Тема 5: Національно-культурне Відродження в Україні

(кінець XVІІІ — ХІХ ст.)

1. Початки відродження: історична минувшина, фольклористика та етнографія, як джерело культурного пробудження та поступу. “Історія русів”.

2. Освіта на українських землях: розвиток, поширення та протидії.

3. Українська література: її здобутки, роль і місце у збереженні та розвитку національної культури.

4. Драматургія, театр і музика в контексті української культури ХІХ ст.

5. Розвиток та здобутки в галузі архітектури та образотворчого мистецтва (живопис, графіка, скульптура та ін.).

1. Початки відродження: історична минувшина, фольклористика та етнографія, як джерело культурного пробудження та поступу. “Історія русів”.

Українське культурно-національне відродження в першій половині ХІХ ст. базувалось на попередніх здобутках українського народу, соціальне підґрунтя — українське село, видання «Енеїди», інтерес до свого роду, проникнення ідей Відродження.

Ментальність — це стійкий спосіб специфічного світосприйняття, характерний для великих груп людей (етносів, націй, соціальних прошарків), що обумовлює особливість способів їх реагування на явища оточуючої дійсності, поєднує людей у соціальні та історичні спільноти. Довгий час українське суспільство поділялося на тих, хто годував країну (селянство), і тих, хто її боронив (козацтво). Якщо говорити про ментальність народу, то це народний характер.

Емський указ імператора Олександра ІІ 1876 р. заборонив ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, ставити театральні вистави і проводити публічні читання.

ХІХ ст. — це доба утвердження української наукової історіографії, школи українського історіописання, а зрештою, й українознавства та української культурології. Фундаторами нових українських студій і в той же час продовжувачами справи попередників (від Нестора Літописця до літописців козацької доби Самійла Величка, Самовидця і Григорія Грабянки) були Яків Маркевич (1776-1804), Григорій Полетика (1725-1784), Дмитро Бантиш-Каменський (1737-1814), Микола Маркевич (Маркович - 1776-1804), Яків Головацький (1814-1888), Михайло Максимович (1804-1873), Пантелеймон Куліш (1819-1897). Я. Маркевич першим в Україні почав складати енциклопедію українознавства; щоправда, він встиг підготувати та видати в 1798 р. лише один том “Записки про Малоросію, її жителів та виробництво”, в якому подавався етнографічний опис України та українців. Д. Бантиш-Каменський чи не перший український історик, який слідом за Гізелем і його “Синопсисом” спробував комплексно й систематизовано осягнути минувшину України, яку він виклав у чотиритомнику “Історія Малої Росії” (1822). Його справу продовжив представник козацького роду Микола Маркевич - вінцем його життя стала “Історія Малоросії” в 5-ти томах, в якій історія України з найдавніших часів до кінця ХУІІІ ст. була викладена на солідному документальному підґрунті та знайшла глибоке й узагальнююче висвітлення. Окрім того, він видав дві збірки “Українські мелодії” та “Народні українські наспіви”.

Не менший внесок у реанімацію української історії зробив М. Максимович - вчений-мовознавець, фольклорист та історик, перший ректор Київського університету. Є всі підстави стверджувати, що саме він найґрунтовніше спростував теорію російського історика М. Погодіна, яка заперечувала причетність українців до історії і творення княжої (Київської) Русі та визначила їх, як прибульців на ці землі; іншими словами, на думку М. Погодіна, українці не були автохтонами, що М. Максимович вміло спростував.

Найбільш дошкульного й аргументованого удару російським історикам, які відкидали право українців на власну історію, культуру та мову, завдав невідомий автор “Історії русів” - історії, яка вийшла друком у 1846 р. і відразу ж була заборонена. Адже її автор всупереч великодержавному офіціозу стверджував, що українці є і корінним, і державотворчим етносом, що вони є окремішною нацією, а не гілкою великоруського народу, що їх зусиллями і працею виникла перша держава Україна-Русь, а козаки-лицарі відродили її в ХУІІ ст. Як виклик царату, була й сама назва цієї праці - “Історія русів”! Не історія “Малоросії”, як у той час царат називав Україну-Русь, а історія русів, чим невідомий автор-патріот підкреслив: це земля, на якій ще з прадавніх часів жили русичі (русини, руси, росомани, роксолани), які згодом - у силу різних причин, але й не в останню чергу тому, що “Московія” перейняла собі назву “Русь Московська” - змушені були прийняти нову назву “вкраїнці” (“українці”).

Поява цієї праці (а деякі дослідники стверджують, що рукописні списки цього твору “ходили” в Україні вже в 1809-1817 рр., тобто задовго до її офіційного видання в 1846 р.) стала своєрідним закликом до єднання, до визволення та утвердження українців у праві на власну історію аж до Київської Русі та на їх існування як окремішнього і самодостатнього народу. Дослідник О. Оглоблін не випадково назвав цю книгу “Декларацією прав України”. Це був інтелектуально й духовно бунтівний, але й життєдайний вибух. Академік Сергій Єфремов, оцінюючи загальне значення цього твору для української культури та її злету в ХІХ ст., писав: “История Русов” була немов пророкування про близьке національне відродження України й оправданням її нового письменства” (виділено - В.С.).

