1.1.2. Криза ідентичності та особливості її прояву в юнацькому віці

Кризовим моментом юнацького віку, на думку К. Юнга, є зіткнення школяра з вимогами реального життя, які не завжди відповідають його власним уявленням. Якщо у нього є ілюзії, що контрастують з дійсністю, то відразу наступають і проблеми. Часто це пов'язано з дуже великими очікуваннями, з недооцінкою зовнішніх труднощів, з необгрунтованим оптимізмом або, навпаки, негативізмом [5, c. 6].

Старшокласник починає поступово усвідомлювати, що світ − це не тільки щастя і задоволення, починається розпад його дитячої віри і оптимізму. Але нерідко юнаки досить довго продовжують чіплятися за дитячу позицію, чекаючи, що все прийде саме собою і відповідно до бажань.

Дещо інші акценти у розгляді кризових точок розвитку старшокласника робить Н. Ліфанова [41]. Оскільки юнак вже не тільки включає у свою свідомість доросле життя, але реально у ньому бере участь, для нього особливо гостро постають питання вибору свого унікального шляху. „Хто я? Чого я хочу? Що я можу?” − ось найважливіші питання, які розв'язуються у цьому віці.

Старшокласникам потрібно навчитися приймати себе, нести відповідальність за свій вибір і рішення. Але на шляху до цього потрібно набути досвіду, і кожен сам повинен робити свої помилки, якщо тільки готовий вчитися на них. Якщо ж людина не ставила перед собою головних питань у шкільні роки і не знайшла на них відповідей, то вона наражається на небезпеку навіки залишитися у підлітковому віці, і її самооцінка грунтуватиметься на думці суспільства або на протистоянні усьому світу [25, c. 108].

Іноді у старшокласників з'являється сильний страх дорослішання, бажання знову стати маленькими, піти від проблем, звалити їх на плечі іншої людини. Страх дорослішання може спричинити психосоматичні прояви, коли молоді люди просто „надягають” поведінкові маски дорослості. Нерідко страхи і хвилювання також концентруються навколо роздумів про сенс власного життя.

У старшокласника постає потреба зайняти внутрішню позицію дорослої людини, усвідомити своє місце у суспільстві, зрозуміти себе і свої можливості. Причому самовизначення юнаків і дівчат означає не автономію від дорослих, а чітку орієнтацію на визначення свого місця у дорослому світі. Поняття „самовизначення”, яке використовується у вітчизняній психології, подібне до поняття „ідентичність”, розробленого американським вченим Е.Еріксоном.

Ідентичність − психосоціальна тотожність − дозволяє особистості усвідомлювати себе в усьому багатстві своїх ставлень до навколишнього світу та визначає її систему цінностей, ідеалів, життєвих планів, соціальних ролей з відповідними формами поведінки [49].

Ідентичність − умова психічного здоров'я, і якщо вона не сформується, то людина не знайде себе, свого місця у суспільстві, буде почуватися „втраченою”.

Ідентичність забезпечує неперервність минулого, теперішнього і майбутнього індивіда. Вона утворює єдину систему координат для організованих та інтегрованих форм поведінки у різних сферах життя людини, узгоджує особисті схильності і таланти із раніше пропонованими батьками, однолітками і суспільством ідентифікаціями. Допомагаючи людині визначити своє місце у суспільстві, особистісна ідентичність забезпечує основу для соціальних порівнянь − порівнянь себе з ровесниками, дорослими, своїм ідеалом, а також із собою у минулому, актуальному теперішньому, потенційному близькому і віддаленому майбутньому.

Внутрішнє чуття ідентичності (Его-ідентичності) допомагає визначити напрям, цілі і зміст майбутнього життя молодої людини. Формування його є, за твердженням Л. Божовичa, головним завданням та найважливішою проблемою ранньої юності. З цим і пов'язана властива юнацькому віку криза ідентичності − особливий момент розвитку, коли однаково динамічно наростає вразливість і розвивається потенціал особистості [15, c. 23].

