Велика британія 1945 – 2013 рр.

Розвиток Великої Британії після Другої світової війни характеризувався суперечливими тенденціями. З одного боку, позиції її політичних і економічних суперників у перші повоєнні роки (Франції, Японії, Німеччини) значно ослабли, і це дало змогу Великої Британії до 1963 р. утримувати друге місце в капіталістичному світі за рівнем промислового виробництва. Війна завдала Великій Британії менших збитків, ніж іншим провідним країнам Людські втрати у світовій війні становили 245 тис. вбитих, 275 тис. поранених, 53 тис. тих, що безвісти зникли. Показник цей був значно меншим, ніж у 1914 – 1918 pp. З іншого боку, погіршився фінансовий стан держави, зменшились золотовалютні запаси, значними були збитки від бомбардувань, втрати суден; розвиток гальмували не оновлений основний капітал у промисловості, втрати капіталовкладень за кордоном (25%). Державний борг зріс у 4 рази. Під тиском національно-визвольного руху почався розпад Британської колоніальної імперії. Зросла політична та економічна залежність від США. Частка Великої Британії у світовому капіталістичному виробництві впала з 11,2% у 1948 р. до 7,1 % у 1970 р Наприкінці 1960-х pp. вона займала вже 4 місце в світі за рівнем економічного розвитку, але відставала в найновіших галузях виробництва. У повоєнний період у Великої Британії при владі знаходились, змінюючи одна одну, лише дві партії – лейбористи і консерватори. За 50 післявоєнних років лейбористи урядували 17 років, а консерватори – 33. Лейбористи, які спиралися на профспілки (партія заснована у 1900 p.), проголосили своєю метою поступове реформування британського суспільства за допомогою державного регулювання. Консервативна партія (заснована у 1867 р.) виступила за збереження «вільної конкуренції», пріоритет приватної власності, обмеження впливу держави на економіку. Згідно з «планом Маршалла» Велика Британія отримала від США 2,8 млрд. дол. у вигляді кредитів та поставок продукції. З 1952 р. королевою Великої Британії є Єлизавета II. З 1968 р. загострилася проблема Ольстера – самоврядної частини Великої Британії (Північної Ірландії). Тут переплелися релігій ні та національні проблеми. Конфліктувала корінне населення – католики і протестанти – вихідці з Англії та Шотландії. Католики піддавались дискримінації, їх виборчі та деякі громадянські права обмежувались. Справа неодноразово доходила до збройних сутичок і терористичних актів. У 1969 р. у Північну Ірландію були введені британські війська, але це не вирішило проблеми. У 1979 р. до влади прийшли консерватори, і уряд очолила Маргарет Тетчер – «залізна леді». Вона суттєво змінила економічну політику, відмовившись від державного регулювання і по вернувшись до свободи ринкових відносин. Ця політика дістала назву неоконсерватизму або тетчеризму. М. Тетчер почала проводити монетаристську політику, обмеживши кількість грошової маси в обігу, змінила податкову політику, зменшивши прямі по датки на великі прибутки і збільшивши на середні. Це призвело не тільки до зростання капіталовкладень, але й до поляризації суспільства. Зменшені були соціальні витрати. У промисловості проводилась структурна перебудова, яка передбачала розвиток, насамперед, наукоємних галузей з метою подолання відставання. З 1980 р. Велика Британія змогла забезпечувати себе нафтою (її видобувають на шельфі у Північному морі) і навіть почала її експортувати, що мало величезне значення для вирішення енергетичних проблем. Знову була проведена денаціоналізація державних підприємств, але з тією особливістю, що їх акціонерами стали 9 млн. рядових британців. Тим самим Тетчер знову ж «вбила декількох зайців». По-перше, для розвитку економіки були залучені кошти мільйонів британців, що дало поштовх розвитку промисловості, а держава зекономила великі кошти. По-друге, велика кількість людей, яка працювала на цих денаціоналізованих підприємствах, стала більш зацікавленою в результатах своєї праці. По-третє, цим була знята соціальна напруга в британському суспільстві. Опора на дрібних власників розширила соціальну базу уряду консерваторів, підвищивши й рівень життя. 