“Історією Русів” зачитувався Т. Шевченко, вона допомогла І. Франкові в написанні “Захара Беркута”, а М. Гоголю - “Тараса Бульбу”; ця праця вплинула на творчість Є. Гребінки, П. Куліша, С. Руданського, М. Грушевського, М. Драгоманова. О. Пушкін вивчав її ретельно, коли працював над поемою “Полтава”. Дослідники стверджують, що він зачитувався нею і саме під її враженням у нього визрів намір написати (зберігся такий план) свою історію України. Отож, попри те, що царат заборонив цю працю, зразу ж після того, як вона була надрукована, вона була знаною в середовищі української та й російської інтелігенції.

2. Освіта на українських землях: розвиток, поширення та протидії.

Громади (громадівський рух) — осередки української інтелігенції, що проводили національно-культурну і громадсько-політичну роботу в другій половині XIX ст. — на початку XX ст. в Україні. У 50-х роках XIX століття в Києві та Петербурзі виникають перші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української інтелігенції. Їх засновниками стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський та інші. Одним із активних членів «Громади» тих часів був Т. Шевченко. Одночасно виникають «Громади» в Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові, інших містах України.

«Просвіти» — самодіяльні національно-культурні, економічні та освітні українські товариства, які існували як у Східній, так і в Західній Україні у 1868–1939 рр. «Руська бесіда» — українські культурно-просвітницькі товариства на західних землях, які мали на меті поширення серед українських селян просвіти рідною мовою, досягнень культури й науки. Вперше виникли у Львові (1861–1862), згодом у Чернівцях (1869).

Засновником вітчизняної педагогіки в ХІХ ст. став відомий науковець К. Ушинський.

В ХІХ ст. в Україні царат дозволив створити університети в деяких містах України: Харків, Київ, Одеса.

В. Н. Казарін був ініціатором створення першого в Східній Україні університету у Харкові.

3. Українська література: її здобутки, роль і місце у збереженні та розвитку національної культури.

На зміну пишним бароко і рококо (у т.ч. й «козацькому бароко» в Україні) в кінці ХVІІІ — ХІХ ст. прийшов новий мистецький стиль (напрям) — класицизм.

Класицизм та романтизм склалися і утвердилися в літературі і мистецтві у першій половині ХІХ ст. в Європі та згодом поширилися і в Україну.

Український романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник у 20-30-х рр. XIX ст. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Від романтизму з’явилися ідеї безмежної волі, пафос особистої незалежності, героїчного протесту, характерний інтерес до національного минулого, нерідко його ідеалізація. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

З 60-х років ХІХ ст. в українській культурі (в літературі і мистецтві) на зміну класицизму і романтизму приходить нова течія — реалізм. Її носії П. Куліш, М. Вовчок, П. Мирний та ін.

Представники епохи «великого» реалізму в українській літературі 70-90-х рр.

ХХ ст.: І. Нечуй-Левицький, П. Мирний (Рудченко), Б. Грінченко, І. Франко.

Брати-письменники Панас Мирний та Іван Білик, які написали разом романи: “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, “За водою” та ін., мали справжнє прізвище Рудченко.

Класик української літератури Лариса Косач-Квітка відома широкому загалу читачів під псевдонімом Леся Українка.

На Західній Україні М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький створили гурток «Руська Трійця» та активно пропагували риси нової української літератури та боронили українську мову. Вони є упорядниками та авторами відомого далеко за межами Галичини, культурологічного альманаху «Русалка Дністровая».

Тарас Шевченко написав «Буквар южнорусский», перший буквар в Україні для недільних шкіл. Він також задумав і розпочав видавати періодичне видання (1844 р.), метою якого було ознайомлення читачів з історичним минулим України, звичаями, фольклором та історичними пам’ятками. Цей єдиний випуск носив назву «Живописна Україна».

Пантелеймон Куліш був основоположником українського історичного роману в XIX ст.

В українській літературі ХІХ ст. працювали два відомі байкарі — Євген Гребінка, Леонід Глібов.

«Енеїда» Івана Котляревського — перший твір, написаний сучасною українською літературною мовою, який поклав початок нової української літератури.

Найкращою збіркою ліричних поезій І. Франка є «Зів’яле листя». «Мойсей» — поема І. Франка, головний герой якої «наче буря, вирвав свій народ з неволі» і «все, що мав, у житті віддав» задля цього. Івану Франкові належить нині широко відома пісня «Ой ти дівчино, з горіха зерня. Чом твоє серденько — колюче терня?»

Найбільш типовим представником течії неоромантизму в українській літературі ХІХ ст., «поетом краси природи» був М. Коцюбинський («Тіні забутих предків»).

