- •Розділ і.
- •1.1.Перші випадки виявлення віл-інфекції в Радянському Союзі та Росії.
- •1.2 Випадки віл-інфікування в Незалежній Україні
- •Висновки до розділу.
- •Розділ іі. Захист прав людей уражених віл/снідом
- •2.2 Соціальні права людей,що живуть з віл/сніДом.
- •2.3 Соціальний супровід та соціальне супроводження віл-інфікованих дітей та їх сімей.
- •2.4.Психологічна підтримка віл-позитивних дітей та їх сімей.
- •2.5 Соціальні послуги,які надаються віл-інфікованим дітям та їх сім’ям.
- •Висновок до розділу
- •3.1 Обгрунтування програми дослідження
Розділ іі. Захист прав людей уражених віл/снідом
В Україні люди , які живуть із ВІЛ/СНІДом, порівняно з деякими іншими країнами СНД мають досить широкий правовий захист. Наша держава однією на пострадянському просторі відгукнулась на ідеї світової спільноти щодо удосконалення нормативно-правової бази, ратифікувала основні чинні міжнародні конвенції, вступила до Ради Європи. Це значно полегшує правозахисникам та їх клієнтам поновлення прав у будь-якій інстанції, зокрема через Європейський суд. Посилання на основні правові міжнародні документи створюють корисні прецеденти, які потім стають звичними в юридичній практиці і змінюють систему поглядів представників влади на громадянина як суб’єкта права. У перші роки радянської влади проблеми соціального забезпечення досліджували Л.Забєлін, М. Семашко, В.Дурденевський. За висновком Л. Забеліна, соціальне забезпечення – це частина заробітної плати робітничого класу, а також сукупність окремих актів, заходів, настанов, тобто діяльність людей, спрямована на підтримання стабільності майнового становища пролетаріату при настанні тих небезпек, які йому загрожують. Дурденевський звертав увагу на управлінський аспект проблеми і визначив соціальне забезпечення, як діяльність публічної адміністрації, спрямованої на усунення соціальних небезпек, що загрожують життю і рівню існування різних прошарків населення, шляхом надання їм грошової чи соціальної допомоги.[8] За висновком B.C. Андреева, соціальне забезпечення становить сукупність певних соціально-економічних заходів, пов’язаних із забезпеченням матері і дитини, громадян у старості та в разі непрацездатності, з медичним лікуванням і обслуговуванням як важливим засобом профілактики і поновлення працездатності а єдина державна система соціального забезпечення – один зі способів підвищення матеріального добробуту радянського народу. Система соціального забезпечення разом із системою охорони здоров’я та допомоги сім’ї гарантує громадянам низку основних прав. У більш сучасних роботах соціальне забезпечення розглядається як система матеріального забезпечення та обслуговування громадян за віком, у разі хвороби, інвалідності, у разі безробіття, у випадку втрати годувальника, виховання дітей та в інших встановлених законодавством випадках, сукупність суспільних відносин, що складаються між громадянами з одного боку і органами держави – з другого, з приводу надання громадянам за рахунок спеціальних фондів, бюджетних коштів медичної допомоги, пенсій, допомог та інших видів забезпечення при настанні життєвих обставин, які потягли за собою втрату або зниження доходів, підвищення витрат, малозабезпеченість, бідність. На думку Б.І. Сташківа, соціальне забезпечення – це ті види і форми матеріального забезпечення, що надаються на умовах, передбачених законом чи договором, зі спеціально створених для цього фондів особам, які через незалежні від них життєві обставини не мають достатніх засобів до існування Таке визначення є неточним, оскільки соціальні виплати і соціальні послуги, які надаються у рамках соціального страхування, здійснюються без урахування ступеня нужденності особи. Така ознака, як малозабезпеченість, є підставою лише для надання соціальної допомоги. Крім того, соціальні виплати здійснюються не лише через спеціально створювані фонди, а й безпосередньо за рахунок державного бюджету. У другій половині XХ століття поряд з поняттям «соціальне забезпечення» з’явилося поняття «соціальний захист», яке дедалі ширше стало застосовуватися в міжнародних правових актах і зарубіжній юридичній практиці.[9]
У Хартії основних прав трудящих Співтовариств (Європейський Союз, 1989 р.) у статті № 10 право на соціальний захист сформульовано так: "Відповідно до національних нормативних положень кожний працівник в країнах ЄС має право на достатній соціальний захист і залежно від свого статусу і розміру підприємства, на якому він працює, користується відповідними соціальними благами. Особи, які не можуть увійти або знову вступити на ринок праці і не мають засобів до існування, повинні отримувати достатню соціальну допомогу з врахуванням особистих обставин". У Європейській соціальній хартії Ради Європи в 1961 році у Європейській соціальній хартії (переглянутій) (Рада Європи, 1996 р.) у 14 статтях конкретизуються різні аспекти соціального захисту. Термін «соціальний захист» вживається у Конституції України (стаття46 та інші), у національному законодавстві, науковій та публіцистичній літературі, у зарубіжній юридичній практиці. Цей термін порізному трактується у законодавчих актах. У науковій літературі неодноразово робилися спроби дослідити цей феномен соціального і політичного буття і досягти спільного розуміння.Не зважаючи на те, що загальновизнаного поняття соціального захисту наукою і практикою не вироблено, все ж переважно соціальний захист розуміється як більш широке за значенням та змістом соціальне явище, ніж соціальне забезпечення. Разом з тим аналіз показує, що характер терміна «соціальний захист» дає змогу застосовувати його в широкому, вузькому, спеціальному і додатковому значеннях.
У широкому розумінні соціальний захист становить зміст соціальної функції держави і є системою економічних, юридичних, організаційних заходів щодо забезпечення основних соціальних прав людини і громадянина в державі. У такому разі йдеться про всі заходи держави, спрямовані на забезпечення її соціальної функції. У цьому аспекті елементи соціального захисту притаманні різним сферам суспільних відносин, у яких реалізуються соціальні права громадян, – сферам застосування праці, соціального страхування, соціальної допомоги, охорони здоров’я, освіти, житлової політики. На думку московського
вченого. Мачульської Е. І. у широкому сенсі під соціальним захистом розуміють діяльність держави, спрямовану на забезпечення процесу формування і розвитку повноцінної особистості, виявлення і нейтралізацію негативних факторів, які впливають на особистість, створення умов для самовизначення й утвердження в житті. У вузькому сенсі розуміння соціального захисту становить власне соціально-захисну діяльність держави щодо захисту населення від негативних наслідків соціальних ризиків.
Соціальний захист населення визнається системою більш високого порядку, що включає як складову систему соціального забезпечення, а державне соціальне забезпечення розглядається як гарантія соціального захисту населення. Соціальне забезпечення є одним із основних способів соціального захисту населення при настанні соціальних ризиків. [10]
Основними завданнями Міністерства праці та соціальної політики України є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у різних сферах:
забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації права громадян на соціальний захист шляхом своєчасного та адресного надання соціальної підтримки, в тому числі державної допомоги малозабезпеченим громадянам, у разі втрати роботи, працездатності, досягнення пенсійного віку. Міністерство праці та соціальної політики України бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України;
забезпечує здійснення моніторингу у сфері праці, зайнятості, соціального захисту, соціального страхування, пенсійного забезпечення та соціального обслуговування;
здійснює державний нагляд у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування та за додержанням вимог законодавства щодо призначення і виплати пенсій у солідарній системі;
бере участь у розробленні державних соціальних стандартів і нормативів тощо.
Органи місцевого самоврядування мають важливі повноваження у сфері соціального захисту населення: встановлення за рахунок власних коштів і благодійних надходжень додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення; вирішення відповідно до законодавства питань про надання допомоги інвалідам, ветеранам війни та праці, сім’ям загиблих військовослужбовців, багатодітним сім’ям, інвалідам з дитинства у будівництві індивідуальних жилих будинків, проведенні капітального ремонту, відведення земельних ділянок; організація малозабезпеченим громадянам похилого віку та інвалідам побутового обслуговування, безоплатного харчування; вирішення питань про надання за рахунок коштів місцевих бюджетів ритуальних послуг у зв’язку з похованням самотніх громадян, ветеранів війни та праці, малозабезпечених громадян. Крім власних повноважень місцеві Ради депутатів та їхні виконавчі органи здійснюють низку повноважень у сфері соціального захисту, делегованих їм державою (ст. 34 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").ВІЛ-інфіковані особи та хворі на СНІД теж потрибують якісного соціального загисту який офіційно гарантує їм держава, милосердя і співчуття, шанобливого ставлення до людської гідності, гуманного відношення з боку суспільства.
Усі люди, які живуть з ВІЛ, мають право на безперешкодне ознайомлення з інформацією про стан свого здоров'я, що зберігається в закладах охорони здоров'я. Вони мають бути поінформовані про послуги із забезпечення необхідної їм психологічної,соціальної та правової підтримки і за бажанням одержати таку підтримку у спосіб,що не зумовить розкриття їх ВІЛ-статусу. Відомості про результати тестування особи з метою виявлення ВІЛ, про наявність або відсутність в особи ВІЛ-інфекції є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Медичні працівники зобов'язані вживати необхідних заходів для забезпечення належного зберігання конфіденційної інформації про людей, які живуть з ВІЛ,та захисту такої інформації від розголошення та розкриття третім особам. Передача медичним працівником відомостей, дозволяється лише:
особі, стосовно якої було проведено тестування, а у випадках та за умов, установлених частиною третьою статті 6 цього Закону, - батькам чи іншим законним представникам такої особи;
іншим медичним працівникам та закладам охорони здоров'я - винятково у зв'язку з лікуванням цієї особи;
іншим третім особам - лише за рішенням суду в установлених законом випадках.
Передача відомостейіншим медичним працівникам та закладам охорони здоров'я допускається виключно за наявності усвідомленої інформованої згоди людини,яка живе з ВІЛ, на передачу таких відомостей, наданої в письмовому вигляді, і лише для цілей, пов'язаних з лікуванням хвороб, зумовлених ВІЛ, та у разі, якщо поінформованість лікаря щодо ВІЛ-статусу пацієнта має істотне значення для його лікування. Розкриття медичним працівником відомостей про позитивний ВІЛ-статус особи партнеру дозволяється, якщо:
1) людина, яка живе з ВІЛ, звернеться до медичного працівника з відповідним письмово підтвердженим проханням;
2) людина, яка живе з ВІЛ, померла, втратила свідомість або існує ймовірність того, що вона не опритомніє та не відновить свою здатність надавати усвідомлену інформовану згоду. Люди, які живуть з ВІЛ, та особи, які належать до груп підвищеного ризику щодо інфікування ВІЛ, - громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, особи, які звернулися за наданням статусу біженця та яким надано статус біженця в Україні,шукачі притулку, іноземці та особи без громадянства ,які на законних підставах тимчасово перебувають на території України, користуються всіма правами та свободами, передбаченими Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України, іншими нормативно-правовими актами України. Держава гарантує надання всім людям, які живуть з ВІЛ, та особам,які належать до груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ, рівних з іншими громадянами можливостей для реалізації їхніх прав та захисту своїх прав. Дискримінація особи на підставі наявності в неї ВІЛ -інфекції, а також належності людини до груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ забороняється. Дискримінацією вважається дія або бездіяльність,що у прямий чи непрямий спосіб створює обмеження, позбавляєналежних прав особу або принижує її людську гідність на підставі однієї чи кількох ознак, пов'язаних з фактичною чи можливою наявністю в неї ВІЛ, або дає підстави віднести особу до груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ.
Вони мають право на професійну діяльність за обраним фахом, за винятком роботи за спеціальностями та на посадах, встановлених спеціальним переліком: на безкоштовне забезпечення ліками, безкоштовний проїзд до місця лікування й назад за рахунок лікувальної установи, яка видала направлення, на користування ізольованою житловою кімнатою. Особам, зараження яких сталося внаслідок медичних маніпуляцій, встановлюється пенсійне забезпечення та право на першочергове одержання житла. Гуманне суспільство повинно проявляти максимум співчуття і милосердя до людей, хворих на СНІД. Людство вже пройшло шлях від страху і бажання ізолювати хворих і інфікованих ВІЛ до розуміння, що ці люди потребують допомоги і підтримки самого суспільства.
В Україні більшість чинних правових актів Конституція України, закони та постанови розкривають права ВІЛ-інфікованих осіб у таких сферах, як охорона здоров’я, освіта та працевлаштування, що відповідає вимогам міжнародних актів з прав людини та стандартам відповідно до рекомендацій Організації Об’єднаних Націй та Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я. До правової основи національної політики щодо забезпечення прав ВІЛ-інфікованих дітей та їх сімей можна віднести другий розділ Конституція України «Права , свободи та обов’язки людини і громадянина». На прикладі деяких конституційних прав розглянемо їх значення для людей, які живуть з ВІЛ.
КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО |
ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ВІЛ-ПОЗИТИВНИХ ЛЮДЕЙ |
1. Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності і правах |
Особа чи організація (лікарня, школа чи підприємство) не має права словом чи дією завдати шкоди гідності людини через її ВІЛ-статус. |
2. Стаття 32. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків передбачених Конституцією України. |
Школа, роботодавець, лікарня не мають права примушувати до розкриття ВІЛ-статусу чи проходження тесту на ВІЛ. |
3. Стаття 33. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування. |
ВІЛ-позитивні люди вільні в праві пересуватися країною чи виїжджати за її межі. |
4. Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова. |
Свобода слова є важливою для забезпечення інформацією щодо профілактики ВІЛ в школах, в’язницях. Це також важливо для захисту людей, яким можуть погрожувати після розкриття ВІЛ-статусу. |
5. Стаття 36. Громадяни України мають право на свободу об’єднань у політичні партії та громадські організації |
ВІЛ-позитивні люди так само, як і всі інші, мають право на членство в об’єднаннях громадян. |
6. Стаття 43. Кожен має право на працю |
ВІЛ-позитивні люди мають право обирати роботу чи вид діяльності. Протиправно забороняти їм ставати вчителем, лікарем, інженером тощо через їх ВІЛ-статус. |
7. Стаття 47. Кожен має право на житло |
ВІЛ-позитивні люди мають такі ж права, як і інші громадяни, на житло, житлові субсидії та позички. |
8. Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров’я… |
Лікарні чи лікарі не мають права відмовити ВІЛ-позитивним людям в лікуванні. |
9. Стаття 50. Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля |
Право на безпечне довкілля є особливо важливим при перебуванні ВІЛ-позитивних людей у в’язниці чи психіатричній установі. |
10. Стаття 53. Кожен має право на освіту |
Школа чи інша освітня установа не має права відмовити ВІЛ-позитивним людям чи їх дітям в навчанні через їх ВІЛ-статус. |
Закони України «Про охорону дитинства», «Про запобігання захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», «Про соціальні послуги» «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей», різноманітні постанови Кабінету Міністрів України та підзаконні акти профільних міністерств, зокрема накази МОЗ України: «Про вдосконалення організації медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД» від 25.05.2004 р. № 120, «Про затвердження методичних рекомендацій та організацію медичної допомоги та догляду за ВІЛ-інфікованими дітьми у дошкільних і загальноосвітніх навчальних закладах» . Від 1992 року ці документи слугували законодавчими рамками для всіх п’яти Національних програм із ВІЛ/СНІДу, а також Концепцією стратегії дій Уряду, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ / СНІДу, на період до 2011 року. Не зважаючи на це Україна залишається найбільш ураженою ВІЛ/СНІДом країною в Європі. За даними Дитячого фонду ООН в Україні (ЮНСЕФ), кількість зареєстрованих випадків за останні п’ять років зросла у 13 разів. ВІЛ-інфікованими є 1,46 % дорослого населення, 80 % із них – молодь. Кількість інфікованих вагітних жінок за останні п’ять років зросла вдвічі. Як наслідок, дедалі більше дітей народжується з ВІЛ. В країні приділяється недостатньо уваги забезпеченню доступу ВІЛ-інфікованих дітей до освітніх послуг. Хоча більшість з ВІЛ-інфікованих дітей знаходяться у віці, коли відбувається первинна соціалізація дитини у дошкільних і загальноосвітніх навчальних закладах. Найбільш уразливою групою є сім’ї, що живуть з ВІЛ і мають дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Такі сім’ї, стикаються з низькою обізнаністю і психологічною неготовністю освітян працювати з ВІЛ- позитивними дітьми через сприйняття їх як потенційно небезпечних для оточуючих і таких, що мають особливі освітні потреби, відмови у прийнятті до освітніх закладів, вороже й дискримінаційне ставлення з боку адміністрації, освітян і батьків інших вихованців та учнів. Закони, які мають регулювати і гарантувати для людей, які живуть з ВІЛ можливість здобути загальну освіту, нерідко порушуються. Проблема ускладнюється в українському законодавстві є протирічча адже нормативні документи часто неузгоджені між собою, а також не зареєстровані органами юстиції. Великій частині людей з ВІЛ-позитивним статусом в Україні бракує обізнаності з їхніми правами на освіту і, як наслідок, може бракувати здатності захищати власні права і права своїх дітей на освіту. Хоча середні та вищі навчальні заклади переважно готові задовольнити потреби людей , які живуть з ВІЛ, у доступі до вільного навчання за умови нерозголошення їхнього статусу. Конституція України гарантує всім громадянам України право на належну медичну допомогу, яке поділяється на право мати доступ до такої допомоги та право отримувати адекватну медичну допомогу. На міжнародному рівні Україна декларує себе як держава, складова політики якої спрямована на лікування, догляд та підтримку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД, включаючи споживачів ін’єкційних наркотиків, надання їм правової допомоги, розширення доступу споживачів ін’єкційних наркотиків, передусім ВІЛ-інфікованих, до замісної підтримувальної терапії та реабілітаційних програм шляхом об’єднання зусиль органів державної влади та громадськості. Такі наміри з боку держави передбачені «Загальнодержавною програмою забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009–2014 роки», затвердженою Законом України № 1026 від 19 лютого 2009 року.
Також варто згадати й про те,що дана категорія громадян окрім прав,як і всі інші мають і свої обов’язки і здебільшого ЛЖВ іх дотримуються не зважаючина те,що права їх дуже часто порушуються. Люди, які живуть з ВІЛ, зобов'язані:
1) вживати заходів для запобігання поширенню ВІЛ-інфекції, запропонованих органами охорони здоров'я;
2) повідомляти осіб, які були їхніми партнерами до виявлення факту інфікування, про можливість їх зараження;
3) відмовитися від донорства крові, її компонентів, інших біологічних рідин, клітин, органів і тканин для їх використання у медичній практиці. У разі невиконання обов'язків, люди,які живуть з ВІЛ, з числа іноземців, а також осіб без громадянства,які своєю поведінкою створюють загрозу здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян України, можуть бути видворені за межі України в порядку, встановленому законом.
Хоча українське законодавство гарантує рівний доступ до необхідних послуг в усіх сферах суспільного життя незалежно від статусу громадян, люди, що живуть з ВІЛ дуже часто потрапляють в ситуацію правової незахищеності, оскільки захисні закони з питань ВІЛ/СНІДу поки що не завжди виконуються в повному обсязі. Причиною цього є фактична відсутність правової культури в українському суспільстві. По-перше, законодавство України не є досконалим в питанні ВІЛ-інфікованих осіб, відомчі нормативні та регуляторні документи дуже часто розрізняються між собою, а також не зареєстровані належним чином органами юстиції. По-друге, кваліфікованість кадрів, не є високою і це призводить до нездатності на високому рівні відстоювати інтереси ВІЛ-інфікованих людей у суді.
Наша держава є учасником міжнародних угод, що регламентують питання прав людини та ВІЛ/СНІДу. В 1991 році Верховна Рада ухвалила закон «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», а згодом уряд розробив національну концепцію та программу з протидії епідемії. Створено координаційні комітети при Президенті України та при кабінеті Міністрів. Розвинуто мережу громадських організацій, які на місцевому, регіональному та загальнодержавному рівнях опікуються питаннями боротьби з епідемією ВІЛ/СНІДу. Дотримання прав людей, які живуть із ВІЛ/СНІДом, а також представників уразливих груп до ВІЛ повинно стати одним із пріоритетів політики протидії епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні. В даний час найуразливіші до ВІЛ групи отримують мало уваги на національному рівні, ефективні програми профілактики ВІЛ, лікування та підтримки ВІЛ-позитивних людей перебувають під постійною загрозою зриву захист прав людини розглядається як захист громадського здоров’я. ВІЛ/СНІД є надзвичайно складним викликом суспільству, потребує належного реагування, підхід до епідемії ВІЛ/СНІДу з позицій прав людини підтвердив свою ефективність у багатьох країнах , всупереч численним обіцянкам і проголошеним намірам протидії епідемії ВІЛ/ СНІДу на практиці бракує реальних дій, що ґрунтуються на повазі до прав людей. В 1996 року 25 вересня відбулась друга міжнародна консультативна нарада з питань ВІЛ/СНІДу та прав людини, спрямована на допомогу державам у формуванні позитивної правової відповіді на ВІЛ/СНІД. Ця нарада ухвалила керівні принципи щодо ВІЛ/СНІДу та прав людини, метою яких є переведення міжнародних норм прав людини в практичну площину в контексті ВІЛ/СНІДу. Принципи містять дві частини. У першій частині наголошується на позитивній відповіді на ВІЛ/СНІД, а в другій — визначені дієві заходи, які мають вживатись урядами в сферах права, політики та практики, щоб захистити права людини та досягнути пов’язаних з ВІЛ цілей у площині громадського здоров’я. Реалізація принципів є важкою, бо вони окреслили стратегію держав у піттримці ЛЖВ у сфері прав людини. Спираючись на міжнародне право, керівні принципи зробили уряди та міждержавні організації підзвітними щодо їх дій стосовно людей, які живуть з ВІЛ.
Принцип 1: держави повинні створити ефективні національні механізми відповіді на ВІЛ/СНІД, що забезпечить скоординований, колективний, прозорий та підзвітний підхід, який політику та програми реагування на ВІЛ/СНІД на всіх рівнях управління.
Принцип 2: держави через політичну та фінансову підтримку повинні забезпечити проведення консультацій на рівні громад на всіх стадіях вироблення політики, виконання та оцінки результативності програм у сфері ВІЛ/СНІДу, а також надати можливість для громадських організацій ефективно здійснювати свою діяльність, у тому числі у сфері етики, права та прав людини.
Принцип 3: держави повинні переглянути та реформувати законодавство у сфері охорони громадського здоров’я таким чином , щоб воно давало змогу адекватно вирішувати проблеми громадського здоров’я, що виникають у зв’язку з ВІЛ/СНІДом, з тим, щоб положення цього законодавства, що застосовуються до хвороб, які передаються випадково, не застосовувались необґрунтовано стосовно ВІЛ/СНІДу, і щоб зазначене законодавство відповідало міжнародним зобов’язанням у сфері прав людини.
Принцип 4: держави повинні переглянути та реформувати кримінальне законодавство та пенітенціарні (виправні) системи, щоб вони відповідали міжнародним зобов’язанням у сфері прав людини, не використовувались неправильно в контексті ВІЛ/СНІДу і не були спрямовані проти вразливих груп населення.
Принцип 5: держави повинні ухвалити чи посилити закони, які б захищали від дискримінації у державному та приватному секторах уразливі групи, людей які живуть з ВІЛ/СНІДом, та тих, що мають інвалідність; забезпечували б недоторканність приватного життя, конфіденційність і дотримання етичних норм при проведенні досліджень на людині; робили б акцент на вихованні та примиренні й передбачали швидке та ефективне застосування адміністративних і цивільно-правових засобів захисту.
Принцип 6: держави повинні ухвалити законодавство з метою регулювання питань, пов’язаних з товарами, послугами та інформацією щодо ВІЛ, маючи на увазі забезпечити широку доступність якісних профілактичних заходів та послуг, належне інформування про лікувально-профілактичні аспекти ВІЛ, догляду, а також безпечне і ефективне лікування за доступними цінами.
Принцип 7: держави повинні створити та підтримувати служби правової підтримки, які інформуватимуть людей, уражених ВІЛ/СНІДом, стосовно їх прав, надаватимуть безплатні юридичні послуги з метою забезпечення дотримання цих прав, накопичуватимуть досвід роботи з правових аспектів проблем, пов’язаних з ВІЛ, та використовуватимуть на доповнення до судів такі правозахисні структури, як Міністерства юстиції, омбудсмени, відділи з розгляду скарг з питань здоров’я та комісії з прав людини.
Принцип 8: держави у співпраці громадськістю та при її посередництві повинні забезпечити сприятливе та стимулююче середовище для жінок, дітей і інших вразливих груп шляхом усунення упередженості та нерівності, що породжують цю вразливість, забезпечення діалогу з населенням, створення спеціальних соціальних служб та служб охорони громадського здоров’я, а також через підтримку вразливих груп населення.
Принцип 9: держави повинні підтримувати широке та перспективне розповсюджень творчих вихованих, навчальних та інформаційних програм, призначених для того, щоб дискримінація та остракізм, що асоціюються з ВІЛ/СНІДом, були замінені розумінням та співчуттям.
Принцип 10: держави повинні забезпечити розробку урядовими органами та приватним сектором кодексів (правил) поведінки з питань ВІЛ/СНІДу, що втілюють принципи прав людини у кодекси професійних обов’язків та практики, що доповнювались б механізмами забезпечення їх дотримання.
Принцип 11: держави повинні створити контрольні механізми з метою гарантування захисту прав людини, пов’язаних з ВІЛ, зокрема права людей, які живуть з ВІЛ/ СНІДом, їх сімей та громад.
Принцип 12: держави повинні співпрацювати з усіма відповідними програми та установами системи ООН, у справі обміну знаннями та досвідом з проблематики захисту прав людини, пов’язаних з ВІЛ/СНІДом, а також створювати ефективні механізми захисту прав людини в контексті ВІЛ/СНІДу на міжнародному рівні. Враховуючи вимоги низки важливих стратегічних міжнародних документів, серед яких передусім слід відзначити прийняті Генеральною Асамблеєю ООН Декларацію тисячоліття та Декларацію про прихильність справі боротьби з ВІЛ/СНІД, Україна взяла на себе зобов’язання здійснити комплекс заходів, спрямованих на призупинення епідемії ВІЛ/СНІД, передусім серед молоді і вразливих груп населення, а також забезпечення підвищення доступності відповідного лікування для хворих на ВІЛ/СНІД та пом’якшення впливу зазначеної епідемії на українське суспільство.
Десять зауважень для з’ясування місця і ролі прав людини у запобіганні ВІЛ/СНІДу.
1.Без дотримання прав людини не забезпечити загальну доступність послуг,
2.Гендерна нерівність робить жінок більш незахищеними перед ВІЛ-інфекцією,зокрема у країнах з найбільшим рівнем розповсюдженості ВІЛ,де показники захворюваності жінок і дівчат є найвищими;
3.Права і потреби дітей та молоді у процесі боротьби із ВІЛ здебільшого ігноруються не зважаючи на те,що їх епідемія в багатьох державах торкнулася найбільше;
4.Найбільш уразливим категоріям населення національна політика в сфері боротьби з ВІЛ/СНІДом приділяє найменше уваги;
5.Ефективні програми з профілактики поширення ВІЛ/СНІДу,лікування та догляд перебувають під загрозою;
6.Активісти у боротьбі зі СНІДом ризикують власною безпекою,вимагаючи від держави розширити доступ до послуг пов’язаних із захворюванням на ВІЛ/СНІД;
7.Захист прав людини- шлях до охорони громадського здоров’я;
8.Дана хвороба ставить унікальні завдання і вимагає виняткової реакції;
9.Заходи боротьби з ВІЛ/СНІДом,які базуються на правах людини є практичними і успішно здійснюються;
10.Незважаючи на численні дискусії,реальних дій щодо ВІЛ/СНІДу та захисту прав людини вчинено недостатньо.
2.1. Міжнародні стандарти.
До переліку основних міжнародних документів у цій сфері можна віднести Декларацію про прихильність справі боротьби з ВІЛ/СНІД, що була прийнята Резолюцією №-26/2 спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН від 27 червня 2001 року. У цьому документі закріплені наступні основні положення:
1) дотримання прав людини та основних свобод має вкрай важливе значення з точки зору зниження можливості зараження ВІЛ/СНІД;
2) догляд, підтримка та лікування є основоположними елементами ефективних заходів реагування;
3) уразливим з точки зору ВІЛ/СНІД групам доцільно приділяти окрему пріоритетну увагу.
Важливе значення для розуміння необхідності захисту людини від дискримінації за ознакою стану здоров’я, у тому числі його статусу стосовно ВІЛ, має Резолюція № 1995/21 від 25 серпня 1995 року Підкомісії ООН щодо попередження дискримінації та захисту меншин, котра присвячена саме цій проблемі. Зокрема, у ній окремо підкреслюється той факт, що дискримінація на основі позитивного ВІЛ-статусу чи захворювання на СНІД (як фактичного, так і підозрюваного) заборонена чинними міжнародними стандартами в сфері прав людини. Резолюція Комісії ООН з прав людини 1999 року (№ 1999/49) закликає усі держави, міжнародні та недержавні організації застосовувати необхідні заходи з метою забезпечення поваги, захисту та реалізації прав людини в зв’язку з ВІЛ/СНІД.
Іншим важливим документом є Концепція системи ООН «Профілактика поширення ВІЛ-інфекції серед людей, які зловживають наркотиками ». Даний документ побудований на основі досвіду діяльності різних установ і програм ООН щодо профілактики та лікування наркотичної залежності й ВІЛ-інфекції. У ньому представлена глобальна позиція системи ООН стосовно політичних і стратегічних питань профілактики ВІЛ серед людей, які зловживають наркотиками, та програмні принципи, на котрих будується політика ООН щодо цієї проблеми. На основі аналізу всіх цих умов та видів поведінки у Концепції визначені ті види профілактичної діяльності, котрі повинні враховуватися політиками при визначенні стратегії профілактики ВІЛ серед наркозалежних. До цих видів діяльності перш за все належить:
- навчання методам профілактики ВІЛ;
- забезпечення презервативами та стерильними ін’єкційними інструментами;
- консультування та лікування наркозалежності, включаючи замісну терапію.
