Ратифікація Маастрихтського договору

Ратифікація Маастрихтського договору виявилася набагато складнішою й тривалішою, ніж передбачалося. Процес рати­фікації певною мірою спричинив кризу ЄС, яка збіглася в часі з економічним спадом, зростанням безробіття, валютною кри­зою осені 1992 р. І літа 1993 р., а також із безсиллям західно­європейських країн у справі розв'язання балканського кон­флікту. Процес ратифікації Маастрихтського договору прохо­див неоднаково в різних державах-членах. У Франції, ФРН, Іспанії й Португалії він ускладнювався необхідністю поперед­нього перегляду національних конституцій з метою їхнього узгодження з Маастрихтським договором. Найчастіше йшлося про зміни, пов'язані з переданням суверенітету інституціям ЄЕС, чого вимагав ЕВС, а також щодо участі осіб, які не були громадянами країн проживання, у муніципальних виборах. У таких країнах, як Франція, Данія, Ірландія, питання ратифі­кації Маастрихтського договору було винесено на референдум, що значно активізувало дебати в політичних і громадських ко­лах з євроінтеграційної проблематики.

У таких країнах, як Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Договір був одразу схва­лений парламентами значною більшістю голосів. Ситуацію ускладнив негативний результат референдуму в Данії, де 50,7 % громадян, які брали у ньому участь, висловилися проти ратифікації Договору. Однак міністри закордонних справ ви­рішили продовжити процес ратифікації в інших країнах і за­лишили датському урядові можливість змінити рішення. У Франції, всупереч сподіванням, перевага голосів на користь Договору виявилася мінімальною — 51 %. Водночас майже ніхто не очікував, що в Ірландії 68,7 % із тих, хто взяв участь у референдумі, висловиться на користь ратифікації Маастрихт­ського договору. В остаточному варіанті не ратифікували До­говір до встановленої дати — 1 січня 1993 р. — три країни: Ве­лика Британія, Данія, Німеччина.

Проблему, пов'язану з ратифікацією Договору в Данії, було вирішено під час засідання Європейської Ради в Единбурзі в грудні 1992 р. Держави-члени пішли на серйозні поступки Да­нії, що було закріплено в "Протоколі про деякі положення сто­совно Данії". Протокол передбачив вилучення стосовно Данії двох важливих положень Договору. По-перше, Данія отрима­ла можливість відмовитися від участі в третьому етапі ЕВС, по-друге, набула статус спостерігача під час проведення спільної оборонної політики. Прийняті рішення сприяли еволюції су­спільної думки датчан, які під час нового референдуму в травні 1993 р. Більшістю у 56,8 % голосів підтримали Договір про ЄС. Успіх референдуму в Данії прискорив ратифікаційний процес у Великій Британії. Ратифікація Маастрихтського договору в британському парламенті в серпні 1993 р. Проходила зі знач­ними труднощами, і лише рішуча позиція уряду Дж. Мейджо-ра, який пов'язав результати голосування з питанням про дові­ру, сприяла успішному голосуванню. У ФРН бундестаг і бун­десрат підтримали Договір. Однак до Конституційного суду ФРН надійшла скарга щодо неправомірного перенесення До­говором повноважень бундестагу до інститутів ЄС. Конститу­ційний суд виніс рішення щодо відповідності положень Ма­астрихтського договору Основному законові держави лише 12 жовтня 1993 р. Отже, ратифікаційний процес було заверше­но. Набуття чинності Маастрихтським договором 1 листо­пада 1993 р. Знаменувало народження Європейського Союзу, початок нового етапу в розвитку європейської інтеграції в напрямку розбудови єдиного політичного, економічного і ва­лютного союзу західноєвропейських держав з населенням у 350 млн. Осіб.

Вступ Австрії, Фінляндії та Швеції до ЄС та його геостратегічне значення

На засіданні Європейської Ради в Единбурзі 12 грудня 1992 р. Було ухвалено основний графік переговорів щодо роз­ширення ЄС. Зважаючи на успішну ратифікацію Пакета Делора — 2 з питань фінансування бюджету Співтовариства, ЄР прийняла рішення про початок переговорів з Австрією, Шве­цією та Фінляндією вже на початку 1993 р. Швейцарія не була внесена у список країн-кандидатів, оскільки на референдумі 6 грудня 1992 р. Її населення не ратифікувало угоду про ЄЕЗ.