Борцем за розвиток української (русинської) культури й освіти на Закарпатті в ХІХ ст. був відомий громадський діяч, письменник і педагог (автор поезії «Я русин був, єсьм і буду») — О. Духнович.

Українські письменники М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник на рубежі ХІХ-ХХ творили літературні шедеври в стилі модернізму (імпресіонізму, новелістики).

4. Драматургія, театр і музика в контексті української культури ХІХ ст.

Іван Карпенко-Карий — один з братів Тобілевичів, актор і драматург, якого І. Франко назвав “батьком новочасного українського театру”.

В галузі театру працював славетний Марко Кропивницький (драматург, режисер, актор).

Драматургія — 1) теоретичні принципи створення сценічних образів; 2) мистецтво створення емоційного переживання у літературних, театральних, музичних, кінематографічних або телевізійних творах та постановках. Окрім того, драматургія є областю професійної діяльності у театрі та кіно — коли з метою театралізованої постановки авторського твору потрібно окреслити його сюжет, створивши структуру з певних елементів. Розробка такого дизайну і є завданням драматурга. Відомі українські драматурги — І. Котляревський, І. Квітка-Основ’яненко, М.Кропивницький, М.Старицький, І. Карпенко-Карий, І. Франко.

Театр корифеїв — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони. Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.

Типовими представниками української етномузики, її творцями й виконавцями в XVІІІ-ХІХ ст. були кобзарі та лірники.

Представником кобзарства був відомий культурний діяч XIX ст. — Остап Вересай.

Співцями буковинського життя в ХІХ ст. були: І. Воробкевич, С. Людкевич, Д. Січинський, Я. Лопатинський, О. Нижанківський.

Євген Гребінка — автор тексту безсмертного і широко відомого романсу «Очи черные, очи жгучие...».

Відомі діячі мистецтва М. Леонтович, С. Людкевич, К. Стеценко в кінці ХІХ — початку ХХ ст. плідно працювали у галузі вокальної народної хорової музики.

Автори національного українського гімну «Ще не вмерла України ні слава, ні воля» (1862 р.) є М. Вербицький (музика) та П. Чубинський (слова).

У XIX ст., в добу національно-культурного відродження українці створили як свій національний гімн, так і духовний — «Молитва за Україну» («Боже великий, єдиний...»). Завдяки чудовій мелодії М. Лисенка, він і нині виконує роль духовного гімну України.

5. Розвиток та здобутки в галузі архітектури та образотворчого мистецтва (живопис, графіка, скульптура та ін.).

Найбільш визначна пам’ятка палацово-паркової архітектури України кінця XVIII-XIX ст. — Софійський парк в Умані.

Садово-паркове мистецтво (або садово-паркова архітектура) — мистецтво створення декоративних садів, парків, ділянок зелених насаджень, призначених для естетичного поліпшення краєвиду і для відпочинку населення. Пам'яткою краєвидного типу світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII — першої половини XIX століть є Софіївський парк (осідок графів Потоцьких), а також осідок Каразіних під Краснокутськом на Харківщині. 

Резиденція митрополитів Буковини і Далмації — пам’ятка архітектури, яка стала архітектурною окрасою Чернівців в середині XIX ст.

Еклектизм («вибираючий») — 1) механічне з’єднання різнорідних поглядів, теорій, стилів, художніх елементів; 2) наслідування художньо-архітектурних форм із мистецтва минулого. Еклектиці властивий був процес «розумного вибору» того або іншого стилю. Такий стильовий підхід позитивно вплинув на естетичне піднесення міст, архітектурні художньо-стильові та образні пошуки. На думку авторів праці «Українське мистецтво», другу половину ХІХ ст. правильніше буде характеризувати «періодом еклектики».

У ХVІІІ-ХІХ ст. в Україні на зміну іконних образів «шабельників святих» прийшов і утвердився інший іконоподібний образ, виконаний у стилі народної картини. Це був (і є досі) образ козака Мамая.

Відомі українські художники у другій половині ХІХ С. Васильківський, П. Левченко, М. Ткаченко представляли українську національну школу пейзажного живопису.

За досягнення в мистецтві гравюри Т. Г. Шевченко був удостоєний звання Академіка після смерті.

М. Касаткін — відомий російський художник, який зробив серію картин з жахливого життя донецьких шахтарів в останнє десятиріччя ХІХ ст. Його пензлю належать картини (їх назва подається в оригіналі): «Сбор угля бедными на отработанной шахте», «Шахтёрка», «Углекопы. Смена» тощо.

Іван Труш увійшов в українську культуру як галицький живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і найвідоміший портретист України початку ХІХ ст., мистецький критик і організатор мистецького життя. Його називали поетом кольору та Сонця.

«Того ж року запорожці / Грамоту читали / І до вражого Махмута, ось що написали...» — ці строки надихнули Іллю Рєпіна до написання картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові».