114 Господарств при посівній площі цукрових буряків 934,2 га одержали із гектара 326,8 ц коренеплодів, 502,5 грн. Прибутку при рентабельності 19,4%.

у сільськогосподарських підприємствах з площею посіву цукрових буряків до 50 га урожайність становила 164,5 ц/га

одним із напрямів забезпечення ефективності вирощування цукрових буряків є концентрація та спеціалізація виробництва.

при урожайності буряків 326,8 ц/га витратили на 1 т продукції 141 грн. та 5,3 люд, одержали 874,3 грн. прибутку на 1 га при рентабельності 27,3%.

У господарствах з урожайністю 72,6 ц/га затрати праці та капіталу перевищували середній показник по Україні у 2,6 і 1,9 рази.

витратах на 1 га цукрових буряків 6393 грі, одержали з гектара 416,4 ц коренеплодів, 1016 грн. при рентабельності 6,3%.

у сільськогосподарських підприємствах з витратами на 1 га посіву цукрових буряків до 2000 грн. урожайність становила 104,3 ц/га, затрати праці перевищували середній показник в 1,85 рази.

У цих господарствах збитковість становила 0,3%.

із загальної кількості 58 цукрових заводів побудовані ще до 1860 року, 66 заводів - з 1861 по 1900 p., 24 заводи - в 1900-1940 роках.

Лохвицький цукрокомбінат Полтавської області має виробничу потужність - 9,48 тис. т.

у Франції у 2001/02 МР цукрові заводи із середньодобовою потужністю до 5 тис. т становили лише 5,9%, 5-8 тис. т - 14,7%, 8 - 12 тис. т- 32,3%, 12-15 тис. т - 14,8%, понад 15 тис. т - 32,3%;

у Німеччині частка переробних підприємств із потужністю до 5 тис. т - 6,7%, 5-8 тис. т - 23,3%, 8-12 тис. т - 36,7%, 12-15 тис. т - 16,6%, понад 15 тис. т - 16,7%.

Згідно з даними асоціації Укрцукор вітчизняні цукрові заводи вилучають лише 72% цукру, що міститься у сировині.

У США нормальний рівень вилучення цукру становить 80%, у разі доочистки меляси зростає до 90%.

у країнах членах Європейського Союзу переробна сфера цукрової промисловості представлена 137 цукровими заводами.

Середньодобова потужність переробки одного заводу становить 9380 тис. т цукрових буряків, що перевищує аналогічний показник по Україні.

у провідних країнах Західної Європи, таких як Нідерланди, Австрія, Франція, Бельгія, Данія, Німеччина, Ірландія, Італія, Великобританія, середньодобові виробничі потужності цукрових заводів відповідно становлять: 14100 тис. т, 11430, 11080, 10220, 9970, 9620, 8800, 8230, 7980 тис. т переробки цукрових буряків.

Таблиця 3.13

Дані про виробничі потужності цукрових заводів в окремих країн світу станом на 2004/05 МР

Таблиця 3.14

Основні показники діяльності цукрових заводів України за роками

у 2000 р. з 192 цукрових заводів переробкою сировини займалися 147 підприємств, а в 2001 р. готувалися працювати 158 цукрових заводів, а фактично працювали 147 заводів

У 2007 р. діяло лише 110 заводів.

забрудненістю коренів, порушенням технології зберігання, транспортування та переробки цукрових буряків.

низький рівень урожайності цукрових буряків

лабораторії при цукрових заводах

зростання собівартості виробництва цукру.

калькуляцію вартості технічної переробки цукросировини.

переробна сфера потребує великих капіталовкладень

удосконалення економічних, організаційно-правових, кредитних, інвестиційних механізмів

проведення реконструкції галузі, яка передбачатиме зупинення збиткових і технологічно застарілих та модернізації найбільш рентабельних заводів.

Проте більшість підприємств галу­зі приватизовані. Отже, зупинення надто старих заводів можливе шляхом застосування ринкових механізмів (зокрема, за допомогою механізму банкрутства). Негативним моментом даного механізму є те, шо для його здійснення потрібен тривалий час.

З огляду на вищевикладене для підвищення результативності ро­боти переробних підприємств бурякоцукрової галузі необхідно забез­печити: виробництво якісної і в достатніх обсягах сировини для пов­ного завантаження виробничих потужностей; оптимізацію кількості цукрових заводів, з урахуванням можливостей сировинної бази, по­треб внутрішнього ринку й експортного потенціалу та обгрунтованої тривалості сокодобування; модернізацію й реконструкцію наявних виробничих потужностей, з метою забезпечення підвищення показни­ків добової переробки цукрових буряків у розрахунку на завод і вихо­ду цукру; удосконалення державної статистичної звітності з виробни­цтва цукру та запровадження обліку операцій з реалізації цукру, яка б відображала реальний стан справ у галузі.

Напрями державного регулювання ринку цукру України

Буряківництво України вже налічує понад двісті років. Саме ві­тчизняні вчені розробили у 1797-1801 pp. теоретичні засади і виро­бничу технологію одержання цукру із використанням вапна, а на­бутий практичний досвід країни став у подальшому надбанням сві­тової цивілізації [103].

