5.1. .Передумови та значення розширення єс на схід

• Виклики розширення ЄС на схід

• На початку 1990-х рр. Проблема розширення Європейського Союзу (ЄС) на схід набула актуального та пріоритетного значення, що виявилось, головним чином, у тому, що після переходу до ринкової економіки орієнтації зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності таких держав Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), як Польща, Чехословаччина, Угорщина та Румунія змінилася із вектору розвитку на держави колишнього СРСР до більш розвинених економічно і політично держав ЄС.

• Розширення ЄС викликає безліч суперечок як у наукових колах, так і у сфері прикладної політики, оскільки інтеграція держав Центральної і Східної Європи до європейських структур не має неоднозначного трактування. Так, наприклад, одні аналітики побоюються, що в політичному і економічному плані держави Східної Європи ще не готові до суворих реалій, що пов’язані з повноправним членством в європейських структурах, а інші – стверджують про недоцільність їх вступу до ЄС, наполягаючи на тому, що держави ЦСЄ не для того домагалися відновлення незалежності, щоб «скласти її до ніг» ЄС. Разом з тим, багато науковців трактують процес розширення ЄС на Схід як просування «драбиною, що рухається»[3, с.443].

• Сьогодні перед ЄС постав цілий комплекс взаємопов’язаних і взаємозалежних проблем, які потребують першочергового та невідкладного вирішення, а також узгодження у процесі європеїзації держав ЦСЄ. Безсумнівно, що процес європеїзації має свої «плюси і мінуси» для тих, хто «відкриває двері», й для тим, хто входить у них. Передусім, мова йде про перехід приєднаних держав до загальносоюзної валюти – євро, що має свої виклики у рамках проблеми виокремлення стабільного центру і нестабільної валютно-фінансової периферії. Разом з тим, не менш важливим є питання фінансування розвитку цих держав, коли за своїми економічними показниками вони досягали лише 32% від рівня найбідніших держав ЄС. Відомо, що ця проблема вагомо обтяжила бюджети та спричинила неузгодженості між основними гравцями ЄС (Німеччиною, Австрією, Швецією, Нідерландами), які практично перетворилися на донорів союзного бюджету.

• Окрім цього, варто також вказати на ймовірність появи кризи у державах-членах Європейського Союзу в таких трудо- та енергомістких галузях, як металургія, хімічна промисловість, сільське господарство, адже вони, зазвичай, є значно субсидійованими з боку ЄС і політично захищеними від зовнішніх конкурентів. Наступною проблемою інтеграції стала поява на ринку значної кількості дешевої робочої сили. Усунення міграційних бар’єрів значно знизило раніше високі темпи росту зарплатні працівників низької кваліфікації.

• Істотно загострилося й питання реформування галузі управління, адже кількість держав-учасниць ЄС збільшилася майже вдвічі (з 15-ти до 28-ми). У зв’язку з цим, аналітики зазначають про складність досягнення попередньої фактичної одностайності у прийнятті політичних та економічних рішень, які б ґрунтувалися на наднаціональних принципах. Це збільшує загрозу інституційної кризи ЄС через появу впливових лобістських груп, що зацікавлені у проведенні блокової політики; послаблення впливу у Раді ЄС таких держав-лідерів, як Франція та Німеччина.

• Нині перед державами ЄС існують й культурні виклики, які спричинені значною кількістю національних меншин в державах ЦСЄ, наближенням кордонів до таких історично нестабільних регіонів, як Балкани і Росія. Остання, у свою чергу, має власні важелі впливу на ЄС, зокрема, один із найбільших паливно-енергетичний комплексів, який базується на величезній кількості природних запасів нафти та газу.

• Процес європеїзації, як стверджують аналітики, може порушити рівновагу «двигуна» європейської інтеграції – німецько-французьке партнерство. Відтак, розширення географічних і політичних кордонів ЄС, перенесення його керуючого центру посилює позиції Німеччини на фоні послаблення Франції, що ставить під загрозу їх партнерство, а, отже, може ще більше посилити незгоду і розбіжності щодо прийняття важливих стратегічних рішень, каталізувати прояви політичних, економічних та культурних відмінностей між такою численною кількістю учасників ЄС[5, с. 15-24].

• Вирішення вищенаведених проблем на рівні ЄС вимагає глибокого інституційного реформування, зокрема Європейської Комісії (ЄК). Здебільшого, йдеться про дотримання квот на представлення у ній комісарів, що забезпечило б рівномірні позиції кожної держави-члена та злагоджене функціонування ЄК. Інституціональна реформа має не тільки мінімізувати виклики та загрози функціонуванню ЄС, але й сприяти їх локальному вирішенню та подальшій європейській інтеграції .

• Відтак, варто зазначити, що наукові дискусії, які значним чином активізувалися у процесі розширення ЄС на Схід, посилюються завдяки двоякому баченню ЄС серед прихильників, з одного боку, міжурядового підходу та з іншого - наднаціонального будівництва ЄС. Ті виклики розширення ЄС на схід, які спостерігають сьогодні, є наслідком багатьох сучасних інтеграційних прагнень Співтовариства. Згідно з прогнозами світових політичних експертів, ЄС не прагне брати на себе відповідальності за спільний розвиток його нової периферійної зони.

На наш погляд, становлення нового формату розвитку ЄС вказує на те, що в найближчому майбутньому це об’єднання в основному сфокусує увагу на своїх внутрішніх проблемах і колізіях, що поєднуватиметься із його беззаперечним прагненням стати одним з ключових акторів глобальних міжнародних відносин. Тому важливими є подальші дослідження щодо виявлення недоліків та помилок проведеної такої політики, а також прогнозів мінімізації та вирішення конкретних проблем сьогоденного функціонування Європейського Союзу.

ЄВРОПЕЇЗАЦІЯ: ЄС ТА ДЕРЖАВИ-КАНДИДАТИ

Європеїзацію визначають як вплив Європейського Союзу (ЄС) на окремі держави Європи у контексті їх вступу до цієї організації. Дослідники стверджують, що цей процес особливо помітний у державах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ). Прагнення більшості держав цього регіону вступити до ЄС дають останньому підстави здійснювати безпрецедентний вплив на реструктуризацію їхніх інституцій та політики, що обумовлений великою кількістю і обов’язковістю виконання правил, пов’язаних із членством .

Процес набуття повноправного членства у ЄС є величезним викликом для будь-якої держави-кандидата, адже вимагає від неї проведення чисельних реформ, з метою адаптації до стандартів ЄС, щоб одночасно не зашкодити стабільній діяльності цієї організації та забезпечити своє успішне функціонування в нових умовах.

Незважаючи на те, що сьогодні триває процес розширення ЄС, залучення нових членів до цього співтовариства, у ході свого розвитку ЄС все ж поволі перетворюється у більш гомогенне утворення у досить гетерогенному європейському середовищі. Як стверджують аналітики, за допомогою процесу розширення ЄС поступово «освоює» решту європейського простору. ЄС вже володіє достатнім досвідом інтеграції нових членів, проте долучення східноєвропейських держав до об’єднання характеризується низкою особливостей та наштовхується на чимало труднощів й перешкод, що, часом, викликає значний скептицизм всередині цих держав.

Сучасною тенденцією розширення ЄС є те, що вперше в його історії претендентами на вступ є такі держави, які перебувають у важкому економічному становищі. У такому випадку ці держави повинні одночасно протистояти значній кількості викликів та здійснювати вагомі перетворення практично в усіх сферах життєдіяльності власного суспільства, що часто викликає значні сумніви у спроможності східноєвропейських держав успішно впоратись з ними . Відтак, серед діючих членів ЄС утвердилось переконання, що східноєвропейські партнери повинні набути членство лише після того, як розбудують державу, яка буде спроможна стабільно функціонувати у рамках ЄС.

Розширення ЄС на схід відрізняється такими особливостями, як: складність, диференціація, обумовленість і асиметричність.

Процес розширення ЄС в основному складається з двох етапів: укладання угоди про асоціацію та завершується переговорами про вступ до цієї організації. Втім, для держав ЦСЄ було запроваджено проміжну стадію, яка передбачає низку специфічних інструментів, що повинні виконувати функцію своєрідного «шлагбауму» з метою кращого контролю за процесом розширення. Цю роботу покладено на Європейську Комісію.

