зазначеного в договорі страхування, за попередні 12 мі­сяців страхування. Коефіцієнт визначається на підставі присвоє­ного страхувальникові та кожному його застрахованому транс­портному засобу розряду системи «бонус-малус».

Коефіцієнт зниження за парк передбачає зменшення базового тарифу при страхуванні великої кількості автомобілів.

Чим більшим є стаж водія, тим менша ймовірність того, що він потрапить у ДТП. Відповідно, коефіцієнт стажу водія від­ображує цю закономірність.

Наступним є коефіцієнт територіального покриття. Експлуа­тація транспортного засобу за межами території України призво­дить до зростання базового тарифу.

Залежно від певних умов страхувальникові може надаватися знижка, наприклад, якщо в автомобілі встановлено пристрої про­ти викрадення, якщо страхувальник страхує не тільки автомобіль, а й свою відповідальність перед третіми особами, якщо страхува­льник є працівником страхової компанії тощо.

Крім знижок страхувальникові можуть установлюватися над­бавки до базового страхового тарифу.

Звичайно, перелік даних коефіцієнтів можна продовжувати. Чим більше буде встановлено коригувальних коефіцієнтів, тим точніше страховий тариф відбиватиме реальний ризик кожного об’єкта страхування. Робота щодо доопрацювання тарифікацій­ної системи повинна тривати постійно, адже під впливом науко­во-технічного прогресу, суспільних потрясінь постійно з’явля­ються все нові й нові фактори ризику, які потрібно обов’язково враховувати при страхуванні.

Коли укладається договір страхування, андеррайтер згідно з тарифікаційною системою шукає, до якої групи належить об’єкт страхування, визначає базову тарифну ставку, а потім, ураховую­чи наявність (відсутність) факторів ризику, коригує її в бік змен­шення або збільшення за допомогою формули (2.4.1).

Якщо в страховій компанії тарифікаційна система розроблена правильно, виділені однорідні групи, які враховують усі можливі фактори ризику об’єктів страхування, точно розраховані базові тарифні ставки та коригувальні коефіцієнти, то роль андеррайте- ра зводиться лише до користувача системою.

Створення детальної тарифікаційної системи забезпечує фор­мування страхових резервів у розмірі, достатньому для виконан­ня страховиком своїх зобов’язань і забезпечення фінансової на­дійності компанії. Це здійснюється за рахунок установлення таких тарифних ставок, які максимально відображають ризик, кот­рий страхова компанія бере на свою відповідальність. За допо­могою даної системи страхова компанія може впливати на ціну та пропозицію своїх послуг, що, у свою чергу, забезпечує потріб­ний обсяг продажу.

Другим етапом тарифікації є власне розрахунок тарифних ста­вок. Для кожної групи тарифікаційної системи розраховуються ба­зові тарифні ставки та коригувальні коефіцієнти. Такі розрахунки на практиці, а іноді в науковій літературі, називають актуарними.

Актуарні розрахунки — це система математичних та статис­тичних методів, за допомогою яких визначаються фінансові вза­ємовідносини між страховиком і страхувальниками.

Методологія актуарних розрахунків складається з таких етапів:

  1. визначення нетто-тарифу;

  2. розрахунок ризикової надбавки;

  3. обчислення навантаження;

  4. розрахунок брутто-тарифу.

Перші три етапи відповідають розрахунку складових елемен­тів страхового тарифу (брутто-тарифу), а четвертий етап перед­бачає на основі попередніх знаходження кінцевого страхового тарифу для кожного об’єкту страхування.

Найбільш поширеним методом розрахунку тарифів є розраху­нок на основі накопиченої статистичної інформації. При цьому никористовується різноманітний математично-статистичний апа­рат. Це і множинна регресія, і узагальнені лінійні моделі, і підгон­ка розподілів, і ланцюги Маркова, і теорія ймовірностей.

Актуарні розрахунки є реалізацією тарифної політики страхової компанії. Без розробки даної політики компанія не зможе бути кон­курентоспроможною на страховому ринку. Тарифна політика є на­самперед ціновою політикою кожного страховика.