Вивчення наукових джерел дало змогу виявити, що в умовах загострення кризи феодально-кріпосної системи господарства по­чала поступово розвиватися цукрова промисловість. Цукроваріння спочатку виникало у великих поміщицьких господарствах, власни­ки яких пристосовуючись до нових умов господарювання, намага­лися підвищити прибутковість своїх господарств. Вони усвідомлю­вали необхідність змін через введення до сівозміни технічних куль­тур. Найбільш вигідною з технічних культур для лісостепової зони, які за тих часів вирощувалися, стали цукрові буряки [104].

Перший досвід ринкового регулювання ринку цукру в Україні і в Росії датується 1885-1886 pp. Необхідність прийняття кардинальних заходів була зумовлена тим, що урожаї цукрових буряків були висо­кими і виробництво цукру досягло 25,3 млн. пудів (при потребі внут­рішнього ринку не більше 18 млн. пудів). За таких умов пропозиція

г,еревищувала попит, і ціни на внутрішньому ринку почали знижува-

тися, незважаючи на те, що уряд продовжував сплачувати цукрову, заводам до 1 липня 1886 р. ввізну премію, призначенням якої б\.,0 стимулювати вивезення надлишку цукру за кордон.

Високий урожай цукрових буряків у наступному сезоні (1886/87 pp j зумовив подальше зниження цін на цукор. Виграти на його виробниц­тво вже не відшкодовувалися доходами від реалізації продукції. Як наслідок, було закрито 11 цукрових заводів. З метою уникнення нової кризи цукрозаводчики в 1886 р. звернулися до уряду з проханням вве­сти регулювання солодкого продукту, через встановлення для цукро­вих заводів нормовані обсяги його виробництва для внутрішнього ри­нку. Уряд відхилив це прохання й відмовився регулювати ринок цук­ру, незважаючи на те, що навіть найкращі цукрові заводи опинилися перед загрозою банкрутства. Міністерство фінансів вважало, що за­безпечення балансу між виробництвом цукру та попитом на нього - справа самих виробників, а не урядових організацій, і запропонувало цукрозаводчиком створити синдикат, головним завданням якого стало вилучення із внутрішнього ринку надлишків цукру

Синдикат було створено наприкінці 1886 р. й до нього увійшло 186 цукрових заводів. Відповідно до домовленостей заводи повинні були залишати у себе на складах лише лімітовану синдикатом кіль­кість цукру для внутрішнього споживання, а решту вивозити за кор­дон. Рішення про норми виробництва цукру приймалися колективно.

Ліміт виробництва цукру для кожного заводу визначали виходячи з його середньорічного виробництва за п’ять попередніх років із зме­ншенням на 5 %. Така кількість продукту в основному відповідала обсягу внутрішнього ринку цукру.

Контроль за виконанням договору про ліміти мало здійснювати бюро у складі 10 представників заводів і голови розміщувалося в Киє­ві. Бюро повинно було вивчати кон’юнктуру ринку і видавати поста­нову про вивезення або про призупинення вивезення цукру за кордон (якщо ціна на нього на внутрішньому ринку досягла встановленого рівня).

Синдикат стабілізував ціни на цукор, забезпечуючи такий їх р1' вень, який би відшкодовував витрати на виробництво, створив надій' ну й оперативну статистику. За десять років існування цього органу між заводами чотири рази укладалися договори. В останньому дого­ворі передбачалося створення запасів, призначених для випуску на внутрішній ринок, якщо ціни на ньому підвищаться понад встановлю ну межу. Такий запас становив 3 млн. пудів і розподілявся кожному заводу пропорційно до норми його виробництва (тобто квоти).

Однак до 1895 р. в діяльності синдикату назріла криза. За твер­дженням О.С. Зайця, високий урожай цукрових буряків в Європі у І($4 - 1895 РР- зумовив ситуацію на ринку цукру неконтрольованою, завоДи постали перед гострою проблемою перевиробництва [105, с.2]. иддлишок цукру, за вказівкою синдикату, необхідно було вивозити за корДоН’ алс ціни ма внутрішньому ринку були вище, ніж за кордоном. f[K наслідок, цукрозаводчики порушити свої зобов’язання, і керівниц­тво синдикату не змогло забезпечити виконання договірних умов. До т0го ж діяльність синдикату суперечила чинному законодавству, згід- н0 з яким домовленість торговців, спрямована на підвищення цін на продовольство, каралася, а порушники мали відбути покарання у в'язниці від 4 до 8 міс. Тому синдикат припинив свою діяльність, яка цередус*м не мала достатньої правової бази, хоча неформально й була підтримана урядом, передусім Міністерством фінансів.

Після розпаду синдикату реіулювання ринку цукру взяла на себе держава. 20 листопада 1896 р. було видано «Закон про деякі заходи відносно цукрової промисловості», яким передбачалися регулювання кількості цукру, що надходять на внутрішній ринок, і кількість недо­торканого запасу на заводах. Цукор, який вироблено понад встановле­ну кількість для внутрішнього ринку, вважався надлишком і оподат­ковувався, крім акцизу, додатковим податком. Обов'язковий і недото­рканий запас поповнювався із загальної кількості надлишків цукру в передбаченому порядку. Надлишок цукру можна було реалізувати на внутрішньому ринку лише після попередньої сплати додаткового по­датку. Надлишок цукру, що поставляється заводом за кордон, звільня­вся від акцизу й податку в повному обсязі. Заводи, які запропонували на внутрішній ринок цукор із недоторканого запасу без дозволу Міні­стерства фінансів або без оплати додаткового податку, підлягали су­ворій матеріальній відповідальності [106, с.4].

