3. Сімейні доходи, структура їх використання та рівень життя

Сімейний доход – сума доходів свідомо організованої на основі родинних зв’язків та спільності побудови невеликої групи людей, життєдіяльність яких спрямована на реалізацію соціальних, економічних та духовних потреб індивідів, сім’ї, суспільства в цілому.

Сімейних доход – економічна основа відтворення сім’ї.

Існують різні джерела формування сімейних доходів:

заробітна плата, премії тощо;

доходи від власності (процен, рента, орендна плата, прибуток, дивіденти, тощо;

доходи від особистого підсобного господар­ства;

доходи від кооперативної діяльності;

доходи від індивідуальної трудової діяльності;

державні трансфертні платежі (пенсії, стипендії, допомоги безробіття послуги в галузі охорони здоровя, освіти тощо);

доходи від інших джерел (спадщина, дарування, виграші, аліменти тощо);

субсидії, дотації і ком­пенсації тощо

Крім того, можуть бути нелегальні доходи.

Доходи населення в ринковій економіці виконують такі функції:

добробуту – забезпечення певного рівня життя населення;

мотиваційну – створення стимулів;

соціальну – формування якісного життя (умови праці, відпочинку, охорона правопорядку, дотримання прав людей та ін.).

Доходи сімей використовуються на споживання, виплату податків та заощадження. Розподіл доходів дає змогу отримати уявлення про рівень життя в країні, вирішення соціальних проблем.

На споживання витрачається переважна частина доходу сім'ї. Споживання сім'ї – це придбання і використання товарів особистого користування, які поділяються на такі групи:

придбання економічних благ довгострокового користання, що служать більше одного року (квартир, меблів, електропобутової техніки, затрати на освіту, довгострокове страхування життя тощо);

придбання економічних благ поточного споживання, що служать менше одного року (одяг, продукти харчування, оплата комунальних послуг з охорони здоровя, транспортних та інших послуг;

сплата податків та обов’язкових неподаткових платежів;

придбання цінних паперів, нерухомості та іншого майна з метою збереження цінності заощаджень або ж з метою отримання додаткових доходів на заощаджені кошти;

інші витрати (послуги лакаря, перукаря культури тощо) .

Інша частина доходу сім'ї, яка залишається після виплати податків і не використовується на споживання, становить заощадження, що зберігаються на банківських рахунках, вкладаються в облігації, акції тощо.

Для аналізу диференціації доходів різних груп населення використовуються споживчі бюджети. Це фактичний баланс доходів і видатків, що характеризує рівень жит­тя сімей різних верств населення й показує джерело надходження до­ходів та основні статті їх витрат на придбання товарів і послуг.

Споживчий бюджет, розрахований на основі певних норм і нор­мативів, називається нормативним. Розрізняють середній і мінімаль­ний нормативні бюджети. Мінімальний нормативний споживчий бю­джет – це нижній рівень забезпечення сім'ї матеріальними благами, зменшення якого унеможивлює нормальне відтворення людини, означає злиденне існування сім'ї. Його ще називають бюджетом мінімальної матеріальної забезпеченості. Він виступає як поріг бід­ності, або прожитковий мінімум, бо забезпечує лише фізичне відтво­рення людини. В Україні поняття прожиткового мінімуму визначено у Законі “Про прожитковий мінімум”, прийнятому у 1999 р. Це вар­тісна величина достатнього для забезпечення нормального функціо­нування організму людини і збереження його здоров'я набору про­дуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих то­варів та набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Він визначається норма­тивним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окре­мо для чотирьох основних соціальних груп: 1) дітей у віці до 6 років; 2) дітей у віці від 6 до 18 років; 3) працездатних громадян; 4) осіб, які втратили працездатність. Встановлюється і середня величина про­житкового мінімуму. Прожитковий мінімум щорічно затверджується Верховною Радою України за поданням.

Прожитковий мінімум є по суті порогом бідності, при якій не­можливо у наслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, при­таманний конкретному суспільству у конкретний період часу. Ме­жею бідності є рівень доходу, нижче якого неможливе задоволення основних потреб людини. Вона встановлюється як частка прожитко­вого мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць. Виділяється і крайня форма бідності, що за стандартами цивілізації порівнюється з межею виживання.

Другим типом споживчого бюджету є бюджет середньої сім'ї, або середній дохід. Це дохід так званого середнього класу. У розвинутих країнах Заходу найбільш наближеним до середнього споживчого бюджету є бюджет Геллера (США). Це бюджет середньої статистичної сім'ї з чотирьох осіб: чоловік, дружина, син 13 років і дочка 8 років. Така сім'я споживає типовий набір товарів і послуг, кількість і якість яких стандартна, а вартісна його величина обчислюється у ринкових цінах поточного року.

