Управління ризиками страховика
Для страхової компанії ризики є тим самим, чим сировина — для промислових підприємств. Страховики повинні не уникати ризиків, а ефективно ними управляти з метою отримання позитивного результату від фінансово-господарської діяльності. Розглянемо визначення відбору ризиків як цілеспрямованої діяльності страхової компанії щодо ідентифікації та оцінки ризиків, що пропонуються для страхування, та розробки подальших дій стосовно цих ризиків з метою забезпечення фінансової стійкості страхових операцій та формування збалансованого страхового портфеля.
Кожна страхова компанія формує свою політику щодо відбору ризиків. Одні компанії дійсно можуть деякі ризики страхувати, а інші відхиляти, вважаючи їх «поганими». Проведення такої політики можливе лише на страхових ринках, що розвиваються, тоді як на розвинених ринках відбувається боротьба між страховими компаніями за кожен ризик, що пропонується для страхування. Відхилення ризику лише тому, що його оцінка дала «погані» результати, призводить до втрати компанією як клієнта, так і можливого прибутку. У свою чергу, це впливає на репутацію страхової компанії, особливо якщо вона позиціонує себе на ринку як універсального страховика. У даному випадку компанія може проводити певну «профілактику» ризику, змінювати умови страхування, відкладати страхування даного ризику на певний термін тощо. Проте ніколи клієнтоорієнтована компанія не може відмовити клієнтові у страхуванні. Відбір ризиків як система охоплює кілька етапів (рис. 2.4.1):
тарифікація;
ідентифікація ризику;
Оцінка ризику;
контроль за ризиком.
Першим і одним з найголовніших етапів є тарифікація. Цей етап відповідає проведенню тарифної політики страховою компанією. На цьому етапі відбувається процедура ціноутворення.
Відбір ризиків, що приймаються на страхування
Етапи відбору ризиків, що приймаються на страхування
1
2
3
4
Тарифікація
Ідентифікація ризику
Оцінка ризику
Контроль за ризиком
Рис.1. Етапи відбору ризиків, що приймаються на страхування
Тарифікація — це встановлення тарифів страхової премії за різними видами страхування, яке здійснюється згідно з визначеними технічними прийомами, на основі певної класифікації. Це — процес визначення сукупності тарифних ставок та умов їх застосування. Можна виділити два етапи тарифікації: побудова тарифікаційної системи та власне розрахунок тарифних ставок.
Кожна страхова компанія має справу не з одним чи двома ризиками, що пропонуються на страхування, а з їх сукупністю. Як правило, страхова компанія пропонує не один вид страхування чи страховий продукт, а їх сукупність. Чим більша сукупність ризиків, що страхуються, чим більше видів страхування чи страхових продуктів пропонує компанія, тим більші обсяги страхової діяльності, а відповідно, обсяг грошових надходжень, загальний фінансовий результат компанії тощо. Звісно, що розрахувати тарифні ставки для кожного ризику досить складно. На практиці це й не потрібно. Тарифні ставки розраховуються для певних груп сукупностей. Звичайно, основна вимога до цих груп — це їх однорідність.
Кожна група має свої середні величини ймовірності настання та очікуваної спустошливості страхового випадку. Відповідно до цих груп розраховуються тарифні ставки, які характеризуватимуть ризик із середніми параметрами кожної групи. Для того щоб ризики з індивідуальними характеристиками більш-менш відповідали середнім показникам у групі, необхідно створювати, як уже зазначалося, однорідні групи.
Тарифікаційна система — це перелік факторів ризику та категорій об’єктів, що страхуються, відповідні їм тарифні ставки і умови їх застосування, визначені для певних однорідних груп ризиків, що пропонуються для страхування, або видів страхування чи страхових продуктів.
Тарифікаційна система має забезпечувати виконання таких умов:
беззбитковість страхових продуктів у довгостроковій перспективі;
установлення кожному ризику, що приймається на страхування, справедливої ціни.
Після групування наводиться перелік усіх факторів ризику, тобто факторів, які впливають на величину ймовірності настання та очікуваної спустошливості страхового випадку, для кожної групи. Чим більше факторів буде враховано у тарифікаційній системі, тим адекватнішим буде визначення тарифних ставок. Наприклад, для групи легкових автомобілів факторами ризику будуть: марка автомобіля, колір автомобіля, об’єм двигуна, рік випуску, наявність охоронної сигналізації, місце паркування, стаж водія автомобіля тощо. Відповідно до цих факторів розробляються коригувальні коефіцієнти, які можуть або збільшувати, або зменшувати базову тарифну ставку.
