1.2. Форми міжнародного поділу праці та їх розвиток у контексті інтернаціоналізації господарського життя
МПП нерозривно пов’язаний з міжнародною спеціалізацією і кооперуванням виробництва, які є формами його прояву та його елементами. Під міжнародною спеціалізацією виробництва (МСВ) розуміють таку форму поділу праці між країнами, за якої концентрація однорідного виробництва збільшується на базі диференціації національних виробництв, виділення в самостійні (відокремлені) технологічні процеси, в окремі галузі виготовлення продукції понад внутрішні потреби. МСВ розвивається в двох напрямках – виробничому і територіальному. Виробничий напрямок передбачає міжгалузеву та внутрішньогалузеву спеціалізацію, а також спеціалізацію окремих підприємств, компаній та об’єднань. У територіальному напрямку виділяють спеціалізацію окремих країн, груп країн та регіонів на виробництві певних видів продукції та їх частин для світового ринку.
Міжгалузева спеціалізація – це взаємовідносини між державами з обміном продуктами різних галузей виробництва.
Така форма переважала в 30-ті рр. ХХ ст. у взаємовідносинах між комплексними галузями (наприклад, обробної промисловості загалом і сільського господарства). У 50-60-ті рр. ХХ ст. ця форма діяла вже на рівні первинних галузей (автомобілебудування, хімічна промисловість тощо). У 70-80-ті рр. ХХ ст. на перший план вийшла внутрішньогалузева спеціалізація, яка ґрунтується на поділі виробничих програм у межах однієї й тієї ж галузі.
Основними формами вияву МСВ є предметна, подетальна та технологічна (постадійна) спеціалізації. Перша з них (предметна) передбачає спеціалізацію підприємств інших країн на виробництві та експорті повністю завершеного і готового до споживання виробу. Подетальна спеціалізація базується на кооперації виробників різних країн у випуску вузлів та деталей, а технологічна – на здійсненні окремих стадій технологічних процесів виробництва товарів у межах єдиного технологічного процесу. Найрозвиненіші всі форми спеціалізації в машинобудуванні, приладобудуванні тощо.
З розвитком МПП у МСВ виникли такі поняття як «міжнародно-спеціалізована галузь» та «міжнародноспеціалізована продукція». Перша з них (міжнародноспеціалізована галузь) характеризує ті галузі, які беруть найактивнішу участь у МПП. Для них характерні висока частка продукції на експорт і високий рівень внутрішньогалузевої спеціалізації.
Міжнародноспеціалізована продукція – це продукція, яка є предметом двосторонніх та багатосторонніх угод про розподіл виробничих програм і за умов виготовлення в одній чи декількох країнах значною мірою задовольняє потреби світового ринку в ній.
Основними показниками рівня міжнародної спеціалізації галузі є такі:
1) коефіцієнт відносної експортної спеціалізації (КВЕС):
,
(1.1)
де Ек – питома вага товару в експорті країни;
Ес – питома вага товару в світовому експорті.
Якщо КВЕС > 1, то галузь або товар вважаються міжнародноспеціалізованими;
2) експортна квота у виробництві галузі (Квекс):
,
(1.2)
де Е – обсяг експорту за даний період;
Овн – обсяг внутрішнього виробництва за той же період.
Експортна квота характеризує значення експорту продукції певної галузі для економіки країни.
Міру участі національного господарства в МПП характеризує індекс товарності (ІТ):
,
(1.3)
де Е – річний експорт;
І – річний імпорт;
ВВП – річний валовий внутрішній продукт.
Другим елементом у МПП є міжнародне виробниче кооперування, тобто об’єднання зусиль виробників декількох країн у випуску певних видів товарів для світового ринку. Коопераційні зв’язки виявляються на всесвітньому, міжгалузевому або внутрішньогалузевому рівнях.
У міжнародній практиці виділяють 3 основні форми кооперування:
а) здійснення спільних програм;
б) договірна спеціалізація;
в) створення спільних підприємств.
