Спортивна діяльність чоловіків і жінок

Спортивні результати

У чоловіків вище ефективність вправ в легкій атлетиці, дальність кидання м’яча, більша сила і швидкість руху в бігу з високого старту, стрибках у довжину, більша стрибучість, фізична працездатність.

Одна з переваг жінок – у гнучкості. Зі зростанням тренованості функціональні можливості жіночого організму розширюються і за низкою параметрів наближуються до чоловічого, але жінки все ж не досягають чоловічих адаптаційних можливостей і рівня розвитку основних фізичних якостей.

У жінок хороша пристосовуваність до навантажень на витривалість. Вони краще переносять тривалий біг (до 100 км). Чим довше робота, тим менше відставання жіночих рекордів від чоловічих. Великі навантаження у жінок в більшій мірі зачіпають гормональну систему.

В плаванні розрив між результатами чоловіків і жінок незначний: жирова тканина сприяє плавучості жінок.

Вік досягнень

В деяких видах спорту жінки раніше досягають результатів. Тобто, швидше приходять до своїх граничних можливостей.

Спортивна кар’єра.

У жінок більш ранній її початок, досягнення кульмінації і припинення. Кар’єра коротше.

Жінки більш успішно поєднують заняття спортом з іншими видами діяльності, швидше адаптуються після уходу зі спорту.

Нейродинамічні, темпераментальні й особистісні особливості

У жінок в ігрових видах спорту нейротизм зустрічається більш часто.

Серед жінок-спортсменок різних видів спорту більше осіб з інертністю нервових процесів (тому, що тренувальні навантаження у жінок більші за обсягом і більш монотонні, отже вимагають терплячості і монотоностійкості, а цьому сприяє інертність нервових процесів).

У дівчаток, які тільки почали навчатися тхеквандо, більш, ніж у хлопців, виражена сміливість, рішучість, емоційна стійкість, товариськість, але нижче самоконтроль (Н. Цикунова).

Але у жінок, які займаються боротьбою дзюдо, немає значимих відмінностей за агресивністю від чоловіків.

Поняття гендерної соціалізації

Гендерну соціалізацію, яка становить один із видів соціалізації, автори трактують як функцію суспільства, що полягає: у спрямуванні розподілу гендерних ролей; розширенні їх діапазону; гармонізації міжстатевої взаємодії у різних сферах буття; навчанні дітей поведінки, соціально бажаної для їх статі; формуванні гендерної ідентичності.

Гендерну соціалізацію дослідники вивчають як багатоаспектне явище, реалізоване через інтеріоризацію відповідних статі установок, норм, правил поведінки, зумовлене соціальним контекстом, гендерними стереотипами, традиціями, символікою, а також визначене як система кроків для набуття та збагачення гендерної ідентичності. Відзначено, що проблема статеворольової соціалізації є однією з найважливіших і актуальних проблем психології, а також міждисциплінарною проблемою, інтерес науковців до якої зростає (Т. Рєпіна).

Гендерна соціалізація – процес засвоєння норм, правил поведінки, установок у відповідності до культурних уявлень про ролі, положення і призначення чоловіка і жінки у суспільстві (Ю. Гусева).

Гендерна соціалізація – процес, за допомогою якого людина навчається моделям поведінки в суспільстві, цінностям тощо, які відповідають поняттям «чоловіче», «жіноче».

Основні аспекти соціалізації:

1) присвоєння (процес засвоєння соціального досвіду, тобто вплив середовища на індивіда); те, що з початку людина засвоює, що значить бути хлопчиком і дівчинкою, чоловіком і жінкою;

2) опредмечування (процес відтворення соціального досвіду, тобто вплив людини на середовище); це реалізація на практиці засвоєних гендерних схем (Ю. Гусева).

Механізми і способи гендерної соціалізації

У літературі відзначено наявність механізмів диференціального підсилення (заохочення соціально прийнятної і покарання соціально неприйнятної гендерної поведінки) та диференціального наслідування (вибір і наслідування особистістю рольових моделей у групі, яка відповідає їй із позицій загальноприйнятих норм) у ході гендерної соціалізації.

Ш. Берн (2001) виділяє три типи підкорення гендерним нормам:

- поступливість (людина не приймає норми, але приводить свою поведінку у відповідність до них, щоб запобігти покаранню і отримати соціальне схвалення);

- схвалення (інтерналізаці) – тип підкорення, коли людина повністю згодна з гендерними нормами;

- ідентифікація – повторення дій рольової моделі (чоловіка, жінки, батька, матері).