Значною подією у розвитку цукрової промисловості було угво- Рення у 1871 р. Київського відділення російського технічного товари­ства з бурякоцукрової промисловості, яке заклало початок селекційній справи в країні. Упродовж 35 років один із його керівників - М. Тол- пипн видавав щорічні огляди стосовно стану цукрової промисловості. априклад, у 1825 р. він писав: «Самая главная и существенная часть Ла есть свекла... Прежде всего и больше всего следует совершенст- ;;оі!ать ее. За зто дело нужно взяться не каждому заводу порознь, а м сообща, учрєдив для тгого в разньїх местах опьітньїе станции, °тьі коих и вьірабатьіваюг условия для получения свекльї вьісокого Чества для каждой местности сообразно ее климату и почве» [107].

Загострення конкуренції на ринку вимагало подальшого удоско, налення процесу виробництва цукру, а відповідно, і додаткових вкла. день капіталу, сприяла виникненню у бурякоцукровій галузі моноц0. лістичних об’єднань. Високий рівень концентрації виробництва, коц. центрація і централізація капіталів, а також тісне переплетення інтерн сів великого капіталу та великого землеробства призвели до того, щ0 в бурякоцукровій промисловості виникло в 1887 р. одне із перших Мо. нополістичне об’єднання.

Поява монополії супроводжувалася гострою боротьбою за залу, чення до неї якомога більшої кількості членів. Вважаємо, що це пояс, нюється тим, що великі цукрозаводчики прагнули одержати високі прибутки через штучне обмеження випуску цукру на внутрішній ри. нок при встановленні високих цін на нього. Однак цукрові заводи, які знаходилися в центральних губерніях, мали більш ємний ринок збуту а експорт для них ускладнювався внаслідок віддаленості від кордонів. Крім того, обмеження виробництва цукру для дрібних заводів означа­ло збільшення і без того високих витрат виробництва. Тому на цукро­ві заводи, які не приєдналися, чинили тиск, не надаючи їм кредитів через контори Держбанку і приватні банки.

Союз цукрозаводчиків проіснував до 1895 р. і за рівнем монополі­зації він належав до великих монополій в Росії. У монополістичному об’єднанні брали участь цукрозаводчики Терещенко і Харитоненко.

На нашу думку, обмеженість внутрішнього ринку і загострення конкурентної боротьби зумовили недовговічність цукрового картелю. Такий вид монополії був слабким початком для всіх її учасників, який би їх об’єднував. Крім того, картель не міг ефективно боротися із за­водами, що не приєдналися. Результатом цього стало перевиробницт­во цукру і як наслідок - пониження цін на нього. У сукупності це при­звело до розпаду в 1895 р. монополістичного союзу.

Державне регулювання надходження цукру на ринок мало певні відмінності від регулювання, яке раніше здійснював синдикат. Так, синдикат визначав для кожного заводу ту кількість цукру, яку за­вод направляв на внутрішній ринок. Закон передбачав загальну кі­лькість цукру, яка надходила на внутрішній ринок, і не допускав надходження надлишків цукру на цей ринок. Цукрозаводчик м'г направляти надлишки цукру на внутрішній ринок у наступному році або вивезти за кордон. Синдикат не міг гарантувати рівень ри­нкових цін. У разі вивезення цукру за кордон за збитковими цінами цукрозаводчик змушений був відшкодовувати свої збитки за рахУ' нок підвищення цін на внутрішньому ринку. Закон від 20 листоґіЗ' іа 1895 р. стабілізував ціни на внутрішньому ринку й захистив ін­тереси споживачів.

Однак державне регулювання, на думку О.С. Зайця, «іще було нЄ досконалим, воно не контролювало виробництво цукру понад кількість, що споживається на внутрішньому ринку. Тому цукор вивозили за кордон стихійно. Це призвело до різкого зниження цін на нього на європейському ринку вже у виробничому сезоні 1901 /02 p., а в 1902/03 р. ціни знизилися ще більше (до 1 руб. 15 коп. за пуд)» [105].

У цей період була прийнята міжнародна Брюссельська конвен­ція по цукру, до якої Росія спочатку не приєдналася. 1 це, на нашу думку, зумовило виникнення додаткових труднощів у доступі ро­сійського цукру на європейські ринки. Тому цукрозаводчики звер­нулися до Міністерства фінансів із проханням врегулювати вироб­ництво цукру в країні.

Необхідні зміни було внесено Законом від 12 травня 1903 p., яким визначалася загальна величина виробництва цукру всіма заводами у даний період для задоволення потреб внутрішнього ринку і для при­буткового вивезення цукру в Фінляндію і Північну Персію. Законом передбачалися істотні доповнення, відповідно до яких усувалася за­лежність заводів один від одного і стримувалося прагнення до штуч­ного розширення виробництва на шкоду іншим підприємствам. Цук- розаводчик міг працювати на експорт лише тоді, коли йому було вигі­дно, і вивезення цукру за кордон втрачало примусовий характер (що передбачалося Законом від 20 листопада 1895 р.) [105].