Реалізуються спільні програми у двох формах:
підрядне кооперування, за якого виконавець за дорученням замовника виконує певні роботи з виробництва деталей, вузлів тощо, які є складовою частиною продукції замовника;
організація спільного виробництва об’єднанням різних видів ресурсів (фінансових, матеріальних, трудових, науково-технічних тощо) партнерів та закріплення за кожним з них повної відповідальності за виробництво певної частини виробу. Завданням договірної спеціалізації є запобігання дублюванню виробництва та прямої конкуренції на ринку між виробниками-учасниками виробничого кооперування. Її сутність полягає у розмежуванні виробничих програм і закріпленні за кожним учасником певного асортименту кінцевої продукції. Характерними рисами такої форми кооперування, як створення спільних підприємств, є об’єднання на пайовій основі власності партнерів, спільне управління підприємством, спільне нараження на виробничий і комерційний ризик, розподіл прибутку між партнерами згідно з умовами договору. Найпоширеніші в усьому світі спільні підприємства у формі товариств з обмеженою відповідальністю та акціонерних товариств.
Міжнародне кооперування виробництва охоплює різні сфери співробітництва, головними серед яких є:
виробничо-технічне (розробка й узгодження проектно-конструкторської документації, технологічних процесів, якості продукції, виконання будівельно-монтажних робіт;
передача ліцензій та прав власності;
удосконалення управління виробництвом тощо);
співробітництво у сфері реалізації кооперованої продукції;
співробітництво у післяпродажному обслуговуванні кооперованої продукції.
У світовому господарстві міжнародне кооперування класифікують за його основними характеристиками (рис. 1.1).
Рис. 1.1. Класифікація міжнародного кооперування
Міжнародне кооперування праці повністю базується на МПП і самостійно існувати не може, тоді як МПП не обов’язково вимагає для свого існування та розвитку міжнародного кооперування праці.
Окремою стороною міжнародного поділу праці є неминуча інтернаціоналізація господарського життя. Будучи об’єктивним процесом, заснованим на розвитку міжнародної спеціалізації та поділу праці, інтернаціоналізація господарського життя стала невід’ємним елементом як виробництва, так і розподілу, обміну й споживання. Як зазначають С. Мочерний та С. Фомішин, інтернаціоналізація виробництва, ґрунтуючись на цьому розвитку, прогресує разом з ним, сприяючи прогресу продуктивних сил, зростанню продуктивності праці в національному і світовому масштабах, концентрації вироб-ництва та його спеціалізації.
Інтернаціоналізація виробництва – закон, що виражає внутрішньо необхідні, постійні, сталі зв’язки між процесом переростання виробництвом меж національних держав, з одного боку, і поступовим формуванням механізму поєднання особистих та речовинних факторів виробництва, взаємодії людини з природою й створення при цьому необхідних матеріальних і духовних благ, відтворення самої людини на інтернаціональному рівні – з іншого.
Фахівці відзначають тенденцію до переростання інтернаціональними процесами кордонів не тільки окремих національних економічних систем, а й регіональних економічних об’єднань. В економічній літературі такі процеси традиційно визначаються як глобалізація і регіоналізація; при цьому в деяких випадках вони розглядаються як взаємосуперечливі, а іноді – як взаємодоповнюючі або як відносини, які спільно створюють певну системну цілісність. У даному випадку їх ідентифікують як явище більш широке, родове, системне (глобалі-зація) і явище відносно більш вузьке, видове, підсистемне (регіоналізація). На межі століть ці два процеси відбуваються як на макро-, так і на мікрорівнях господарського розвитку. Причому, якщо макрорівень приводить їх до створення міжнародних інтеграційних об’єднань, то на мікрорівні вони реалізуються у виді активізації, появи якісно нових форм міжнародного бізнесу (інжиніринг, лізинг та ін.).