Поняття гендерної ідентифікації та гендерної ідентичності

Гендерна ідентифікація – це механізм гендерної соціалізації. Вона також є одним із варіантів часткової особистісної ідентифікації та входить до структури соціальної ідентифікації.

Основними стадіями ідентифікації називають: генетичну; стадію усвідомлення й закріплення соціально прийнятих норм, еталонів, стереотипів; стадію інтерналізації. Нині відомі види та модальності ідентифікації: зокрема, ідентифікація проективна, інтроектна, часткова, первинна, полярна, інтегративна, дистанційна, “identification with” (подібність до моделі як результат ідентифікації), “identification of” (ідентифікація як результат усвідомлення категоріальної подібності), соціальна ідентифікація. Остання, як відомо, передбачає класифікацію індивіда як члена певної соціальної категорії з інтерналізацією стереотипів, пов’язаних із нею.

Становлення гендерної ідентичності усі дослідники розглядають як стадіальний процес. У визначенні кількості стадій формування гендерної ідентичності існують різні підходи, наведені в праці Є. Ільіна «Диференціальна психофізіологія чоловіка і жінки». Так, автори виділяють:

а) дві стадії (1 – статева ідентичність, тобто розуміння належності до певної статі, єдність свідомості й поведінки індивіда, який відносить себе до певної статі; 2 – власне статеворольова ідентичність, тобто знання і опанування ролей чоловіка і жінки (Я. Коломінський, М. Мелтсас);

б) три стадії [(1 – відкриття дитиною існування двох статей; 2 – вклю-чення себе до однієї з категорій; 3 – керування своєю поведінкою на основі самовизначення) (С. Томпсон) або (1 – набуття дитиною статевої ідентичності; 2 – поява переконаності в оборотності статі в часі; 3 – усві-домлення статі як константної характеристики) (Р. Слебі, К. Фрей; С. Стенгор, Д. Рабл)];

в) чотири стадії (1 – гендерна ідентифікація; 2 – гендерна константність; 3 – диференційне наслідування; 4 – гендерна саморегуляція) (Ш. Берн).

У наукових працях перелічені основні етапи усвідомлення дитиною своєї статевої належності: первинна гендерна ідентичність, що дозволяє дитині віднести себе до певної статі; знання, але невміння обґрунтувати свою стать; розрізнення статі оточуючих, що пов’язано із зовнішніми ознаками та переконаністю в можливій оборотності статевої належності; остаточне усвідомлення необоротності статі та підсилення диференціації поведінки й установок; формування поведінкових і характерологічних характеристик, відповідних певній статі, набуття зрілої гендерної ідентичності.

Таким чином, гендерну ідентичність як аспект гендерної самосвідомості, що описує переживання людиною себе як представника певної статі, у науковій літературі розглядають як результат гендерної ідентифікації, досліджуваний як механізм гендерної соціалізації та як особливий вид соціальної ідентифікації. Становлення гендерної ідентичності автори аналізують як соціально-психологічний і стадіальний процесс.

У науковій літературі по-різному оцінюють передумови ідентифікації. Її розглядають або як прихований спосіб взаємодії з емоційно значущою людиною (у психоаналізі); або як когнітивний процес, який є результатом самокатегоризації; або (згідно з інструменталістськими позиціями) як ідентифікацію особистістю себе з іншою людиною чи групою для досягнення певних інструментальних цілей.

Проявами ідентифікації дослідники вважають: психологічні способи сприйняття й розуміння людини людиною (установки, стереотипи, еталони, категоризації, атрибуції); психологічні способи впливу (наслідування, навіювання, зараження); механізми міжособистісної взаємодії в спільній діяльності (кооперація, інтеракція); способи міжособистісних відносин (симпатія, довіра, емпатія, альтруїзм); механізми групових і колективних явищ (конформність, референтність).

Сучасне уявлення про механізми ідентифікації, як показано в наукових працях, ґрунтується на механізмах, що виділяють три сторони ідентифікації: когнітивну (когнітивний процес самокатегоризації); афективну (афективно-емоційна залученість); комунікативно-дійову (взаємозалежність людей). Дослідники відзначають, що тільки узгодженість когнітивної, емоційної і регулятивної структур є умовою повноцінної ідентифікації. Механізми ідентифікації вважають первинними в онтогенезі особистості порівняно з механізмами індивідуалізації, що розвиваються пізніше, надбудовуються над ними.