У серпні 1907 р. Росія приєдналася до Брюссельської конвенції, що розширило її експортні можливості. Різко зросли обсяги цукру, Що вивозився за кордон. У 1910-1911 pp. цей обсяг становив 2203658 пудів, або 17 % від всього виробленого цукру.

Активне державне втручання у справи бурякоцукрової промис­ловості сприяло ранньому зародженню державно-монополістичних тенденцій у цій області виробництва. Спочатку воно мало порівня­но обмежений характер і поширювалося в основному на виробниц­тво і збут цукру.

Із утворенням у 1897 р. Всеросійського товариства цукрозавод- чиків державно-монополістичне регулювання набуло вищих форм, а само товариство цукрозаводчиків перетворилося у важливу ланку системи цього регулювання. До нього поряд із буржуазією входили 1 Представники класу дворян. Це була стійка замкнута група вели- Ких представників монополістичного капіталу. Важливо відмітити,

що П.І. Харитоненко був другом голови Всеросійського товариств^ цукрозаводчиків, до складу правління входив також Б.І. Кононец- ко, який представляв інтереси сім’ї Терещенко, а представником знаті був О.О. Ребіндер [107]. Зазначимо, Терещенко і Харитоненко входили до тих 7-10 сімей, які фактично контролювали в Росії все рафінадне виробництво і значну частину виробництва цукру-піску.

Наприкінці XIX ст. успіхи вітчизняної цукрової промисловості були настільки вагомими, що Росія вже не ввозила цукор із-за кордону, а почала його вивозити. У «Толковом тарифе» (1892) Д.І. Менделєєв відзначав: «Еще в 70-х годах бьіл ввоз иностранно- го сахара, да при том не по мелочам, а уже на 20 млн.руб.» [106].

Обсяги виробництва цукру значно перевищували внутрішню потребу Росії, і на початку XX ст. уряд обмежив його виробництво. Надлишки експортувалися до Німеччини, Великобританії, Австро- Угорщини, Італії, Туреччини та інших країн. Росія продавала на­сіння цукрових буряків до Німеччини, Австрії та Франції. За виро­бничим потенціалом і обсягами виробництва бурякоцукрова галузь на початку XX століття поступалася лише Німеччині. У цей період в Росії працювало 254 цукрові заводи, а щорічне виробництво біло­го цукру перевищувало 460 тис. т [108, с.2].

Отже, короткий екскурс в історію регулювання ринку цукру в дореволюційний період свідчить про те, що держава не повинна сприяти стихійним ринковим сил, а зобов’язана активно регулюва­ти ринкові відносини. Заходи з впровадження ринку цукру, які здійснювалися царською Росією, дозволили зберегти бурякоцукро- ве виробництво, підвищити його ефективність і конкурентоспро­можність.

Із виникненням у бурякоцукровій промисловості монополій по­чинається проникнення у галузь фінансового капіталу. У цій галузі провідну роль відігравали Російський для зовнішньої торгівлі та Російський торгово-промисловий і частково Міжнародний банки. Перша світова війна ще більше посилила позиції банківського капі­талу в цукровій промисловості.

Так, Російський банк для зовнішньої торгівлі контролював і фі­нансував цукрові підприємства Тереіценка. Групу підприємств Ха- ритоненка, які не потрапили до рук банків завдяки втручанню Держбанку, контролював Петербурзький учений і позиковий банк.

Надмірне зростання цін на цукор і труднощі із закупівлею його для потреб армії, змусили уряд централізувати заготівлю цукру 1 ввести систему розподілу його між споживчими ринками. Вагомий

коМ У цьому напрямі стало заснування 20 січня 1916 р. в Києві Карального бюро з об’єднання закупівель цукру («Центроцу- 0р»). Голос цукрозаводчиків у ньому був вирішальним, і тому ЦеНТронУкоР проводив політику цін, яку диктували йому цукрові

моНОП°л»- ;

Історичний розвиток бурякоцукрової галузі свідчить, що 60-80 pp. ст. можна вважати етапом розквіту цукрової промисловості. ралузь динамічно розвивалася, велику увагу приділяли селекційній 0боті та насінництву. Переведення буряківництва на однонасіннє- і сорти, а потім гібриди стало вирішальним чинником впрова­дження інтенсивної технології вирощування цукрових буряків. У результаті удосконалення агротехніки, посилення матеріально- технічної бази буряківництва стрімко зростали обсяги виробництва сировини. Для збільшення площ і підвищення урожайності цукро­вих буряків науковці розробляли та впроваджували у виробництво нові види посівної і збиральної техніки. Це дало змогу комплексно механізувати буряківництво і забезпечити на 80 % площ вирощу­вання цукрових буряків за інтенсивною технологією. Щорічне ви­робництво цукрових буряків наприкінці 80-х років перевищило

ЗО млн. т. У цей період створювалися нові види обладнання і впро­ваджувалися енергозберігаючі технології.