 

1. Амстердамський і Ніццький договори. Інституціональна реформа ЄС

10 лютого 1994 р. Європарламент висловився за прийняття єдиної конституції для ЄС. Із цією метою пропо­нувалося скликати напередодні міжурядової конференції 1996—1997 рр. Європейський конституційний конвент, який складався б із депутатів Європарламенту та парламентів країн ЄС для розробки й прийняття принципів конституції Європей­ського Союзу. Деякі проекти передбачали впровадження ін­ституту президентства як вищого виконавчого органа ЄС. Од­нак реалії функціонування ЄС змусили європейців відмовити­ся від радикальних пропозицій. Розвиток ЄС після Маастрихта ускладнився, що зумовлювало стриманість західноєвропей­ських політиків стосовно питання прискорення євроінтеграційного процесу.

• . 2 жовтня 1997 р. "Амстер­дамський договір про зміну Договору про Європейський Союз, договорів, які засновували Європейські Співтовариства, та пов'язаних із ними актів" остаточно схвалили голови держав та урядів держав — членів ЄС.

  • Основні положення Амстердамського договору

Амстердамський договір посилив захист прав і свобод лю­дини. Договір передбачив застосування санкцій проти держав-членів, які порушували фундаментальні принципи свободи й демократії (базові принципи ЄС), аж до їхнього виключення із Союзу.

 

Амстердамський договір розширив сферу соціальної політи­ки ЄС. Маастрихтський договір не містив розділу про соціаль­ну політику. Водночас невід'ємною частиною цього Договору вважалася Угода про соціальну політику, яку підписали оди­надцять із дванадцяти держав-членів за винятком Великої Британії. Приєднання Великої Британії до спільної соціальної політики ЄС дало змогу ввести в Амстердамський договір окре­мий розділ "Соціальна політика, освіта, професійна підготовка та молодь", складений шляхом об'єднання видозміненого текс­ту Угоди про соціальну політику з відповідними положеннями Маастрихтського договору. Договір посилив положення про захист довкілля, охорону здоров'я, захист споживачів.

В Амстердамському договорі було виділено окремий розділ "Зайнятість", що свідчило про наміри Євросоюзу дати відпо­відь на найгостріше соціальне питання 90-х років — кризу за­йнятості. Розділ про зайнятість фактично засновував нову спільну політику, головною метою якої було досягнення висо­кого рівня зайнятості в ЄС. Згідно з принципом субсидіарності зайнятість залишилася в ексклюзивній компетенції держав-членів, але Амстердамський договір відкрив шлях до ефектив­ної координації національних політик у сфері розробки страте­гії зайнятості, зокрема сприяння становленню кваліфікованої підготовленої та пристосованої робочої сили та ринків праці, які швидко реагують на еволюцію економічної кон'юнктури. Згідно з Договором Європейська Рада повинна щорічно розгля­дати ситуацію із зайнятістю у Співтоваристві та робити виснов­ки на основі спільного звіту Ради й Комісії. На підставі виснов­ків Європейської Ради Рада рішенням, прийнятим кваліфіко­ваною більшістю на пропозицію Комісії і після консультацій з Європарламентом та відповідними комітетами, щорічно визна­чає основні напрями, якими держави-члени мають керуватися під час проведення своєї політики зайнятості.

Амстердамський договір розвинув інститут європейського громадянства шляхом виділення відповідних статей в окрему частину "Громадянство Союзу". Договір уточнив співвідно­шення між європейським і національним громадянством: ст. 17 частини II консолідованих договорів визначає, що грома­дянство Союзу доповнює, а не замінює національне громадян­ство.

Амстердамський договір вніс поправки в інституціональну систему ЄС. Були розширені законодавчі повноваження Євро-парламенту. Так, Договір розширив процедуру прийняття спільного рішення (ст. 251 Договору про заснування ЄС), яка замінила процедуру співробітництва (ст. 252 Договору про за­снування ЄС), за винятком питань, що стосувалися ЕВС. Отже, Амстердамський договір розширив законодавчі повноваження Європарламенту і збільшив його роль у формуванні Єврокомісії, чим суттєво під­вищив його статус в ієрархії інститутів ЄС.