Особливим видом соціальної ідентифікації виступає гендерна ідентифікація. Вона становить один із трьох типів підпорядкування особистості гендерним нормам (поруч із поступливістю таприйняттям, або інтерналізацією), є повторенням дій певної рольової моделі (Ш. Берн). За допомогою механізму гендерної ідентифікації, що передбачає об’єднання себе з індивідом або групою людей певної статі, відбувається оволодіння особистістю певними нормами, цінностями, референтними зразками статеворольової поведінки, тобто формується психологічна стать.

У процесі гендерної ідентифікації індивіда формується його гендерна ідентичність. У науковій літературі наведено різні визначення цього поняття:

а) одна з характеристик багатокомпонентної структури гендера;

б) суб’єктивне осмислення, переживання індивідом своєї статевої ролі, готовність виконувати її;

в) аспектом гендерної свідомості, єдність гендерної самосвідомості й поведінки;

г) внутрішня динамічна структура, що інтегрує окремі сторони особистості, пов’язані з її усвідомленням і переживанням себе як представника певної статі у єдине ціле без втрати їх своєрідності (В. Васютинський, Н. Гафізова, Т. Говорун, О. Кікінежді, В. Каган, І. Кльоцина, І. Кон, М. Палуді, В. Пісоцький, Н. Радіна, І. Романов, Д. Мані, П. Такер, Р. Столлер).

Теорії гендерної ідентифікації

Формування гендерної ідентичності, як зазначає Т. Говорун, дослідники аналізують або з позиції біологічних властивостей статі, природного відбору статевооптимальних властивостей, або з позиції впливу мікро- і макросередовища відповідно до морфологічної статі. Саме біосоціальний підхід дозволяє визнати гендерну ідентичність поєднанням біологічно заданої статі з впливом соціальних умов і культурних традицій суспільства.

У науковій літературі проаналізовано два основні підходи до вивчення психологічних механізмів становлення гендерної ідентичності – когнітивно-генетична теорія і теорія соціального научіння. Відзначено, що прихильники першої теорії вважають дитину суб’єктом опанування гендерної ролі й набуття гендерної ідентичності, причому когнітивні структури дитини виступають основними організуючими факторами прийняття нею гендерної ролі; мотиваційним компонентом статевого самовизначення є потреба дитини зберегти стійкий і позитивний образ «Я», адаптуватися до дійсності. Статеворольовий розвиток ці автори визначають як спонтанний процес, що не залежить від виховання.

Прибічники теорії соціального научіння основними чинниками формування гендерної ідентичності вважають вплив мікросередовища, соціальних норм, диференціальне підкріпленню й моделювання. Але моделювання досліджують у лабораторних умовах, не враховуючи фактори, що впливають на поведінку після научіння, вивчають акти, які можуть систематично підкріплюватись, а дитину розглядають як суб’єкт гендерної соціалізації. Зауважимо, що названі теорії не протилежні, оскільки вивчають різні аспекти гендерної соціалізації.

Теорія ідентифікації психоаналітиків, прибічників фрейдизму підкреслює роль емоцій і наслідування. Дитина несвідомо імітує поведінку представників своєї статі, насамперед – батьків, місце яких вона хоче зайняти (Р. Сірс, Л. Рау, Р. Елперт, 1965).

Теорія соціального научіння та її різновид – теорія моделювання спирається на біхевіористичний принцип обумовлювання і стверджує, що все залежить від батьківських моделей, які дитина прагне наслідувати, та від підкріплень, які дають батьки. Дитина ідентифікує себе не з кимось конкретним із батьків, аз абстрактним образом чоловіка або жінки, створеним в результаті багатьох спостережень за сатевовідповідною поведінкою дорослих. Важлива не сама пособі стать того, кого наслідують, а інформація про те, що поведінка цієї людини відповідає статі (Дж. Мастерс,1979).

Теорія статевої типізації спирається на теорію соціального научіння і надає вирішального значення механізмам підкріплення: батьки та інші дорослі заохочують хлопчмків за «хлоп’ячу», дівчаток – за фемінінну поведінку, та з осудом ставляться до статевоневідповідної поведінки (В. Мішел, 1970).

