2. Революційні зрушення в житті українського суспільства внаслідок національно-визвольної війни XVII ст.

Сучасні історики трактують події XVII ст. як «повстання» (козацьке, народне, українське, селянське), «війна» (козацька, селянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна, національно-визвольна), «революція» (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна, українська). По суті народне повстання, яке розпочалося 1648 p., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію. З огляду на це «національна революція» є саме тим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна «національна революція» є ті революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст.:

— утворення та розбудова Української національної держави;

— встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;

— радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;

— скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи;

— ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;

— визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;

— втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.

Білет № 9 .

1. Політична роздробленість Київської Русі.

У 1054р. На 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія переростає в монархію федеративну. Після смерті батька три брати Ізяслав, Святослав та Всеволод – уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність та безпеку руських земель.

Цей унікальний союз проіснував майже двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, зростання та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. Наприкінці XI ст.було втрачено політичну єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби княжих з'їздів (1097, 1100, 1101, 1107) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачою. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113-1125) та його сина Мстислава (1125-1132).

У XII ст. на теренах Русі одне за одним з являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово - Сіверьке, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово - Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібненість набула рис стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку XIII ст. сягала вже 50.

Феодальну роздрібненість спричинила низка чинників:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення (понад 20 народів).

2. Зростання великого феодального землеволодіння місцевих князів і бояр.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців, монголо-татар та ін.).

Характерні риси третього періоду історії Київської Русі:

1. посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності;

2. князівські міжусобиці;

3. ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав;

4. Формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві;

5. Піднесення міст, значне зростання чисельності населення;

6. Розвиток східнослов'янської культури.