2/3 сімей стали власниками будинків або квартир. Намагаючись послабити політичний вплив лейбористської партії, Тетчер вирішила розхитати їх соціальну опору – профспілки. У 1982 р. уряд прийняв закон про зайнятість, який обмежив право на страйки. Упродовж 1984 – 1985 pp. продовжувався страйк шахтарів, але уряд витримав цей натиск, не задовольнивши їхні вимоги. В результаті профспілковий рух став слабкішим. Якщо у 1980 р. Британський конгрес тред-юніонів нараховував 12,2 млн. чол., то у 1990 р. – 8 млн. чол. Зовнішня політика М. Тетчер була суперечливою. У 1982 р. Велика Британія рішуче вступила у військовий конфлікт з Аргентиною за Фолклендські острови і перемогла, довівши «хто є хто» у світовій політиці. Це призвело до зростання особистого авторитету Тетчер у Великої Британії. Вона підтримувала «перебудовчі» процеси в СРСР, схвалювала об'єднання Німеччини. Проте розходження в консервативній партії з питань європейської політики призвели до відставки М. Тетчер у 1990 р. Новим Прем'єр-міністром став Д. Мейджор (консервативна партія), який у цілому продовжував політику своєї попередниці. Навесні 1997 p., після тривалої перерви, на парламентських виборах перемогли лейбористи. У квітні 1998 р. лейбористський уряд під писав з політичними силами Північної Ірландії угоду про статус цієї території, за якою передбачалося створити тут свій парламент. Таке право надавалося і Шотландії. У 1999 р. здійснено реформу палати лордів, скорочено кількість її членів. У травні 2005 р. на парламентських виборах лейбористи знову перемогли, а Т. Блер утретє обійняв пост Прем'єр-міністра. Уряд Т. Блера значну увагу приділяв урегулюванню проблеми Північної Ірландії (Ольстерській проблемі). У червні 1997 р. у Великій Британії був заборонений продаж зброї. Після того як у липні 1997 р. ІРА оголосила про чергове припинення вогню, відновилися переговори щодо подальшої долі Ольстеру. Завдяки особистій ініціативі прем'єра Т. Блера 10 квітня 1998 р. у Белфасті було підписано угоду про припинення конфлікту між католиками і протестантами у Північній Ірландії та автономний статус Ольстеру (так званий договір Страсної п'ятниці). Згідно з умовами підписаної в грудні 1999 р. угоди в Північній Ірландії було створено коаліційний уряд, до якого увійшли католики і протестанти. Очолив уряд протестант Д. Трімбл. У жовтні 2001 р. ІРА оголосила про остаточне знищення запасів зброї. Іракська катастрофа 2003 р. не тільки підірвала імідж Т. Блера, а й сприяла зниженню рейтингу Лейбористської партії. З 2010 року посаду прем'єр-міністра займає Девід Кемерон із Консервативної партії. Він змінив на цій посаді лейбориста Гордона Брауна 11 травня 2010 року. Станом на 2012 рік населення Великобританії складає 61,2 млн. осіб. За кількістю населення ця країна займає 4-е місце в Європі та 3-є в ЄС. Велика Британія є країною парламентської демократії, яка діє в рамках конституційної монархії. Монарх є главою держави, а Прем’єр-міністр, якого призначає монарх, є, на практиці, політичним лідером Великої Британії та діє як глава уряду Її Величності. Парламент відіграє вирішальну роль в політичному житті Великої Британії. Та партія, яка отримала більшість місць на загальних виборах, формує уряд, або виконавчу владу, яка формулює та втілює в життя політику впродовж наступних п’яти років.