Тарифна політика — цілеспрямована діяльність страховика щодо встановлення, диференціації та зміни страхових тарифів у інтересах ефективного розвитку страхування. Дана діяльність є цілеспрямованою діяльністю страховика щодо встановлення, уточнення, упорядкування страхових тарифів з метою забезпе­чення поєднання інтересів учасників страхових відносин: успіш­ною та беззбиткового розвитку страховика та встановлення раці­ональної ціни на страхові послуги для страхувальників.

Тарифна політика має ґрунтуватися на певних принципах:

  1. еквівалентність страхового захисту;

  2. доступність страхових тарифів;

  3. стабільність розмірів страхових тарифів протягом тривалого періоду;

  4. розширення обсягу страхової відповідальності;

  5. забезпечення самооплатності та рентабельності страхових операцій.

Слід зазначити, що перший етап — тарифікація — є підготов­чим. Спеціалісти страхової компанії здійснюють його на стадії створення компанії або при впровадженні нового виду страху­вання. Вивчається конкретний сегмент страхового ринку, досвід інших страхових компаній, зарубіжний досвід, збираються стати­стичні дані тощо. На основі зібраних матеріалів у страховій ком­панії проводиться тарифікація. Тобто в даному разі конкретні ри­зики страховій компанії не відомі.

Лише на другому етапі спеціалісти страхової компанії, а конк­ретніше — андеррайтери, мають справу з реальними ризиками, які пропонуються на страхування.

Слід також зазначити, що перший етап здійснюється власними або залученими актуаріями. При оцінці страхового тарифу і роз­робці тарифної політики вони використовують середні величини (частота настання, математичне очікування величини збитку) для знаходження середньостатистичного збитку, середнього квадра­тичного відхилення збитку і довірчої ймовірності для оцінки ри- зикової надбавки. Для однорідних статистичних сукупностей ве­ликого обсягу результати актуарних розрахунків досить точні, і при масовому страхуванні таких ризиків імовірність того, що фа­ктичний загальний збиток за окремим видом страхування пере­вищить той, який закладався при розрахунку страхового тарифу, мізерний. Але при немасових видах страхування, при страхуванні складних ризиків, об’єктів, які виділяються зі стандартних сукуп­ностей, розраховані показники відрізнятимуться від фактичних. Це може призвести до значної збитковості або до банкрутства страхової компанії. Тому з’являється об’єктивна необхідність ан- деррайтингу і спеціалістів, які будуть його проводити.

На відміну від першого, усі наступні етапи відбору ризиків є складовими елементами андеррайтингу і мають здійснюватися висококваліфікованими спеціалістами — андеррайтерами.

Основне завдання андеррайтингу — відбір ризиків для фор­мування збалансованого та рентабельного страхового портфеля. Умови андеррайтингу виражаються в андеррайтерській політиці, іа допомогою якої страхова компанія розглядає нові об’єкти страхування та ризики і вирішує, приймати їх чи відхиляти. Андеррайтерська політика передбачає перелік об’єктів (ризиків) з установленими лімітами за ними, які страховик схильний прий­няти, та інший перелік — з об’єктами (ризиками), які страховик виходячи з власного досвіду не приймає.

Наступним етапом є ідентифікація ризику. Ідентифікація ри­зику являє систематичне виявлення та вивчення ризиків, які ха­рактерні для даного виду діяльності. Цей етап є не менш важли­вим, ніж попередній.

Ідентифікація ризику потребує аналізу зовнішніх і внутрішніх иричин виникнення невизначених економічних ситуацій, збитків. Ідентифікація включає два завдання: виявлення ризику й визна­чення поточних причин ризиків.

Виявлення ризику — це визначення можливих причин, що ви­кликають збиток. Незважаючи на інформацію, надану страхува­льником, андеррайтер особисто або за допомогою сюрвеєра має ознайомитись або оглянути об’єкт страхування, оскільки інфор­мація, надана страхувальником, у більшості випадків буває неточ­ною та неповною. Також необхідно звернути увагу на робочі процеси, які відбуваються на даному об’єкті. Якщо це завод, фаб­рика, то потрібно дослідити стадії виробництва, якщо офіс — то бізнес-процеси, які відбуваються в компанії. Треба визначити, до якої групи тарифікаційної системи можна віднести даний об’єкт, які цій групі притаманні ризики та з’ясувати, якщо вони існують, індивідуальні небезпеки даного об’єкта.

Визначення причин ризику — це виявлення наявних причин, що призводять до ризику, збитку. На даному етапі дані, отримані при виявленні ризику, необхідно порівняти з даними відповідної групи тарифікаційної системи і скласти перелік тих небезпек, які реально загрожують даному об’єкту.

Отже, можна зробити висновок, що для ідентифікації ризику необхідна інформація, яку можна отримати різними шляхами, нключаючи їх комбінації. Це — фізичний огляд, схеми послідов­ності технологічних та інших процесів, вивчення документів, співбесіда з ключовим персоналом. Фізичний огляд передбачає осзпосередній огляд приміщень та спостереження за процесами, що відбуваються на об’єкті. Це дозволяє визначити, наскільки (ю іпечним є приміщення і як дані процеси можуть вплинути на мііино та здоров’я третіх осіб. Схеми послідовності технологіч­них та інших процесів дозволяють виявити, хто і як може на них иплимути. Застосовуються такі засоби: аналіз організаційної схе­ми підприємства, аналіз схем технологічних потоків, аналіз взає­модії структурних одиниць підприємства методом «вхід-вихід» тощо. Насамперед це стосується залежності цих процесів від по­стачальників та клієнтів. Вивчення документів передбачає аудит бухгалтерських та інших звітів, ознайомлення з договорами та контрактами з постачальниками, клієнтами, орендарями тощо. Співбесіда з персоналом дозволяє отримати оперативну інформа­цію про стан об’єкта страхування, про можливі небезпеки тощо.

Наступним, третім, етапом відбору ризиків є оцінка ризику. Правильна оцінка розміру ризику має велике значення в практиці роботи страховиків, тому що визначає величину необхідного страхового фонду, а значить, і можливості відшкодування збитків застрахованих як у звичайні, так і в особливо несприятливі роки.

Оцінка ризику включає якісний та кількісний аналіз ризику.

На появу ризиків у об’єкта страхування впливають різні причи­ни, які умовно можна поділити на зовнішні та внутрішні. Якісний аналіз покликаний оцінити ці чинники, насамперед те, як вони впливають на настання ризику. До зовнішніх причин можна віднес­ти умови довкілля, розташування суб’єкта господарювання на пев­ній території, стан попереджувальної інфраструктури, відносини з постачальниками та покупцями, вплив конкурентів. Суб’єкт не має значного впливу на зовнішні причини. Внутрішні причини — це стан та вигляд належного суб’єктові майна, характер технології ви­робництва чи іншої діяльності, а також стан засобів безпеки (запобі­гання ризикам), що їх він має у своєму розпорядженні.

Якісний аналіз можна здійснювати за допомогою аналізу зовніш­нього та внутрішнього середовища діяльності страхової компанії.

Методи аналізу зовнішнього середовища наведені на рис. 2.4.2. До загальних методів аналізу можна віднести аналіз «сліпих» зон, аналіз покупців та аналіз купівельної цінності (рис. 2.4.2).

Аналіз «сліпих» зон вивчає причини, що лежать в основі не­точностей або помилок у процесі прийняття управлінських рі­шень менеджментом компанії — об’єкта страхування. Неточнос­ті та помилки виникають у зв’язку зі спрощенням процедури прийняття рішень. Спрощення процедури викликано самовпев­неністю менеджменту, необгрунтованою екстраполяцією мину­лого досвіду на майбутнє, помилковими припущеннями стосовно постачальників, конкурентів тощо. Метод «сліпих» зон дозволяє побачити фактори ризику прийняття необгрунтованих рішень. Ці фактори ризику перебувають у площині перетину психології прийняття рішення, організаційної поведінки і розробки стратегії розвитку компанії.