122. Місцеве управління та самоврядування у країнах світу: провідні тенденції розвитку

У більшості сучасних держав управління всіма справами на місцях здійснюють спеціальні органи місцевого самоврядування, що формуються на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні, а також спеціально призначеними з центру органами місцевого управління.

Місцеве, або муніципальне, самоврядування – це система управління місцевими органами, що здійснюється спеціальними виборними органами, які безпосередньо представляють населення тієї або іншої адміністративно-територіальної одиниці певної країни.

Європейська хартія про місцеве самоврядування, прийнята Радою Європи 15 жовтня 1985 p., дає загальне визначення місцевого самоврядування, що фактично стало універсальним і прийняте всіма демократичними державами. Під місцевим самоврядуванням Хартія розуміє "право й дійсну здатність місцевих співтовариств контролювати значну частину суспільних справ, управляти ними в рамках закону під свою відповідальність і на благо населення".

Головними ознаками органів місцевого самоврядування є їхня виборність зі значною самостійністю у вирішенні місцевих питань. Ця самостійність ґрунтується на муніципальній власності, праві стягнення й розпорядження місцевими податними, можливості прийняття широкого кола нормативних актів з питань місцевого управління, розпорядженні місцевою поліцією і т. ін.

Концепція місцевого самоврядування виходить насамперед із того, що місцеві співтовариства населення є одним з основних елементів будь-якого демократичного режиму, а право громадян на участь в управлінні суспільними справами є складовою демократичних принципів побудови більшості сучасних держав. Сила й вплив органів місцевого самоврядування в різних країнах відображають ступінь демократизму існуючого політичного режиму. Ці органи виникли й розвивалися як пряма противага абсолютній владі центру.

Вага органів місцевого самоврядування визначається також тим, що в повсякденному житті громадяни зіштовхуються саме з діяльністю цих органів, оскільки впливають на створення у відповідній територіальній одиниці умов для життєзабезпечення населення, хоча загальне спрямування соціально-економічної й політичної діяльності визначається центральними органами державної влади та управління.

Органи місцевого самоврядування спираються зазвичай на розгалужений чиновницький апарат, від якого прямо залежить ефективність роботи цих органів.

123. Історична еволюція міжнародних систем.

Еволюція міжнародних систем є конкретним різновидом еволюції людства, його економічної, політичної та культурної організації. Міжнародні системи формуються в процесі тривалого історичного розвитку, вони ніколи не виникають і не зникають одномоментно. З цієї позиції еволюцію міжнародних систем можна описати за допомогою історичної логіки Д. Віко. Він порівняв розвиток суспільства з віковими стадіями розвитку людини (як біологічної істоти): молодістю, зрілістю, старістю. Його триступенева модель суспільного розвитку має три стадії: виникнення, розвиток, занепад. Згідно з концепцією Д. Віко, стадії, послідовно змінюючи одна одну, прямують від виникнення до занепаду і знову до виникнення, здійснюючи повний цикл суспільного розвитку. Тобто, як і в природі, у суспільстві відбувається постійний кругообіг подій. Зауважимо, однак, що кругообіг подій має спіралеподібний характер: жодна з відомих історії міжнародних систем не була точною копією попередньої, а відзначалась, зазвичай, більшою складністю, іншою специфікою відносин між державами та іншими учасниками міжнародних відносин, розстановкою їх сил.

У кожному циклі еволюції міжнародної системи можна виділити такі фази: — виокремлення претендента на статус гегемона системи, що, як правило, стає наслідком великої війни; — становлення гегемона як глобальної1 наддержави та структури політичних орієнтацій і сфер впливу в системі; — делегітимізація статусу гегемона, що полягає у порушенні субординації в системі; — декомпозиція міжнародної системи. Або регіональної, що залежить від типу системи.