Документом рекомендаційного характеру є прийняті під егідою Європейського бюро ВОЗ «Принципи профілактики ВІЛ-інфекції серед осіб, які зловживають наркотиками». Цей документ розроблений з урахуванням специфіки механізмів розвитку епідемії ВІЛ/СНІД в Європі та містить найбільш послідовно та детально викладені стратегічні підходи щодо протидії епідемії серед осіб, які використовують наркотики, та суспільстві загалом. До таких принципів відносяться:
1) інформаційна робота та освіта;
2) забезпечення легкої доступності соціальних служб і служб охорони здоров’я;
3) активна робота серед осіб, які використовують наркотики ін’єкційним шляхом;
4) забезпечення осіб, які використовують наркотики ін’єкційним шляхом, стерильними ін’єкційними інструментами та дезінфекційними засобами;
5) надання особам, які використовують наркотики ін’єкційним шляхом, можливості отримувати замісну терапію.
Об’єднана програма ООН щодо ВІЛ/СНІД виробили єдину позицію щодо питання замісної підтримуючої терапії та її використання щодо пацієнтів із наркозалежністю та при профілактиці ВІЛ/СНІД. Даний документ, що отримав назву «Замісна підтримуюча терапія щодо пацієнтів з наркозалежністю та профілактиці ВІЛ-інфекції та СНІД: спільна позиція», базується на аналізі доступних наукових даних і орієнтований на розробників відповідної політики. Він охоплює широкий спектр питань, починаючи від обґрунтування цього метода лікування та закінчуючи конкретними зауваженнями стосовно його використання людьми з ВІЛ-інфекцією/СНІД.У ньому визнається, що «замісна підтримуюча терапія – один з найбільш ефективних видів фармакологічного лікування наркотичної залежності отримані відповідні дані про те, що в результаті використання цього метода, зменшує кількість випадків поведінки з високим ризиком інфікування ВІЛ» (п. 23). У цій заяві також вказується, що призначення замісної терапії та видача особам з наркозалежністю опіоідних агоністів для приймання у рамках медичної практики,узгоджується з положеннями Конвенції 1961 та 1971 років про наркотичні та психотропні речовини» (п. 25).
У сучасному світі, коли проблема прав людини вийшла далеко за межі окремої держави, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, які також визнаються як основні права людини. Ці стандарти відображені у низці важливих міжнародно-правових актів, що встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особи, визначивши ту межу, за яку держава не може виходити. Таким чином, права людини стали об'єктом регулювання не лише окремої держави, а й міжнародного співтовариства. Обсяг прав і свобод людини в сучасному суспільстві визначається не лише особливостями певного співтовариства людей, а й розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем інтегрованості міжнародного співтовариства.
Прийняття Міжнародного білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини (1948 p.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1976 p.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1976 p.), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1976 p.), внесло характерні зміни у право суб'єктність людини, що стала суб'єктом не лише внутрішньодержавного та міжнародного права. Держави, що приєдналися до пактів, зобов'язані привести своє національне законодавство у відповідність з їх вимогами. Таким чином, міжнародно-правові акти мають верховенство над внутрішнім законодавством. А це надає можливість громадянину, політичні чи громадянські права якого порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Міжнародно-правові документи визначили той універсальний комплекс основних прав та свобод, який у єдності з конституційними правами повинен забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. Якщо певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів, оскільки пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співтовариства.
Специфіка розвитку міжнародного права полягає в тому, що його норми створюються шляхом погодження позицій з того чи іншого питання багатьма державами світу. Жодна держава, незалежно від її впливу на світову громадськість, розмір території та чисельність населення, не може самостійно створити норми міжнародного права або нав'язати своє законодавство міжнародній спільноті. У процесі створення норм міжнародного права відбувається, як правило, зіткнення різних точок зору, пошук взаємовигідних рішень і компромісів. Ці норми в кінцевому підсумку фіксують загальну позицію держав з того чи іншого питання. У міжнародних відносинах беруть участь держави з різним суспільним ладом, рівнем економічного розвитку, характером державної влади, класовою і національною структурою, історичними традиціями. Всі ці чинники так чи інакше впливають на формування не тільки національного, але й на розвиток міжнародного права. Адже кожна держава прагне до того, щоб її інтереси були максимально відображені в нормах права. Більш того, часто безпосереднє, а то й вирішальне значення при виробленні принципів і норм міжнародного права має саме внутрішнє право держави. Учасники міжнародних відносин, як правило, не можуть піти на укладання угод і прийняття таких норм, які б суперечили їх конституціям і іншим національним основоположним законодавчим актам та закріпленим принципам їх економічного і політичного ладу, правам і свободам громадян. Право в концентрованому вигляді відображає політичний і економічний курс держави. Саме тому національне право багато в чому визначає позицію держави на зовнішньополітичний арені і, відповідно, розвиток міжнародного права.
Вплив національного права на розвиток різних галузей міжнародного права неоднорідний. Особливо значний він при створенні норм і принципів міжнародного права, які відносяться до прав людини. Саме тут яскраво виявляється «первинність» законодавства країни. Практично всі міжнародні норми з прав людини, які закріплюють перелік основних прав і свобод, були «запозичені» із внутрішнього права держав. Процес цей був дуже тривалим і відзначався складністю і суперечливістю. До того ж, поняття, зміст і обсяг прав і свобод у різні історичні епохи були різними. Ще зовсім недавно, майже до початку XX ст., права людини регулювалися виключно нормами внутрішньодержавного права. Пояснювалося це тим, що держави - учасниці міжнародних відносин вважали, що ці питання належать до їх внутрішньої юрисдикції. Загальновизнаною нормою вважалося те, що взаємовідносини між державою і її громадянами розглядалися як внутрішні справи кожної держави. Старе міжнародне право не втручалося в цей процес. Але в той же час вважалося правомірним застосуванням сили в «гуманних» цілях, аж до розв'язання війни в односторонньому порядку, для захисту життя і майна своїх громадян, котрі перебувають на території іншої держави, а також інтересів національних та інших меншин. Право на «гуманітарну» інтервенцію ґрунтувалося на думці про те, що кожна держава немовби має міжнародний обов'язок гарантувати основні права і свободи, де б вони не порушувалися. Виходячи з цього, у працях багатьох вчених з'явилися теоретичні обґрунтування політики втручання у внутрішні справи інших держав під виглядом захисту і забезпечення таких прав, як право на життя, свободу совісті і віросповідання тощо. Наприклад, голландський юрист Гуго Гроцій, посилаючись саме на те, що кожній людині, незалежно від її належності до тієї чи іншої держави, належать певні права і свободи, виправдовував так звані справедливі війні заради захисту чужих підданих, якщо щодо них чиниться беззаконня. Ця точка зору поділялася більшістю юристів-міжнародників ХУІІІ-ХІХ ст. І лише окремі з них, як, наприклад, професор А. Гефтер, відстоювали думку про те, що якщо держава зневажає права і свободи своїх громадян, то потрібно припинити з нею будь-які відносини, але не втручатися силою зброї в її внутрішні справи. Загальна декларація вперше закріпила перелік політичних, соціально-економічних та культурних прав людини. Оскільки цей документ мав форму резолюції Генеральної Асамблеї ООН, він мав рекомендаційний характер і не міг визнаватися як юридично обов'язковий. Саме тому Генеральна Асамблея доручила одночасно Комісії з прав людини через Економічну та Соціальну Раду розробити єдиний пакт про права людини, що охоплював би широкий перелік основних прав і свобод. У 1966 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Пакт про громадянські та політичні права і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, які набрали юридичної сили у 1976 р. Загальна декларація прав людини та міжнародні пакти складають Міжнародний білль прав людини (Хартію прав людини), що покладає на держави обов'язок забезпечити здійснення закріплених у цих документах прав всіма необхідними засобами, у тому числі й правовими.