Теорія когнітивного розвитку, або теорія самокатегоризації головним вважає інформацію про статевовідповідну поведінку, яку дитина отримує від дорослого, та розуміння дитиною своєї статевої приналежності і її незворотності. Підкреслюється пізнавальний бік процесу ідентифікації. Спочатку дитина дізнається, що значить бути чоловіком або жінкою, потім визначає, ким вона є, і далі прагне узгодити свою поведінку з уявленням про чоловіка або жінку. Тому важливим для статевої ідентифікації є інтелектуальний розвиток дитини. Підкріплення і моделювання починаюь суттєво впливати на формування психологічної статі тільки після того, як відбулася статева типізація (Дж. Сметана, К. Летурно,1984).

Аналізуючи відмінності між теоріями статевої типізації і теорії самокатегоризації, Л. Кольберг зауважила: «…У світлі теорії статевої типізації дитина могла би сказати: «Я хочу заохочення, мене заохочують, коли я роблю хлоп’ячі речі, тому я хочу бути хлопчиком». А у світлі теорії самокатегоризації: «Я хлопчик, тому я хочу робити хлоп’ячі речі, і можливість їх робити мене нагороджує».

Теорія гендерної схеми (С.Бем) містить риси як теорії соціального научіння, так і теорії когнітивного розвитку. Статева диференціація і типізація є результатом гендерно-схематизованої переробки інформації, пов’язаної з поняттями «чоловіче» і «жіноче». Орієнтуючись на дорослих, дитина навчається обирати з усіх можливих визначень «Я» лише ті, що можуть бути застосовані до її статі. Сприймаючи нову інформацію, дитина кодує і організовує її відповідно до заданих ззовні гендерних схем, тобто домінуючих культурних уявлень про мужність і жіночність.

Нова психологія статі (С. Бізарія, Е. Маккобі, К. Жаклін, 1974; Л. Вейтцман, 1979): основну роль грають соціальні очікування суспільства, які реалізуються у процесі виховання дітей.

Теорія соціальних ролей (А. Іглі, 1987) стверджує, що багато гендерних відмінностей є продуктом різних соціальних ролей, які підтримують або пригнічують у чоловіках і жінках певні варіанти поведінки. Різні ролі формують різні навички і атитюди (установки), що приводить до різної поведінки чоловіків і жінок. Наприклад, жінки, що виконували чоловічі ролі, оцінюються як біль мужні порівняно із жінками, які виконують жіночі ролі.

Біосоціальний поляд (Р. Юнгер): в основі формування гендерної ідентичності лежить біологічно задана стать, але формування психологічної статі є результатом впливу на особистість соціальних умов і культурних традицій суспільства. Тобто, гендерна ідентичність – це фенотип, сплав вродженого і набутого.

Є Ільїн зауважує, що остаточно питання про механізми статевої ідентифікації ще не вирішене. І хоч більшість фактів вказує на роль соціалізації, не можна не враховувати і вродженої схильності до вибору видів діяльності, іграшок, ігор. Наприклад, у дітей з вродженою гіперплазією наднирковиків має місце високий рівень андрогенів, внаслідок у таких дівчаток спостерігається поведінка, характерна для хлопчиків: інтенсивна витрата енергії, схильність до голосних вуличних ігор і традиційно маскулінних іграшок і занять, краща орієнтація в просторі. Отже, суперечка про біологічне і соціальне в розвику і поведінці людини в цілому безпредметна, але потребує дослідження те, в якому конкретному виявленні роль того чи іншого фактору є більшою чи вирішальною.

Вітчизняні дослідники розглядають набуття гендерної ідентичності як процес, по-перше, соціальний (опанування індивідом соціальної ролі та засвоєння пов’язаних із нею прав і обов’язків), а по-друге – психологічний (усвідомлення своєї статі та психосексуальної ідентичності). В. Каган розрізняє статеву ідентичність (порівняння з ідеалом, стереотипом, наслідування) та соціально-статеву ідентичність (соціальні ролі).

У наукових працях підкреслено важливе значення суб’єктивних механізмів психічної активності (самоприйняття, самовизначення, саморефлексія, самореалізація), особистих мотивів, цілей і схильностей у ході формування гендерного «Я» індивіда. Указано, що формування гендерної ідентичності відбувається відповідно до виховання, яке більшою мірою, ніж генетична програма, визначає статевотипову поведінку. Зокрема, описано трирівневу модель статевої ідентичності:

– перший рівень – Его-ідентичність;

– другий – рівень персональної статевої ідентичності, де має місце зіставлення власних характеристик особистості з типовими образами певної статі;

– третій – рівень статеворольової ідентичності, образ себе як представника певної статі.