1. Натурфілософський період античної філософії. Проблема першооснови

Натурфілософія є спробою раціонального пояснення дійсності і вважається історично першою формою філософії. Вона може бути визначена як умоглядне тлумачення природи. Натурфілософія виникає в період кризи свідомості, намагаючись подолати метафоричність міфологічного сприйняття світу, натурфілософія починає оперувати поняттями-абстракціями, в яких відображаються явища природи, а так само зв'язки, що виникають між цими явищами. У цьому сенсі рання філософія націлена на пошук раціонального, або представляющегося таким, тлумачення походження і сутності природи. Стихійно-матеріалістичні тенденції натурфілософії проявилися в прагнення надати досвідченому природознавства форму осмислення. Ряд висунутих давньогрецькими натурфілософами гіпотез зіграв помітну роль в історії становлення науки.

Зокрема, подібним прикладом може послужити постановка проблеми про першооснову сущого. Першість у цьому питанні належить одному з легендарних семи мудреців Фалесу (ок.625-ок.547 до н.е.) який виявився основоположником деміфологіческого тлумачення світу. За його поданням природа управляти не антропоморфними небожителями (богами), а розвивається з єдиного початку, внутрішньо властивого світу. Таким першоосновою він називає воду. І природні утворення, і живі істоти народжуються і гинуть, але вода залишається вічно. За першооснова світу філософи природи приймали і інші форми матеріального світу. Наприклад, Анаксимен (2-га пол YI в е.) стверджував, що всі речі виникають з повітря і є його модифікаціями (породженнями). Повітря також джерело самого життя. А за Гераклітом (бл. 520-ок.460 до н.е.) початок світу тотожне вогню. Світ взагалі ніколи ніким не був створений, він є "вічно живий вогонь, що розмірно загоряється і розмірено погасаючий". При цьому і Анаксимен і Геракліт тлумачать першооснова не як речовина в звичайному сенсі, а як джерело існування природи і життя. Іншим прикладом натурфілософських шукань є вчення піфагорійців про число, згідно з яким речі і числа невіддільні одне від одного. Головна особливість цього вчення полягає в утвердженні принципової незвідність всього існуючого в світі до матеріальної стихії. Число вважалося тут не тільки своєрідним чином предмета, але і його сутністю. Пізній пифагореизм з числовим виразом ототожнював також поняття як благо, добро, справедливість, доброчесність і т.п.

У пізніх натурфілософів-Емпедокла, Анаксагора, Демокріта - проблема першооснови виводиться на новий рівень. Так, Емпедокл (ок490-ок. 430до н.е.) робить спробу синтезувати розроблялися раніше ідеї в тлумаченні природи сущого. Він називає чотири традиційні стихії (воду, повітря, землю і вогонь) елементами, які є самототожності і незмінними субстанціями. Натурфілософські вчення Анаксагора (ок 500-428 до н.е.) цікаве тим, що він розробляв ідею зовнішньої сили, за допомогою якої безформна і статична матерія набуває здатність до руху. Анаксагор називає подібну силу Нусом-т.е розумом і надає їй характер джерела виникнення світу. Таким чином, в натурфилософском світорозумінні простежується спроба вивести теоретично узагальнене, абстраговане від природного початку. І в цьому плані значення "любомудрія" перших філософів природи для всієї наступної античної думки важко переоцінити.