З нарощуванням обсягів виробництва буряків планувалося бу­дівництво великих переробних підприємств. Для розв’язання цього завдання було розроблено типові проекти цукрових заводів потуж­ністю 1,5 і 2,5 тис. т переробки буряків за добу. Було введено в експлуатацію 52 заводи, які щорічно переробляли до 116,5 тис. т коренеплодів. Наприкінці 60-70-х з’явилися підприємства із добо­вою потужністю 5 і 6 тис. т переробки буряків. Рівень автоматиза­ції і механізації технологічних процесів на них досягав 92-95 %. У Цей період середня потужність одного заводу була доведена до

тис. т [108, с.З].

Однак із переходом до ринкових відносин відбувся різкий стрибок цін на матеріальні й енергетичні ресурси, транспортні по­слуги, що призвело до погіршення фінансового стану сільського г°сподарства й істотного зменшення обсягів виробництва буряків. ^Урякоцукровий підкомплекс України опинився у кризовому стані, який характеризується катастрофічним спадом виробництва, погі­ршенням інвестиційної діяльності, критичною межею зношення °сновних виробничих і відсутністю оборотних фондів, хронічними Неплатежами, занепадом соціальної сфери і т. д.

У зв’язку з цим постає питання, як це могло статися з галузз^ успіхи й невдачі якої безпосередньо пов’язані з матеріальним д0§’ робутом кожного українця. Відомо, що в економіці діють екстецч СИВНІ Й інтенсивні ЧИННИКИ розвитку виробництва. Екстенсивні ЧИННИКИ ДІЯЛИ впродовж останніх 50-Х років розвитку цукрово,- промисловості. Вони передбачали збільшення посівних площ щ , цукровими буряками, створення НОВИХ виробничих потужностей 5 метою повного забезпечення країни цукром із вітчизняної сирову ни. До початку економічних реформ країні вдалося за рахунок факторів досягти забезпечення цукром із буряків до рівня 70 %.

Це дає підстави поділяти думку, що за адміністративно- командної системи були досягнення в селекції і насінництві цукро­вих буряків, широкого розповсюдження набуло виробництво буря, ків на промисловій основі без застосування ручної праці. На цукро­вих заводах впроваджувалися нові технології переробки цукрових буряків із використанням енергозберігаючих технологій, прогреси­вні види обладнання, розроблені вітчизняною наукою.

Однак до початку 90-х років XX ст. екстенсивний шлях розвит­ку промисловості вичерпав себе, провідні країни світу перейшли на інтенсивний шлях розвитку. Це зумовлено, насамперед, подорож­чанням природних і сировинних ресурсів, демографічними факто­рами, проблемами, які пов’язані із необхідністю охорони навколи­шнього середовища. Більшість провідних країн, що виробляють цукор, перейшли на шлях інтенсифікації виробництва ще у 60-70-х роках [109].

За результатами проведеного у попередньому розділі дослі­дження про стан бурякоцукрового підкомплексу можна зробити висновок, що в галузі поки що зберігаються інерційні процеси роз­витку, не спостерігається якісних зрушень ні в сфері вирбництва сировини, ні в сфері переробки.

Зазначимо, що прийняті у період становлення ринкового механіз­му урядові й законодавчі акти не забезпечили вирішення проблем роз­витку бурякоцукрового виробництва у країні. Період формування ри­нку цукру в Україні характеризується посиленням недобросовістної конкуренції, збільшенням виробничих витрат, появою великої кілько­сті посередників, що в кінцевому рахунку призвело до зниження обся­гів виробництва цукрових буряків і цукру. Саме це зумовило необхіД' ність прийняття спеціального Закону України, яким має регулюватися ринок цукру. У Законі необхідно було передбачити питання збалансУ' вання прибутків бурякосійних господарств і переробних підприємств» ^рахувати індивідуальні інтереси й інтереси суспільства, загіропону- раТи економічні та нормативно-правові регулятори управління ринко- вими відносинами, створення економічних передумов формування ринкового середовища для товаровиробників цукрових буряків і цук- 0у Саме ці проблеми порушували вітчизняні дослідники та виробни­ки галузі [П 0-116].

Основними положеннями прийнятого 17 червня 1999 р. Закону України „Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру” jn[o758 передбачено посилення державного впливу на ринок цукру че­рез запровадження в дію таких механізмів: система квотування, міні­мальних цін на цукор і цукрові буряки; закупівля цукру для задово­лення потреб держави; попереднє фінансування витрат виробників цукру та цукрових буряків; ліцензування оптової торгівлі цукру на ринку України й реалізація його за межі країни; визначення щоквар­тальних і місячних обсягів реалізації цукру на внутрішньому ринку; механізм регулювання імпортних поставок цукру-сирцю тростинного [117]. Однак, як показав аналіз, здійснюваний у попередньому підроз­ділі, передбачені важелі державного регулювання досліджуваної галу­

зі не забезпечили появу й посилення позитивних тенденцій.

Стосовно того чи може галузь ефективно розвиватися і чи є у вітчизняної галузі економічні можливості для досягнення цієї мети, більшість іноземних експертів і дослідницьких організацій ствер­джують, що Україна не має необхідних інвестиційних ресурсів, відповідного рівня організації виробництва й управління [118].

