2.2 Соціальні права людей,що живуть з віл/сніДом.

Сфера соціального захисту є важливою, для сімей та дітей, які живуть з ВІЛ/СНІДом.Вони потребують певних гарантій збоку держави. Крім загальних прав і свобод людини і громадянина,люди,які живуть з ВІЛ право на:

1) відшкодування шкоди, пов'язаної з обмеженням їхніх прав унаслідок розголошення чи розкриття інформації про їх позитивний ВІЛ-статус;

2) безоплатне забезпечення антиретровірусними препаратами та лікарськими засобами для лікування опортуністичних інфекцій у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я.

3)Люди, які живуть з ВІЛ, беруть участь у пов'язаних з ВІЛ-інфекцією наукових дослідженнях, випробуваннях відповідних медичних засобів і методів, навчальному процесі, фотографуванні, відео та кінозйомці тільки за їх письмовою згодою.

Звільнення з роботи, відмова у прийнятті на роботу, відмова у прийомі до освітніх, медичних закладів, до закладів соціальної опіки і піклування та соціальних служб, а також відмова у наданні медичної допомоги та соціальних послуг, обмеження інших прав людей, які живуть з ВІЛ, на підставі їх ВІЛ-позитивного статусу,а також обмеження прав їхніх рідних і близьких на цій підставі забороняється. Неправомірні дії посадових осіб, які порушують права людей, які живуть з ВІЛ, їхніх рідних і близьких, можуть бути оскаржені в суді. Особи, зараження яких ВІЛ-інфекцією сталося внаслідок переливання крові (її компонентів), біологічних рідин, пересадки клітин тканин та органів людини, виконання медичних маніпуляцій або виконання службови обов'язків, мають право на відшкодування в судовому порядку завданої їх здоров'ю шкоди. Батьки ВІЛ-інфікованих дітей і дітей, які страждають на хворобу, зумовлену ВІЛ, та особи, які їх замінюють, мають право на:

1) спільне перебування у стаціонарному відділенні лікарні з дітьми віком до 14 років із звільненням на цей час від роботи та виплатою допомоги по тимчасовій непрацездатності у зв'язку з доглядом за хворою дитиною;

2) одержання додаткової щорічної відпустки тривалістю 10 днів у літній чи інший зручний для них час до досягнення дітьми 18-річного віку.

ВІЛ-інфікованим дітям і дітям, які страждають на хворобу,зумовлену ВІЛ призначається щомісячна державна допомогу у розмірі встановленому Кабінетом Міністрів України.

Сім'ям з дітьми у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, надаються пільгові довгострокові кредити на придбання житла, предметів довгострокового користування та на житлове будівництво.

Дітям, ураженим ВІЛ-інфекцією (ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД), гарантується державна допомога в порядку та обсягах, визначених Законом України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" (стаття 29 Закону України ,, Про охорону дитинства ”)

В наказі Міністерства охорони здоров’я „ Про затвердження методичних рекомендацій  „ Організація медичної допомоги та догляду за ВІЛ-інфікованими дітьми у дошкільних і загальноосвітніх навчальних закладах ” від 29 листопада 2002 року № 448 зазначається: «Всі діти, які народжені ВІЛ-інфікованими жінками і містять антитіла до ВІЛ, незалежно до віку, тобто від народження, вважаються ВІЛ-інфікованими і повинні одержувати соціальну допомогу згідно з постановою Кабінету Міністрів від 10.07.1998 року № 1051.

Не інфікована дитина, народжена ВІЛ-інфікованою матір’ю, також отримує соціальну допомогу до зняття з обліку у зв’язку із зникненням материнських антитіл. Діти з уточненим діагнозом ВІЛ-інфекції/СНІДу одержують соціальну допомогу до 16 років».

Конституція України стаття 46 проголошує: «Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з обставин, що від них не залежать, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом».[5] У статті 24 йдеться про рівність прав та свобод громадян перед законом,а також,неприпустимість привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, етнічного чи соціального походження.