124.Політика США в Латинській Америці та реакція антиамериканських сил. Ф.Кастро. Е. Че Гевара. , Куба не відносилася до числа політично стабільних країн Західної півкулі. До кінця 1950-х років на острові правив диктатор Фульхенсіо Батіста, який захопив владу шляхом військового перевороту в 1952 р., поваливши президента Прио Сокорраса. Сполучені Штати мирилися з правлінням диктатора, хоча не схвалювали його репресивну внутрішню політику. Намагаючись змусити Ф. Батісту пом'якшити курс, американська адміністрація чинила на нього тиск за допомогою санкцій: з весни 1958 США перестали продавати Кубі зброю, яка диктатор використовував проти кубинської опозиції. Серед противників Ф. Батісти виділявся 32-річний радикал Фідель Кастро Рус. У 1953 р. він спробував підняти проти Ф. Батісти повстання, був заарештований, але потім звільнений за амністією, після чого емігрував спочатку до США, а потім в Мексику. У 1956 р. Ф. Кастро нелегально повернувся на Кубу і разом з групою своїх прихильників почав проти Ф. Батісти партизанську війну, закріпившись в гірських районах. Населення співчувало партизанам. Ембарго, яке США ввели на поставку зброї режиму Ф. Батісти, зіграло їм на руку. В кінці 1958 р. загони Ф. Кастро почали успішний наступ на Гавану. Ф. Батиста втік з країни в Домініканську Республіку '. У січні 1959 р., захопивши столицю, Ф. Кастро фактично опинився на чолі нового режиму. У момент приходу до влади він був не комуністом, а націоналістом, який прагнув до «національного визволення» всієї Латинської Америки збройним, революційним шляхом. Проте в його оточенні були «справжні ліві» - такі як відомий аргентинський марксист Ернесто Че Гевара, - які підтримували найбільш радикальні тяжіння Ф. Кастро. Вашингтон спочатку поставився до утвердження влади Ф. Кастро без ворожості. Нове кубинський уряд теж утримувалося від антиамериканської пропаганди. Розбіжності між Вашингтоном і Гаваною стали наростати лише до кінця 1959 р., коли Ф. Кастро розгорнув жорстокі репресії проти прихильників поваленого уряду, які переросли в придушення опозиції взагалі. У США хлинув потік кубинських біженців. Вони осіли в американському штаті Флорида , де утворили співтовариство, яке стало впливати на американську громадську думку в анти-Кастрі-ському дусі. Намагаючись вплинути на Гавану, США знову вдалися до санкцій проти Куби, додавши до ембарго на поставки озброєнь заборону на закупівлі кубинського цукру. Оскільки цукор був головною статтею кубинського експорту, ці заходи боляче вдарили по кубинській економіці. Вдобавок американські компанії стали скорочувати поставки на Кубу нафти. У відповідь в 1960 р. кубинський уряд закупило зброю в Радянському Союзі, який також погодився постачати Кубу енергоносіями. Одночасно в країні були націоналізовані належали американським компаніям нафтопереробні підприємства. 2, Кризи на Близькому Сході і в Європі відволікали увагу від стану справ у Західній півкулі. Тим часом, прихід до влади у Вашингтоні адміністрації демократів привів до погіршення американо-кубинських відносин, оскільки режим Ф. Кастро в Гавані був репресивним, а демократична партія була чутлива до проблеми захисту прав людини. Враховуючи цю обставину, кубинська еміграція в США, концентрувалася в найближчому до Кубі штаті Флорида, стала чинити тиск на Дж. Кеннеді з метою спонукати його вжити заходів для повалення Ф. Кастро. Емігранти враховували, що в період передвиборної конкуренції з Д. Ейзенхауером в 1960 р. Дж. Кеннеді багаторазово критикував республіканців за «м'якість до Куби» і тим самим був обмежений у можливості змінити позицію щодо Гавани. Зв'язки Москви і Гавани міцніли. Демонстрацією їх міцності стала зустріч М. С. Хрущова і Ф. Кастро в Нью-Йорку під час сесії ГА ООН з деколонізації в грудні 1960 р .

