Австрія 1918 – 1938 рр.

З початком Першої світової війни австро-угорський уряд поступово перейшов до встановлення абсолютистського режиму. Були закриті рейхсрат (парламент), ландтаги окремих земель, призупинені конституційні гарантії, розпущені слов'янські політичні партії, заборонено користування чеською мовою в державних закладах, закрито більшість національних газет. Масово інсценувалися політичні процеси у звинуваченні в «русофільстві». Терор і посилення національного гноблення викликав опір. Чеські та південнослов'янські солдати здавалися в полон російським і сербським військам. У 1916 р. група опозиційних угорських парламентарів почала пропагувати примирення і зближення Угорщини і Франції. Під впливом революції 1917 р. в Росії посилився революційний і національно-визвольний рух. В Австрії кількість страйкуючих у 1917 р. досягла майже 2 млн. осіб. Намагаючись заспокоїти країну, уряд скликав парламент, який не збирався три роки. Проте це не внесло спокою. Мешканці Праги вийшли на масову демонстрацію і направили до австрійського намісника депутацію з вимогою надання Чехії національного самовизначення. Українські депутати у віденському парламенті заявили, що галицькі землі становили частину Київської держави (XI – ХІІ ст.), тому Східна Галичина має бути окремим коронним краєм у складі Австрії або прилучитися до Української Народної Республіки. Українське питання знову постало після підписання УНР у 1918 р. Берестейського мирного договору з Центральними державами. Спроба України змусити Австро-Угорщину і Німеччину приєднати до УНР Галичину, Буковину, Холмщину, Бессарабію і Закарпаття, де переважало українське населення, натрапила на рішучий опір Габсбурзької монархії. Між Австро-Угорщиною і Німеччиною велись гострі дебати щодо майбутнього поділу польських губерній. Водночас польські організовані політичні сили дбали про завоювання незалежної держави. Австро-угорські правлячі кола намагалися не лише зберегти імперію, а й значно розширити її після війни за рахунок анексії значних територій Росії, Італії, Румунії, Сербії, Албанії. Це були авантюристичні плани. Національно-визвольний і революційний рух в умовах поразок Центральних держав на фронтах зростав. У1918 р. під час загального страйку 250 тис. робітників зажадали від уряду припинення війни, вирішення продовольчого питання, укладення миру з Росією. Антивоєнний характер мало і повстання моряків у бухті Котор, яке було придушене, а його учасники передані воєнно-польовому суду. Восени 1918 р. австро-угорська монархія в результаті революційної та національної боротьби, внаслідок поразок на фронтах почала розпадатися. У жовтні розпочався політичний страйк у Празі, який охопив практично всю Чехію. Чеська національна рада проголосила незалежність Чехословаччини. У Словаччині селяни захоплювали поміщицькі землі. Восени Національна рада сербів, хорватів і словенців у Загребі взяла у свої руки владу в південнословенських землях і висловилася за об'єднання з Сербією. У Львові було створено Українську національну раду, яка пізніше проголосила створення Західноукраїнської Народної Республіки. Закарпатські українці висловилися за входження до Чехословаччини. Повсталі мешканці Будапешта захопили всі центральні урядові установи і стратегічні пункти угорської столиці та оголосили загальний страйк. Влада перейшла до місцевих органів. Від Австрії відокремились польські землі, частина земель відійшла до Румунії і Югославії, відповідно перестав існувати імперський флот, який був переданий Національній раді в Загребі, а Дунайська флотилія – Угорщині. Так Габсбурзька імперія розпалася. В Австрії були скликані тимчасові національні збори. Австро-угорський монарх Карл І зрікся престолу і 12 листопада Національні збори проголосили Австрію республікою.

ІТАЛІЯ 1918 – 1939 РР.