В Україні діє Закон «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) та соціальний захист населення», який визначає, що ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД громадяни України користуються всіма правами та свободами, передбаченими Конституцією та законами України, іншими нормативно-правовими актами України. Згідно із ст.17 закону крім загальних прав і свобод, вони мають право на відшкодування збитків, пов’язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце внаслідок розголошення інформації про факт зараження цих осіб вірусом імунодефіциту людини, безоплатне забезпечення ліками, необхідними для лікування будь-якого наявного у них захворювання, засобами особистої профілактики та на психологічну та соціальну, безоплатний проїзд до місця лікування і у зворотному напрямку за рахунок лікувальної установи, яка видала направлення на лікування; користування ізольованою жилою кімнатою. Даний закон також гарантує доступний та якісний медогляд, доступність засобів профілактики, втілення програм обміну шприців для нарко- залежних, обов’язкове тестування донорської крові на ВІЛ, надання ВІЛ-інфікованим та членам їх сімей всіх видів медичної допомоги, профілактику зараження ВІЛ для професіоналів (лікарів, перукарів, хірургів, косметологів).

В Україні 12 років тому не існувало жодної змоги реального захисту соціально- економічних прав ВІЛ-позитивних. Держава не поспішала з практичним виконанням соціальних гарантій для людей, що живуть з ВІЛ, про які сама і проголосила. крім того бракувало уявлення про соціальні послуги у ВІЛ–сервісі, не існувало стандартів соціальних послуг.[1]

Законом України «Про соціальні послуги» було визначено, що соціальні послуги — це комплекс правових економічних психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, що спрямовані на окремі соціальні групи чи окремих осіб, що перебувають у складних життєвих умовах та потребують сторонньої допомоги для поліпшення чи відновлення їх життєдіяльності, їх соціальної адаптації, та повернення до повноцінного життя. Даний закони спробував врегулювати деякі питання здійснення соціальної роботи з різними уразливими групами населення, проте він не містить багатьох потрібних інструментів реалізації законодавчих норм. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 10 червня,1998 року, №1051 «Про розміри щомісячної державної допомоги дітям віком до16 років, інфікованих ВІЛ та хворих на СНІД» передбачена щомісячна виплата у розмірі двох неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Відповідно до нього виплата зазначеного виду щомісячної державної допомоги здійснюється Кримським республіканським, обласним (міським) центром профілактики СНІДу, а у випадку відсутності центрів профілактики СНІДу обласними, Київськими і Севастопольськими міськими санітарно-епідеміологічними станціями згідно із затвердженими кошторисами прибутків і витрат. Для здійснення виплат даної допомоги зазначені суб’єкти відкривають реєстраційні рахунки в органах Держказначейства за місцем розташування. Підставою для виплати щомісячної допомоги таким дітям є списки інфікованих і хворих дітей, що готуються Міністерством охорони здоров’я України для кожної адміністративно-територіальної одиниці на підставі відповідної інформації Українського центра профілактики СНІДу і не пізніше 10 січня кожного року подаються за підписом заступника Міністра й начальника Головного управління економіки МОЗ головним лікарям, керівникам установ, що визначені відповідальними по виплаті допомоги. У випадку виявлення протягом року таких дітей, Український Центр профілактики СНІДу подає відповідну інформацію МОЗ, що формує додаткові списки інфікованих і хворих дітей і передає їх головним лікарям і керівникам зазначених установ. Перша виплата повинна бути проведена в місяць, що йде за тим, коли подані додаткові списки дітей. Строки виплати встановлюються керівником установи, через яку здійснюються виплати, у залежності від фінансування установи в цілому.

За письмовою заявою батьків щомісячна допомога може бути перерахована на особистий рахунок в установі банку матері (батька) чи опікуна (піклувальника) дитини, або на рахунок державної установи, у якій виховується дитина. Дана державна допомога виплачується з моменту виявлення антитіл до ВІЛ в крові, і на дітей, народжених ВІЛ-інфікованими  матерями., Допомога виплачується і в період до 18 місяців. Якщо діагноз підтверджується, допомога продовжується виплачуватись, якщо діагноз не підтверджується допомога припиняється.[3]

Дітям з ВІЛ –інфекцією надається статус дитини-інваліда.Відповідно до законуУкраїни «Про державну соціальну допомогу інвалідам дитинства та дітям–інвалідам» від 16 листопада, 2000 року(№2109-111). Передбачена надбавка по догляду за дітьми-інвалідами. вона призначається  самотнім матерям (батькам) дитини-інваліда, незалежно від середньомісячного сукупного заробітку сім’ї, у якій виховується дитина за умови, що вона не перебуває в зареєстрованому шлюбі, а в свідоцтві про народження дитини відсутній запис про батька, або батько дитини записаний зі слів матері. Надбавка також надається самотнім батькам, які є неодруженими, що самостійно виховують дитину - інваліда, у якого немає матері.

