7.2. Давноминулий час і описова форма зі словами було, бувало

В українській мові є два минулі часи — минулий і давноминулий. Минулий час, не маючи особових закінчень, означає, що дія відбувалася в минулому, колись: я читав цю книжку; давноминулий час, який твориться з форм ми­нулого часу відмінюваного дієслова й допоміжного дієслова бути, означав, що одна минула дія відбулась раніше від іншої: я читав був цю книжку, та забув її зміст; „До­знався був владика, що сліпий старець чинить у божому домі одправу, і заборонив” (Марко Вовчок). Цією скла­деною формою давноминулого часу користуються й тоді, коли треба показати минулу перервану дію: „Лукаш... знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези” (Леся Українка).

На минулий час вказують також частки було, бувало: „А ще, було, як намалює що-небудь та підпише... що це — не кавун, а слива, так тобі точнісінько слива” (Г. Квітка-Основ'яненко); „Дарка часто, було, дивилась понуро, спускала очі в землю” (Леся Українка).

Варто нагадати, що слів було, було б часто вживають у розумінні слід було, слід би було: „Було тобі, моя мати, цих брів не давати, та було тобі, моя мати, щастя й долю дати” (народна пісня); „Та було б не рубати зеленого дуба, та було б не сватати, коли я — нелюба” (народна пісня).

7.3. Наказовий спосіб

Часто мовці забувають, що українська мова має в наказо­вому способі не тільки форми 2-ї особи однини й множи­ни, як російська,— читай і читайте, роби і робіть, а ще й форму 1-ї особи множини — читаймо, робімо. Російська мова, не маючи цієї форми, користується описовою кон­струкцією типу давайте читать або формою доконаного виду майбутнього часу дієслова — прочтем.

Українська класика й народне мовлення знають нака­зовий спосіб 1-ї особи множини, що надає фразі дина­мічності, закличності. Досить згадати хоч би народні пісні, де раз у раз натрапляємо на цю форму: „Заспіваймо пісню веселеньку”; „Пиймо за щастя, пиймо за долю, пиймо за те, що миліше”.

Часто до дієслова в наказовому способі 1-ї особи множини помилково додають закінчення -те, наприклад: ходімте. Якщо російською мовою, де нема форми наказово­го способу 1-ї особи множини, таке закінчення — потрібне (пор. идемте), щоб надати фразі тону заклику чи прохання, то українській мові в цьому нема ніякої потреби: ходімо, спечімо, виконаймо, заспіваймо.

1-ї та 3-ї особи однини й 3-ї особи множини наказового способу нема ні в українській, ні в російській мовах, через те, щоб надати реченню тону наказу, прохання чи поба­жання, користуються описовою формою, додаючи до діє­слова теперішнього часу частки хай або нехай: „Нехай я заплачу, нехай свою Україну я ще раз побачу!” (Т. Шев­ченко); „Хай чабан — усі гукнули — за отамана буде!” (П. Тичина); „Хай вони виздихають йому до ночі”(М. Коцюбинський).

Слід зазначити, що частка хай інколи поєднується й з 2-ю особою однини дієслова, коли акцентується на побажанні, а не йдеться про наказ: „Хай колись навчишся” (Панас Мирний); „Хай же ти, молодший, будеш бреха­ти...” (Панас Мирний); „Хай ти скиснеш!”.

Замість описової форми для 3-ї особи однини наказо­вого способу з частками хай, нехай, можна вживати фор­ми наказового способу 2-ї особи однини, що надає реченню дієвішого характеру: „Про мене хоч вовк траву їж” (при­повідка), замість — „хай вовк траву їсть”; „Яка штучка! І не думай ніхто її зачепити”, замість — „хай ніхто не думає”.