Під час неофіційної зустрічі лідерів двох країн у присутності журналістів в кулуарах сесії Н. С. Хрущов необережно висловився в тому сенсі, що якщо США дозволять собі напасти на Кубу, то вони «отримають у відповідь град радянських ракет ». Хоча радянський лідер тут же обмовився, що він висловлювався фігурально, його висловлювання потрапило в газети і дало підставу для безлічі спекуляцій. Неприязні відносини з Кубою були для Вашингтона джерелом роздратування, оскільки« кубинська фронда »заважала Сполученим Штатам постати в ролі« доброго друга »латиноамериканських країн. Кубинське керівництво критикувало політику США, а американські представники звинувачували Кубу в проведенні антигуманної політики. У 1961 р. з Гавани були вислані американські дипломати, у відповідь США розірвали з Кубою дипломатичні відносини. У квітні 1961 американо-кубинський конфлікт загострився ще більше. 17 квітня на узбережжі Куби в районі Плайя-Хірон (узбережжя затоки Качінос) висадилися прибули з Флориди збройні загони кубинських емігрантів чисельністю близько 1 , 5 тис. осіб, які спробували скинути Ф. Кастро. Однак путчисти були розгромлені силами безпеки Куби за 48 годин. Переворот не вдався. Збройні сили Куби до того часу налічували 250 тис. чоловік. Спроба перевороту представляла собою погано підготовлену спецоперацію американського ЦРУ. Вона стривожила Ф. Кастро, і він почав переговори з СРСР про надання військової допомоги. У грудні 1961 р., через півроку після спроби перевороту, Ф. Кастро вперше назвав себе марксистом, а потім - комуністом. У 1962 р. під тиском США Кубу виключили з лав ОАД. Це рішення було прийнято не одноголосно: провідні країни Латинської Америки (Бразилія, Аргентина, Чилі, Мексика, Еквадор і Болівія), розуміючи підоснову ситуації, утрималися при голосуванні за проектом відповідної резолюції. З січня 1962 Радянський Союз збільшив Кубі військову допомогу, мотивуючи це загрозою, яка існувала для неї з боку США. Радянське керівництво переслідувало стратегічні цілі. СРСР відчував себе вразливим перед обличчям «ракетної загрози »США, оскільки американські ракети« Юпітер », розміщені в Туреччині, могли вражати цілі на території європейської частини СРСР. У Радянського Союзу плацдарму, що дозволяє тримати під прицілом територію США, не було.

125.Міжнародний порядок: поняття, типи, рівні.

Міжнародний порядок - це такий устрій міжнародних (насамперед міждержавних) відносин, який покликаний забезпечити основні потреби держав та інших інститутів, створювати і підтримувати умови їхнього існування, безпеки і розвитку. 

Історичні типи міжнародного порядку.“Вестфальський порядок”: держава-нація як основний актор міжнародних відносин і домінування принципу державного суверенітету, формування схеми політичної рівноваги. “Віденський порядок”: принцип легітимізму. Формування ідеологічного виміру міжнародного порядку після Першої світової війни.

126.Поясніть, чому українські національні інтереси найбільш зачіпає геополітична течія євразійства.

127. Модернізм або "науковий" напрям в аналізі міжнародних відносин. Модернізм, як новий науковий напрям, активно почав розвиватися після другої світової війни. Його представники прагнули застосувати до аналізу міжнародних відносин новітні методи і технології, в цілому надати більшої "науковості" ТМВ. Полеміка між "модерністами" і "традиціоналістами" досягла особливої напруги в 60-і рр. й одержала назву "нової великої суперечки". Представники модернізму найчастіше не зачіпали вихідні постулати політичного реалізму і критикували його прихильників за дотримання традиційних дослідницьких методів, які грунтувалися головним чином на інтуїції та теоретичній інтерпретації. Натомість учені нового покоління (Й. Райт, К. Дойч, Д. Сінгер) прагнули за допомогою використання математичних методів, методики моделювання, збору та обробки даних й інших дослідницьких способів надати вивченню міжнародних відносин справді науковий статус. Однак, на думку французького соціолога М. Мерля, такий підхід зовсім не означає, що можна обійтися без глобальної пояснювальної гіпотези.

Спільною для модернізму була прихильність до міждисциплінарного підходу, прагнення до застосування строгих наукових методів і процедур, до збільшення числа емпіричних даних, які піддаються перевірці. Його недоліки полягають у фактичному запереченні специфіки міжнародних відносин, фрагментарності конкретних дослідницьких об'єктів, яка зумовлює фактичну відсутність цілісної картини міжнародних відносин, у нездатності уникнути суб'єктивізму. Водночас багато досліджень прихильників модерністського напрямку виявилися дуже плідними, збагатили науку не тільки новими методиками, але й зробленими на їх основі вагомими висновками.