У випадку, якщо самотні мати чи батько зареєструють шлюб, вони втрачають право на надбавку. Крім того, установлюється й надбавка на догляд за дитиною -інвалідом одному з непрацюючих батьків чи законних представників, що фактично здійснюють догляд за дитиною. Надбавка виплачується, якщо сукупний доход сім’ї, в якій виховується дитина, за 6 календарних місяців до звернення за надбавкою, не перевищує прожиткового мінімуму на сім’ю. Діти з ВІЛ-позитивним статусом, від яких відмовилися батьки, до 4-х років можуть перебувати в будинку малюка (будинку дитини), що належать до системи Міністерства охорони здоров’я.

ВІЛ-позитивні діти та люди також мають право на освіту. В Україні часто це право порушуються. 41,5% опитаних людей, які живуть з ВІЛ, повідомили про те, що їхні права порушувалися в результаті їхнього ВІЛ-статусу. кожен третій випадок порушення прав ВІЛ-позитивної людини — це порушення права на працевлаштування або навчання. Ідея інклюзивного навчання (від. англ. inclusive — включене, тобто спільно з іншими), поширена у всіх розвинутих країнах, адже вона забезпечує можливість кожної дитини навчатися в загальноосвітньому закладі за місцем проживання із створенням усіх відповідних умов для цього. Інклюзивне навчання — це навчання дітей і дорослих з особливими потребами разом з іншими в дошкільних закладах, школах, вищих навчальних закладах і у всіх них є рівні можливості досягти успіху. При цьому оцінюються конкретні досягнення дітей, незалежно від їх інтелектуального, фізичного, соціального чи емоційного стану. Всі діти в повному обсязі беруть участь в житті колективу. Діти з будь-якими розладами здоров’я повинні бути в звичайному шкільному середовищі, яке має прилаштуватися до того, що в ньому перебувають учні із особливими потребами. В основу інклюзивного навчання покладена ідеологія, яка виключає будь-яку дискримінацію дітей, яка забезпечує однакове ставлення до всіх людей, але створює спеціальні умови для дітей з особливими потребами. Людина із ВІЛ- позитивним статусом у рамках цієї педагогічної ідеології розглядається як і будь-яка інша дитина,але потрібно пам’ятати,що у разі розголошення статусу дитини або її батьків на дітей очікує упереджене ставлення з боку педагогів та обмеження спілкування з ровесниками зі здорових сімей. Дискримінація є своєрідним захистом реакцією на страх, в основі якого лежить непоінформованість та заляканість педагогів , яка може бути зруйнована завдяки інформаційно-просвітній роботі.

Закон України «Про освіту». Стаття 3 визначає, що громадяни України «мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров’я місця проживання та інших обставин»[6]. У цьому визначені є важливим наголошення на рівних правах усіх не залежно від стану здоров’я (тобто, зокрема, від наявності чи відсутності ВІЛ-інфекції в організмі людини. Незалежно від цього люди,які живуть з ВІЛ з тикаються з проблемами у системі освіти.

Проблеми в системі освіти для ВІЛ-інфікованих дітей

Сприймання ВІЛ-позитивних дітей,як потенційно небезпечних

Не толерантне ставлення

Протести батьків інших вихованців

Проблема влаштування дітей в дитячій садок

Ця ж стаття законодавства визначає: «Держава здійснює соціальний захист вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів та інших осіб незалежно від форм їх навчання і типів закладів освіти, де вони навчаються, сприяє здобуттю освіти в домашніх умовах».

Закон України «Про дошкільну освіту» у статті 3 визначаться , що держава забезпечує доступність та безоплатність дошкільної освіти в державних і комунальних дошкільних навчальних закладах. Стаття 6 підтверджує, що провідним принципом дошкільної освіти є доступність для кожного громадянина освітніх послуг, що надаються системою дошкільної освіти. [7]Відповідно до наказу Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження методичних рекомендацій «Організація медичної допомоги та догляд за ВІЛ-інфікованими дітьми у дошкільних і загальноосвітніх навчальних закладах» (№448 від 29.11.2002 року) ВІЛ-інфіковані діти без клінічних проявів захворювання або зі слабко вираженою симптоматикою можуть перебувати в дошкільних і загальноосвітніх навчальних закладах різних типів (у тому числі в будинках дитини, дитячих будинках і школах-інтернатах), спільно з іншими дітьми.