Особливе значення має науково-технічний прогрес, сама логіка якого виводить усуспільнення виробництва на світовий рівень. При цьому інтернаціоналізація розвивається вглиб і вшир. По-перше, її розвиток пов’язаний з поглибленням міжнародного поділу праці, що викликає диференціацію різних видів діяльності. По-друге, вона поширюється на всі нові країни та регіони, «підриваючи» бар’єри між країнами з різними соціально-економічними устроями. Інтернаціоналізація господарського життя становить основу розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин. Широкий розвиток одержує інтернаціоналізація наукових і технічних досліджень, оскільки вико-ристання новітніх відкриттів науки й техніки стає необхідним практично для всіх країн, що беруть участь у конкурентній боротьбі на світовому ринку.
Оскільки поняття «виробництво» використовують у широкому і вузькому значеннях, то у першому випадку закон інтернаціоналізації виробництва охоплює інтернаціоналізацію продуктивних сил та економічних відносин (в єдності техніко-економічних, організаційно-економічних і відносин економічної власності); а у другому – закон інтернаціоналізації виробництва стосується лише процесу інтернаціоналізації безпосереднього виробництва та відповідних сторін економічних відносин, що функціонують і розвиваються у цій сфері. У даному разі формами його вияву на рівні продуктивних сил є інтернаціоналізація процесу техніко-економічного поєднання особистих та речовинних факторів виробництва, взаємодія людини з природою, формування та інтернаціоналізація людини-працівника. Конкретизацією цих форм виступають: зростання інформатизації та інтелектуалізації праці; підвищення загальноосвітнього і кваліфікаційного рівнів працівників приймаючих держав; «підтягування» держав та рівня роз-витку техніки і технологій у різних типах країн до рівня передових; перенесення до приймаючих країн передових форм і методів організації виробництва.
Безумовно, «утягнутість» у світогосподарські зв’язки для різних країн далеко не однакова, що визначається історією, традиціями, особливостями структури економіки й, нарешті, суспільно-економічним устроєм і відповідними пріоритетами в розподілі матеріальних та людських ресурсів суспільства. Однак уже сьогодні навряд чи правомірно говорити про можливості функціонування відособлених державних народногосподарських комплексів. Внутрішні ринки стають частиною всесвітнього ринку, і такі параметри як оптимальні розміри підприємств, стандарти якості й техніко-економічні показники випуску продукції, що (у тому числі й для внутрішнього споживання) в усе зростаючому ступені визначаються за межами національних господарств. В умовах міжнародної спеціалізації, що заглиблюється, і зростання втягнення в міжнародний поділ праці: у виробництві більшості товарів так чи інакше беруть участь закордонні товаровиробники, поставляючи сировину, напівфабрикати, компоненти, техно-логію, устаткування й ін.
Інтернаціоналізація, що охопила всі країни й регіони світу, створює основи системи взаємозалежності, рівні якої, однак, за загальної тенденції до зростання істотно розрізняються за країнами і регіонами. Найбільшою мірою економічна взаємозалежність характерна для групи країн, де вона базується на поглибленому технологічному поділі праці, заснованому на потребах науково-технічної революції. У відносинах між центром і периферією світового господарства можна говорити про асиметричну взаємозалежність.
Невід’ємною рисою поглиблення інтернаціоналізації господарського життя є виникнення й розвиток світової інфраструктури, що особливо підсилилося в умовах науково-технічної революції. Низка елементів світової інфраструктури (транспорт, зв’язок й ін.) виникли давно та, розвиваючись, сприяли становленню світового ринку.
Говорячи про наслідки інтернаціоналізації, слід зазначити, що в цілому вона веде до нівелювання різниці у рівнях розвитку окремих країн, зближення розмірів витрат виробництва, зростання продуктивності праці й економії праці у світовому масштабі. Інтернаціоналізація сприяє вирівнюванню можливостей використання окремими державами й підприємствами плодів науково-технічної революції, подальшому ламанню національних перегородок, формуванню переважно відкритого типу відтворення.