Амстердамський договір розширив сферу прийняття рі­шень у Раді кваліфікованою більшістю. Відтак кваліфікована більшість могла застосовуватись до більшості нових положень

Амстердамський договір розширив повноваження голови Комісії Комісія отримала право поряд з державами-членами на ініціативні пропозиції у сфері кримінального пере­слідування й боротьби зі злочинністю, а також у сфері СЗПБ.

• АМСТЕРДАМСЬКИЙ ДОГОВІР ПОСИЛИВ ВІДКРИТІСТЬ У ПРОЦЕСІ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ У ЄВРОСОЮЗІ, ЗАПРОВАДИВ ПОНЯТТЯ ГЛАСНОС­ТІ, ЩО ПЕРЕДБАЧАЛО ВІДКРИТИЙ ДОСТУП ГРОМАДЯН І ГРОМАДСЬКИХ ОБ'ЄДНАНЬ ДО ЗАКОНОДАВЧОЇ ДОКУМЕНТАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ІНСТИТУ­ТІВ, чим скорочувалась дистанція між ними й громадянами. Амстердамський ДОГОВІР ПРИДІЛИВ ЗНАЧНУ УВАГУ ЗМІЦНЕННЮ МЕХАНІЗМУ СЗБП, ЗОКРЕМА ПІДВИЩИВ РОЛЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮ­ЗУ В ЦІЙ СФЕРІ.

• Значення співпраці у сфері правового співробітництва й внутрішніх справ підвищилось у зв'язку з поставленою Ам­стердамським договором метою перетворення зони ЄС на зону свободи, безпеки й справедливості, де забезпечене вільне пере­сування людей. Амстердамський договір містив три низ­ки заходів, які мали одночасно забезпечити свободу руху людей і внутрішню безпеку ЄС.

• Розділ "Вільне пересування осіб, право притулку, іммі­грація" передбачав регламентацію перетину внутрішніх і зов­нішніх кордонів держав — членів ЄС, гармонізацію політики притулку й імміграції, адміністративного й правового співро- бітництва в цивільній сфері. Протягом п'яти років із часу на­буття чинності Амстердамським договором Рада мала вжити заходи, спрямовані на забезпечення вільного пересування осіб у чіткій відповідності до заходів контролю за зовнішнім кордо­ном, включаючи імміграційні процеси та надання притулку, а також відповідно до заходів щодо попередження та боротьби зі злочинністю.

• Амстердамський договір підвищив ефективність інсти­тутів ЄС у сфері правового співробітництва й внутрішніх справ. Рада отримала право протягом перехідного періоду тривалістю в п'ять років із часу набуття чинності Амстердамським догово­ром приймати в цій сфері рішення на пропозицію Комісії або за ініціативою держави-члена за винятком питань гармонізації законодавства держав-членів. Спільні позиції й конвенції, прийняті Радою, згідно з положеннями Договору набувають чинності після отримання згоди половини держав-членів, на відміну від колишньої вимоги отримання згоди всіх держав-членів.

• Амстердамський договір окремим протоколом до Догово­ру про ЄС інтегрував Шенгенські угоди до правової системи Со­юзу. Протокол застеріг, що Шенгенські угоди діють лише у ви­падку, коли не суперечать правопорядку ЄС. Функції Виконав­чого комітету — органу, який забезпечував функціонування механізму Шенгенських угод, були передані Раді ЄС, яка мала приймати рішення в цій сфері на основі одноголосності.

Амстердамський договір набув чинності 1 травня 1999 р. Після його ратифікації державами — членами ЄС.

Амстердам­ський договір закріпив успіхи, досягнуті в процесі будівництва єдиної Європи, зробив крок уперед у багатьох сферах діяльнос­ті Євросоюзу. Договір наблизив Євросоюз до громадян, поси­лив відкритість і демократичність у функціонуванні його ін­ститутів. Амстердамський договір містив низку новаторських положень, що значною мірою відрізняло його від інших уста­новчих договорів. Договір поставив у центр уваги Союзу питан­ня прав і свобод людини, надав його політиці згідно з вимогами часу культурний і соціальний виміри. Амстердамський дого­вір інтегрував Шенгенські угоди в правову систему Союзу, вніс поправки з метою забезпечення як свободи пересування людей, так і внутрішньої безпеки ЄС. Договір посилив наднаціональ­ний компонент у функціонуванні інституціональної системи ЄС, зокрема підвищив статус Європарламенту в ієрархії інсти­тутів Євросоюзу, розширив сферу прийняття рішень у Раді кваліфікованою більшістю, розширив повноваження Голови Комісії. Амстердамський договір модифікував організаційно-управлінську структуру СЗПБ, забезпечив тісніший взаємо­зв'язок і узгодженість дій держав-членів під час проведення спільної зовнішньої політики.