1)якщо кількість ВІЛ-інфікованих дітей чи дітей, народжених ВІЛ-інфікованими матерями (до уточнення діагнозу), менше шести осіб у групі,в окремих групах, якщо кількість ВІЛ-інфікованих дітей чи дітей, народжених ВІЛ-інфікованими жінками (до уточнення діагнозу), більше шести;

2)у випадку, коли загальна кількість таких дітей більше 50, пропонується виділити для утримання їх окремий дошкільний навчальний заклад,або . будинок дитини, дитячий будинок або інший заклад;

3)ВІЛ-інфіковані діти шкільного віку можуть перебувати на загальних засадах у школах-інтернатах санаторного типу. Якщо кількість таких дітей у класі досягає 15 осіб, їх виділяють в окремий клас.[1]

Згідно з чинним законодавством дитина, підліток або дорослий, які живуть з ВІЛ, можуть бути зараховані до будь-якого навчального закладу системи освіти на загальних підставах, оскільки не несуть небезпеки для навколишніх щодо інфікування ВІЛ під час повсякденного спілкування, навчання або роботи, занять спортом та іншими видами діяльності.

Люди,що живуть з ВІЛ, навіть при задовільному стані фізичного здоров'я можуть відчувати значний стрес через своэ захворювання і необхідності приховувати його, а також через постійне побоювання розголошення свого ВІЛ-статусу і, як наслідок цього, прояви з боку оточуючих стигматизації та дискримінації. Стан хронічного стресу може негативно позначитися на загальному самопочутті, привести до нервових зривів, різних соматичних захворювань і неможливості якісно і професійно виконувати свої обов'язки на робочому місці. В установах системи освіти повинна вестись відповідна роз'яснювальна робота серед працівників, учнів та їх батьків з метою недопущення стигматизації та дискримінації людей, які живуть з ВІЛ або яких торкнулася епідемія ВІЛ-інфекції. У разі появи припущення або достовірних відомостей про те, що у когось з співробітників установи системи освіти ВІЛ-інфекція, керівники установи повинні зробити все можливе , щоб припинити поширення чуток , домислів і панічних настроїв серед співробітників , учнів та їх батьків , і надати потерпілому співробітнику відповідну соціально -психологічну допомогу. Соціально-психологічна допомога може бути надана як у самому закладі системи освіти , якщо для цього є ресурси (спеціально підготовлені , в тому числі і з питань ВІЛ -інфекції , психологи , соціальні працівники) , так і за його межами. Люди, які живуть із ВІЛ/СНІДом, мають право на охорону здоров’я, зокрема, на медичне лікування, як і інші люди. Держави, гарантують їм додаткові права та створює для них спеціалізовані заклади. Характер і обсяг соціальної допомоги людям, що живуть з ВІЛ , визначається національним за конодавством. Додаткову допомогу людям, що живуть з ВІЛ або яких торкнулася епідемія ВІЛ -інфекції , психологічна , соціальна , юридична та інша підтримки можуть надаватися неурядовими організаціями та діючі на їх базі або на базі медичної чи соціальної установи групи підтримки або взаємодопомоги людей , що живуть з ВІЛ. Основна діяльності таких груп - особистий практичний досвід учасників. Групи допомагають людям, що живуть з ВІЛ , та їх близьким позбутися почуття ізоляції , самотності і нерозуміння оточуючих. Вони дають можлиність учасникам більш об'єктивно оцінити свою ситуацію і знайти з неї вихід, отримати практичну допомогу й емоційну підтримку.