З метою забезпечення більш якісного відбору кандидатів, ЄС почав здійснювати диференціацію між державами-кандидатами. Втім, така практика може трактуватись як дискримінаційна та спричинити подальшу фрагментацію та призвести до ізоляції певної частини європейського континенту.

Обумовленість є ключовою рисою розширення ЄС. Хоча вона до певної міри була присутня раніше, але зараз первинні вимоги значно розширені та деталізовані, а ЄС наділений безпрецедентними важелями для здійснення впливу на держави-кандидати. Три попередні особливості розширення сприяли зростанню асиметричності у відносинах між ЄС і державами ЦСЄ, адже якщо раніше йшлося про взаємні зобов’язання двох сторін, то тепер існує повна одновекторність зобов’язань зі сторони претендентів на членство Таким чином, у таких особливостях розширення ЄС можна відзначити позитивний момент, адже жорсткі умови вступу можуть стати визначальним поштовхом для успішного проведення необхідних реформ всередині держав. Також важливо зазначити, що завдяки цим обумовленостям розширення ЄС, держави ЦСЄ у найкоротші терміни намагались здійснити необхідні перетворення, адже розуміли, що членство у ЄС залежить від якнайшвидшого досягнення позитивного результату у реформуванні внутрішньополітичної системи держави. Цілком імовірно, якби не перспективи вступу у ЄС, то постсоціалістичні держави не змогли б відносно швидко впоратися з такою кількістю завдань. Відтак, як стверджують вчені, така стратегія розширення ЄС виявилася ефективною, адже вона підтримала держави-кандидати у їх прагненні досягнути чітко поставлених цілей та стала могутнім мотиваційним рушієм для здійснення необхідних реформ

Щодо України, то вплив ЄС часто виявляється не достатнім. На шляху інтеграції до ЄС їй потрібно подолати чимало перешкод. По-перше, виконати Копенгагенські критерії для держав-претендентів на вступ до ЄС. По-друге, підтримувати статус правової демократичної держави. Відтак, виконання цих вимог – справа не одного чи кількох років, навіть за умови цілеспрямованого внутрішньополітичного реформування.

КОПЕНГАГЕНСЬКІ КРИТЕРІЇ – ЯК СТРАТЕГІЯ ВІДНОСИН З КРАЇНАМИ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ.

            У представленій на саміті 11-12 грудня 1992 р. В ЕДИНБУРЗІ  новій доповіді «На шляху до більш тісного асоційованого співробітництва з країнами Центральної та східної Європи» Європейська Комісія рекомендувала ЄС прийняти ідею розширення на схід у принципі та запровадити нові шляхи для посилення співробітництва з країнами ЦСЄ. ПЕРЕДБАЧАЛОСЯ, ЩО на черговому засіданні Європейської Ради в Копенгагені в червні 1993 р. Будуть прийняті конкретні вимоги щодо вступу країн ЦСЄ.

           

ЗАСІДАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ РАДИ 21-22 ЧЕРВНЯ 1993 Р. У КОПЕНГАГЕНІ стало фактично поворотним пунктом у відносинах між ЄС та країнами ЦСЄ. Лідери країн ЄС прийняли рішення про приєднання країн ЦСЄ до ЄС, як тільки «асоційовані країни будуть у змозі взяти на себе обов’язки країн-членів, виконавши всі економічні і політичні вимоги». Незважаючи на загальний характер, у Копенгагені вперше були сформульовані основні критерії вступу країн ЦСЄ до ЄС:

СТАБІЛЬНІСТЬ ІНСТИТУТІВ ДЕМОКРАТІЇ, верховенство права, права людини та захист прав меншостей (цей критерій було навіть внесено в ст.F Амстердамського договору ); НАЯВНІСТЬ ФУНКЦІОНУЮЧОЇ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ (ця вимога не є абсолютною, оскільки в самому ЄС ринок розвинений по-різному).Йшлося перш за все про основні складові ринкової економіки, такі як домінування приватного сектору у виробництві, лібералізація цінової політики, конкуренція, лібералізація переміщення капіталу тощо; Можливість витримати конкуренцію та інші складові участі в ЄС; Можливість узяти всі зобов’язання членства, включаючи дотримання умов політичного, економічного та валютного союзів.