Ідентичність (тотожність) може бути зрозуміла у двох вимірюваннях − тимчасовому і ситуативно-рольовому. У тимчасовому вимірюванні ідентичність забезпечує спадкоємність, зв'язок минулого, сьогодення і майбутнього. У ситуативно-рольовому вимірюванні ідентичність складає центральне утворення, що утримує у єдності багато ситуацій і, відповідно, ролей, у які вступає людина. Результатом кризи ідентичності у юності є придбання дорослої ідентичності. Така людина виявляється самототожною, вона залишається самою собою незалежно від ситуації, вона адекватна ситуації, не втрачаючи при цьому своєї особистості.

Згідно Е. Еріксона, для кризи ідентичності нормальним і, більш того, необхідним є період так званої сплутаної ідентичності, тобто втрати орієнтирів у самому собі. Тим більше що старшокласники часто перебувають у стані нестійкої ідентичності, яка знаходиться у процесі формування. Тому вони так часто відчувають сумніви у своїй тотожності самому собі [25, c. 112].

Отже, формування ідентичності є тривалим і складним процесом. Воно залежить від прийняття індивідом власних рішень, системи цінностей чи майбутньої професійної діяльності. Криза ідентичності іноді вимагає від людини переосмислення своїх зв'язків з оточуючими, свого місця серед інших людей. Особливо важлива реструктуризація відносин з батьками, оскільки школяр, що дорослішає, не може далі задовольнятися роллю опікуваного і керованого.

Проблема ідентичності досліджувалася багатьма авторами. Найбільш відомі роботи канадського психолога Ж. Марша, який встановив чотири типових варіантів формування ідентичності [48]:

1. Невизначену, ще не сформовану, „дифузну” ідентичність.

2. Наперед зумовлений, „приречений варіант розвитку”.

3. Проба ролей або „мораторій” у спробі виробити ідентичність.

4. Реалізована або „зріла ідентичність”. Дифузія. Старшокласники, які не визначили напрям свого життя, не мають змоги відповідно рухатися, перебувають у стані дифузії − невизначеності, яка їх особливо не хвилює. Вони не пройшли через випробування, пов'язані з самовизначенням, не пережили кризи, не обрали для себе професійної ролі чи морального кодексу і навіть уникають думок про це.

Дифузна ідентичність пов'язана з інфантильним бажанням якомога довше не вступати у доросле життя, із стійким станом тривоги, почуттям ізоляції та спустошення. Дифузна ідентичність може виявлятися у відкритому неприйнятті соціальних ролей, бажаних для сім'ї та найближчого оточення, у неповазі до всього вітчизняного та переоцінці закордонного, у прагненні стати „нічим” (якщо це єдиний спосіб самоствердження, що залишився).

Зумовленість. За такого варіанта формування ідентичності юнаки беруть на себе певні зобов'язання, не долаючи етапу прийняття самостійних рішень. Їхній вибір майбутньої професії, релігії чи ідеології заздалегідь визначений їхніми батьками чи вчителями, а не є результатом самостійних пошуків. Таким чином можно охарактеризувати статус ідентичності тих школярів, яким довелося дуже рано взяти на себе передчасну дорослість, зробивши це під чужим впливом. Це розцінюється як несприятливий фактор для формування особистісної зрілості.

Мораторій − безпосередньо період побудови своєї ідентичності і прийняття рішень, стан пошуку відповідей на питання „Хто я? Який я?”. Рішення юнаків і дівчат стосуються вибору майбутньої професії, релігійних чи етичних цінностей.

Зріла ідентичність свідчить про те, що криза пройшла, відчуття самоідентичності, тобто власної визначеності, сформовано, і молода людина перейшла до самореалізації, взяла на себе відповідальність за своє життя як наслідок самостійного вибору. Передусім цей вибір стосується життєвого шляху, майбутньої професії і реалізується у намаганні жити, дотримуючись значущих для себе моральних цінностей, норм і правил. Тільки реалізована, сформована ідентичність особистості (довіра до світу, самостійність, ініціативність, компетентність) дозволяє старшокласнику вирішити головне завдання, яке ставить перед ним суспільство, − завдання самовизначення, вміння розробити свій життєвий план.

