1.3. Історична еволюція міжнародних економічних відносин

Для глибшого розуміння сутності МЕВ та їх сучасного характеру слід звернутися до розгляду історії еволюції МЕВ.

У ранній період існування людства, який іменується збиральництвом, міжнародних економічних відносин зі зрозумілих причин бути не могло. Тільки перехід до тваринництва та землеробства, а також до ремісництва, який відбувався нерівномірно у просторі та часі приблизно з 10 до 3 тис. років до н. е. створює передумови для обміну між групами давніх племен, які спеціалізувалися на тому чи іншому виді господарства. Існує думка низки фахівців, що регіон, який раніше за всіх перейшов до продуктивного землеробства, а тобто – і до налагодження далеких міжплемінних обмінів, знаходився в районі сучасного північно-західного Таїланду. Первісно обмін здійснювався без посередників, але вже в ІІІ тисячолітті до н. е. з’являються цілі поселення торговців у найдавніших центрах цивілізації, зокрема, у Месопотамії (шумери) і Середземномор’ї (фінікійці були першими професійними моряками й торговцями).

При переході до землеробства, з розширенням меж приватної власності відбувається розклад общини і формування перших державних утворень. Раніше за всіх держави виникли в тих областях, де продуктивність землеробства була особливо значна (південне Межиріччя та Єгипет з їх іригаційним землеробством). Примітно, що вже в цей період (IV-III тисячоліття до н. е.) Месопотамія, яка не мала практично жодних природних багатств (не було навіть каменю, у достатку – тільки глина й очерет), за рахунок широко розгорненої державою системи міжнародних торговельних зв’язків могла забезпечувати себе золотом із західних областей Індії, сріблом з Малої Азії, каменем з Ірану й інше в обмін на зерно, фініки, вовну. Спостерігалася небачена інтенсивність торгівлі, однак археологи не змогли знайти територій ринків у жодному із шумерських міст, хоча предмети шумерського ремесла виявляються усюди від середземноморського узбережжя до Середньої Азії. Потрапити туди вони могли тільки з торговельними караванами, отже, можна зробити припущення, що за «азіатського» способу виробництва експорт надлишкових товарів, як і імпорт, здійснювалися централізовано, а купці, за сутністю, перебували на державній службі – були «постачальниками» тамтешніх царів.

Таким чином, на ранніх етапах розвитку людства три фактори сприяли інтенсифікації економічних зв’язків: потреба суспільства в рідкісних речах; висока продуктивність сільськогосподарського виробництва; сильна державна влада.

Торгівля не була єдиною формою міжнародних економічних зв’язків у стародавні часи; до них можна віднести війни і пов’язаний з ними збір данини. Так, у Єгипті епохи Нового царства (1580-1085 р. до н. е.) не було стимулу для розвитку міжнародної торгівлі, оскільки все необхідне для себе країна силою брала у своїх сусідів у виді видобутку і данини. Причому приплив сировини, худоби, золота й рабів був настільки великий, що сприяв бурхливому економічному розвитку. Тільки до кінця Нового царства Єгипет починає всерйоз займатися торгівлею.

Уже в той час торгівля здійснювалася як по суші, так і по морю. Саме так, наприклад, Індія (Харапська цивілізація) торгувала з Месопотамією. За 2,5-1,5 тисяч років до н. е., завдяки зустрічним потокам купців із цих центрів, виник виявлений археологами великий, навіть як на сьогодні перевалочний пункт на острові Бахрейн.

У I тисячолітті до н. е. оформилася і перша трансконтинентальна міжнародна траса – Великий шовковий шлях. Він зв’язував народи від Середземномор’я до Китаю на відстані 7 тис. км. Каравани рухалися безперервною низкою, за висловленням китайського історика Сима Цяня (145-86 р. до н. е.), «один не випускав з виду іншого».

Китай (імперія Хань) уже тоді експортував залізо, що вважалося кращим у світі, нікель, дорогоцінні метали, лакові, бронзові й інші художні та ремісничі вироби. Основним предметом китайського експорту був шовк. Торговельні, а з ними дипломатичні й культурні обміни по Великому шовковому шляху вперше в значному масштабі сприяли розвитку і зміцненню міжнародних відносин.

На ранніх етапах давньогрецької цивілізації (XI-IX ст. до н. е.) греки, як і єгиптяни Нового царства, торгівлею майже не займалися (втім, як і ремеслом). Потрібні чужоземні товари добувалися силою. Це було відображенням уже згадуваного рівня соціальної нерозвиненості: у світі дрібних полісів-громад без різко виділеної верхівки зовнішні зв’язки практично не розвивалися. Низький рівень соціально-економічного розвитку, незначне розшарування населення не сприяють розширенню торговельних зв’язків, а останні, у свою чергу, не стимулюють господарський прогрес. Аналогію цьому можна знайти й у наш час.