Після завершення Першої світової війни країна вступила в тривалий кризовий період. Відносно слабка італійська економіка лише за рахунок перенапруження витримала фінансові затрати, пов'язані з війною. Державний борг Італії за 1916 – 1919 рр. збільшився з 16 млрд. до 50 млрд. лір. До проблем 400-тисячної армії безробітних долучилася проблема працевлаштування демобілізованих солдатів та офіцерів. Наслідки війни загострили соціальне протистояння. Протягом 1918 – 1920 рр. відбулося понад 4 тис. страйків, під час яких ставилися вимоги підвищення заробітної плати, запровадження 8-годинного робочого дня, розширення профспілкових прав. Активну роль у робітничому русі відігравала Соціалістична партія, одним із провідних діячів якої був Беніто Муссоліні, головний редактор партійної газети «Аванті». В 1914 р. між ним і керівництвом партії виник конфлікт, що закінчився його виключенням з партії. На початку 1915 р. він навколо себе найрадикальніші сили соціалістів і націоналістів, які в 1919 р. створили фашистську партію. Програма партії передбачала встановлення республіки, запровадження Законодавчих зборів, передачу землі селянам, боротьбу проти буржуазії, підвищення зарплати, створення народної міліції, ліквідацію банків і бірж. На виборах до парламенту 1921 р. фашисти здобули 35 депутатських мандатів. Депутати-фашисти своєю поведінкою у парламенті фактично блокували його роботу, демонструючи народу і королю, що парламентська демократія вичерпала себе, і щоб навести порядок у країні, потрібна сильна влада-диктатура. Готуючись до захоплення влади, фашисти створювали бойові групи (за словами Муссоліні, 400 тис наприкінці 1921 р.). Муссоліні активно готувався здійснити похід своїх прихильників на Рим, щоб взяти владу силою. Фашистський з'їзд у Неаполі поставив перед урядом ультимативну вимогу передати їм частину міністерських посад. Король Віктор-Еммануїл III під приводом того, що він не може допустити кровопролиття, яке неминуче спричинить громадянську війну, не наважився застосувати проти фашистів силу. Останні захопили важливі державні об'єкти в Мілані та інших містах. Восени 1922 р. король призначив Муссоліні прем'єр-міністром Італії. Прийшовши до влади, фашисти змушені були певний час зберігати демократичні інститути. Уряд був коаліційним. Деякі важливі міністерські портфелі Муссоліні віддав буржуазним партіям. Але згодом він уже не збирався ділити владу ні з ким. У країні було створено культ особи Муссоліні. Поступово обмежуючи повноваження короля, Муссоліні, який присвоїв собі титул дуче (вождя), правив Італією майже одноосібно. Всі політичні партії були заборонені, державну поліцію замінено фашистською міліцією, на таємну поліцію покладено організацію тотального шпигунства, провокацій і терору. Фашисти цілком монополізували владу. Фашисти провели широку денаціоналізацію, стабілізували курс ліри та прийняли закони про врегулювання відносин між підприємцями і робітниками. У 1928 – 1929 рр. Муссоліні сформував перший однопартійний фашистський уряд. Він провів грошову реформу, чому сприяли значні кредити США. 1929 р. рівень промислового виробництва в країні на 40% перевищував довоєнний, зростало виробництво сталі, електроенергії, продукції текстильної, харчової та інших галузей. Оскільки італійська економіка була тісно пов'язана з американськими інвестиціями, то і криза в ній розпочалася майже одночасно зі США. Найбільше постраждали текстильна, видобувна, автомобільна, суднобудівна галузі, скоротилося сільськогосподарське виробництво, збанкрутувало понад 55 тис. дрібних і середніх фірм. В умовах кризи процес фашизації країни значно прискорився. Цьому сприяла так звана корпоративна система – об'єднання підприємницьких організацій та фашистських профспілок під егідою держави в окремих галузях господарства, що забезпечувало «класовий мир». На середину 30-х років практично всі італійці стали членами корпорацій. Корпоративна система перетворилася в один із важелів фашистського державного регулювання економіки і політичного життя Італії. Корпорації схвалили заборону страйків і 40-годинний робочий тиждень, контролювали укладення колективних трудових договорів, розглядали конфліктні ситуації, надавали допомогу фашистським профспілкам. Проте корпорації цілком не виконали покладені на них завдання, так само як і проголошені Муссоліні численні «битви»: за урожай, народжуваність, меліорацію тощо. Уряд Муссоліні посилив державне втручання в розвиток стратегічно важливих галузей промисловості та їх сировинної бази, що було пов'язано з агресивною політикою на міжнародній арені та підготовкою до війни. Фашистський уряд вважав, що Італія була обділеною результатами Першої світової війни, і не приховував своїх загарбницьких планів. 1935 р. італійські війська з території Сомалі напали на Ефіопію. Ліга Націй оголосила Італію агресором. Але США й Англія проголосили нейтралітет і заборонили експорт зброї в обидві країни. Весною 1936 р. загарбання Ефіопії було завершене. Італія разом з Німеччиною надала військову допомогу Ф. Франко в боротьбі проти іспанських республіканців, направивши в Іспанію свої війська. Спільна інтервенція Німеччини й Італії в Іспанії прискорила формування військового блоку між ними. 1936 р. в Берліні була підписана угода між Німеччиною й Італією про поділ сфер впливу на Балканах, подальшу тактику боротьби проти Іспанської республіки, визнання прав Італії на Ефіопію. Так було створено Берлін – Рим. 1937 р. Італія приєдналася до німецько-японського «Антикомінтернівського пакту». Підтримавши Німеччину в здійсненні аншлюсу Австрії, а також у розчленуванні та загарбанні Чехословаччини, Італія продемонструвала готовність взяти участь у війні на боці Німеччини. Фашизм в Італії набув характеру тоталітарної диктатури: придушення опозиції, насильницький корпоративізм, культ шовінізму, насилля і війни. Фашистські профспілки залишились єдиними в Італії профспілковими організаціями. Готуючись до світової війни, італійський фашизм накинувся з посиленими репресіями на своїх політичних ворогів. У 1937 – 1939 рр. відбулися численні судові процеси над антифашистами.