Визнаючи значення Копенгагенських угод, не слід, однак, переоцінювати їх значення. Треба враховувати, що "Копенга­генські критерії" були свого роду відповіддю Співтовариств на численні звернення наприкінці 1991 р. — першій половині 1992 р. Країн ЦСЄ до ЄС, і насамперед Вишеградської групи, з проханням сформулювати перелік умов вступу до ЄС та ви­значити розклад переговорів із цього питання. Встановлюючи умови вступу, країни ЄС прагнули, з одного боку, попередити, як і у випадку з країнами ЄАВТ у 90-ті роки, чергове передчас­не розширення ЄС, з іншого — ставлячи політичні цілі, забез­печити активну роль Співтовариств у регіоні Центральної та Східної Європи, особливо після подій у колишній Югославії. Так, на доповнення "Копенгагенських критеріїв" вступу країн ЦСЄ

Весною 1994 р. Було подано перші офіційні заяви країн ЦСЄ на вступ до ЄС: 31 березня — від Угорщини, 5 квітня — від Польщі. Протягом незначного часу крім ще восьми країн ЦСЄ, які наслідували приклад Польщі та Угорщини, з офіційним зверненням про вступ до Співтовариств звернулися також Ту­реччина, Кіпр та Мальта.

 

"Agenda 2000" та рекомендації щодо розширення

Зважаючи на позицію більшості країн ЄС, саміт 15—16 груд­ня 1995 р. У Мадриді рекомендував Комісії підготувати ре­комендації для всіх десяти кандидатів країн Центральної та Східної Європи.

Важливою частиною роботи Комісії мала ста­ти підготовка детального аналізу фінансової системи ЄС з ура­хуванням перспективи розширення та наслідків останнього для ССП та Структурних фондів, який ліг пізніше в основу роз­робленого ЄК у 1997 р. "Порядку денного 2000" ("Agenda 2000").

       Рішення в Мадриді були свого роду компромісом між бажанням Німеччини якомога швидше розпочати переговори з окремими кандидатами та іншими країнами ЄС, і перш за все Францією, які, погоджуючись з необхідністю еквівалентного підходу до кандидатів, одночасно висловлювалися проти їх по­ділу на окремі групи. Такий досить невизначений та двоїстий підхід більшості країн ЄС зберігав усе ж перспективу застосу­вання диференційованого підходу до процесу розширення.

Рекомендації Комісії, зафіксовані в "Порядку денному 2000", фактично впроваджували стратегію "вступу хвилями", що ґрунтувалася на диференційованому підході до кандидатів з урахуванням об'єктивної оцінки їх готовності до вступу.

На засіданні ЄР у Люксембурзі 5 жовтня 1998 р. Було при­йнято рішення про безпосередній початок переговорів про вступ з першою групою кандидатів вже 10 листопада 1998 p. У Брюсселі. Люксембурзький саміт ЄС фактично ухвалив запро­поновану Комісією стратегію нового розширення "хвилями", затвердивши поділ нових кандидатів на дві групи.

Запропонована Комісією нова стратегія розширення ЄС була офіційно ухвалена на саміті ЄР у Гельсінкі 10—11 грудня 1999 р. ЄР у Гельсінкі прийняла формальне рішення про по­чаток 15 лютого 2000 p. У Брюсселі переговорів зі Словаччи­ною, Латвією, Литвою, Болгарією, Румунією і Мальтою і за­твердила нову стратегію диференційованого підходу до канди­датів у процесі переговорів, яка передбачала індивідуальний підхід до кожного кандидата. Прогрес у переговорах та перехід до обговорення нових розділівacquis communautaireєс ставив питанням індивідуальної готовності кожної з країн ЦСЄ. За­мість стратегії розширення групами, чи "хвилями", ухваленої Люксембурзьким самітом, у Гельсінкі був ухвалений принцип "регати", який надавав рівні можливості у переговорах та пер­шочерговому вступу до ЄС усім 12 кандидатам як першої, так і другої "хвилі".