Однак, уже через два-три століття (VIII-VI ст. до н. е.) зі зростанням населення і соціального розшарування, торгівля перетворюється на провідну галузь грецького господарства. Одні тільки Афіни експортували оливкове масло, вино, мідь, свинець, мармур, вовну, вироби з металу, кераміку. Найважливішими статтями імпорту були хліб і раби, а також риба, худоба, шкіра, парусина, прядиво, кора-бельний ліс та ін.

Таким чином, якщо на ранніх етапах основними товарами при міжнародних контактах були рідкі, відсутні в даній місцевості продукти і матеріали, то за мірою розвитку цивілізації та населення каталізаторами зовнішньої торгівлі усе більше ставали нестача продовольства і простих товарів. Це означало також, що виробництво вже могло забезпечувати надлишки продукції для продажу за кордон, причому за досить великим переліком товарів. Варто відзначити і те, що на відміну від Давнього Сходу, де в товарному обігу знаходилися в основному все-таки предмети розкоші, в античному світі в значно більшому ступені для міжнародних обмінів використовувалися предмети повсякденного попиту, що виявилося одним з факторів майбутнього виробничого, а потім і військово-політичного випередження Європи.

Давній Рим славився розмахом своєї торгівлі, окремі елементи якої вражають уяву і сьогодні: грандіозний Троянів ринок мав п’ять поверхів та перевершував багато сучасних супермаркетів, вантажопідйомність морських торговельних судів досягала тисячі тонн.

Міський характер Римської імперії стимулював розвиток великої торговельної мережі й глибшого поділу праці. Один лише Рим в епоху максимального розквіту міг мати населення понад 1 млн чоловік. Оскільки прокормити настільки значне населення за рахунок місцевих ресурсів неможливо, був створений величезний флот для доставки пшениці із Сицилії, Північної Африки та Єгипту. Міжнародні економічні контакти Риму простягалися від краю до краю Євразії.

У ранньому середньовіччі (V-IX ст.) міжнародна та й внутрішня торгівля Європи зазнала колосальний регрес. Уся продукція за рідкісним винятком споживалася усередині феодальної вотчини. Зовнішня торгівля не чинила серйозного впливу на загальний рівень економічного життя. З XIV-XV ст. ринкова активність зростає, відроджується далека транзитна торгівля. В Європі оформляються 2 центри зовнішньої торгівлі:

1. Середземне море (країни Південної та Центральної Європи торгували між собою, а також з Візантією, країнами Сходу, Чорного моря);

2. Балтійське і Північне моря (вели обміни: Північний Захід Русі, Литва, Польща, Північна Німеччина, Скандинавські країни, Велика Британія, Нідерланди, Північна Франція).

Якщо південний напрямок в основному містив торгівлю предметами розкоші, пряностями, тканинами, золотом, сріблом, зброєю, почасти зерном, то на північному напрямку здійснювалася торгівля предметами широкого вжитку: рибою, сіллю, вовною, сукном, льоном, прядивом, воском, лісом, хутрами. Даний поділ досить чітко відображав домінування північної Європи над Півднем (згадаємо хоча б виникнення двох «транснаціональних» Ост-Індських компаній в Англії й у Голландії в 1600 і 1602 рр. відповідно, які, незважаючи на конкуренцію між собою, своїм головним ворогом вважали португальців).

Далі відносини між націями стрімко стають не тільки міжнародними, але і світовими. Каталізатором процесу були Великі географічні відкриття, а з XVI ст. міжконтинентальні зв’язки стали реальністю. Інтенсивність міжнаціональних торговельних відносин перекриває усе відоме в період середньовіччя. Ще в XII ст. Європа була експортером сировини (залізо, ліс) і рабів, імпортуючи зі Сходу готову продукцію та пряності. А вже з XIV-XV ст. європейці вивозять готову продукцію: текстиль, якість якого гірше східного, але він дешевший, папір, мило й інше у східні країни. Однією з найважливіших причин прискорення розвитку Європи було впровадження часткової механізації в процес виробництва текстилю, паперу за допомогою водяних млинів. Додавши до розвитку механіки бурхливий прогрес металургії (особливо в частині виробництва зброї), а також особливий соціальний клімат, пов’язаний з поширенням етики протестантизму, ми одержимо рецепт європейського успіху в світогосподарських зв’язках.