Разом із тим головна мета — підготовка інституціональної системи до розширення ЄС, поставлена на міжурядовій конфе­ренції 1996—1997 рр., не була досягнута. Амстердамський до­говір не розв'язав також проблему з наданням ЄС статусу юри­дичної особи, що сприяло б підвищенню його міжнародного престижу та ефективності зовнішньої політики. Держави-члени не захотіли втратити, навіть послабити свій контроль у сферах, які мали переважно політичний характер — СЗПБ, а також у сфері внутрішніх справ і правосуддя.

 

Реформи, необхідні для ефективного функціонування ЄС після його майбутнього розширення, були остаточно узгоджені під час сесії Європейської Ради в Ніцці (7—11 грудня 2000 р.) — найбільш тривалого саміту ЄС в історії.

• По-перше, була роз­ширена сфера застосування голосування кваліфікованою біль­шістю в Раді ЄС. Відтепер від голосування більшістю залежали такі питання, як вибори керівництва ЄС, контроль за бюдже­том, надання фінансових послуг, а з 2007 р. — розподіл допо­моги ЄЕС несприятливим регіонам. Однак голосування на основі консенсусу залишилось у питаннях оподаткування, со­ціального забезпечення, імміграційної політики, торгівлі аудіо­візуальною продукцією. Загалом предметом одностайного го­лосування залишилися 70 пунктів, що становило 10 % від усіх статей Договору про заснування ЄС.

• По-друге, було прийнято рішення щодо перебалансування позицій у голосуванні в Раді ЄС, яке мало набути чинності піс­ля розширення ЄС. ФРН, Велика Британія, Франція, Італія, які мали у Раді ЄС по 10 умовних голосів, отримували по 29 голосів кожна. Іспанія, яка мала 8 голосів, отримувала 27 го­лосів, Нідерланди — 13 (з 5), Бельгія, Греція і Португалія — по 12 кожна (з 5), Швеція й Австрія — по 10 (з 4), Данія, Фінлян­дія, Ірландія — по 7 (з 3), Люксембург — 4 голоси (з 2). Таким чином, керівники великих держав домоглися перерозподілу голосів у Раді на свою користь. Для майбутніх держав — чле­нів ЄС квоти для голосування у Раді ЄС також були узгоджені згідно з кількісним складом населення. Польща отримувала 27 умовних голосів, Румунія — 14, Чеська Республіка й Угор­щина — по 12, Болгарія — 10, Словаччина й Литва — по 7, Латвія, Словенія, Естонія, Кіпр — по 4, Мальта — 3 голоси. Необхідна кваліфікована більшість голосів для прийняття рі­шень у Раді становила 62/87 (71,26 % населення, мінімум 8 держав), а блокуюча меншість — 26/87 (29,89 %, мінімум З держави). Після вступу в ЄС 12 нових держав кваліфікова­ною більшістю мало бути не менше 255 голосів із загальних 342, але лише у випадку, якщо вони представлятимуть не мен­ше 62 % загального населення ЄС.

• По-третє, у Ніцці було прийнято рішення, що після розши­рення ЄС усі держави-члени матимуть по одному комісіонеру в Європейській Комісії, кількісний склад якої не перевищувати­ме 27 комісарів. У випадку подальшого розширення ЄС Комі­сія функціонуватиме на основі ротаційної системи. Президент ЄК та її члени призначатимуться главами держав і урядів ЄС за процедурою голосування кваліфікованою більшістю голосів. Були розширені повноваження Голови Комісії: він признача­тиме віце-голів, розподілятиме обов'язки між членами Комісії і матиме право звільняти комісарів. Кількість європарламен-тарів збільшиться до 738 осіб.

Отже, були узгоджені реформи, які, на думку керівників держав-членів, мали створити умови для ефективного функціо­нування розширеного ЄС. Ніццька угода, підписана 26 лютого 2001 р., мала набути чинності після ратифікації в усіх державах-членах. Будівництво Економічного і валютного союзу