Ринкова економіка передбачає існування і прошарку багатого населення, до якого відносять тих, хто має те, що недоступне для пере­важної більшості населення. Головною ознакою цієї категорії населен­ня є наявність власності і, відповідно, можливість впливати на со­ціально-політичний розвиток суспільства. В Україні до такого прошарку належать так звані олігархи.

Рівень сімейних доходів не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто за величину, яка у вартіс­ному вираженні відображає законодавчо визначений рівень споживання товарів і послуг, необхідних для забезпечення життєдіяльності людини та збереження її здоров'я. За Законом України “Про прожитковий мінімум” нор­матив прожиткового мінімуму формується з розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто нале­жить до основних соціальних і демографічних груп насе­лення. Прожитковий мінімум є індикатором визначення межі бідності в суспільстві й відбиває якісний рівень у споживанні населення.

Прожитковий мінімум розділяє сім'ї (домогосгюдарства, окремих осіб) на дві умовні групи за рівнем споживання – забезпечених та малозабезпечених.

Оскільки крайнім проявом бідності є злиденність, то поряд із прожитковим мінімумом використовують понят­тя фізіологічного мінімуму, під яким розуміють вартісну величину середньодушового сукупного доходу, що забезпе­чує такий рівень задоволення потреб у харчуванні, нижче якого існування людини недопустиме.

Фізіологічний мінімум – межа, що розділяє дві най­нижчі групи сімей за рівнем споживання – малозабезпе­чених (бідних) та незабезпечених (злиденних). Прожитковий мінімум є важливим соціально-еконо­мічним нормативом для визначення:

розмірів мінімальної заробітної плати; мінімальної пенсії за віком;

допомоги багатодітним сім'ям;

виплат безробітним;

стипендій та інших соціальних виплат;

величини неоподатковуваного мінімуму доходів гро­мадян;

державних стандартів обслуговування і забезпечення в галузях охорони здоров'я, освіти та ін.

Лише за умови виконання цих функцій прожитковий мінімум є засобом державної політики в подоланні бідності.

Рівень прожиткового мінімуму є важливою складовою для визначення на основі методики та рекомендацій ООН агрегованого показника – індексу розвитку людини (І_РЛ):

І_РЛ =

де і набуває значення від 1 до 5; І_РЛ – індекс розвитку людини; І_х1 – індекс очікуваної тривалості життя при народженні; І_х2 – індекс рівня освіти; І_х3 – індекс рівня бідності; І_х4 – індекс рівня безробіття; І_х5 – індекс реального ВВП на душу населення.

Структура сімейних доходів за напрямом використання їх: харчування; придбання одігу та взуття; придбання товарів тривалого використання; соціально-культурні та побутові послуги; комунальні поілги; транспорт; заощадження; інші витрати.

Ще в середині XIX століття німецький економіст, статистик Ернст Енгель дослідив структуру споживання з різними рівнями і виявив емпіричну залежність, яка потім отримала назву закону Енгеля. Зміст закону Енгеля полягає у тому, що частка національного доходу, витрачена на продукти харчування є важливим індикатором добробуту. Чим менша ця частка, тим вищий добробут.

Ринкова економіка характеризується диференціацією доходів, причини якої є: відмінність в освіті, професійної майстерності, галузі трудової діяльності, нерівномірний розподіл економічних ресурсів, відмінність у становищі на ринку, різне ставлення до ризиків, наявність зв’язків або дискримінація.

Диференціація доходів пов'язана із законом Парето, названим на честь відомого італійського економіста Вільфедо Парето, який створив основу еко­номічної теорії добробуту, в тому числі і теоретичне обґрунтування розподілу доходів. Він вважав, що добробут суспільства досягає максимуму тоді, коли будь-які зміни у розподілі доходів не погіршують доб­робуту жодного із його членів.

Інший італійський учений Енріке Бароне розкритику­вав таке розуміння механізму максимізації добробуту су­спільства. Він вважає, що зміни, викликані перерозподілом доходів, які спричиняють отримання вигод одними та збитків іншими, можна розглядати як приріст суспільно­го добробуту за умови, що ті, хто зазнав збитків, добро­вільно схвалять ці зміни.

Кількісно рівень диференціації доходів вимірюється декількома показниками (див. рис. 15.6).