З такими доказами можна погодитися, але для працівників бу- рякоцукрової галузі України це повинно стати певним сигналом до протидії таким настроям. Вважаємо, що Україна має необхідні ре­сурси, науковий потенціал і кадри, щоб успішно вирішити пробле­му забезпечення конкурентоспроможності вітчизняного цукру як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках. Про це свідчить і наш історичний досвід, і сучасні тенденції розвитку бурякоцукрового підкомплексу. Можна навести багато фактів недалекого минулого, коли буряківники досягали високих показників і в умовах адмініст- Ративно-командної системи. Нині Україна активно веде роботу що- До інтеграції у світове співтовариство і набула членства в СОТ, що 3Умовлює більш жорсткі умови стосовно захисту продовольчого Ринку. Для збереження вітчизняного бурякоцукрового підкомплек- СУ І підвищення ЙОГО конкурентоспроможності необхідно, насам­перед,

наростити обсяги виробництва цукрових буряків не за раху­нок збільшення посівних площ, а урожайності коренеплодів.

Зазначимо, що у 1929 р. вперше в Радянському Союзі був про, ведений досвід переробки цукру-сирцю тростинного на білий Цу„ кор пісок. У той нас сировина надходила від Куби, її переробкою займалися 6 заводів країни. Пояснювалося прагненням збільшити обсяги власного виробництва цукру білого і тим самим скоротити його імпорт, а також політичними мотивами - підтримати молоду республіку. З тих часів впродовж 40 років дефіцит цукру покривав­ся за рахунок переробки цукру-сирцю тростинного, а також заве­зення білого цукру.

В Україні налічується 39 цукрових заводів, виробничі потужно­сті яких оснащені схемами переробки сирцю тростинного, що за­безпечувало в радянські часи переробку його до 2 млн. т у рік. У

р. 20 українських цукрозаводів одержали дозвіл на переробку імпортного цукру-сирцю, ввезеного на пільгових умовах. Як зазна­чають фахівці, ці заводи, переробляючи сировину до початку тра­диційного сезону цукроваріння з буряків, забезпечували кращі тех- ніко-економічні умови на початку сезону, що зумовлювало нижчу собівартість переробки (додаток И).

Економічна доцільність переорієнтації цукрового виробництва на імпортну сировину збільшує кількість прихильників такого на­пряму серед керівників підприємств і державних службовців. У цій ситуації автор притримується думки, що при тривалій перспективі орієнтації на імпорт цукру-сирцю тростинного позиції вітчизняної бурякоцукрової галузі послабляться. Це призведе до зменшення площ посівів цукрових буряків, до залежності України від поставок імпортної сировини, спричинятиме подальше руйнування вітчиз­няного бурякоцукрового підкомплексу з усіма негативними соціа­льними наслідками.

В останні роки поява цукру-сирцю тростинного відіграла певну позитивну роль, оскільки його ввозили з метою задоволення потреби внутрішнього ринку, максимального завантаження виробничих поту­жностей цукрових заводів, що дало змогу подовжити терміни роботи переробних підприємств і поліпшити економічні показники роботи заводів. Але при цьому необхідно зазначити, що переробка як виму­шена дія, призводить до значного зношення обладнання цукрових за­водів. Саме тому взаємовідносини із компаніями і фірмами з перероб­ки цукру-сирцю тростинного потребують удосконалення насамперед для того, щоб уникнути значного зношення обладнання.

Разом з тим вимушена переорієнтація цукрової промисловості на переробку цукру-сирцю тростинного в умовах кризового стану

зїни та агропромислового комплексу зокрема зумовила у вітчиз- яному цукровому виробництві істотний дисбаланс. І Іроблеми і а-

висока трудомісткість виробництва та переробки сировини, аПіталомісткість, недостатній рівень фінансового і матеріально- ^хнічного забезпечення та ін.), з роками дедаті більше загострю- злися. Нині бурякоцукрове виробництво неспроможне витримати конкуренцію із виробництвом цукру із дешевого тростинного цук- ду-сирцю. Як наслідок, у країні сформовано нерегульований ринок цуКрУ> на якому проявляється недобросовісна конкуренція, діє за­тратний механізм господарювання і, насамкінець, відсутня науково обгрунтована стратегія бурякоцукрової галузі.

У практичній діяльності застосовуються тільки механізми кво­тування виробництва, встановлення мінімальної ціни на цукрові буряки та цукор, регулювання поставок цукру-сирцю тростинного на ринок України. За період використання важелів регулювання ринку цукру, які передбачено Законом України „Про державне ре­гулювання виробництва і реалізації цукру” №758, постали трудно­щі із забезпеченням виконання цукровими заводами квот на вироб­ництво цукру, дотриманням мінімальних цін на сировину та цукор і надходженням на ринок необхідної кількості цукру-сирцю з трос­тини, цукру білого, цукрових сиропів за пільговими ставками ввіз­ного мита та в межах угод про вільну торгівлю з країнами СНД, а також контрабандним шляхом.

Проблема витіснення бурякової сировини тростинною не є уні­кальною, і зумовлена тим, що ціна цукру на світовому ринку ви­значається ціною тростинного цукру, яка нижча 300 дол. CLL1A за тонну, тоді як буряковий цукор не може бути дешевшим ніж 400 ДОЛ. США/т.

