1.2 Ринок сільськогосподарської продукції
Ринок сільськогосподарської продукції має особливості, оскільки предметом купівлі-продажу тут є сільськогосподарська продукція не лише як продовольство, а й як засоби виробництва для інших галузей. За таких обставин у країні повинен функціонувати цивілізований, прозорий ринок сільськогосподарської продукції, який дав би змогу на взаємовигідній основі здійснювати трансакції всім ланкам продовольчого ланцюга - від виробництва сировини і забезпечення галузі необхідними засобами до споживання кінцевої продукції.
Ринок сільськогосподарської продукції структуризований і відповідно охоплює чимало галузевих ринків: ринок зерна, ринок цукру, ринок овочів, ринок м'яса, ринок молока, ринок продукції птахівництва тощо. Значення цих класифікацій радше можна вважати пізнавальним, аніж практичним, проте всі вони охоплюють таку категорію ринку, як товарний.
В економічній літературі широко вживається поняття аграрного ринку, яке часто ототожнюється з поняттям ринку сільськогосподарської продукції. Однак зміст аграрного ринку значно ширший, оскільки охоплює не лише сферу торгівлі продовольством, а й забезпечення сільського господарства та харчової промисловості засобами виробництва, економічні взаємовідносини між учасниками вертикальних і горизонтальних зв'язків у системі АПК та за її межами, тобто має комплексний характер. Основними його суб'єктами є виробники сільськогосподарської продукції, її заготівельники та переробні підприємства. Усвідомлення цього важливе для зрозуміння процесу регулювання аграрного ринку, яке, по суті, передбачає регулювання економічних взаємовідносин у всіх їх формах саме між цими суб'єктами ринкової активності.
Вивчення суті та механізму ринку сільськогосподарської продукції засвідчує, що перші вияви ринкових відносин в аграрному секторі існували ще в стародавні часи, коли відбувався обмін результатами праці як надлишку виробника над його потребами між землеробськими та скотарськими племенами. У такий спосіб інтерес забезпечувався в міру і в межах можливостей як одного, так й іншого учасника обміну. Це був найпростіший обмін і найпримітивніша форма ринкових відносин, коли вироблені продукти передавалися, переважно, з перших рук безпосередньо в руки споживача. Такий обмін продуктами відбувався не на основі вартості, як втілених затрат праці на їх добування чи виробництво, а відображав доцільність обміну обсягами товарів на основі їх корисності, однаковою мірою для учасників обміну, і мав випадковий, бартерний характер.
З розвитком людства відбулося поглиблення суспільного поділу праці, яке спонукало до виникнення товарного виробництва і спричинило необхідність не випадкового, а регулярного обміну надлишками продукції на ринку. Економічні засади такого ринку відображені в еквівалентному обміні результатами затрат праці між виробниками різної сільськогосподарської продукції.
Ринок продовольчих товарів пройшов довгий шлях від примітивних ярмарків до сучасних організованих ринків, для яких характерне постійне оновлення та підвищення якості продукції, поповнення товарного асортименту, задоволення попиту покупців, незважаючи на неослаблений вияв конкуренції. Ринок сільськогосподарської продукції - це, насамперед, конкурентне середовище, в якому кожен учасник бажає отримати зиск і, зазвичай, вигода одних стає втратою для інших, до того ж конкурент намагається витиснути суперника.
Ринок сільськогосподарської продукції є внутрішньою організацією товарно-грошових відносин і характеризує його найглибшу сутність як економічний інститут власності, що через системну форму відносин привласнення може бути відчужена. Тобто, його варто розглядати як механізм функціонування відносин відчуження-привласнення, як механізм реалізації власності у формі сільськогосподарської продукції.
За такого підходу можна стверджувати, що ринок сільськогосподарської продукції - це система економічних відносин, яка формується з участю різних інституцій, забезпечує та регулює виробництво продукції аграрного сектору економіки та рух товару до споживача у сфері обміну.
З переходом України до ринкових відносин і розвитком безпосередніх торговельних відносин з іншими країнами Європи на внутрішньому ринку відбувся процес витіснення вітчизняної продукції імпортними товарами, що часто призводить до монополізації окремих сегментів внутрішнього споживчого ринку іноземними виробниками. Водночас імпортна продукція здебільшого недоброякісна, а сам процес розвитку торговельної діяльності набув нецивілізованих форм.
Рис.1.1 Взаємодія учасників ринку сільськогосподарської продукції
Теперішній ринок відносно сільськогосподарського виробника можна однозначно визнати несправедливим, непрозорим, непрогнозованим і абсолютно непередбачуваним. У країні відсутня надійна система підтримки і регулювання такого ринку та його інфраструктура. Створити ці два вагомих чинники існування потрібного аграрного ринку - безпосереднє завдання держави. Жодна приватна структура об'єктивно не в змозі виконати це завдання.