Конституція України стаття 49 проголошує, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.[5] Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно. Відповідно до цієї статті Конституції, держава забезпечує санітарне та епідемічне благополуччя. Загальна Декларація прав людини розкриває право на охорону здоров’я, виразно пов’язуючи його з забезпечення належного рівня життя усім незалежно від стану здоров’я та соціального статусу:В статті 25 Декларації говориться що , «кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини»[8] Європейська соціальна хартія, яку Україна ратифікувала в 2006 році, визначає, що країни, які ратифікують цей документ, з метою забезпечення ефективного здійснення права на охорону здоров’я зобов’язуються самостійно або в співробітництві з громадськими чи приватними організаціями вживати відповідних заходів для того, щоб,усунути, у міру можливості, причини слабкого здоров’я, забезпечити діяльність консультативно-просвітницьких служб, які сприяли б покращенню здоров’я й підвищенню особистої відповідальності за стан здоров’я та запобігати, у міру можливості, епідемічним та іншим захворюванням , а також нещасним випадкам. Прийняті Міжнародні керівні принципи».,які були сформульовані у вересні 1996 року на Другій міжнародній консультації з ВІЛ/СНІДу та прав людини, яка відбулася під егідою Управління Верховного комісара ООН з прав людини та Об’єднаної програми ООН з ВІЛ/СНІДу. Головним принципом являється («Законодавство у сфері охорони громадського здоров’я») , який пропонує державам переглянути та реформувати законодавство у сфері охорони здоров’я таким чином, щоб воно давало змогу адекватно вирішувати питання охорони здоров’я, що виникають у зв’язку з ВІЛ/СНІДом, з тим, щоб при цьому положення цього законодавства, що застосовуються до хвороб, що передаються випадково, не застосовувалися неправильним чином відносно ВІЛ/СНІДу, і щоб зазначене законодавство відповідало міжнародним зобов’язанням у сфері прав людини. Для цього законодавство у сфері охорони здоров’я повинно містити такі компоненти:

1)вимоги фінансування державних органів охорони здоров’я, яке давало б їм змогу забезпечувати надання різноманітних послуг щодо профілактики та лікування ВІЛ/СНІДу, включаючи відповідні інформаційно-освітні послуги;

2)добровільного медичного огляду та консультування, медичне обслуговування чоловіків та жінок при хворобах, що передаються статевим шляхом, та при виникненні статевих і репродуктивних проблем, забезпечення презервативами та фармакотерапію, послуги щодо введення ін’єкцій та забезпечення чистими матеріалами для них, а також адекватне лікування хвороб, пов’язаних з ВІЛ/ СНІДом, в тому числі профілактику больових приступів;

3)добровільність медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції (особа дає на це усвідомлену згоду);

4)забезпечення до тестового та після тестового консультування;

5)забезпечення того, щоб через позитивний ВІЛ-статус люди не піддавалися таким примусовим заходам, як ізоляція, утримання під вартою чи карантин. У разі обмеження свободи ВІЛ-інфікованих осіб з причини їх протизаконної поведінки їм повинні надаватися відповідні процесуальні гарантії (наприклад, повідомлення, право на перегляд чи оскарження, точне зазначення термінів у судових рішеннях та право на представництво у суді);

6)дотримання суворих правил охорони даних та конфіденційності при направленні інформації про випадки ВІЛ та СНІДу в державні органи в епідеміологічних цілях;

7)захист інформації про ВІЛ-статус тих чи інших осіб від несанкціонованого збирання, використання та розкриття такої інформації в процесі надання мелико- санітарної допомоги чи в інших випадках, а також використання інформації, що стосується ВІЛ-статусу особи . Краще лікування і доступність медичних послуг для ВІЛ-позитивних людей повністю залежать від пріоритетів та реалізації політики охорони здоров’я.

Кодексом законів про працю стаття 2 встановлено, що Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять.[4] Тобто, рівність трудових прав ґрунтується на суспільній рівності всіх людей. Ніхто із членів суспільства не може мати якихось переваг і привілеїв, як і звільнятися від виконання встановлених законом обов’язків. Стаття 5 кЗпП проголошує, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, вільний вибір виду діяльності, безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти і з урахуванням суспільних потреб, а також правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення і сприяння у збереженні роботи . Стаття 22 кЗпП забороняє необґрунтовану відмову в прийнятті на роботу. «Відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається». Разом з тим, частина шоста ст. 24 кЗпП України забороняє роботодавцю укладати трудовий договір з громадянином, якому, за медичним висновком, запропонована робота протипоказана за станом здоров’я. Таким чином, до укладення трудового договору власник або уповноважений ним орган у певних випадках має володіти інформацією про стан здоров’я майбутнього працівника. Важливим аспектом нормальної життєдіяльності людей , які живуть із ВІЛ, є створення роботодавцем сприятливих умов для продовження їх трудової діяльності. Якщо працівник за станом здоров’я потребує надання іншої роботи, роботодавець зобов’язаний перевести такого працівника, за його згодою, на іншу роботу тимчасово або без обмеження терміну відповідно до медичного висновку. Ця законодавча норма закріплена у ст. 170 кЗпП України та у частині п’ятій ст. 7 Закону України «Про охорону праці». Вагомим чинником ефективної трудової діяльності працівника є створення на робочому місці безпечних і нешкідливих умов праці.