Слід зазначити, що окремі перешкоди на шляху розвитку торговельних зв’язків тільки стимулювали їхній посилений розвиток у багатьох напрямках. Так, одним з поштовхів до Великих географічних відкриттів була турецька блокада торговельних шляхів у Індію, тобто розрив Великого шовкового шляху. Ще однією проблемою Європи цього періоду було «військове» безробіття, що виникало під час ліквідації феодальної роздробленості та розпуску феодальних дружин і найманців. Володарі, відсилаючи вояків, що загрожували скарбниці й власному населенню за кордон, забезпечили відкриття й освоєння заморських територій, формування майбутніх колоніальних систем. Немаловажним поштовхом до оволодіння світом, налагодження міжнародної системи зв’язків була також відносна нестача необхідних для розвитку Європи природних ресурсів.

Таким чином, з моменту Великих географічних відкриттів виділяються два етапи становлення загальносвітового ринку і світової системи зв’язків.

На першому етапі розгортається іспано-португальська колоніальна експансія, ініціаторами якої були найбільш реакційні та відсталі феодальні держави. Етап характеризується військовими грабуваннями, контрибуціями, підставою факторій, плантацій, а також розширенням світової торгівлі за рахунок відкриття нових контактів і маршрутів. Безпосередньо колоніальна торгівля відіграє ще незначну роль.

Другий етап формування світового ринку пов’язаний з поразкою феодальної реакції в Західній Європі та перемогою буржуазних революцій у Нідерландах і Великій Британії. Ці держави стають лідерами не тільки в економічній, але і у військово-політичній галузях. Зростає значення атлантичного господарського простору для Європи. З Америки крім золота і срібла починають надходити продовольство та сировинні товари, формуються умови для зовнішньої торгівлі продукцією обробної промисловості. Від торгівлі надлишками людство переходить до торгівлі спеціально зробленими товарами.

Можна стверджувати, що світовий ринок і система світогосподарських зв’язків почали інтенсивно складатися із середини XVIII ст. в результаті установлення великих морських торговельних зв’язків і формування елементів міжнародного поділу праці між практично всіма частинами світу. Ієрархія міжнародних зв’язків будувалася навколо Північно-Західної Європи (центр світового господарства сформувався в «Атлантиці»). Потім протягом двох століть за наростаючою формувалася інтегрована світова система ринкового господарства.

У процесі становлення індустріальної цивілізації відбувається закріплення зв’язків між національними економіками. Особливість такого закріплення, на думку фахівців, полягає в тому, що зв’язки між державами, між національними економіками, перш за все найрозвиненішими, набуває усталенішого характеру. У цей же час у структурі світового ринку формується ціла низка ринків як складових частин, які не були притаманні попередній цивілізації. Зокрема, визначаються та утверджуються товарні ринки (ринок зерна, ринок металів, ринок тканин тощо). Формується й утверджується ринок позикових капіталів, і перш за все кредитний ринок. Виникає валютний ринок. Завершується формування міжнародного ринку праці.

Провідними країнами світу в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. були Велика Британія (свого часу отримала титул «майстерні світу», спеціалізується на виробництві машин, устаткування, взуття, шкіряної галантереї, чорних металів і виробів з них, вироби харчової промисловості); Німеччина (спеціалізується на сільськогосподарській техніці, залізничному устаткуванні, парових котлах, виробах хімічної промисловості, виробництво спирту на експорт, а також таких похідних технічних культур як цукор тощо); Франція (текстильні машини, шовкові та шерстяні тканини, парфуми). Скромніше місце в світовому виробництві посідали Бельгія (зброя, чорні метали та вироби з них, інструменти для машинобудування) Австро-Угорщина (метали, цукор, хміль). За колоніальними та залежними державами закріплюється статус експортерів сировинних матеріалів (цей статус зберігається і сьогодні для значної частки країн, що розвиваються): бавовна, натуральний каучук, прянощі, кава, цукор (переважно тростинний).

З утвердженням індустріалізації поширення набирає таке явище, як інтернаціоналізація господарського життя: виникнення ринку позикових капіталів, світових товарних ринків тощо. У період становлення індустріальної цивілізації нового змісту набирає міжнародна торгівля. Як і в попередні епохи їй належить провідне місце в системі світогосподарських зв’язків (як традиційної форми МЕВ). Зміст міжнародної торгівлі змінюється, по-перше, у зв’язку з тим, що вона набирає світового рівня і спирається на світовий ринок, по-друге, докорінно змінюється товарна структура експорту/імпорту в світовій економіці.

Значною мірою зростають масштаби міжнародної торгівлі. Наприклад, за період 1720-1780 рр. обсяг міжнародної торгівлі зростає в 2,1 рази, за період 1800-1880 рр. обсяги міжнародної торгівлі зростають більше, ніж у 10 разів, за період 1896-1913 рр. міжнародна торгівля зростає ще в 2,5 рази. Зростання обсягів торгівлі відмічається переважно між розвиненими країнами того часу – індекси зовнішньоторговельного обороту у вартісному вираженні у період 1800-1900 рр. мали такі значення: Велика Британія – 1324%, Німеччина – 975%, США (1800-1913) – 5461%.

Протягом ХІХ ст. провідне місце у світовій торгівлі належало Великій Британії (вона зберігала лідерство до Першої світової війни), причому ці позиції були обумовлені такими показниками: швидке зростання виробництва товарів на експорт ґрунтувалося на низькій вартості продукції, на високій якості; розвинений торговельний флот; наявність великої кількості колоній, за рахунок низької вартості сировини, з яких забезпечувалися низькі експортні ціни; швидкі темпи індустріалізації економік провідних країн світу, які потребували сучасного рівня виробництва, різних видів продукції, що створювало попит на світових ринках.

Досить різноманітною була зовнішньоторговельна політика країн тодішнього світу, причому слід зауважити, що вже в ХІХ ст. розвиненими країнами формувався гнучкий підхід щодо формування зовнішньоекономічної, зовнішньоторговельної політики і стратегії. Так, Велика Британія проводила політику вільної торгівлі в поєднанні з поміркованим протекціонізмом. І саме через таке поєднання одного принципу з іншим їй вдавалося утверджувати свої позиції лідера у світовій економіці. Прусія, а пізніше об’єднана Німеччина, проводить політику переважно вільної торгівлі. Тут є прямий інтерес Німеччини, яка потребувала імпорту великих обсягів зерна. У той же час Франція постійно надавала перевагу протекціоністській політиці й активному використанню механізмів митного регулювання експортно-імпортних відносин.

США досить цікаво формували власну зовнішньоторговельну політику, орієнтуючись на власні потреби і кон’юнктуру світових ринків. Вони періодично переходили від принципів вільної торгівлі до принципів протекціонізму, виховуючи повагу до власних національних інтересів у відносинах із закордонними партнерами.

Питома вага Західної Європи в світовій торгівлі того часу перевищувала 60%, США і Південна Америка – 20%, Азійський регіон – понад 11%, країни Африки й Австралія – близько 6%. Відбуваються значні зміни в структурі товарообміну в межах епохи становлення індустріальної цивілізації. Протягом ХІХ ст. переважав обмін промислових виробів на сировину і продукти харчування. На початку ХХ ст. у товарній структурі експорту-імпорту зростає питома вага фабрикатів (кінцевої продукції промислового виробництва). У товарообміні між розвиненими країнами провідне місце належить завершеній промисловій продукції. В експорті Великої Британії частка фабрикатів становила близько 78%, Франції – понад 60%, Німеччини – близько 60%.

У ХІХ-ХХ ст. утверджується експорт капіталів як відносно нова форма розвитку МЕВ, у першу чергу позикового капіталу. При цьому зростають обсяги вивезення позикового капіталу. Нетто-експортера-ми виступають Велика Британія, Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Голландія. Серед найбільших нетто-імпортерів були США, а також Росія. Значною мірою статус нетто-імпортерів позикового капіталу закріпився за залежними і колоніальними державами. Так, Велика Британія надавала позики багатьом Латиноамериканським країнам. Характерно, що в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. до колоній та залежних країн спрямовується від 2/3 до 3/4 експорту позикового капіталу. Галузева структура експорту капіталів була такою: на першому місці розташувалося фінансування залізниць; потім йшло будівництво автомобільних доріг; торгівля, банки, страхова справа, сировинні галузі, розвиток плантаційного господарства.

У цей же період відбувається активний розвиток ринку робочої сили. Основним ринком у ХІХ – на початку ХХ ст. був ринок у Північній Америці. У першій половині ХІХ ст. із Західної Європи до Північної Америки іммігрувало близько 5 млн чоловік, у другій половині – близько 18 млн чоловік. Ринок праці стає постійною складовою частиною світового ринку, а відтак і світової торгівлі.

У процесі розвитку попередніх форм МЕВ формується перша міжнародна валютна система, і, таким чином, цим було започатковано перший етап формування світової валютної системи. Перша міжнародна валютна система юридично була оформлена Паризькою міжнародною конференцією 1867 року.

Інтенсивний розвиток у ХХ ст. показав, що нові форми міжнародних економічних відносин, пов’язані з розповсюдженням передового досвіду, відображають еволюцію в способах використання іноземних капіталів на території тих чи інших держав: від часткового і повного володіння – до контрактних угод, пов’язаних з передачею технологій, збутових та інформаційних послуг. Цілі, які переслідували партнери, безумовно, різні: для одних – це досягнення світового лідерства, для інших – подолання відставання.