Враховуючи суттєві протиріччя позицій держав-членів ООН, Загальна декларація прав людини і пакти про права людини проголосили природний характер прав людини і вмістили загальні принципи та поняття без визначення їх класових особливостей, надаючи їм загальнодемократичного і загальнолюдського значення, сприйнятливого для всіх держав. Більшість статей зазначених міжнародних документів мають загальний характер. Лише в останні роки почалася конкретизація норм з прав людини, яка особливо активно здійснюється в рамках Організації з безпеки і співробітництва у Європі.
Сучасне міжнародне право характеризується наявністю системи актів у сфері прав людини, що складають законодавство. Воно включає п'ять різновидів документів:
1. Міжнародний білль про права людини, що містить перелік невід'ємних прав.
2. Угоди, спрямовані на запобігання та покарання злочинів, що призводять до масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p.).
3. Конвенції, націлені на захист груп населення, які потребують особливого піклування з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p.).
4. Конвенції, спрямовані на захист індивіда від зловживань з боку органів держави та посадових осіб (Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни).
5. Міждержавні конференції з прав людини, що приймають заключні документи, обов'язкові для виконання державами-учасницями (Заключний документ Всесвітньої конференції з прав людини. — Відень, 1993 p.).
В основу міжнародних стандартів з прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як: повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів та націй; рівноправність всіх людей та заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини, навіть, за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини. Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою розроблення прав людини та їх закріплення у національному законодавстві, а також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини.
Міжнародні стандарти у сфері прав людини склалися поступово. Спочатку були закріплені лише парламентські і політичні права, потім —економічні та соціальні. Саме вони і були конкретизовані у національному законодавстві держав. Однак кожна держава повинна не лише привести своє законодавство у відповідність зі взятими на себе міжнародними зобов'язаннями, а й вчиняти певні дії та створювати реальні умови для гарантування і здійснення прав.
Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини складають норми природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності перед законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави. До них належать:
— фундаментальні права і свободи, зафіксовані у Загальній декларації та пактах про права людини;
— демократичні принципи та норми організації і діяльності державної влади, основними серед яких є народовладдя, розподіл влад, верховенство права, проголошення народу єдиним джерелом влади та наявність незалежних від влади органів правосуддя.
У юридичній літературі обґрунтовується думка про існування особливої галузі міжнародного права, що складається із системи принципів і норм, які стосуються сфери прав людини — міжнародного гуманітарного права. За всієї неоднозначності підходів до визначення міжнародного гуманітарного права, можемо констатувати той факт, що гуманітарне право є частиною системи норм, які стосуються людини у цілому. Генеральна Асамблея ООН та Комісія з прав людини розглядають як загальні, так і спеціальні питання прав людини з точки зору їх впровадження, гарантування та охорони як у мирний час, так і у період збройних конфліктів.
Таким чином, міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів та норм, що встановлюють:
— права та свободи людини
У сучасному світі, коли проблема прав людини вийшла далеко за межі окремої держави, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, які також визнаються як основні права людини. Ці стандарти відображені у низці важливих міжнародно-правових актів, що встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особи, визначивши ту межу, за яку держава не може виходити. Таким чином, права людини стали об'єктом регулювання не лише окремої держави, а й міжнародного співтовариства. Обсяг прав і свобод людини в сучасному суспільстві визначається не лише особливостями певного співтовариства людей, а й розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем інтегрованості міжнародного співтовариства.
Прийняття Міжнародного білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини (1948 p.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1976 p.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1976 p.), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1976 p.), внесло характерні зміни у правосуб'єктність людини, що стала суб'єктом не лише внутрішньодержавного, та міжнародного права. Держави, що приєдналися до пактів, зобов'язані привести своє національне законодавство у відповідність з їх вимогами. Таким чином, міжнародно-правові акти мають верховенство над внутрішнім законодавством. А це надає можливість громадянину, політичні чи громадянські права якого порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Міжнародно-правові документи визначили той універсальний комплекс основних прав та свобод, який у єдності з конституційними правами повинен забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. Якщо певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів, оскільки пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співтовариства.
Міжнародно- правові зобов'язання, розвиваючі і конкретизують принцип поваги прав людини , часто називають міжнародними стандартами в галузі прав людини. Це зобов'язання не тільки надавати особам , які знаходяться під їх юрисдикцією, будь-які певні права і свободи , але й не посягати на такі права і свободи (наприклад, не допускати расової, національної та іншої дискримінації, застосування тортур). Відповідно до Статуту ООН держави зобов'язуються дотримуватися міжнародних стандартів прав людини. Питання дотримання прав людини віднесений до внутрішньої компетенції держави. Якщо для дотримання одних прав ( громадянські і політичні ) держави повинні докласти мінімальні зусилля - прийняття Конституції і основних законів, то для дотримання інших ( культурних , соціальних і політичних ) необхідні перш за все економічні і культурні передумови. Міжнародні стандарти прав людини можуть бути універсальними, тобто визнаними в усьому світі, і регіональними . Регіональні стандарти , маючи особливості, які з традицій , рівня розвитку якої-небудь групи країн , можуть йти далі універсальних , бути більш широкими , конкретними (стандарти в рамках загальноєвропейського процесу).
Міжнародні стандарти прав людини звичайно закріплюються в різного роду документах, як є джерелами міжнародного права, так і носять морально - політичний характер. При цьому треба звернути увагу,що індивід не є суб'єктом міжнародного права і міжнародне право зобов'язує державу забезпечити реалізацію його прав. У винятковому випадку, якщо держава не в змозі забезпечити засобами внутрішнього права реалізацію основних прав і свобод громадян , міжнародне право передбачає безпосереднє застосування своїх норм за допомогою міжнародних органів. На універсальному рівні контроль здійснює ООН (Генеральна Асамблея , Економічна і соціальна рада - ЕКОСОР , Комісія з прав людини , Комісія з прав жінок , верховний комісар з прав людини , ЮНЕСКО , МОП).Прикладом регіонального рівня захисту може служити робота Ради Європи. Першою інстанцією при розгляді справ у Раді Європи виступає Європейська комісія з прав людини. Право на звернення до дану комісію мають держави , а також окремі індивіди. Після розгляду справи в комісії будь-яка зацікавлена особа має право звернутися до Європейського суду з прав людини. Забезпечення виконання рішень зазначених органів покладено на Комітет міністрів Ради Європи.
Міжнародні стандарти у сфері прав людини склалися поступово. Спочатку були закріплені лише парламентські і політичні права, потім економічні та соціальні. Саме вони і були конкретизовані у національному законодавстві держав. Кожна держава повинна не лише привести своє законодавство у відповідність зі взятими на себе міжнародними зобов'язаннями, а й вчиняти певні дії та створювати реальні умови для гарантування і здійснення прав.Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини складають норми природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності перед законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави. До них належать:
— фундаментальні права і свободи, зафіксовані у Загальній декларації та пактах про права людини;
— демократичні принципи та норми організації і діяльності державної влади, основними серед яких є народовладдя, розподіл влад, верховенство права, проголошення народу єдиним джерелом влади та наявність незалежних від влади органів правосуддя.
Міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів та норм, що встановлюють:
— права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності;
— обов'язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь-якої дискримінації як у мирний час, так і у період збройних конфліктів;
— загальні принципи природного права;
— відповідальність за злочинне порушення прав людини;
— напрями розвитку та розширення сфери прав людини;
— напрями посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов'язань у сфері прав людини.
На їх основі кожна держава зобов'язана упорядкувати чинне законодавство, усунути протиріччя з нормами міжнародного права, відмінити застарілі норми, ліквідувати прогалини.
Дана діяльність держав забезпечить реальність та ефективність міжнародних стандартів у сфері прав людини.
Україна також погодилася з міжнародними документами і визнала їх, як рекомендації для користування у власному правовому полі. Європейська Конвенція з прав людини (Конвенція із захисту прав та основних свобод людини, прийнята членами ради Європи 4 листопада 1950 року); Конвенція про права дитини (ухвалена Генеральною асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року, набула чинності для України з 27 вересня 1991 року); Декларація про прихильність справі боротьби з ВІЛ/СНІД (прийнята резолюцією з-26/2 спеціальної сесії Генеральної асамблеї ООН від 27 червня 2001 року), яка визначає, що дотримання прав людини та основних свобод має вкрай важливе значення для зниження можливості зараження ВІЛ/СНІД;
догляд, підтримка та лікування є основоположними елементами ефективних заходів реагування; уразливим з точки зору ВіЛ/СНІД групам доцільно приділяти окрему пріоритетну увагу.
Резолюція підкомісії ООН щодо «Попередження дискримінації та захисту меншин»(№ 1995/21 від 25 серпня 1995 року), у якій наголошується, що дискримінація на основі позитивного ВІЛ-статусу чи захворювання на СНІД(як фактичного, так і підозрюваного) заборонена чинними міжнародними стандартами в сфері прав людини.
Резолюція комісії ООН з прав людини «Про захист прав людини в контексті вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ) та синдрому набутого імунодефіциту (СНІД)» 1999 року (№ 1999/49) закликає усі держави, міжнародні та недержавні організації застосовувати необхідні заходи з метою забезпечення поваги, захисту та реалізації прав людини у зв’язку з ВІЛ/СНІД. Концепція системи ООН «Профілактика поширення ВІЛ-інфекції серед людей, які зловживають наркотиками», яка представляє ООН з політичних і стратегічних питань профілактики ВІЛ серед людей, які зловживають наркотиками, а також програмні принципи, на котрих будується політика ООН щодо цієї проблеми. Багато порушень прав ВІЛ-інфікованих людей спостерігається у сфері охорони здоров’я такі порушення,як розголошення діагнозу (порушення конфіденційності),відмова у лікуванні,особливо у хірургічному втручанні, «таврування» з боку медичного персоналу, в тому числі через надмірні засоби особистого захисту, негативне ставлення;надання послуг неналежної якості, або відсутність таких послуг; стягування оплати за медичні послуги; примусове тестування на ВІЛ. Конвенція про права дитини є міжнародним нормативно-правовим актом, який забезпечує громадські, політичні, економічні, соціальні, культурні та інші права дітей .Вона містить усі основні поняття, пов'язані з правами дитини, положення про головні принципи дотримання прав дитини, окреслено механізми захисту прав та конкретні пропозиції щодо їх вдосконалення. В преамбулі Конвенції говориться, що жителі країн, що входять до організації Об'єднаних Націй, підтвердили в Статуті свою віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи та сповнені рішучості сприяти соціальному прогресові й поліпшенню умов життя. Законодавство з прав людини гарантує свободу від дискримінації на підставі раси, кольору, статі, мови, релігії, політичних чи інших поглядів, національного чи соціального походження, народження чи іншого статусу. комісія з прав людини (зараз Рада з прав людини) підтвердила, що «інший статус» включає й стан здоров’я, зокрема ВІЛ-позитивний статус. Це означає, що держави повинні не допускати дискримінації стосовно ЛЖВ або вразливих до ВІЛ груп на ґрунті їх реального чи уявного ВІЛ-позитивного статусу. Конвенція щодо ліквідації всіх форм дискримінації жінок зобов’язує держави- учасниці звернути увагу на всі аспекти дискримінації за статевою ознакою в законодавстві, політиці та практиці. Від держав також вимагається здійснити належні заходи із зміни соціальної та культурної моделей поведінки, що базуються на ідеях приниження та стереотипних ролях чоловіків та жінок. Комітет з ліквідації дискримінації відносно жінок який стежить за дотриманням конвенції, наголошує на зв’язку між репродуктивною роллю жінок, їх вторинною соціальною позицією та підвищеною вразливістю до ВІЛ-інфекції. Захист прав жінок і дівчат є надзвичайно важливим. Це включає право жінок на прийняття вільного від насильства і дискримінації та відповідального рішення щодо питань, пов’язаних з їх сексуальністю, включаючи статеве та репродуктивно здоров’я. Заходи із ліквідації сексуального насильства та примусу жінок в сім’ї і в громадському житті не лише захищають жінок від порушень їх прав, але також від інфікування ВІЛ, що може статися унаслідок насильства. Конвенція про права дитини ввела в міжнародний обіг визначення дитини як «кожної людини у віці до 18 років, за винятком коли відповідно до законодавства, яке застосовується до дитини, повноліття досягається раніше». конвенція підтверджує, що на дітей розповсюджуються багато прав, що захищають дорослих (зокрема, право на життя, недискримінацію, особисту недоторканість, свободу та безпеку, особисте життя, притулок, самовираження, зібрання та об’єднання, освіту та здоров’я), Багато з цих прав є доречними для профілактики ВІЛ/СНІДу, турботи про дітей та їх підтримку. Наприклад, свобода від нелегального переміщення, сексуальної експлуатації, сексуального зловживання, оскільки сексуальне насильство відносно дітей підвищує їх вразливість до ВІЛ. Право на пошук, отримання та передачу інформації і ідей всіх видів, а також право на освіту пов’язаної з ВІЛ, що потрібно для уникнення інфікування та в разі інфікування,як жити з ВІЛ-позитиним статусом. Право на спеціальний захист та допомогу в випадку коли дитина втратила батьків, включаючи альтернативну турботу та захист шляхом усиновлення, захищають, дітей, якщо вони осиротіли через ВІЛ/СНІД. Право на шлюб та створення сім’ї Право на шлюб та створення сім’ї передбачає право «повнолітніх чоловіків та жінок, без обмежень за ознаками раси, національності чи релігії на шлюб та створення сім’ї». Воно означає можливість користуватись рівними правами до шлюбу, під час шлюбу та його припинення і спонукує держави до захисту сім’ї як «природної основної групової частини суспільства». Це право порушується, якщо національне законодавство встановлює обов’язкове дошлюбне тестування на ВІЛ або передбачає як передумову для укладання шлюбу на явність довідки про ВІЛ-негативний статус. Примусові аборти чи стерилізація ВІЛ-позитивних жінок порушують право на створення сім’ї, а також право на свободу та особисту недоторканість. Жінки повинні бути забезпечені точною інформацією щодо ризику передачі вірусу немовляті і повинні мати змогу приймати добровільне та інформоване рішення стосовно народження дитини. І нарешті заходи із забезпеченню рівних прав жінок в сім’ї є необхідними для допомоги жінкам у формуванні безпечних сексуальних стосунків з їх чоловіками, партнерами або ж припиненні стосунків у разі неможливості відстояти права. Право на працю «кожен має право на працю та справедливі і прийнятні умови праці». Право на працю передбачає право кожної особи на доступ до зайнятості без жодних перешкод за винятком необхідної професійної кваліфікації. Це право порушується у разі, коли заявник чи працівник зобов’язаний пройти обов’язкове тестування на ВІЛ, отримує відмову у працевлаштуванні або пільгах для працівників через позитивний результат тестування. Держави повинні забезпечити, щоб ВІЛ-позитивні люди мали право працювати настільки довго, наскільки вони зможуть виконувати виробничі обов’язки. Після цього, як і при інших захворюваннях. Люди,що живуть з ВІЛ мають бути забезпечені обґрунтованим пристосуванням до ситуації (полегшенням умов праці), щоб вони могли продовжувати працювати якомога довше. Їм має надаватись рівний доступ до існуючих систем підтримки у зв’язку із хворобою та непрацездатністю. Заявник чи працівник не повинен розголошувати свій ВІЛ-статус роботодавцю чи страховій організації. Обов’язком держави є попередження всіх форм дискримінації на робочому місці, зокрема через ВІЛ-позитивний статус. Право на адекватний стандарт рівня життя .