Саміт у Ніцці 7—9 грудня 2000 р. Був покликаний вирішити найбільш важливі питання інституціонального реформування ЄС, які проголошувалися Комісією та більшістю членів ЄС не тільки необхідною умовою майбутнього розширення, а й уза­галі подальшого розвитку європейської інтеграції. Досягнутий у Ніцці компроміс, хоча й мав принципове значення, все ж не знімав цілої низки суперечностей і мав більше половинчастий характер. Відмовившись від застосування запропонованого деякими спеціалістами критерію "подвійної більшості" (насе­лення та економічний потенціал) за голосування в Раді, керів­ники найбільш розвинених держав пішли шляхом прямого перерозподілу голосів, відмовившись від принципу рівноваги між малими та великими державами, що існував протягом ба­гатьох років. Зі свого боку, малі країни ЄС відстояли право мати свого представника в Комісії, що не тільки послаблювало її наднаціональний характер, а й загрожувало надмірним зрос­танням її розмірів. Утілення принципу "одна країна — один член Комісії" перетворювало її, незважаючи на встановлену межу в 27 членів, у надто громіздкий орган, колегіальна робо­та якого може втратити ефективність. Не вирішеним залиша­лося питання не тільки перспективи розширення до ЗО членів ЄС, а й абсолютної більшості в Комісії представників малих держав порівняно з такими країнами, як Німеччина, Велика Британія та Франція.

Отже, попри невирішеність низки важливих інституціо-нальних питань, саміту в Ніцці все ж удалося зробити крок до розв'язання проблеми розширення, що дало можливість пред­ставникам Комісії все частіше говорити про перспективу за­вершення переговорів з деякими кандидатами вже до кінця 2002 р. Слід ураховувати, однак, що незважаючи на принци­пове вирішення питання прийняття нових кандидатів до ЄС, остаточне рішення та терміни його прийняття залежали від де­кількох основних факторів: успішного проведення економіч­них, політичних та соціальних реформ у самих країнах-кан-дидатах; забезпечення дієздатності та функціонування євро­пейських інституцій у зв'язку з майбутнім розширенням; консенсусу з цього питання серед країн ЄС. Європейський Союз перетворюється на дедалі складніший комплекс, єдність якого потребує проведення важливих перетворень інституціонально-го, правового, політичного характеру, які мали б кардинальне значення і враховували інтереси як наявних країн-членів, так і країн-кандидатів.

Висновки

Ратифікація Маастрихтського договору вивела Європейське Співтовариство на рівень політичної інтеграції. Держави-члени стали на шлях об'єднання зусиль у реалізації спільної зовніш­ньої політики й політики безпеки; європейського громадян­ства; гармонізації юридичних і політичних порядків країн-членів у просторі без кордонів. Маастрихтський договір сприяв якісному прогресові євроінтеграції, спрямовуючи динаміку Співтовариства шляхом розбудови Економічного й валютного союзу, введення єдиної валютної одиниці, а також посилення соціально-економічного згуртування. Функціонування Співто­вариства стало водночас більш ефективним і демократичним у соціально-економічній сфері, однак у політичному секторі до­мінували міжурядові структури. Амстердамський договір на­близив Євросоюз до громадян, посилив відкритість і демокра­тичність його інституціональної системи, надав його політиці культурний і соціальний виміри.

Стратегія розвитку ЄС у 90-ті роки виходила з таких фак­торів:

Зміна геополітичного ландшафту в Центральній і Східній Європі, яка відбулася на межі 80—90-х років, не лише вимага­ла подальшого зміцнення ролі ЄС, а й відкривала нові перспек­тиви в розвитку європейської інтеграції й реформування його інституціональної системи; Необхідність подальшої консолідації європейських дер­жав диктувалась глобалізацією світової економіки; формуван­ням постіндустріальної економіки, базованої на знаннях; заго­стренням кардинальних проблем, які стоять перед людством; завданнями зміцнення світового правопорядку, врегулювання збройних конфліктів у гарячих точках тощо.

У 90-ті роки Євросоюз започаткував і реалізує масштабні проекти, спрямовані на подальше поглиблення і розширення європейської інтеграції: будівництво Економічного і валютно­го союзу, введення єдиної європейської валюти; створення Єв­ропейського простору свободи, безпеки, законності; формуван­ня єдиного Європейського науково-дослідного простору; інсти-туціональну реформу і будівництво політичного союзу; роз­виток "європейської оборонної ідентичності"; розширення на схід, яке мало створити нові умови для прискореного еконо­мічного зростання й створення нових робочих місць.