Початкові основи ринку цукру в Україні, закладені Законом України “Про державне регулювання виробництва і реалізації цук- РУ”, потребують подальшої розробки й удосконалення з метою за­безпечення відродження бурякоцукрової галузі країни. Аналіз по­ложень цього закону свідчить, що недостатньо уваги приділяється застосуванню економічних важелів відновлення обсягів виробниц­тва цукрової сировини, прибутковості бурякоцукрового підкоміте­ту, регулюванню внутрішнього і зовнішнього ринку з боку держа- ви, забезпечення конкурентоспроможності галузі й захисту вітчиз­няного товаровиробника.

Прийнятий Закон не регламентує механізми подолання спаду та збитковості виробництва цукрових буряків і цукру. Це, зокрема,

стосується забезпечення галузі засобами промислового виробниц^ ва й енергетичними ресурсами за фіксованими цінами (враховую^ надзвичайно високу трудомісткість культури), удосконалення ек0. номічних і фінансових відносин між цукровими заводами й буря косійними господарствами, пропорцій між окремими каналами нку збуту цукру та суб'єктами господарювання (цукровими заводе ми, бурякосійними господарствами, державою, комерційним^ структурами й окремими суб’єктами) та формування надійно фун, кціонуючої вітчизняної ринкової інфраструктури цукру [119].

Отже, нині необхідні дієвіші інструменти державного регулю­вання ринку цукру, які б забезпечили подолання негативних тенде. нцій у досліджуваній галузі, з урахуванням світових тенденцій ри_ нку цукру. Саме тому з метою стабілізації виробництва цукросир0. вини та цукру, регулювання внутрішнього ринку цукру і створення реальних передумов для оптимального функціонування цукрової галузі Кабінетом Міністрів України дано доручення від 27.02.2007 р. за № 8034/0/1-07 щодо перегляду норм чинного Закону України „Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру”. В процесі опрацювання норм чинного Закону було внесено пропози­цію щодо розробки нового Закону України „Про цукор та ринок цукру”, який би поєднував ринкові й державні важелі регулювання ринку цукру, заходи стимулювання розвитку і конкурентоспромо­жності галузі та став правовою основою її стабільного розвитку в майбутньому (додаток 1).

Зазначимо, що новий проект Закону розглядає механізм квоту­вання, де передбачено виробництво цукру квоти «А», призначеного для забезпечення потреб внутрішнього ринку, та понадквотоване виробництво. Передбачено, що у разі невиконання зобов’язань що­до виробництва цукру в межах одержаної квоти цукру „А” вироб­ник позбавляється повністю або частково квоти цукру „А” на на­ступний маркетинговий рік. Вважаємо за доцільне передбачити у Законі, що при розподілі квоти враховуються економічні показники діяльності, тому перевага надається продуктивнішим товаровироб­никам. За цієї умови, якщо товаровиробники не спроможні забез­печити ефективну діяльність, то вони можуть одержувати квоту за залишковим принципом або взагалі позбавлятися можливості 11 одержувати. Подібний підхід щодо підвищення ефективності виро­бництва застосовується у Великобританії. Так, корпорація Британ­ський Цукор перерозподіляє контракти між товаровиробникам^ цукрових буряків лише тоді, коли очевидна регулярна неспромо#' jcTb виконання контракту з високими економічними результатами, ^скільки врожайність цукрових буряків є важливим показником ^лЯ визначення розміру квот, корпорація щорічно здійснює пере­розподіл їх від товаровиробників з низьким рівнем урожайності виробникам, які одержують високі врожаї цукрових буряків. Таким чцном, це спроба зменшити кількість товаровиробників із високи­ми витратами виробництва й відповідно збільшити чисельність [іайбільш ефективних виробників цукрових буряків. Запроваджен­ня такого підходу дасть змогу реалізувати стимулюючу та контро­люючу функції системи квотування й підвищити ефективність ВІТ­ЧИЗНЯНОЇ бурякоцукрової галузі.

У розділі IV згаданого проекту передбачено формування узго- джувальних і змішаних комісій, які сприятимуть гнучкішому при­стосуванню товаровиробників галузі до змін зовнішнього та внут­рішнього середовища. У цьому розділі доцільно передбачити ство­рення незалежних лабораторій з визначення якості цукрової сиро­вини, що забезпечить об’єктивність оцінки та добросовісність від­носин між виробниками сировини й переробною сферою. На нашу думку, початкові витрати щодо створення цієї структури має фі­нансувати держава. У подальшому незалежна лабораторія з визна­чення якості сировини може функціонувати на госпрозрахунковій основі. На нашу думку, оплату послуг лабораторії повинні здійс­нювати як виробники цукрових буряків, так і цукрові заводи у співвідношенні 50:50. Подібний механізм функціонування лабора­торій з оцінки якості діє у бурякоцукровій галузі Франції.

Наступний розділ запропонованого проекту передбачає напрями державного регулювання ринку цукру через проведення бюджетної, кредитної й інвестиційної підтримки товаровиробників галузі, режим заставних закупівель цукру з цукрових буряків; надання бюджетної позики; координацію науково-дослідних, пошукових, проектно- конструкторських робіт і послуг у цукробуряковому виробництві й інших важелів підвищення конкурентоспроможності галузі.