Стаття 25 Загальної декларації прав людини визначає, що «кожен має право на адекватний стандарт рівня життя щодо здоров’я та добробуту власного і сімейного, включаючи їжу, одяг, житло, охорону здоров’я та необхідну соціальну підтримку, в тому числі в разі безробіття, хвороби, непрацездатності, вдівства, похилого віку чи іншого браку засобів існування в умовах за межами його можливостей». Використання права на адекватний стандарт рівня життя є суттєвим для зменшення вразливості до ВІЛ та наслідків інфікування. Це стосується й забезпечення потреб ЛЖВ та їх сімей, які втрачають добробут через ВІЛ/СНІД, зазнають дискримінації, що може завершитись безробіттям, втратою житла та бідністю. Тому коли держави, розподіляють суспільні ресурси і визначають пріоритети у наданні послуг, то ЛЖВ та люди зі схожими умовами та непрацездатністю повинні вважатись пріоритетною групою, оскільки вони зазвичай мають складні життєві обставини.
Стаття 26 Загальної декларації прав людини визначає, що «кожен має право на освіту. Освіта повинна бути направлена на всебічний розвиток особистості та на зміцнення поваги до прав людини та основних свобод. Вона має підтримувати розуміння, терпимість та дружбу». Це право містить три компонента, які застосовуються у контексті ВІЛ/СНІДу. Діти та дорослі мають право на отримання освіти, пов’язаною з ВІЛ, особливо стосовно профілактики та догляду. Доступ до інформації з проблематики ВІЛ є життєво важливим компонентом програм ефективної профілактики та догляду. Держава має забезпечити включення інформації щодо ВІЛ/ СНІДу до шкільних та позашкільних начальних програм, спираючись на культурні та релігійні традиції. Надання інформації дітям не повинно вважатись підтримкою ранніх статевих експериментів. Як свідчать дослідження, це переносить на пізніший термін початок сексуальної активності. Право на свободу та безпеку особи
Стаття 9 Міжнародної Конвенції про громадянські та політичні права передбачає, що «кожен має право на свободу та особисту безпеку. Ніхто не повинен випадково заарештовуватись чи затримуватись. Ніхто не повинен позбавлятись свободи, окрім як за законних підстав та відповідно до закону». Право на свободу та безпеку особи, таким чином, не повинно безпідставно порушуватись на підставі ВІЛ-позитивного статусу через використання таких засобів як карантин, утримання в спеціальних місцях чи ізоляція. Охорона громадського здоров’я не може слугувати виправданням для такого позбавлення свободи. Інтереси громадського здоров’я виграють від залучення ЛЖВ до економічного і суспільного життя.
Стаття 17 Міжнародної конвенції про громадянські та політичні права визначає, що «ніхто не повинен зазнавати, незаконне втручання в особисте життя, сім’ю, житло чи кореспонденцію, так само як і незаконних нападів на честь та репутацію. кожен має право на правовий захист проти подібного втручання чи нападів». Право на особисте життя передбачає обов’язок поважати приватне життя, зокрема, поінформовану згоду щодо тестування на ВІЛ та нерозголошення інформації, збереження конфіденційність всієї інформації щодо ВІЛ- статусу особи.
Дотримання прав людей, які живуть із ВІЛ/СНІДом, а також представників уразливих до ВІЛ груп повинно стати одним із пріоритетів політики протидії епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні.
Проблема співвідношення міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання виникає при зіткненні двох галузей права — конституційного й міжнародного. Основою співвідношення норм міжнародного та конституційного права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні стандарти переважають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавних правових системах. Згідно з Конституцією України, на території України діють ратифіковані міжнародні договори,але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання — видання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права. Позитивні сторони конституційного закріплення відсилаючих норм. Така норма "прямо" зобов'язує державні органи використовувати міжнародні норми у сфері прав людини, при цьому значно спрощується процес уніфікації, процедура приведення у відповідність норм національного права до міжнародного. Дія права полягає у впливі на свідомість та волю людей, зрештою — в упорядкуванні суспільних відносин шляхом визначення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правовідносин. Реалізація права полягає у втіленні правових норм у практичну діяльність суб'єктів права (індивідуальних і колективних), в результаті чого складається низка заборон, юридичних обов'язків та юридичних прав. Дія норм права обмежена часовими, просторовими та предметно-суб'єктними межами.
Реалізація норми права — це завершальний етап правового регулювання. Норми права реалізуються в межах, в яких діють суб'єкти права. Тому слід розрізняти механізми дії та механізми реалізації міжнародних і внутрішньодержавних нормативно-правових актів, а також взаємопроникнення процесів дії та реалізації цих актів. Без процесу дії не може настати реалізація акта. Проте дія може не перейти в іншу форму реалізації норми права.
Реальне здійснення та захист основних прав людини конкретною особою забезпечується передусім юридичними механізмами, що діють у державі. Тобто правова національна система, припускає безпосередню дію належним чином ратифікованих норм міжнародних договорів Поряд з національним законодавством, але пріоритет останнього полягає у тому, що саме воно забезпечує засоби реалізації, охорони та захисту прав людини.Таким є сутність співвідношення норм національного права і міжнародних стандартів про права людини.Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються прав і свобод людини, з міжнародними документами про права людини.
Статті Конституції свідчить про те, що майже всі вони так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини, насамперед Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а також Загальної декларації прав людини.При цьому автори Конституції сприйняли "ритм" міжнародних документів про права людини, систему й послідовність викладу цих прав і свобод. Деякі конституційні положення про права людини порівняно з відповідними положеннями міжнародних документів сформульовані більш актуально і юридично точно. Стаття. 38 Конституції, котру можна порівняти, зокрема, зі ст. 21 Загальної декларації.
У Конституції України можна знайти положення, відсутні в міжнародних документах про права людини. Це зумовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне призначення. З іншого боку, міжнародні документи про права людини загального характеру (а саме вони складають Міжнародну хартію прав людини) визначають саме загальні стандарти у відповідній сфері. Тому їхні положення сформульовані, звичайно, у загальній формі, без юридичної конкретики. І хоча у такий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень узагальненості у міжнародних норм об'єктивно вищий. У деяких випадках відсутність в міжнародних документах про права людини в міжнародних документах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в Конституції України, пояснюється, на нашу думку, дією фактора часу. Сказане стосується конституційного закріплення окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесене, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Основного Закону. Такого права не знайти в текстах головних міжнародних документів.