Вказані варіанти формування ідентичності виступають у двох своїх значеннях: це етапи розвитку особистості і одночасно її типи. Пройшовши стадію невизначеної ідентичності, юнак може підійти до інтенсивного випробування різноманітних ролей, але може залишитися і на початковому рівні, так і не переживши усіх труднощів та радощів процесу самовизначення.

Криза ідентичності може мати різні прояви, оскільки проблема нашого часу − практично невичерпний набір можливих ідентифікацій. Тому нерідко трапляється, що молода людина, що досягла віку, у якому вибір ідентичності стає необхідним, реально виявляється до цього неготовою. У таких ситуаціях старшокласники часто вдаються до „психосоціального мораторію” − продовженню перехідного періоду від юності до дорослості: вони пасивно чекають моменту, коли трапиться нагода знайти себе, або „беруть соціальний тайм-аут” (йдуть у комуни, релігійні групи і таке інше, як тимчасовий притулок для молодих людей, що шукають свій спосіб життя). Можливий також варіант, коли старшокласник зовсім мине кризу ідентичності, беззастережно приймаючи цінності своєї сім'ї і їх соціально-рольові очікування. У ряді випадків міцне відчуття самоідентичності так і не досягається. Тоді розвивається тенденція відходу від близьких взаємин, їх формалізація і стереотипізація. Розмиваються здібності до продуктивної роботи: або школяр ні на чому не може зосередитися, або з головою йде в одну діяльність, нехтуючи усіма іншими. Може також виникнути негативна ідентичність (презирливе і вороже відношення до тієї ролі, яка вважається нормальною в сім'ї і найближчому оточенні), що приводить до різних соціальних протестів. Ці явища можуть бути подолані відносно легко, а можуть стати причиною правопорушень, неврозів і психозів − залежно від попереднього досвіду юнака. Потрібно, щоб у старшокласника у дитинстві було достатньо доказів власної успішності, позитивних реакцій на неї; також повинно бути у дитинстві сформоване переконання про цілком доступне позитивне майбутнє. Тоді у юнацькому віці ці переконання не зникнуть назавжди [48].

Криза ідентичності у юнацькому віці доповнюється або ж послідовно зміняється кризою інтимності. Ранні досягнення особистісної ідентичності та початок продуктивної діяльності дають поштовх до побудови системи нових міжособистісних стосунків. Міжособистісні стосунки можуть при цьому стати стереотипними, а сама людина опинитися у стані психологічної ізоляції [5, c. 9].

Інтимність є потаємним почуттям, яке виражається у здатності до близьких стосунків, а також у здатності, як стверджує Е. Еріксон, злити воєдино особистісну ідентичність з ідентичністю іншої людини без побоювання втратити щось у собі. Почуття інтимності неможливо випробувати, допоки не досягнута стабільна ідентичність. Для того щоб мати інтимні стосунки з іншою людиною, індивід повинен усвідомити себе (хто він). На цій стадії можливе зайве захоплення собою чи уникання міжособистісних стосунків, що породжує почуття самотності, соціальної ізоляції. Нормальним виходом із кризи „інтимність − ізоляція” є культивування любові у взаємодії з оточуючими людьми [25].

Відмітимо, що схема Ж. Марша, наведена вище, дозволяє зрозуміти, що кризу зустрічі із дорослістю переживатимуть лише ті старшокласники, які не досягли у підлітковому віці ідентичності або знаходилися у статусі мораторію, тобто такі, що продовжують його знаходити, ще зайняті пошуком себе. Причому останні переживатимуть цю кризу найгостріше.

Отже, можна зробити висновок, що формування ідентичності носить соціальний характер та визначається багатьма чинниками.