Система заходів державної бюджетної підтримки вітчизняного АПК формується за необхідності і тому не має системного характеру. Заходи підтримки аграрної сфери часто здійснюються без узгодження 3 іншими формами державного регулювання, наприклад антимонопо- Льних, і основний ефект від їх надання одержують суміжні монополі­зовані галузі (товарні кредити і т.д.), а не сільське господарство На НаШу думку, неефективними слід визнати не форми підтримки, а спо­соби їх використання в умовах нееквівалентних міжгалузевих відно-

син, недосконалості організаційно-економічно-то механізму в галу^ відсутності відповідного контролю у фінансовій сфері (наприклад фінансування державних операцій на ринку продовольства).

Отже, розглядаючи основні напрями розвитку державної під­тримки необхідно зосередити увагу на наступному. Насамперед пряма державна підтримка бурякоцукрової галузі має спрямовува- тися на стимулювання підвищення ефективності буряківництва, 3 дотриманням таких основних принципів, як адресність, прозорість і доступність механізмів для сільськогосподарських товаровиробни­ків. Виплати мають бути ритмічними й повними відповідно до бю­джетних призначень. Бюджетні виплати мають надходити буряко­сійним господарствам усіх форм власності.

На сучасному етапі удосконалення системи прямої бюджетної підтримки сільськогосподарських товаровиробників, у тому числі бу­ряківників, має передбачати перехід на договірні умови надання під­тримки, відповідно до яких кошти виділятимуться лише при виконан­ні товаровиробниками певних умов і зобов’язань перед державою.

Наступний важливий напрям державної підтримки бурякоцук­рового виробництва - це бюджетні інвестиції. Очевидно, що ні те­пер, ні в перспективі не можна відмовитися від державних інвести­цій в АПК і досліджувану галузь. Ці капіталовкладення необхідні для здійснення державою своїх основних функцій щодо забезпе­чення ефективного розвитку галузі, окремих елементів інфраструк­тури ринку, здійснення науково-технічної політики в галузі, зага­льнодержавних заходів щодо збереження родючості грунтів і мелі­орації земель, розвитку соціальної інфраструктури села.

Велику увагу слід приділити державному фінансуванню капіта­ловкладень на основі повернення й надання державних гарантій стосовно залучених у галузь інвестиційних кредитів. Державні ка­піталовкладення дуже часто направляються без конкурсного відбо­ру і не забезпечуються відповідно віддачею. Як наслідок, навіть ті незначні суми, які виділяються з бюджету країни, використовують­ся у деяких випадках неефективно.

З метою удосконалення механізму використання державних ін­вестицій участь товаровиробники галузі мають брати участь у дер­жавних програмах і фінансуватися на конкурсній основі під відпо­відні зобов’язання одержувача, які фіксуються в договорі, що укла­дається за результатами конкурсного відбору. Доцільно також роз­ширити сферу використання бюджетних вкладень на умовах до- льової участі одержувача.

Узагальнюючи вищевикладене, слід зазначити, що, незважаючи обмежені обсяги державної підтримки, недосконалість механіз- 4jB її надання, несвоєчасність виплати коштів, державна бюджетна ідтримка дещо нівелювала негативний вплив кризи в ЛПК на фі­гово-економічний стан сільськогосподарських товаровиробни- KjB Без неї збитковість у сільському господарстві, в тому числі й д0сЛІДжУваній галузі, була б вищою.

Система державної підтримки повинна бути гнучкою, відпові­ли як поточним, так і довгостроковим потребам бурякоцукрової галузі Адресна державна підтримка товаровиробників мас перед­бачати виділення коштів при виконанні ними певних договірних умов (реструктуризація заборгованості, збільшення обсягів вироб­ництва, скорочення виробничих витрат і т. д.). Потрібно передба­чити порядок, за якого кошти державного бюджету на підтримку бурякоцукрової галузі виділятимуться з урахуванням сезонності проведення сільськогосподарських робіт.

Необхідно внести зміни в існуючу структуру бюджетних витрат. При формуванні структури витрат бюджету країни на стимулювання розвитку бурякоцукрового підкомплесу слід орієнтуватися насампе­ред на фінансове забезпечення таких заходів: державної підтримки рівня доходів виробників цукрових буряків; фінансового оздоровлен­ня та реструктуризації заборгованості товаровиробників галузі перед бюджетами різних рівнів, державними позабюджетними фондами, постачальниками продукції (послуг); створення умов оптимізації ці­нових співвідношень між продукцією бурякоцукрової галузі та інших галузей економіки; формування кредитного механізму, який би відпо­відав вимогам ринку, розвитку сільської кредитної кооперації, а також системи страхування сільськогосподарської діяльності; регулювання внутрішнього ринку цукру і розвитку його інфраструктури, організа­ції проведення інтервенційних операцій на ринку цукру.

Автор вважає, що державна підтримка товаровиробників галузі, першочергово бурякосійних господарств, має здійснюватися шля­хом надання допомоги, рівень якої не впливав би на ціну кінцевого Продукту, а саме застосування субвенційних виплат за рахунок Державних коштів. Джерелом можуть бути кошти, що безпідставно зкумулюються посередниками в ланцюгу „буряковиробник - пере­робник - здавальник”, а також передбачити об’єктивну оцінку при ^значенні кількості та якості зданої сировини.