Державне регулювання повинно забезпечити систему цілей, які інколи можуть конфліктувати між собою. У такому випадку необхідно знайти компромісне вирішення. Воно має задовольнити інтереси населення країни загалом, жителів села, сільськогосподарських і агропромислових підприємств, саму державу, оскільки інтереси населення на ринку продовольчих товарів прямо протилежні інтересам їхніх виробників, котрі зацікавлені в підвищенні ринкових цін і зниженні податкових платежів, а держава зацікавлена в їх підвищенні (рис.).
Забезпечення вимог продовольчої безпеки має також соціально-економічний характер, адже доходи і зайнятість сільського населення значною мірою залежать від стану розвитку аграрних підприємств. Доцільно також взяти до уваги, що в підвищенні зайнятості, збільшенні доходів і обсягів на ринку продовольчих товарів неабияку роль відіграють власні підсобні господарства, на частку котрих припадає понад половини виробництва валової продукції в галузі.
Досвід країн з розвинутою ринковою економікою засвідчує, що вони, дбаючи про власну продовольчу безпеку, застосовують державні важелі регулювання розвитку сільського господарства через надання державних кредитів, підтримки твердих цін, здійснення безпосередніх виплат тощо. Наприклад, в Європі під державне регулювання підпадає 90 % цін на сільськогосподарську продукцію у вигляді субсидій для підтримання фермерів й інших сільських товаровиробників у зв'язку з високими цінами на засоби виробництва. Дещо нижча частка державних субсидій у сільському господарстві США - 30 %, Канаді - 45 %, Швеції - 59 %, Японії - 66 %.
Надаючи субсидії, держава своїми діями врівноважує розвиток галузей і виробництво того чи іншого продукту загалом на всій території, хоча агропромислове виробництво кожного регіону має специфіку стосовно форм і засобів досягнення стратегії власного розвитку. Це визначається тим, що в кожному регіоні склалися своєрідний рівень розвитку аграрного сектору, регіональна та галузева структури, рівень забезпеченості засобами виробництва та сформувалися особливості науково-технічного розвитку сільського господарства.
Однак державне регулювання на рівні регіону повинно передбачати розв'язання різних проблем, які зумовлюють таке регулювання, - щоб забезпечити населення продовольством і переробну промисловість сировиною власного виробництва, а за умови їх нестачі - залучити з інших регіонів.
Рис 1.2 Мета і завдання ринку сільськогосподарської продукції
Мають бути враховані державні та регіональні резерви й обсяги продукції, призначені на експорт, і за необхідності - потреба в імпорті окремих видів продукції. Баланс дає змогу виявити продовольчі ресурси регіону, можливість перерозподілу та їх нестачу.
Найважливіше завдання агропромислового виробництва регіону - це достатньою або повною мірою забезпечити продовольством населення, в тому числі ввезення в регіон і вивезення з нього продуктів харчування. Тому виникає необхідність і в регіоні, й на рівні окремих областей віднайти можливість і здійснити обґрунтоване регулювання розвитку всього АПК і сільськогосподарського виробництва як основної ланки.
Усунути диспропорцію між регіонами у забезпеченні продуктами харчування з розрахунку на одну особу населення, наприклад, нестачу продукції галузей овочівництва, плодівництва чи скотарства можна внаслідок заохочення сільськогосподарських товаровиробників кожного окремого регіону інтенсивніше займатися (якщо є сприятливі умови й економічна вигода) їх виробництвом.
Це дозволить знизити ціну як наслідок зростання пропозиції на ці види продукції, поліпшиться платоспроможність населення. Натомість можна використати існуючі надлишки видів продукції, що є в інших регіонах, де для їх виробництва склалися сприятливіші природно-економічні умови і собівартість значно нижча, та здійснити їх переміщення в інші регіони, де існує їх нестача. Це можна забезпечити державними інтервенційними заходами, спрямованими на стабілізацію пропозиції певного виду продукту. Такий підхід може сприяти поглибленню поділу праці, спеціалізації й розміщення сільськогосподарського виробництва та галузей переробної промисловості з урахуванням соціальних інтересів населення. Це в жодному випадку не суперечить завданню регіонів та їх місцю в народногосподарському комплексі країни, і державне управління регіональним розвитком ринку сільськогосподарської продукції повинно відбуватися у поєднанні з чітким розмежуванням повноважень державних органів влади та місцевого самоврядування.
Для ефективного функціонування ринку сільськогосподарської продукції повинна бути сформована дієва нормативно-правова база. [4]