При розрахунку страхового тарифу використовують таку формулу:
СТ = БТ х кі х К2 х КЗ х ... х ЮЧ, (2.4.1)
де СТ — страховий тариф;
БТ — базовий страховий тариф;
К1—— розрахункові (коригувальні) коефіцієнти.
Як видно з формули (2.4.1), кількість таких коригувальних коефіцієнтів може бути досить значною, що впливає на остаточне значення страхового тарифу. У таких випадках можна говорити про встановлення для кожного ризику індивідуального тарифу. По-перше, це справедливо стосовно до страхувальників, по- друге, і для страхової компанії дає ряд переваг (насамперед підвищує збалансованість страхового портфеля).
Розглянемо можливі фактори ризику та коригувальні коефіцієнти, що їм відповідають. Спочатку потрібно встановити базові страхові тарифи для однорідних груп. Проте навіть в однорідній групі є певна градація базових тарифів залежно від такого фактора ризику, як об’єм двигуна. До наведених базових річних страхових тарифів застосовуються коригувальні коефіцієнти К1—КІЧ.
Коефіцієнти регіону є знижувальними, тобто залежно від регіону використання транспортного засобу значення базового страхового тарифу може залишатися тим самим (м. Київ) або зменшуватися залежно від зменшення чисельності населення міста.
На величину базового страхового тарифу впливає розмір фран- шизи. Чим більшою буде встановлена франшиза, тим більшим буде страховий тариф.
При застосуванні розміру безумовної франшизи, більшої за 10 % (або умовної, більшої за 1 %), слід додатково узгоджувати умови страхування і розмір страхового тарифу з андеррайтером.
Залежно від кількості та комбінації ризиків базовий тариф може бути зменшений.
При страхуванні окремих ризиків коефіцієнт страхового покриття визначається як сума коефіцієнтів відповідних ризиків.
Страховий тариф може зростати залежно від строку експлуатації та країни-виробника легкового автомобіля.
На страхування з умовою «без урахування зносу» не приймаються автомобілі, строк експлуатації яких перевищує вісім років.
Значення наступного коефіцієнта — довгостроковості — залежить від терміну страхування. Якщо договір страхування укладається на строк менше 12 місяців, то застосовується відповідний коефіцієнт.
Наступний коефіцієнт — за системою «бонус-малус» — залежить від кількості страхових випадків за участю транспортного засобу, зазначеного в договорі страхування, за попередні 12 місяців страхування. Коефіцієнт визначається на підставі присвоєного страхувальникові та кожному його застрахованому транспортному засобу розряду системи «бонус-малус».
Коефіцієнт зниження за парк передбачає зменшення базового тарифу при страхуванні великої кількості автомобілів.
Чим більшим є стаж водія, тим менша ймовірність того, що він потрапить у ДТП. Відповідно, коефіцієнт стажу водія відображує цю закономірність.
Наступним є коефіцієнт територіального покриття. Експлуатація транспортного засобу за межами території України призводить до зростання базового тарифу.
Залежно від певних умов страхувальникові може надаватися знижка, наприклад, якщо в автомобілі встановлено пристрої проти викрадення, якщо страхувальник страхує не тільки автомобіль, а й свою відповідальність перед третіми особами, якщо страхувальник є працівником страхової компанії тощо.
Крім знижок страхувальникові можуть установлюватися надбавки до базового страхового тарифу.
Звичайно, перелік даних коефіцієнтів можна продовжувати. Чим більше буде встановлено коригувальних коефіцієнтів, тим точніше страховий тариф відбиватиме реальний ризик кожного об’єкта страхування. Робота щодо доопрацювання тарифікаційної системи повинна тривати постійно, адже під впливом науково-технічного прогресу, суспільних потрясінь постійно з’являються все нові й нові фактори ризику, які потрібно обов’язково враховувати при страхуванні.
Коли укладається договір страхування, андеррайтер згідно з тарифікаційною системою шукає, до якої групи належить об’єкт страхування, визначає базову тарифну ставку, а потім, ураховуючи наявність (відсутність) факторів ризику, коригує її в бік зменшення або збільшення за допомогою формули (2.4.1).
Якщо в страховій компанії тарифікаційна система розроблена правильно, виділені однорідні групи, які враховують усі можливі фактори ризику об’єктів страхування, точно розраховані базові тарифні ставки та коригувальні коефіцієнти, то роль андеррайте- ра зводиться лише до користувача системою.
Створення детальної тарифікаційної системи забезпечує формування страхових резервів у розмірі, достатньому для виконання страховиком своїх зобов’язань і забезпечення фінансової надійності компанії. Це здійснюється за рахунок установлення таких тарифних ставок, які максимально відображають ризик, котрий страхова компанія бере на свою відповідальність. За допомогою даної системи страхова компанія може впливати на ціну та пропозицію своїх послуг, що, у свою чергу, забезпечує потрібний обсяг продажу.
Другим етапом тарифікації є власне розрахунок тарифних ставок. Для кожної групи тарифікаційної системи розраховуються базові тарифні ставки та коригувальні коефіцієнти. Такі розрахунки на практиці, а іноді в науковій літературі, називають актуарними.
Актуарні розрахунки — це система математичних та статистичних методів, за допомогою яких визначаються фінансові взаємовідносини між страховиком і страхувальниками.
Методологія актуарних розрахунків складається з таких етапів:
визначення нетто-тарифу;
розрахунок ризикової надбавки;
обчислення навантаження;
розрахунок брутто-тарифу.
Перші три етапи відповідають розрахунку складових елементів страхового тарифу (брутто-тарифу), а четвертий етап передбачає на основі попередніх знаходження кінцевого страхового тарифу для кожного об’єкту страхування.
Найбільш поширеним методом розрахунку тарифів є розрахунок на основі накопиченої статистичної інформації. При цьому никористовується різноманітний математично-статистичний апарат. Це і множинна регресія, і узагальнені лінійні моделі, і підгонка розподілів, і ланцюги Маркова, і теорія ймовірностей.
Актуарні розрахунки є реалізацією тарифної політики страхової компанії. Без розробки даної політики компанія не зможе бути конкурентоспроможною на страховому ринку. Тарифна політика є насамперед ціновою політикою кожного страховика.
Тарифна політика — цілеспрямована діяльність страховика щодо встановлення, диференціації та зміни страхових тарифів у інтересах ефективного розвитку страхування. Дана діяльність є цілеспрямованою діяльністю страховика щодо встановлення, уточнення, упорядкування страхових тарифів з метою забезпечення поєднання інтересів учасників страхових відносин: успішною та беззбиткового розвитку страховика та встановлення раціональної ціни на страхові послуги для страхувальників.
Тарифна політика має ґрунтуватися на певних принципах:
еквівалентність страхового захисту;
доступність страхових тарифів;
стабільність розмірів страхових тарифів протягом тривалого періоду;
розширення обсягу страхової відповідальності;
забезпечення самооплатності та рентабельності страхових операцій.
Слід зазначити, що перший етап — тарифікація — є підготовчим. Спеціалісти страхової компанії здійснюють його на стадії створення компанії або при впровадженні нового виду страхування. Вивчається конкретний сегмент страхового ринку, досвід інших страхових компаній, зарубіжний досвід, збираються статистичні дані тощо. На основі зібраних матеріалів у страховій компанії проводиться тарифікація. Тобто в даному разі конкретні ризики страховій компанії не відомі.
Лише на другому етапі спеціалісти страхової компанії, а конкретніше — андеррайтери, мають справу з реальними ризиками, які пропонуються на страхування.
Слід також зазначити, що перший етап здійснюється власними або залученими актуаріями. При оцінці страхового тарифу і розробці тарифної політики вони використовують середні величини (частота настання, математичне очікування величини збитку) для знаходження середньостатистичного збитку, середнього квадратичного відхилення збитку і довірчої ймовірності для оцінки ри- зикової надбавки. Для однорідних статистичних сукупностей великого обсягу результати актуарних розрахунків досить точні, і при масовому страхуванні таких ризиків імовірність того, що фактичний загальний збиток за окремим видом страхування перевищить той, який закладався при розрахунку страхового тарифу, мізерний. Але при немасових видах страхування, при страхуванні складних ризиків, об’єктів, які виділяються зі стандартних сукупностей, розраховані показники відрізнятимуться від фактичних. Це може призвести до значної збитковості або до банкрутства страхової компанії. Тому з’являється об’єктивна необхідність ан- деррайтингу і спеціалістів, які будуть його проводити.
На відміну від першого, усі наступні етапи відбору ризиків є складовими елементами андеррайтингу і мають здійснюватися висококваліфікованими спеціалістами — андеррайтерами.
Основне завдання андеррайтингу — відбір ризиків для формування збалансованого та рентабельного страхового портфеля. Умови андеррайтингу виражаються в андеррайтерській політиці, іа допомогою якої страхова компанія розглядає нові об’єкти страхування та ризики і вирішує, приймати їх чи відхиляти. Андеррайтерська політика передбачає перелік об’єктів (ризиків) з установленими лімітами за ними, які страховик схильний прийняти, та інший перелік — з об’єктами (ризиками), які страховик виходячи з власного досвіду не приймає.
Наступним етапом є ідентифікація ризику. Ідентифікація ризику являє систематичне виявлення та вивчення ризиків, які характерні для даного виду діяльності. Цей етап є не менш важливим, ніж попередній.
Ідентифікація ризику потребує аналізу зовнішніх і внутрішніх иричин виникнення невизначених економічних ситуацій, збитків. Ідентифікація включає два завдання: виявлення ризику й визначення поточних причин ризиків.
Виявлення ризику — це визначення можливих причин, що викликають збиток. Незважаючи на інформацію, надану страхувальником, андеррайтер особисто або за допомогою сюрвеєра має ознайомитись або оглянути об’єкт страхування, оскільки інформація, надана страхувальником, у більшості випадків буває неточною та неповною. Також необхідно звернути увагу на робочі процеси, які відбуваються на даному об’єкті. Якщо це завод, фабрика, то потрібно дослідити стадії виробництва, якщо офіс — то бізнес-процеси, які відбуваються в компанії. Треба визначити, до якої групи тарифікаційної системи можна віднести даний об’єкт, які цій групі притаманні ризики та з’ясувати, якщо вони існують, індивідуальні небезпеки даного об’єкта.
Визначення причин ризику — це виявлення наявних причин, що призводять до ризику, збитку. На даному етапі дані, отримані при виявленні ризику, необхідно порівняти з даними відповідної групи тарифікаційної системи і скласти перелік тих небезпек, які реально загрожують даному об’єкту.
Отже, можна зробити висновок, що для ідентифікації ризику необхідна інформація, яку можна отримати різними шляхами, нключаючи їх комбінації. Це — фізичний огляд, схеми послідовності технологічних та інших процесів, вивчення документів, співбесіда з ключовим персоналом. Фізичний огляд передбачає осзпосередній огляд приміщень та спостереження за процесами, що відбуваються на об’єкті. Це дозволяє визначити, наскільки (ю іпечним є приміщення і як дані процеси можуть вплинути на мііино та здоров’я третіх осіб. Схеми послідовності технологічних та інших процесів дозволяють виявити, хто і як може на них иплимути. Застосовуються такі засоби: аналіз організаційної схеми підприємства, аналіз схем технологічних потоків, аналіз взаємодії структурних одиниць підприємства методом «вхід-вихід» тощо. Насамперед це стосується залежності цих процесів від постачальників та клієнтів. Вивчення документів передбачає аудит бухгалтерських та інших звітів, ознайомлення з договорами та контрактами з постачальниками, клієнтами, орендарями тощо. Співбесіда з персоналом дозволяє отримати оперативну інформацію про стан об’єкта страхування, про можливі небезпеки тощо.
Наступним, третім, етапом відбору ризиків є оцінка ризику. Правильна оцінка розміру ризику має велике значення в практиці роботи страховиків, тому що визначає величину необхідного страхового фонду, а значить, і можливості відшкодування збитків застрахованих як у звичайні, так і в особливо несприятливі роки.
Оцінка ризику включає якісний та кількісний аналіз ризику.
На появу ризиків у об’єкта страхування впливають різні причини, які умовно можна поділити на зовнішні та внутрішні. Якісний аналіз покликаний оцінити ці чинники, насамперед те, як вони впливають на настання ризику. До зовнішніх причин можна віднести умови довкілля, розташування суб’єкта господарювання на певній території, стан попереджувальної інфраструктури, відносини з постачальниками та покупцями, вплив конкурентів. Суб’єкт не має значного впливу на зовнішні причини. Внутрішні причини — це стан та вигляд належного суб’єктові майна, характер технології виробництва чи іншої діяльності, а також стан засобів безпеки (запобігання ризикам), що їх він має у своєму розпорядженні.
Якісний аналіз можна здійснювати за допомогою аналізу зовнішнього та внутрішнього середовища діяльності страхової компанії.
Методи аналізу зовнішнього середовища наведені на рис. 2.4.2. До загальних методів аналізу можна віднести аналіз «сліпих» зон, аналіз покупців та аналіз купівельної цінності (рис. 2.4.2).
Аналіз «сліпих» зон вивчає причини, що лежать в основі неточностей або помилок у процесі прийняття управлінських рішень менеджментом компанії — об’єкта страхування. Неточності та помилки виникають у зв’язку зі спрощенням процедури прийняття рішень. Спрощення процедури викликано самовпевненістю менеджменту, необгрунтованою екстраполяцією минулого досвіду на майбутнє, помилковими припущеннями стосовно постачальників, конкурентів тощо. Метод «сліпих» зон дозволяє побачити фактори ризику прийняття необгрунтованих рішень. Ці фактори ризику перебувають у площині перетину психології прийняття рішення, організаційної поведінки і розробки стратегії розвитку компанії.
